УРИВОК ІЗ РОМАНУ “ВТІКАЧІ”

УРИВОК ІЗ РОМАНУ “ВТІКАЧІ”
 
Степан Аркадійович повісився. За інших обставин і в інші часи Віктор Андрійович інакше би сприйняв цю новину. Але тепер, коли, здавалося, він остаточно втратив ниточку життя, все виглядало для нього буденно, як звичайна смерть у щоденному житті. Смерть клієнта, звісно, була небуденним явищем, і сталася вона лише через тиждень після того, як закладом почав керувати Віктор Федорович. Звісно, він почав наводити свої порядки, і серед його нововведень було те, що він заборонив Степанові Аркадійовичу йти додому на декілька днів, коли тому заманеться. Він вичитував санітарів, медсестер за подібні вольності, хоча основний свій гнів мав би скерувати на Віктора Андрійовича, адже без згоди того Степан Аркадійович не зміг би нікуди ходити. Але внутрішній голос підказував Вікторові Федоровичу, що не слід зачіпатися з Віктором Андрійовичем – принаймні зараз, коли весь персонал ще фактично знаходився  під впливом влади його попередника, а зміни, які він запроваджував, ще не стали незворотними. Та й багатий життєвий досвід підказував йому, що не слід воювати з попередниками і особливо з тими, які залишилися в трудових колективах. Тому й виходило неприродним, коли він у присутності Віктора Андрійовича картав усіх у смерті Степана Аркадійовича, не вбачаючи у цьому своєї вини, а Вікторові Андрійовичу ніби мову відняло. І він, і всі інші розуміли, що якби не дурне розпорядження Віктора Федоровича щодо Степана Аркадійовича, то нещасний був би живий. Йому не просто не дозволили ходити додому, його відрізали від книг, у нього відібрали волю. І сталося це саме тоді, коли Віктор Андрійович був заглиблений сам у себе, не помічаючи того, що діється навколо. Його волю паралізували Віктор Федорович і несправедливість усього світу, що в одну мить накинулася на нього. Йому було навіть не шкода того, що він уже ніколи не дізнається таємниці колишнього монастиря. Він жалкував, що витрачено намарно зусилля тих людей, які залишилися навічно в спеціальному відділенні, а особливо Івана Дмитровича Синенького, який ішов йому назустріч, робив усе можливе й неможливе, аби і Віктор Андрійович докладав максимум зусиль для розкриття таємниці. Не вийшло, він змарнував свій шанс – можливо, єдиний у цьому житті.
Тіло Степана Аркадійовича забирали його дружина і син. На їхніх обличчях було важко щось прочитати. Складалося враження, що вони вже давно здогадувалися про саме такий відхід із життя Степана Аркадійовича, а тому звістка про його смерть навіть їх не засмутила. Можливо, все було інакше, але Віктор Андрійович саме це прочитав на їхніх обличчях.
Степана Аркадійовича проводжало, здається, все відділення. Приліпившись до заґратованих вікон, пацієнти похмуро дивились, як труну з їхнім нещодавнім товаришем несуть невідомо куди. Її похапцем кинули в якусь машину, яка довго не могла завестися. Чи була в головах хворих думка про те, що й вони рано чи пізно опиняться в таких же трунах і їх відвезуть невідомо куди? Чи вони – як особливо наближені до Бога – вже знали це давно, а тому жодних емоцій з цього приводу не могло бути? І все ж якась гнітюча тиша запала в приміщенні, ніби сам Диявол переконався в марності своїх анти-людських експериментів, і Вікторові Андрійовичу здалося, що він відчув саме це. Нарешті машина завелась, і Степан Аркадійович поїхав у вічну путь. Хворі ще довго не хотіли відлипати від заґратованих вікон, і санітари розуміли, що не треба проти них застосовувати силу, не час для цього. Відчай, який панував у приміщенні, випаровувався досить швидко, і хворі самі по собі відходили від заґратованих вікон, поверталися до буденного життя. Складалося враження, що тема смерті Степана Аркадійовича стала забороненою, і ніхто про нього вголос не згадував. Що ж стосується думок, то їх насильно з голови не викинеш.
Віктор Федорович призначив службове розслідування з приводу цього інциденту, як він висловився, хоча мова йшла про людське життя і смерть. Але що тут було розслідувати, коли від самого початку стало зрозуміло, кого призначать крайнім у цій ситуації. Крайнім виявився санітар, який чергував тієї ночі й не догледів, коли Степан Аркадійович повісився  на рушнику біля свого ліжка. Андрій був молодий хлопчина, який міцно вночі спав на вільному ліжку серед пацієнтів, хропів на всю палату, а хворі стерегли його сон. За інших обставин він би вже давно вилетів із закладу, але його врятувало те, що напередодні він вступив у ту ж партію, в якій був Віктор Федорович. Йому вліпили догану й усно попередили, щоби більше такого не траплялося. Санітар пообіцяв виправдати довір’я, в наступні ночі під час свого чергування забирав у хворих рушники, видаючи їх знову зранку, причому його не цікавило, чи це рушник, власне, того хворого, а сам продовжував міцно спати вночі, розуміючи, що якщо хтось вмирає, то на все воля Божа, і тут гляди-не гляди – нічого не зміниш. Якби хтось сказав, що в нього нема сумління й людської совісті, санітар би заперечив, бо вважав, що совість і сумління даються людині від народження і втратити їх упродовж життя аж ніяк не можливо. Він виправдовував своє ставлення до подібних речей власною філософією, яку встиг виробити за неповних двадцять п’ять років життя. Вона була простою, як борщ, і, за великим рахунком, зводилася до того, щоби жити, поки Бог дає тобі таку можливість. Все решта – від лукавого. Андрій був віруючою людиною, ходив до церкви, зранку і ввечері молився. Якби йому хтось сказав, що його власна філософія йде всупереч Божественній вірі, він би образився, а то й набив кривдників. Він так жив, і ніхто не мав права втручатися в його життя, нав’язувати свою віру і спосіб мислення чи поведінки. Життя занадто коротке, щоби можна було осягнути його сутність. То чи варто намагатися це робити, витрачаючи дорогоцінні роки не знати на що? Чи простіше все-таки жити, як живеться, розуміючи, що вище голови все одно не плигнеш?
Якось само по собі стало зрозумілим, що “Щоденник” Степана Аркадійовича санітар віддасть Вікторові Андрійовичу. Він знав про їхні особливі стосунки, хоча не міг зрозуміти, в чому суть. Але Андрій уже давно звик лише фіксувати явища та події, не заглиблюючись у їхнє значення. Спочатку, правда, він хотів віддати ці три грубі зошити писанини Степана Аркадійовича дружині покійного, але та жорстко відрізала: “Підітри ними собі сраку”. Син було потягнувся до батькової спадщини, але мати грубо вдарила його по руках, штовхнула в бік і потягнула за собою. Потім він хотів віддати “Щоденник” Степана Аркадійовича Вікторові Федоровичу, але навіть своїм куцим розумом докумекав, що ті зошити в того і залишаться, аби потім бути похованими в якомусь смітнику чи на складі макулатури. Втім, санітар був переконаний, що якою би людина не була, але пам’ять про неї має жити, якщо Бог дозволив їй з’явитися на білий світ. Він погортав зошити Степана Аркадійовича, не знайшов для себе нічого цікавого і передав їх Вікторові Андрійовичу, при цьому відвів погляд убік, бо чи не вперше, спілкуючись з Віктором Андрійовичем, пронизливо відчув свою провину за смерть Степана Аркадійовича.
Віктор Андрійович подарунок узяв, сприймаючи його як заповіт Степана Аркадійовича. Уже в своєму кабінеті навмання відкрив один із зошитів і прочитав запис від десятого липня:
“Безперечно, Леся Українка – більша сучасниця, ніж ми, нині сущі. Вона так проникливо знає наші проблеми, так пророче вдивляється у своє майбутнє, а наше сьогодення, що стає страшно: невже людині Бог дає стільки сили, аби керувати минулим, нинішнім і майбутнім?
 
Завжди терновий вінець
              буде кращий, ніж царська корона.
Завжди величніша путь
              на Голгофу, ніж хід тріумфальний.
Так одвіку було
              й так воно буде довіку,
поки житимуть люди
              і поки ростимуть терни.
 
Але стане вінцем
              лиш тоді плетениця тернова,
коли вільна душею людина
              по волі квітчається терном,
тямлячи вищу красу,
              ніж та, що кричить на майданах:
“Гей, хто до мене? Ходіть,
              я кожному в руки даюся”.
 
Путь на Голгофу велична тоді,
              коли тямить людина,
нащо й куди вона йде,
              не прагнучи інших тріумфів,
знаючи іншу величність,
              ніж ту, що на троні гукає:
“Я з ласки бога цариця,
              бо, гляньте, - сиджу на престолі!”
 
Хто ж без одваги й без волі
              на путь заблукався згубливу,
плачучи гірко від болю,
              дає собі тернові ранить,
сили не маючи тільки,
              аби від тернів боронитись, -
боже, пожальсь тої крові,
               що марно колючки напоїть!
Ліпше б вона на обличчі
               краскою втіхи заграла,
очі комусь звеселяючи
               десь на невинному святі.
 
30/ІХ 1900”.
 
До кабінету зайшов Віктор Федорович, і Віктор Андрійович хутко сховав зошити Степана Аркадійовича до портфелю, ніби безцінний скарб.
 
Анатолій ВЛАСЮК