Вона загинула в результаті випадкового електричного струму,
коли після обіду намагалася зробити хімічну завивку волосся,
її чоловік у той час сидів на веранді й читав оповідання Бруно
Шульца, що нагадувало провал площинності, і незримий досі
простір зробився тоді для нього непевним вираженням світу,
запаморочливу глибину якого ніхто й ніколи не міг осягнути,
коли він мовчав над нею – свою пісню пташина дарувала літу,
а вир життя, що поглинав усе, був дуже жахний, каламутний;
передусім нещодавня морська подорож передувала оцій події,
тоді старі човни у порту до краю були заповнені сивою водою,
він бачив уранці, як туман над морем тихо розсіюється й рідіє,
бо його душа запам’ятала її на все життя щасливою, молодою;
у думках ставив себе на її місце і знав, як плодоносить слово,
слухав, як тяжко б’ється серце у грудях, ніби під льодом риба,
немов певна міра самотності – по сірій воді розходились кола,
повільно грубнули сухожилля дерев, і визначалася жахна хиба
сутінків, що між звивистих вуличок гаснули, танули й меркли,
неначе з льодяної могили щойно вирубана льодорубом людина;
чоловік дивився, як у далечині бовваніло небо й шпиль церкви,
прагнув щастя, коли лише земля зводить душу і плоть воєдино;
після її смерті його стара кімната іноді нагадувала ковчег Ноя,
щирі людські почуття були назавше безжально знищені сумом,
тим, що його завжди відчувала самотня жінка, вражаючи грою
на віолончелі, коли під пальцями, як жили, напиналися струни.
В'ячеслав Гук, із поетичної антології "Ущільнений простір", Київ, "Фенікс", 2017
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
