уривок з книги "Дикий захід східної європи" павла казаріна

20 січня - День Автономної Республіки Крим. Сьогодні день українського півострову, який десятиліттями лишається ласим шматком для москви. І досить грунтовно про це в своїй книзі  «Дикий Захід Східної Європи» написав Павло Казарін. Цінність цієї книги підтверджена й нагородами: премією у номінації Книга року ВВС — Есеїстика-2022 та спеціальною відзнакою Капітули "За майстерну колумністику та аналіз воєнного сьогодення" в межах премії імені Юрія Шевельова. Також книжка у короткому списку премії імені Тараса Шевченка.

 

Уривок з книги «Дикий Захід Східної Європи» 

Внутрішня   депортація

Коли Росія прийшла в Крим, кримські татари знову стали мішенню для Москви. Тому що вся їхня історія заперечує чільні «духовні скрєпи» Кремля. Наприклад, історію «Великої Вітчизняної війни». Від дев’ятого до вісімнадцятого травня — лише дев’ять днів.

Першу дату в анексованому Криму відзначають гучно та пафосно. З парадами, феєрверками та державним розмахом. Другу дату воліють згадувати хіба що мимохідь. Тому що це день депортації кримських татар.

За дев’ять днів по тому, як Червона армія звільнила півострів від вермахту, корінний народ Криму відправили до Центральної Азії. І не дозволяли повернутися додому протягом пів століття. Радянський Союз не тільки викреслив кримських татар з власної повоєнної історії. Він ще й прирік їх на роль ізгоїв — навіть після поразки у «холодній війні».

Тому що після 1991-го року Крим перетворився на заповідник пострадянської ностальгії. Для регіону, де більшість становили переселенці, це було  закономірно.  Радянська  етика  та  естетика тут збереглись у своїй первісній чистоті. Люди виходили на мітинги з прапорами спочилих імперій і портретами мертвих диктаторів. Переконували себе в правоті їхніх рішень та вчинків. Мешкали у просторі переписаної топоніміки й відретушованої історії. Переконували усіх, що їм належить монополія на Крим. І захищали себе від думок про те, що «ковбаски по-сімферопольськи» — це лише перейменований люля-кебаб, а «Бєлогорск» — переназваний Карасубазар.

Радянська міфологія була для них дуже зручна. Тому що дозволяла викреслити корінний народ Криму з історії півострова. Дозволяла оголосити його зрадником, щоби згодом забрати право на власний дім. Кримських татар навіть відлучили від радянського «релігійного причастя», що з року в рік відбувалося на дев’яте травня.

Коли в кримських містах покладали квіти до Вічного вогню, ніхто не казав, що слід пам’ятати не тільки про подвиги російських солдатів, але ще й про Андрєя Власова та РОА, про 15-ий козачий кавалерійський корпус СС і 29-у гренадерську дивізію. Про російських колабораціоністів взагалі не згадували і статей про їхню участь у війні не писали. Але якщо кримські татари хотіли отримати доступ до святкування дев’ятого травня — від них вимагали щонайменше прилюдного каяття.

Бо в Радянському Союзі було заведено проголошувати всі народи — народами-переможцями, поміж яких траплялися окремі колабораціоністи. Й лише щодо кримських татар цього  підходу не дотримувалися. Вони були проголошені народом-колабораціоністом, серед якого були й окремі герої.

Як обов’язковий рефрен звучала теза про те, що «відсоток зрадників» серед кримських татар перевищував аналогічний показник в інших народів. Проте всі, хто порівнюють чисельність росіян та кримських татар, що воювали по різні боки лінії фронту, забувають одну просту річ: колабораціонізм можливий лише на окупованій території. У Томську чи Владивостоці не могло бути ані поліцаїв, ані добровольчих оборонних батальйонів — німці туди не дісталися, а тому місцеве населення не опинилося перед таким вибором. Тому охочі вираховувати «коефіцієнт зрадництва» мали б брати за основу чисельність населення, що проживало на територіях, окупованих вермахтом. А це вже дасть зовсім інші пропорції. Та будь-яка спроба дискусії на цю тему наражалася на звинувачення в єресі. Що й не дивно. Тому що депортація руйнувала наріжну «духовну скрєпу» радянської імперії — міф про Велику Вітчизняну війну.

В межах цього міфу всі події від 1941-го до 1945-го подавалися як боротьба абсолютного Добра з абсолютним Злом. А якщо депортація — це злочин, то виходить, що 1944-го «добро» скоїло злодіяння. І або воно не було аж таким «добром», або скоєне ним не було «злочином». Другий варіант був для радянської людини комфортніший, звичніший.

Бо тоді не треба ні перед ким вибачатися. Не треба підважувати догматичну в своїй простоті логіку подій. Не доведеться рефлексувати на тему мудрості командування й партійного керівництва. Не вислизне з-під ніг те тверде підґрунтя, з якого звикли роззиратися на минуле, сьогодення та майбутнє.

Вони були в меншості — ті п’ятнадцять відсотків, проти яких було  так  зручно  дружити. Той-таки  корінний  народ,  про  який у Києві ритуально згадували ближче до виборів, щоби потім одразу ж забути. А тому Крим лишався електоральною цариною прорадянських партій. Врешті-решт це закінчилося анексією півострова.

Після якої кримських татар знову вивели за дужки. Тому що Росія після 2014-го занурилася у простір лютої прорадянщини. Оголосила війну всьому світові за право переграти 1991-ий рік. І в рамках цієї війни радянська етика та естетика замайоріла на знаменах у масштабах всієї Російської Федерації.

А  кримські  татари  завжди  були  найбільш  нерадянськими у майже повсюдно прорадянському Криму. Вони й не могли інакше: неможливо перейняти етику та естетику держави, яка вигнала твій народ з батьківщини і не дозволяла повернутися понад сорок років. І тепер Росія називає кримських татар бунтівниками. Потенційними порушниками терцілісності. Головними заколотниками в регіоні, що його вкрала Москва.

Протягом довоєнних двадцяти трьох років кримські татари вибудували на півострові щільну структуру горизонтальної взаємодії, яка страхувала їх від свавілля традиційної вертикалі. Й не випадково, що саме ця система меджлісів насамперед опинилася під ударом російської силової системи: Кремль не терпить конкуренції. У підсумку кримськотатарський меджліс заборонили як «екстремістську організацію».

Київ нечасто згадує про півострів. Такий собі регіон замовчування. Якщо доля Донецька та Луганська обговорюється в ефірах, то Сімферополь і Севастополь лишилися в медіагетто. Може тому, що кількість переселенців з Криму порівняно невелика — і ця тема  не додає  балів та  виборців тим,  хто ладен  витягувати її з небуття. Але штука в тім, що проблеми кримськотатарського народу — це питання не тільки політичної логіки. Це питання загальнонаціональної етики.

Ті, хто звик згадувати кримських татар через кому з національними діаспорами, що мешкають в Україні, просто демонструють своє невігластво. Кожна діаспора має свою материнську державу за межами країни проживання. Кримські татари не мають батьківщини поза Кримом. Півостровом, що належить  Україні, але анексований Росією.

І біда в тім, що за всім нагромадженням тактичного, ситуативного та скороминущого ми втрачаємо головне. Війна почалась не на Донбасі — вона почалася в Криму. І саме ця війна відтак перекинулася на Європу.

Війна, в якій був малайзійський «Боїнг». Отруєння Скрипалів. Втручання в американські вибори. Спроба перевороту на Балканах. Бойові дії в Сирії. Російські найманці в Африці та шпигунські скандали в усьому світі.

Зміна прапорів у Криму була оголошенням цієї війни. І закінчиться вона лише тоді, коли прапори над півостровом знову змінять свої кольори. І ми не можемо забувати про це. Як і про тих, хто всі ці роки вимушений жити по той бік окопів.

Тому що це не тільки етика. Це ще й логіка.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Краса чи практичність: на що звертати увагу при виборі столового посуду?
За обіднім столом збирається вся родина — це місце, де ми ділимося своєю радістю, розповідаємо історії та смакуємо домашню їжу. І саме тут дрібниці набувають особливого значення.
Читати більше