УРИВОК ІЗ РОМАНУ “ВТІКАЧІ”

УРИВОК ІЗ РОМАНУ “ВТІКАЧІ”
 
Сергійко лежав на ліжку і не відводив погляду від стелі, на якій знайшов тріщинку. Він дивився на неї ще вчора, і позавчора теж, і тепер йому здавалося, що вона трішки побільшала. А може, це йому просто здавалося, бо все залежало від того, під яким кутом зору дивитися на цю тріщинку. Якщо голову відвернути трохи вліво, то тріщинка ніби збільшувалась у розмірах, але Сергійко знав, що це не так, бо як тільки він повертав голову трохи вправо, тріщинка зменшувалась, тобто поверталася до своїх попередніх розмірів. Він не дуже задумувався, чому так відбувається, хоча саме тріщинка на стелі зараз найбільше цікавила його, бо була чи не єдиним ланцюжком, який ще зв’язував його з цим життям. Про все інше Сергійко не думав, бо в тому стані, в якому він нині знаходився, просто фізично не можна було думати. Він навіть не розумів, що колись у нього було минуле життя, коли він міг думати і говорити, взагалі робити все що заманеться. Зараз не було з чим порівнювати, бо минулого ніби не існувало в його голові. Мабуть, воно все-таки було, але десь надійно і глибоко сховане, і Сергійка це зовсім не цікавило – ні де воно сховане, ні чи взагалі існує. Він дозволяв лікарям і санітарам робити з собою все, що вони хочуть, слухняно підставляв сідниці для заштриків, так само слухняно відкривав рот, коли йому приносили пігулки, і запивав їх водою. Здавалося, для нього в житті вже нічого не існувало, окрім цієї тріщинки на стелі.
Але того ранку все раптом змінилося. В нього не було особливих приводів для хвилювання, бо все йшло ніби за розкладом, встановленим не ним, але якого він дотримувався, бо не мав волі до спротиву. І все ж Сергійко відчув, як усередині почало народжуватися хвилювання. Це було, власне, хвилювання, а не страх, бо він добре знав, що коли народжується страх, то він поступово сковує все тіло, аж відчуваєш, як німіє твій мозок. А тут усередині розливалося тепло. Не можна було сказати, що це хвилювання однозначно видавалося йому приємним, проте порівняно мало не з цілодобовим лежанням на ліжку і вивченням тріщинки на стелі це явно було щось нове. І коли Сергійко ще здалеку почув голос Віктора Андрійовича, тепло від хвилювання стало наповнювати його тіло ще більше. Для себе самого в ту мить він би не міг пояснити, що саме з ним відбувається, та це й не потрібно йому було. Якщо раніше Сергійко взагалі не хотів, щоби хоч щось змінювалося в його житті після того, як він знову потрапив сюди, то тепер теж він ще не прагнув цих змін, але вже, мабуть, не був проти того, аби вони настали. Для нього зараз не мало абсолютно ніякого значення, чи будуть ці зміни позитивними чи негативними, хоча людина завжди хоче чогось кращого, – головне, щоби вони були, і він уже не боявся, що вони настануть.
Почувши голос Віктора Андрійовича, Сергійко на мить загубив тріщинку на стелі, яка за останні дні була єдиною рятівною ниточкою для нього, що ще зв’язувала його з життям. З відчайдушністю приреченого він знову почав шукати її на стелі, але вона десь безслідно зникла, ніби її ніколи там не було. Сергійко ще не розумів цього, але вже на інтуїтивному рівні відчував, що тепер доведеться жити без цієї тріщинки на стелі, і він ще достеменно не знав, чи може без цього обійтись, але розумів, що нові обставини владно стукають у його життя і було би глупо опиратися їм. До нового життя Сергійка кликав голос Віктора Андрійовича. Йому здавалося, що він уже чув цей тембр, характерні вислови, але ще не був упевнений у тому, що все так дійсно і було, проте вже десь там, у глибині душі, хотів, аби цей голос і далі звучав, а він би слухав його, слухав, слухав…
Коли тріщинка на стелі безнадійно зникла з його поля зору, Сергійко пересікся поглядом з Віктором Андрійовичем. На нього війнуло хвилею чогось рідного, домашнього, давно забутого, ніби він був уже безнадійно старою людиною, яка однією ногою стоїть у могилі, а друга нога вперто не хоче ставати туди, – і тут перед очима з’являється теплий спогад із дитинства, що несподівано додає стільки сил і енергії, коли хочеться знову до нестями жити, але все закінчується несподівано швидко, і друга нога мимоволі теж вступає у могилу.
Віктор Андрійович радше відчув, ніж побачив, що Сергійко дивиться на нього. Коли хлопця насильно повернули до психіатричної лікарні, Віктор Федорович розпорядився, аби його вів новий лікар. Віктор Андрійович був здивований своєю поведінкою, бо, чесно кажучи, не сподівався цього від самого себе і завжди думав, що він кращий, ніж виявилося насправді, – але в нього не вистачило душевних сил і не було навіть натяку на те, аби попросити повернути Сергійка йому. Про це ніхто вголос не казав, але сам Віктор Андрійович на підсвідомому рівні відчував, що і його звинувачують у тому, що схиблений санітар зміг викрасти із закладу не менш схибленого пацієнта, а тому виходило само по собі зрозумілим, що зараз вести Сергійка має інший лікар. Віктор Андрійович був незадоволений собою, але швидко змирився зі станом внутрішнього  дискомфорту, коли навіть не намагався поборотися за Сергійка. Тепер же, коли він поглядом зустрівся з ним, відчув як пекучий сором поволі захоплює все його тіло. По суті, він здав Сергійка іншим. Це не була зрада, а було щось інше, набагато серйозніше, бо мова йшла про здоров’я і саме життя Сергійка. Адже ця думка вже не один раз приходила до голови Віктора Андрійовича, але він щоразу настирно відганяв її, аби не заважала йому жити так, як він жив до цього. Мова не йшла навіть про душевний спокій, бо його вже давно не було, а просто не хотілося навантажувати своє тіло й душу чимось ще, адже було достатньо того, що вже є, – і ця думка підказувала йому, що Сергійко назавжди може залишитись у закладі, якщо його лікуватиме хтось інший, а не Віктор Андрійович.
У попередні дні, здається, Віктор Андрійович і не думав про Сергійка, хоча тепер розумів, що це було не так. Можливо, ці думки й не були оформлені в слова, але для думки це не відіграє особливо великого значення, бо слова не здатні передати всю гаму відчуттів і почуттів людини. Людина словами лише намагається передати те, що може, але цього явно недостатньо, аби її зрозуміли. До того ж, одне й те саме слово кожний розуміє по-своєму, тлумачить по-своєму, і багатьом стає дивно, як це не можна зрозуміти таких очевидних речей, які він щойно сказав.
Віктор Андрійович ще не усвідомлював цього, але ноги самі несли його до Сергійка, хоча насправді він зараз мав зайнятись іншим пацієнтом. І Сергійко теж відчував, що Віктор Андрійович іде саме до нього, а не до когось іншого, і щось схоже на посмішку з’явилося на його зболеному обличчі. Здається, вперше з часу повторного поступлення до психіатричної лікарні він почав відчувати реалії життя, усвідомлювати, що до нього йде саме Віктор Андрійович, а не хтось інший, а вчора була мама і чоловік, дуже схожий на його тата, але він ще достеменно не був упевнений, що це був саме тато. Зі свого боку, Віктор Андрійович розумів, що порушує всі мислимі й немислимі, писані й неписані лікарські правила, коли йде не до свого пацієнта, але нічого вже не міг вдіяти з собою, а навіть якби й хотів, то не зміг би цього зробити, бо поки команда з мозку дійде до ніг, уже буде пізно, бо занадто мало треба часу, аби пройти ті декілька кроків до втікача, якого повернули до закладу, – і не знати, хто здійснив більший гріх: той, що втік, чи ті, що повернули.  
Їхня перша зустріч у новій якості була без слів. Навіть погляди не могли уповні висловити те, що зараз відбувалось усередині кожного з них. Це був доторк душ, змучених відсутністю одне одного після довгої розлуки. Віктор Андрійович знав, що тепер він має йти до Віктора Федоровича й просити, аби Сергійка віддали йому, а Сергійко знав, що жодної тріщинки на стелі відтепер йому не потрібно, бо в нього є Віктор Андрійович, – і кожний з них, здавалося, знав не тільки те, що насправді відбувається в їхніх душах, а й те, що вони з’єдналися назавжди, і тепер ніхто не зможе їх розлучити. Це лише в романах пишуть, як сходяться душі чоловіка й жінки, й що, мовляв, нема нічого міцнішого за цей союз. А в житті все набагато простіше й прозаїчніше, бо для душі не має значення стать, вік, епоха, відстань й інші дрібниці. Споріднені душі сходяться, хоча людина є такою убогою, що не відчуває, коли до неї завітала ця споріднена душа. Вона не може дати пояснення, чому щемить на серці і чому стає так добре й спокійно. А це споріднена душа проситься в гості, а коли її не пускають, здивовано озирається, ніби шукає пояснення, а, не знайшовши його, відлітає у небуття.
Віктор Андрійович ледь доторкнувся до руки Сергійка, а той змучено усміхнувся до нього, ніби повертався з того світу і просив вибачення, що так довго тривав цей процес. В його погляді була надія на майбутнє, і Віктор Андрійович ледь стримав сльози. Він підморгнув Сергійкові: мовляв, тепер все буде по-іншому. Відтак ледь прошепотів йому: “Я ще до тебе прийду”, але міг нічого не казати, бо Сергійко і так не почув цього, і навіть не прочитав по губах те, що хотів сказати Віктор Андрійович, а відчув настрій, і йому вже не було важливо, що саме в даний момент думав чи говорив Віктор Андрійович.  
Сергійко проводжав поглядом Віктора Андрійовича, коли той ішов до іншого пацієнта, а під час розмови з тим пацієнтом Віктор Андрійович постійно дивився на Сергійка, ніби намагався хоч чимось підтримати його у цей важкий час. Коли Віктор Андрійович виходив із палати, Сергійко підвівся на ліжку і з розпачем подивився на зачинені двері. На його обличчі було написано, що Віктор Андрійович ніколи тут не з’явиться. До Сергійка підскочив санітар Андрій, який уважно спостерігав за хлопцем. Якщо той цілими днями лежав, втупившись в одну точку на стелі, то тепер сидів на ліжку – і від нього всього можна було очікувати. Сергійко змучено глянув на санітара і знову ліг, дивлячись на стелю. Знайомої тріщинки не було, та Сергійко вже й не шукав її. Невагомий спокій охопив усе його тіло. Він знав, що тепер у його житті є Віктор Андрійович, і він навіть почав згадувати, що його звати саме так. Ще не було відчуття впевненості, але безпорадність у даній ситуації теж не виглядала фатальною. Сергійко так само був за зачиненими дверима, за ним спостерігав санітар, але все змінювалося, бо він побачив Віктора Андрійовича.