УСМІШКА БОГА

УСМІШКА БОГА

В автобусі Вірі Богданівні стало погано. Ще зранку віддавало в лівій лопатці, але подумала, що це на зміну погоди. Вчора світило сонечко, а вночі полив густий дощ.

Люди їхали на базар. Автобус був переповнений. Молодички нависали над Вірою Богданівною, ніби всмоктували у себе простір і час. Не вистачало повітря. Думала, доїде до доньки, а там у неї оклигається, але серце немилосердно стиснуло лещатами. Вийшла на першій же зупинці, не тямлячи, де знаходиться. Кинула таблетку під язик. Сиділа на лавці із заплющеними очима й молилась про себе.

Дощ ущух. Небо проясніло. Повівав свіжий вітерець.

Віра Богданівна розплющила очі. Серце не боліло, лише трохи нило.

Мимоволі звела очі до неба – і побачила Бога, молодого, майже юнака, без бороди. Ні, спочатку – Його усмішку, щиру, трохи сумну, співчутливу. Така рідна і близька. У чоловіка, сина й доньки, покійних батьків, родичів, сусідів, знайомих – ні в кого такої усмішки не було.

Віра Богданівна змахнула порошинку з вії – і Бог зник. Вона вертіла головою туди-сюди, вимацуючи поглядом кожний клаптик неба, – але Бога ніде не було.

Серце вже не нило. В голові проясніло. Щира усмішка з’явилась у Віри Богданівни на обличчі. Якби хтось побачив її в цю мить, сказав би, що в неї божественна усмішка. Але нікого поруч не було.

Зателефонувала донька:

– Мамо, ти де?

– Зараз буду.

Підійшов автобус. Майже порожній. Щира усмішка не сходила з обличчя Віри Богданівни – трохи сумна і співчутлива.

Донька глянула на неї й зауважила:

– Ти якась незвична сьогодні. Щось сталося?

Звісно, сталося. Віра Богданівна побачила Бога. Його щира усмішка передалась їй. Але про це не треба нікому казати. Кожний має побачити Бога сам. І Його усмішку теж.

Анатолій ВЛАСЮК

26 квітня 2019 року

(Із книжки новел і оповідань “Кохання починається з кави”)