В ЦЕЙ САМИЙ ЧАС НА ЗАХОДІ

В ЦЕЙ САМИЙ ЧАС НА ЗАХОДІ…

Перша пол. ХХ ст., яка стала для Великої України добою драматичної зміни мовного статусу, не була такою для тих гілок українства, які залишалися поза межами Московської імперії. В Галичині, на Волині, Буковині й Закарпатті українське мовне середовище не зазнало в цей період значних трансформацій*. Після 1-ї світової названі території увійшли до складу новопосталих Польщі й Чехословаччини та Румунії, яка істотно розширила свої межі. Всі три держави почувалися на заселених українцями територіях не цілком впевнено, й ця непевність провокувала малоуспішні асиміляційні потуги, а нераз і відверту агресію проти українства. Вкупі з економічними й соціальними негараздами (всі українські регіони являли собою впосліджену периферію «своїх» держав, з високою народжуваністю й мізерним індустріальним розвитком) це зумовило значний еміграційний відплив населення й формування, переважно за океаном, потужних громад діаспорного українства.

В ході Великої Війни русофільський рух на цих теренах пережив тяжкі випробування. Тисячі його активістів зазнали ув’язнення в австрійському концтаборі Талергоф; тимчасова російська окупація показала місцевим мешканцям справжнє обличчя їх «єдинокровних братів» і, зрештою, революція в Росії розколола лави прихильників русофільства та поклала край зовнішній його підтримці… На диво, навіть за таких умов більшість русофільських організацій відновили по війні свою діяльність! У Галичині було створено Русскую селянскую организацию, продовжили працювати «Общество Качковского», «Друг», численні кооперативи, газети та інші структури**; на Буковині ж та Закарпатті носії «общерусского сознания» майже на рівних конкурували з українством. Мусили прийти «совєти» з їх «ленінською національною політикою» («в Україні титульною нацією є українці!»), щоб русофільство на цих теренах остаточно пішло у непам’ять. Наскільки ж тривкими були в «українському П’ємонті» традиції ототожнення себе з «русским миром» і високою – ймовірність перемоги серед його населення промосковської орієнтації!

Та все ж по Великій Війні русофільство вело радше «ар’єргардні бої». Всі відлами західного українства духовно тяжіли до Галичини, в якій після героїчної епопеї ЗУНР упевнено взяли гору українські інтенції. Знов позбавлені державності, ба навіть примарних надій на автономію, галицькі українці повернулися до традицій національної самодіяльності за принципами «свій до свого по своє!»***, «українські гроші – в українські руки – на українські справи!» тощо. Відновилися або утворилися заново низка українських політичних партій (найвпливовішою серед них була УНДО – Українське національно-демократичне об’єднання), культурних та господарських установ («Просвіта», НТШ, Центросоюз, «Дністер» та ін.), а палітрі тогочасної української преси Галичини можуть хіба безсило заздрити сучасні українці…

Проте новопостала Польща, третину населення якої становили національні меншини, бачила себе державою унітарною й, принаймні в своїх візіях, мононаціональною. В її межах українська активність розвивалася всупереч шаленому опорові влади та шовіністичних елементів суспільства. Українці гостро відчували свою покривдженість: єдині з-поміж націй ліквідованої Австро-Угорської імперії, вони попри принесені жертви не здобули власної держави й були полишені демократичним світом на поталу польському націоналізмові. Уряди Польщі зухвало й безкарно ігнорували ті зобов’язання щодо прав українства, на моці яких у 1923 р. держави Антанти дали згоду на інкорпорацію до її складу теренів ЗУНР.

Відданість демократичним засадам, до сер. 20-х рр. притаманна всім відламам національно активного українства Галичини зазнавала відтак тяжких випробувань. До того ж більшість країн Центральної Європи перейшли від демократії до авторитаризму й повсюди на континенті постали потужні партії правого націоналістичного спрямування… На цій хвилі організаційно оформилися ті структури українського націоналізму, які на зламі 20-30-х рр. об’єдналися під «дахом» ОУН. Нова організація не схильна була визнавати пріоритетність прав особистості; прикметними рисами її ідейних засад стали вождізм, культ сили, ставлення до інших націй як засадничо ворожих чинників тощо. Це була формація «орденського» типу, з жорсткими ідейними та дисциплінарними вимогами до своїх членів – такі формації рідко стають масовими й тішаться «всенародною» підтримкою.

Організовані націоналісти розгорнули терористичну війну проти Польщі, основними жертвами якої стали однак саме українці – ті, яким націоналістичні ватажки інкримінували співпрацю з польською владою. Ця боротьба надихала частину українства, заважала полякам почуватися господарями в краї, але заразом вносила розкол в українські лави та гальмувала поступ легальних національних змагань. Зокрема, багатьма українськими діячами включно з митрополитом А. Шептицьким було гостро засуджено вбивство оунівцями І. Бабія – директора української академічної гімназії, видатного інтелектуала, ветерана УСС та УГА, але при тому законослухняного прихильника співпраці з Польською державою.   

Жорстоко переслідувані, не маючи клаптика «своєї» землі й мріючи при тому про соборну й міцну державу від Сяну по Кавказ, українські націоналісти звертали увагу на енергійного національного лідера, який, прийнявши владу над розгромленою, почленованою, безправною та зубожілою країною, стрімко перетворював її на першу економічну та мілітарну потугу Європи… З німецькими нацистами націоналістів ОУН єднала не лише схожість окремих ідейних постулатів. Ще перед приходом Гітлера до влади мали місце контакти між очільниками нацистських та націоналістичних структур, а в 1934-му резиденцію ОУН було перенесено до Берліна, де розпочалася військова підготовка націоналістичного активу. При тому у верхівках як ОУН, так і НСДАП існували різні погляди на характер і перспективу співпраці цих структур, через що сама співпраця розвивалася нерівномірно й суперечливо.

Питання про ту злощасну співпрацю не мало б стосунку до історії української мови, якби національна ідея перемогла й національно свідоме українство не залишилося відособленою й нераз цькованою течією всередині української спільноти... При тому гучні звинувачення в колаборації, аж до прямого ототожнення українства з нацизмом становлять наріжний камінь потужної й до смутку дієвої антиукраїнської пропаганди. З другого боку, проукраїнські чинники часом намагаються ігнорувати або замовчувати тему колаборації, що не додає переконливості їхній поставі.

Біографію жодного діяча, історію жодної політичної сили, режиму або країни не годна прикрасити згадка про їхню співпрацю з нацизмом. Попри це, оцінку реальних фактів співпраці слід давати на основі багатофакторного аналізу, уникаючи застосування до різних суб’єктів принципово відмінних критеріїв. Всупереч суто емоційним уявленням, співпраця зі злочинним режимом не конче означає співучасть у злочинах цього режиму, але охоплює широкий спектр розмаїтих видів діяльності, аж до постачання дитячого харчування чи обміну спортивними делегаціями. В принципі осуду заслуговує будь-яка взаємодія з таким людиноненависницьким режимом, як нацистський, проте й під цим кутом зору все виглядає не аж так однозначно…

Навіть історики нераз забувають про те, що довший час «гуманітарна політика» нацистів не виламувалася явним чином з ряду аналогічних практик інших європейських держав (австрійський концтабір Талергоф, польська «пацифікація» Галичини, свавілля колоніальних адміністрацій тощо). Ті наймасовіші, найжахливіші злочини, котрі сформували імідж нацизму, як вселенського еталону зла були здійснені гітлерівцями після початку російсько-німецької війни, а загальновідомими стали лише після Нюрнбергу…

Відповідно, не існувало правових чи бодай моральних табу на співпрацю з нацистським режимом і світові потуги широко практикували таку співпрацю! Згадаймо пакт Молотова-Ріббентропа, Мюнхенську угоду, співучасть Польщі та Угорщини в членуванні Чехословаччини чи бодай ту обставину, що аж до грудня 1941-го гітлерівська Німеччина була найбільшим торговельним партнером США… Славна «антигітлерівська коаліція» на ділі об’єднала переважно такі країни, чия колаборація з Гітлером зазнала фіаско скоріше, ніж на то розраховували їхні лідери.

З-поміж дійових осіб тодішньої світової драми навряд чи можна згадати хоча б пару формацій, постава яких залишалася послідовно антинацистською від перших словесних ескапад «біснуватого Адольфа» й до останніх пострілів у травні 45-го… За таких обставин факт співпраці з нацизмом мусимо вважати безумовно ганебною плямою в політичній біографії українського націоналізму й до певної міри в українській історії загалом, проте цю ганьбу українські чинники поділяють із дуже багатьма своїми сучасниками з різних країн світу. Обмежена за обсягами й наслідками колаборація українських націоналістів (яка фактично не переросла рамки «пілотних проектів») не витримує порівняння з колабораціоністськими практиками великих світових потуг. Важко пояснити, чому репрезентанти безправної, розчленованої, покинутої світом, переслідуваної та приреченої на зникнення нації мали би дотримуватися особливо ригористичних принципів у виборі союзників...

Між тим західні відлами українства вступали в нову смугу історичних випробувань. Ця смуга почалася з розчленування восени 1938-го відносно ліберальної щодо українців Чехословаччини, внаслідок чого терени Закарпаття були передані Угорщині. Запеклий, але короткотривалий опір Карпатської України був придушений збройно, після чого край накрила хвиля угорського терору, а на карпатських перевалах угорці й поляки спільно хапали та розстрілювали українських вояків, які намагалися дістатися до Галичини.

Невдовзі по тому вже Польща стала жертвою змови двох тоталітарних режимів. Пам’ятаючи про безславну польську епопею червоного воїнства в 1920-му, Сталін цього разу діяв максимально обережно. Він, по-перше, признав за Гітлером право на володіння майже всіма етнічними польськими теренами, по-друге – спокійно дав Вермахтові відпрацювати на поляках тактику «бліцкригу», й лише коли сусідня держава фактично вже почала розпадатися оголосив про початок… ні, не завойовницької кампанії, а «визвольного походу» для захисту українських і білоруських братів!

У перших лавах «визволителів» ішли україномовні політпрацівники. Де б набрав таких кремлівський диктатор, якби перед тим завчасно перервав «українізацію» та цілковито позбувся її спадщини!.. Тепер ареною українізації ставали терени західного українства, де прибульці зі Сходу ліквідовували (нераз фізично) польські структури й насаджували українську владу (звісно в радянському сенсі цього поняття), переводили на українську мову діловодство, навчання, пресу, культурні заклади тощо. Попри недемократичний, нераз протиправний характер цих перетворень місцеве українство готове було їх вітати й, ніде правди діти, нераз виявляло при тому не найкращі свої якості. Історична пам'ять поляків зберегла спогади про те, як галицькі українці допомагали чекістам полювати на польських урядовців і офіцерів, виганяли поляків з посад та осель, заволодівали їхнім майном та в інші негідні способи збиткувалися над своїми вчорашніми зверхниками.

Це «свято на українській вулиці» протривало однак недовго. Запроваджуючи українізацію «згори», більшовики водночас ліквідували цілу мережу самодіяльних, розбудованих десятиліттями мозольної праці місцевого українства бізнесових, видавничих, освітніх, релігійних, культурних структур. А незабаром в щораз більшій кількості почали зникати люди й родини зниклих не могли дізнатися про їхню долю. Галичани й волиняки швидко звикли до того, що необережно сказане слово може коштувати свободи або й життя, що деяких тем «за замовчуванням» краще не торкатися; донедавна вільне суспільство опанувала липка атмосфера страху, очікування біди, тотальної підозри, доносництва тощо. Зрештою, яскравий плюмаж українізації не міг приховати ту обставину, що військо та секретна поліція «визволителів» працювали виключно в російськомовному режимі й з перших же днів почали, крім своєї кривавої «основної діяльності», засівати західноукраїнські терени зерном російщення…

Одразу після «визволення» припинилося існування всіх українських політичних партій та організацій, чільні особи яких опинилися за ґратами, якщо не встигли сховатися або дременути на Захід. В ході цієї зачистки чекістам не довелося виявляти видатні слідчі таланти – адже йшлося про добре відомих осіб, чиї офіси та домашні адреси були наведені в довідниках… Й тут ОУН дістала неоцінену фору від більшовиків – всемогутнє НКВД не спромоглося розкусити її підпільну структуру, яка в цілому залишилася неушкодженою! Відтак коли обставини знов змінилися, радикальний націоналізм виявився єдиною чинною українською формацією, до якої змушено потяглися всі активні особи, які ототожнювали себе з українством. 

Влітку 1940-го схожі процеси охопили Буковину, куди теж «гремя огнем, сверкая блеском стали» вступила армія «визволителів». В Кремлі добре розуміли, що суверенітет Румунії мало кого хвилюватиме в умовах розгрому Франції та відчайдушних повітряних боїв над Британією… Ті «перші совіти» західні українці на диво сприйняли як «хороші» й не приховували, чому саме – «бо скоро пішли». Вдруге вони затрималися дещо довше й сягнули аж по Закарпаття, приєднане до СРСР вже по війні, в 1945 р.

Попри те, що «возз’єднання» західноукраїнських земель мало безумовно протиправний, насильницький характер та супроводжувалося жахіттями сталінського терору, годі не згадати й позитивні для українства наслідки цих подій. По довгих століттях поділів основний масив українських етнічних земель нарешті набув нерозчленованого вигляду, ба більше – постав об’єднаним в межах «національної за формою» адміністративної структури. Українство Совдепії дістало потужне посилення, яке до певної міри врівноважило наслідки русифікації й самим фактом своєї присутності в «союзній республіці» на довший час зняло питання про демонтаж її української інфраструктури. Мешканці Великої України побачили на живому прикладі, що їхня мова та культура спроможні розвиватися цілком успішно й без «благотворного» впливу мови та культури «старших братів».

Втім, прихід «совєтів» мав шанси стати лише коротким епізодом в історії Західної України. Принаймні в 1941 р. дуже багатьом видалося, що саме так воно й буде…

* Південна Бесарабія, яка в 1918-40 рр. перебувала в складі Румунії різко відрізнялася від названих регіонів – мовні процеси в ній були близькими до тих, що мали місце на Півдні й Сході України.

** Так, у будівлі Ставропігійського Інституту в центрі історичного Львова до 1939 р. діяло «Общество русских дам»... Коли автор розповів про це знайомій львів’янці, та довго не могла втямити, що членкинями «Общества» були не заїжджі росіянки, а галичанки з плоті й крові, можливо – навіть якась із її прабабусь.

*** Це гасло, як і багато чого іншого було запозичено націоналістами-українцями в націоналістів-поляків. Хоча в певному сенсі таке запозичення відповідає сенсові гасла: свій (себто націоналіст) в свого (іншого націоналіста) - не в ліберала чи, крий Боже, комуняки…

Зображення: pinterest.com