Усе насправді витікає, мов вода
із незамулених кранів нашої свідомості.
Усе тече, як тепла прозора річка,
що немає початку і немає свого кінця.
І ми ходимо берегами, ніби колами круговерті,
блукаємо по лісі серед таємних пагорбів,
тягнемось, наче сосни, до високого неба.
Усе насправді тиха трава, що пасеться
під нашими розчепіреними пальцями.
Ти також трава, що виростає на курганах
і в'ється кучерявими пасмами до пісків сивого моря.
Я також пісок, що сиплеться крізь твої маленькі долоні.
Я - маленька крапелька, що не робить шторму в морі.
Ми обоє насправді зовсім діти, що заблукали
серед безкрайого степу.
Все тече й не підвладне часові,
хоча він, мов маленька тінь, ще ховається
у підніжжях пірамід, наче гір.
Ми пробуємо плисти у цій каламутній воді,
удаємо із себе керманичів великих торгових суден,
гордо здіймаючи свої прапори на високих щоглах,
хоча насправді пливемо униз течією,
що, мов тріску, несе наші тіла бурхливими гірськими потоками.
Ми насправді тонкі стебельця у країні незграбних велетнів,
прозорі ламкі сніжинки, що падають на гаряче лоно пісків.
Ми дві маленькі мушлі, змиті у море з сипкого піщаного берега.
Зб. "Місто пливе наді мною" (2010)
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
