...в літній день

а ти образилась, що я назвав тебе 
літайкою над квітами у клумбі перед садом, 
в якому ми удвох ховаємось од світу...
наповнений той світ дурницями марнот! 
є речі важливіші...до прикладу - кохання! 
чим не важлива штука?!... - мовив я 
з ослаблених обіймів пускаючи тебе від себе. 
- ...таке вже скажеш! - крізь усмішку 
на те мені ти мовила, але...
я протягнув тобі розквітлу квітку. 
- ...яка краса! і аромат такий хороший... - 
зраділа ти. 
- ...пробач мені за ту літайку...
та надто вже прекрасною вона у злеті виглядала, 
чепурною... - і я заплющив очі, 
замріяно прислухався до шелесту у листі. 
розгойдане торканням легким вітру 
воно, те листя, наче мов хихикало над нами, 
немов дізналося про щось гріховне, 
підгледіло крізь тіні саду
наше 
безстидне, безсоромне, 
у таїнстві невтримного кохання. 
...а в небі вже набігло стільки хмар... 
- ось-ось і уперіщить дощ. 
ти встала і пішла до хати. 
- і ти тут не затримуйся - сказала, 
схилилась в поцілунку у вуста. 
та я сидів чекаючи дощу. 
і він пішов. 
несміло, нерішуче, полохливо - 
немов би сходами ті краплі йшли униз. 
підставив їм обличчя - 
крізь дотик їх і їхню ж прохолоду 
відчув всю велич і могуть небес, і... - 
злива почалась! злилася мов з відра зненацька...
я ледве встиг сховатися на ганку. 
там ти сміялась з мене, промоклого до нитки... 
- ходімо вже... - крізь сміх сказала. - 
просохнеш в хаті, кави поп"ємо. 
якраз вона тепер дочасна - 
і ми зайшли до хати. там...
але то вже далеко, зовсім, геть про інше.