УРИВОК ІЗ РОМАНУ "ІНТУЇЦІЯ"
Коли він назвав ім’я Софії, я готовий був іти за ним куди завгодно.
Ми підійшли до звичайнісінького п’ятиповерхового будинку, яких так багато було у старій частині мого міста. Вони нагадували добрі часи, коли люди жили, мов одна сім’я, все про всіх знали. Натомість у нових кварталах міста, нашпигованих сучасними будівлями, оцієї єдності між людьми вже не було, кожний був чужий один одному.
Услід за незнайомцем я зайшов у під’їзд, але ми не піднялись догори, у квартиру, а спустились у підвал. Чолов’яга мовчки відчинив двері однієї з комірчин і пропустив мене уперед. Я не наважувався зайти у темінь. Радше відчув, ніж побачив його єхидну усмішку. Він обминув мене, зайшов усередину, підняв догори руки і трохи повернув лампочку в патроні, що свисав на шнурку зі стелі.
Тьмяне світло виокремило стіл, двійко стільців, щось схоже на шафу. В кутку були збиті на цементній долівці дошки, застелені якимось шматтям, - і я зрозумів, що це ліжко.
- Ось тут я й живу, - весело сказав незнайомець. Він справді сказав це весело, бо вже звик до свого житла, а моя спантеличеність, нічого, крім сміху, й не могла викликати. Я відчував, що цей його оптимізм не є підробленим, бо людина справді сподівалася на щось краще і знала, що світле майбутнє може настати навіть завтра.
- Ви тут живете? – Це все, на що я спромігся.
- Після Великої Серпневої комуністичної революції наші квартири дістались активістам. – Чолов’яга був уже змученим і серйозним, усмішка ніби сама по собі стерлася з його обличчя. – А нас, котрі без ентузіазму сприйняли ті події, повиганяли у підвали, зробили тут реконструкцію, аби кожного заселити у малюсіньку комірчину. Добре, що хоч на вулицю не вигнали. Кожному, хто здасть ворога, обіцяють квартиру.
Останнє речення, здається, було нелогічним, і я не зважив на ці його слова, але чолов’яга знову світився оптимізмом.
Наступила довга пауза. Ми не знали що сказати один одному.
- Але я не жалкую, що опинився тут, - першим виборсався з ситуації мій супротивник. Він уже щиро усміхався. – Звичайно, у квартирах жити комфортніше, а тут навіть удень треба вмикати лампочку. Часто доводиться її вимикати і сидіти напотемки, бо при моїй зарплаті я можу дозволити собі купити лише одну лампочку на місяць. Проте я не завидую тим, хто нагорі. У кожній кімнаті в них встановлені камери спостереження. Не довіряє революція своїм активістам. А ми тут, у підвалах, - вільні люди!
Він ще щось торохтів і був зовсім не тією людиною, якою я його бачив на вулиці. Мені хотілося розпитати його і про загадкову для мене Велику Серпневу комуністичну революцію, і про багато інших речей, але мимоволі в мене вирвалося:
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
