УРИВОК ІЗ РОМАНУ "ВТІКАЧІ"

УРИВОК ІЗ РОМАНУ "ВТІКАЧІ"

За дверима стояла Юля.
Віктор Андрійович не відразу й упізнав її. Йому здалося, що це якась жіночка не першої свіжості прийшла просити на кусень хліба. Останнім часом, особливо на вихідні, подібна публіка тут вешталась. Але ця жінка вела себе дивним чином – не віталась, нічого не просила, а лише пильно дивилась в очі Вікторові Андрійовичу. Він радше упізнав цей погляд, ніж саму Юлю. Юлі як такої вже не було, з колишньої повногрудої жінки залишився лише сумний спогад, з темними колами під очима. І лише погляд, здавалося, був той самий, що йшов десь із глибини душі, пронизував тебе наскрізь, але не зупинявся на цьому, йшов далі, аби загубитися десь у безсмерті Всесвіту. А ще він побачив її зелені очі, які так любив цілувати в юності. Але одного разу, коли він це робив, то помітив в її очах якісь червоні вогники, ніби відблиск нестерпного болю пекла. Це тоді його дуже вразило й настрашило. Їхні стосунки з того дня різко змінилися. Віктор Андрійович нікому не розповідав про цей випадок, а Юля й досі не могла зрозуміти, чому її коханий охолонув до неї.
Тепер згасла свічечка була перед ним, і можна було лише здогадуватись, які поневіряння перенесла Юля. Її біль миттєво передалася йому, й він ніжно, як умів, обійняв Юлю, а вона не стрималась, і сльози потекли з очей. Так, обійнявшись, вони увійшли до квартири і ще довго не могли сказати одне одному жодного слова. Віктор Андрійович теж був у такому стані, що йому хотілося плакати. Докупи перемішалося все: жаль до себе й, здавалося, до всього навколишнього світу, нестримний біль, що не вдалося розгадати таємницю колишнього монастиря, який тепер став спеціальним відділенням психіатричної лікарні, й розуміння, що цієї таїни він ніколи і не взнає. Ще тут прив’язалася сумна нотка про Сергійка, який втік із закладу. Сердечного болю додала й Юля, весь її загублений і навіки втрачений сенс життя – і не тільки її власного. Але, мабуть, цього все-таки було замало, аби Віктор Андрійович вичавив із себе бодай сльозинку. Якби він задався ціллю згадати, коли востаннє плакав, то, мабуть, не зумів би цього зробити. Чи то душа його пройшла точку неповернення, коли сприймаєш людські страждання відсторонено, чи то настільки зачерствів на тій клятій роботі, що чужі сльози сприймаєш просто як ще один різновид води.
Вони сиділи, пили коньяк і каву, їли цукерки, Юля розповідала про своє лікування в приватній психіатричній лікарні в Києві, а Віктор Андрійович упіймав себе на думці, що сприймає Юлю не як колишню коханку чи навіть колишню колегу по роботі, ба, навіть не як колишню свою начальницю, а як чергову пацієнтку, яка прийшла розповісти йому про своє минуле, не розуміючи, що майбутнього в неї вже нема й не буде. Віктор Андрійович давно вже зауважив за собою, що поділяє людей на дві категорії: на тих, хто потрапив до психіатричної лікарні, і на тих, хто мав нещастя уникнути цього. Він цього не хотів, навіть внутрішньо пручався сам собі, але не міг нічого вдіяти, бо цей поділ був наче природним, таким, що виходив сам по собі. Йому здавалося, що хворі люди набагато щасливіші за здорових. Звичайно, відносно здорових, бо абсолютно здорових не існує; навіть дитина, народившись на білий світ, уже в зародку ввібрала болячки своїх батьків, а потім, з часом, добирає ще й нові, виконуючи незриму Божу заповідь про запрограмованість людини на смерть. Віктор Андрійович бачив болі й страждання нещасних, які потрапляли до нього на лікування, але водночас він не умів зрозуміти того блаженства, яке вичитував в їхніх очах, коли уважно за ними спостерігав. Це було воістину неземне блаженство, невідоме людям, які живуть на планеті Земля. Це неземне блаженство не вписувалося в жодні психіатричні формули, і жодне світило психіатрії навіть не заїкалося про це, хоча Віктор Андрійович не вірив, ніби видатні вчені могли не помітити цього. Ось він, звичайний практикуючий лікар-психіатр, знає про це, тільки йому не вистачає вантажу знань, аби підійти до цієї проблеми з наукової точки зору. Але що заважає світилам психіатрії зробити це? Невже й для них це непосильна задача, як для нього, скажімо, таємниця колишнього монастиря, в якому тепер розмістилося спеціальне відділення психіатричної лікарні? Чи, може, вони й не намагаються розкрити цю таїну буття хворих, з точки зору людей, бо таким чином зможуть наблизитися до однієї з багатьох загадок Бога, а тим, хто звик себе вважати його копією, не личить цього робити, тим паче в земних умовах? Можливо, Бог втрутився в хід подій, коли Віктор Андрійович упритул підійшов до розкриття таємниці колишнього монастиря?
Віктор Андрійович дивився на Юлю, слухав її розповідь і справді нічого не міг з собою вдіяти. Він навчився професійно приховувати свої співчуття, бо розумів, що багатьом хворим чомусь не подобається людське ставлення до них. Ні, звичайно, вони вважають себе здоровими, а ти тут їм співчуваєш, кажеш, що вилікуєш, - ці абеткові знання були йому відомі. Проте часто він ловив себе на думці, що не він лікує своїх пацієнтів, а вони – його, бо за хворобою бачив такі пласти людяності, що їх годі було розгледіти під мікроскопом у тих, кого вважали здоровим. Йому часто приходила до голови крамольна думка, що значну частину населення землі варто помістити в психіатричні лікарні, аби зріс коефіцієнт людяності в просторі й часі. Проте, коли це стосувалося його самого, він волів би залишатися лікарем, ніж пацієнтом. Хоча, хоча… Інколи йому здавалося, що й він уже морально готовий лягти в психіатричну лікарню в якості саме пацієнта. Це мав би бути своєрідний експеримент, щоби зсередини подивитися на внутрішній світ хворого. Але, звичайно, за умови, що в будь-який момент його мають висмикнути звідти, як тільки він кивне головою чи подасть якийсь інший умовний знак. Але його завжди зостановляла думка, що хтось може невірно витлумачити цей його потаємний знак або зловмисно вдати, що не розуміє його намагань зупинити цей клятий експеримент, і тоді йому доведеться догнивати в психіатричній лікарні без марної надії вирватися звідти. Це, звичайно, були його фантазії – і про експеримент, і про власне намагання стати пацієнтом психіатричної лікарні, - хоча він прекрасно розумів, що рано чи пізно будь-які фантазії мають здатність втілюватися в життя.
Віктор Андрійович упіймав себе на думці, що, слухаючи Юлю, паралельно думає про Олю. Це саме її думки про експеримент і про намагання потрапити до психіатричної лікарні в якості пацієнта зараз оволоділи ним. Він уже давно, здавалося, не думав про неї, хоча насправді це було не так, і він це усвідомлював, бо Оля завжди була поруч, хоча й думки про неї, можливо, не завжди трансформувались у слова. Але думці й не обов’язково мати словесну оболонку, бо в більшості випадків це навіть шкодить їй. Думка – це імпульс, який розтинає простір і час, це вибух у людській свідомості й Всесвіті. Оформлена в словах, думка втрачає свою первозданну цноту, а часом словоблуддя взагалі вбиває живу думку. Мабуть, цим Божественне начало в основному і відрізняється від людського, бо там, де є думка, не потрібно слів. І, навпаки, словесною тріскотнею людина здатна загубити будь-яку свіжу думку, перетворивши її на штамп, на нікому не потрібне патякання про банальні речі. І це був третій пласт думок (слухання Юлі, думки про Олю, роздуми про, власне, думку), які одномоментно роїлися, здавалося, вже не в голові, а в зболеній душі Віктора Андрійовича. Він ще ніби крізь сон чув слова Юлі, але все більше усвідомлював, що найперше хоче зателефонувати Олі, з якою, здається, не бачився вічність. І до нього не відразу дійшло, що вже Юля жаліє його, бо Оля потрапила до психіатричної лікарні. За інших обставин вона би раділа цьому, хоча би, звісно, назовні цього не виплескувала. Але пройшовши через муки пекла на землі, розуміла, наскільки важливим для людини є кохання. Тепер вона, на відміну від себе, колишньої, вдовольнялася малим. Юля не знала, чи кохає Віктора Андрійовича, але для неї, за великим рахунком, це вже не мало жодного значення. Головне, що вона думає про нього, що він принаймні не проганяє її, а терпеливо вислуховує. Нехай у нього, нинішнього, нема й тіні натяку на кохання до неї, колишньої, але для неї головне, що вона має людину, яка є найдорожчою для неї в цьому житті, і це саме Віктор Андрійович, з якого вона добряче познущалася, а тому, можливо, такою жорстокою була розплата. Якщо раніше Юля здогадувалася, то тепер розуміла, що Оля, мабуть, була тією людиною, єдиною на світі, для Віктора Андрійовича, ким сам він був для неї. І це розуміння чужого щастя (хоча, за великим рахунком, чужого щастя не повинно бути, бо людина створена для щастя, і воно має бути спільним для всіх, не маючи жодного стосунку до комуністичних утопій) змусило її стати над власним коханням, якого, можливо, вже й не було в його первісному значенні. Інколи Юля ловила себе на думці, що перебільшує роль Олі в житті Віктора Андрійовича, а часом їй здавалося, що вона не робить усього можливого, аби їхнє взаємне кохання стало часткою вселенського спокою й умиротворення. Юля вагалася, чи має право бути посередником у таких непростих взаємних стосунках, які склалися між Віктором Андрійовичем і Олею. Ні, про себе вона вже не думала. Точніше, думала, але розуміла, що Віктор Андрійович уже ніколи не стане лицарем її уяви. Вона переживала лише за те, чи впорається з цією небезпечною роллю посередника, чи не зашкодить закоханим знайти вірний шлях до серця один одного.
Коли Юля сьогодні шукала Віктора Андрійовича в психіатричній лікарні, бо думала, що той на роботі, то помітила у вікні на третьому поверсі, де знаходилося жіноче відділення, Олю. З-за ґрат визирало її сумне і згорьоване обличчя. Здається, навіть із заплющеними очима Юля могла би впізнати чи відчути цю дівчину. Тоді вона упіймала себе на думці, що не має жодного злорадства до неї, насолоди від помсти. Юля зраділа за себе, що змінилася, що власна біда переродила її, що тепер усе бачиться в іншому світлі. Проте це був лише довгий шлях до пробудження і відродження, бо Юля не відчула й співчуття до Олі. Вона сприйняла цей факт як такий, що відбувся, як те, що обов’язково мало статися.
З’яву її в психіатричній лікарні колишні співробітники сприйняли неоднозначно. Їй навіть здалося, що вона прочитала жах на їхніх обличчях. Можливо, вона перебільшувала, але видавалося на те, що ці нещасні ніби побачили мертву й не знають, що мають робити. Юля тільки сухо запитала, де Віктор Андрійович. Їй відповіли, що вдома. Вона була зла сама на себе, бо ж знала достеменно, що під час виборів та інших подібних імпрез Віктор Андрійович неодмінно буває вдома, але тепер це банальне знання чомусь вилетіло з її голови. По дорозі до Віктора Андрійовича вона думала про те, як говорити, не торкаючись болючої теми про перебування Олі в психіатричній лікарні, але тепер, переконавшись, що Віктор Андрійович не знає про цей факт, не знала, як себе вести. Їй здавалося, що всі її слова падають у глуху порожнечу, що навіть не чутно, щоби вони об щось вдарялись, знаходили якийсь відгук, бо дна фактично й не було, а порожнеча ставала суцільною.
У цій ситуації їй краще було просто піти, залишаючи Віктора Андрійовича віч-на-віч зі своєю бідою. Вона так і зробила, а він, здається, навіть не помітив цього, заглиблений у себе. Поволі десь усередині душі у нього наростав бунт. Це було несприйняття самого себе. Усвідомлення своєї нікчемності. Була єдина людина, яка могла вберегти Олю від карколомного рішення потрапити до психіатричної лікарні. Цією людиною був він. Але не скористався своїм єдиним шансом врятувати дівчину. Оце самокопання, думки про розкриття таємниці колишнього монастиря, перетвореного на спеціальне відділення психіатричної лікарні, згубили не лише його, а й ту, яку він кохав найбільше на світі.
Віктор Андрійович і незчувся, як опинився на вулиці. Йому прийшла до голови думка, що він забув замкнути двері на ключ, але тепер це вже не мало жодного значення, бо він спішив до Олі. Зараз для нього нічого не існувало на цьому світі. Єдине, заради чого вартувало жити, - це Оля. Він мусив її побачити саме зараз. А там – будь що буде. Можна навіть і вмирати.