УРИВОК ІЗ РОМАНУ “ВТІКАЧІ”

УРИВОК ІЗ РОМАНУ “ВТІКАЧІ”
 
Віктор Андрійович бачив, що на нього дивляться, як на людину не сповна розуму, і навіть знав, чому так є: подряпане обличчя, дикі очі, біжить, мов хоче втекти від смерті. Але йому було байдуже. Санітари й медсестри сахалися від нього. Один із дебелих чоловіків у білому халаті, якого Віктор Андрійович не розгледів, хотів було не допустити його до кабінету головного лікаря психушки, але виявився припечатаним до стіни, здивовано дивлячись на здичавілого чоловіка.
У кабінеті нікого стороннього не було, але Віктор Федорович при з’яві Віктора Андрійовича важко підвівся з-за столу, підозріло дивлячись на відвідувача. Він по-справжньому перелякався. Здавалося, сама смерть завітала у гості до нього. Віктор Андрійович розумів, що зараз або ніколи. Або Сергійка віддадуть йому, або цього вже не буде. Аргумент був вагомий, і відступати нема чого.
Віктор Андрійович упав на крісло і, важко дихаючи, тупо дивився у підлогу. Насправді він збирався з думками, щоби коротко, але ясно викласти все. Коли його дихання наблизилося до майже нормального, Віктор Федорович теж сів у крісло, але не спускав підозрілого погляду з Віктора Андрійовича.
- Маю до вас пропозицію. – Віктор Андрійович поволі брав себе в руки, і відчувалося, що він контролює ситуацію. Але, зі свого боку, Віктор Федорович розумів, що у даному випадку краще мовчати, щоби не збити колегу, який може втнути не знати що.
Нарешті Віктор Андрійович перевів важкий погляд на Віктора Федоровича. І хоча нинішній керівник дурки мало смислив у психіатрії, все ж зрозумів, що має справу з небезпечним пацієнтом, з яким слід діяти занадто обережно. І краще не зробити щось непоправне, ніж зробити, аби потім не жалкувати, що це зробив.
- До спеціального відділення нашої психіатричної лікарні ходять невідомі люди, - сказав Віктор Андрійович і значуще подивився на Віктора Федоровича.
Всередині у Віктора Федоровича відпали найгірші передчуття. За ідеєю, він би мав зараз встати, розцілувати Віктора Андрійовича і станцювати запальний латиноамериканський танець. Які там у них є на вибір? Проте погляд Віктора Андрійовича стримував Віктора Федоровича від необдуманих кроків. І це було правильно.
- Я ще не дослідив, хто приходить у спеціальне відділення, - продовжував Віктор Андрійович, вивчаючи обличчя Віктора Федоровича на предмет адекватного сприйняття того, що він говорить, і розумів, що той знаходиться поки що в якомусь паралельному світі, - але це явно не Матвій, якого я би впізнав не лише спереду, а й збоку і ззаду.
У Віктора Федоровича виникло зараз велике бажання хряснути кулаком по столі, а ще краще – зацідити в пику цьому напівбожевільному Вікторові Андрійовичу, але він ледве стримався, і врятувала його проста думка, що Віктор Андрійович насправді не напівбожевільний, а таки божевільний на всі сто відсотків. Уже декілька разів Вікторові Федоровичу доповідали, що до спеціального відділення їхньої психіатричної лікарні приходить хтось невідомий, і неодмінно казали, що це не Матвій, а потім, коли за його дорученням проводили службове розслідування, з’ясовувалося, що це саме Матвій, якого не могли впізнати збоку чи ззаду з однієї простої причини, що пильний спостерігач знаходився дуже далеко від об’єкту свого спостереження. Віктор Федорович мав чимало роботи, але розумів, що зараз ось так просто не спекається Віктора Андрійовича. Чим швидше він намагатиметься випровадити Віктора Андрійовича зі свого кабінету, тим надовше може затягнутися цей процес. Тому зараз найоптимальнішим варіантом буде, якщо він до кінця вислухає розповідь Віктора Андрійовича, запевнить його, що проведе службове розслідування для з’ясування всіх обставин цього інциденту, а потім…
Потім нічого не вийшло, бо Віктор Андрійович уже тицяв під ніс Вікторові Федоровичу свій мобільний телефон і показував відеозапис, на якому чітко було видно, як невідомий заходить до спеціального відділення психіатричної лікарні, озирається, відчуваючи погоню, і спокійно зникає за брамою. Обличчя невідомого було важко впізнати, але це точно не був Матвій.
Віктор Федорович зрозумів, що йому явно нічим було крити. Він почав белькотіти, що дасть розпорядження провести службове розслідування, бо тепер стало очевидним, що до спеціального відділення психіатричної лікарні зайшов невідомий, і цей невідомий не Матвій, як було в минулі рази за аналогічних обставин, що треба повідомити в органи, адже це може бути людина, про яку вони не знають, що…
Віктор Андрійович скептично дивився на Віктора Федоровича, і той нарешті зрозумів, що виглядає ідіотом в очах колеги. Втім, він ніколи не розглядав Віктора Андрійовича як свого колегу, а радше як ворога чи принаймні супротивника, а тепер доводиться рахуватися з цим чоловіком, йти на будь-які поступки, аби врятувати ситуацію. Втім, Віктор Андрійович ще не був упевнений, що Віктор Федорович визрів, власне, до того, аби йти на поступки, аби віддати йому Сергійка для подальшого лікування, а тому почав здалеку:
- Так, Вікторе Федоровичу, ви повідомляйте органи, бо спеціальне відділення знаходиться у їхньому віданні, але я змушений буду передати запис до обласного управління охорони здоров’я. Ви ж самі розумієте, що невідомий чоловік, який вільно проникає до спеціального відділення нашої психіатричної лікарні, може завдати непоправної шкоди нашим пацієнтам.
Віктор Андрійович уже явно знущався з Віктора Федоровича, і той це відчув. Але він готовий був витерпіти будь-які знущання, аби лише Віктор Андрійович не ніс цього триклятого запису до обласного відділення охорони здоров’я. Це вже був не натяк, а пряма погроза з його боку, що коли він цей запис покаже обласному начальству, то Віктора Федоровича попруть з посади, і навіть доблесне СБУ не допоможе, і ніхто не згадає його заслуг на виборах, коли пацієнти психіатричної лікарні забезпечили стовідсоткове голосування за нинішнього українського президента.
Коли Віктор Федорович дуже хвилювався і не знав, як вийти з тієї чи іншої ситуації, його поросячі маленькі очки бігали туди-сюди і не знали, де зупинитись. Віктор Андрійович уловив цей момент і буцімто байдужим голосом сказав:
- Але я можу й не показувати цей запис в обласному управлінні охорони здоров’я.
Поросячі очки зупинились і свердлили переніссся Віктора Андрійовича. Це ще не була вдячність за ймовірний порятунок, але й відкладати в довгий ящик цю справу не можна було.
- Я можу й не показувати цей запис із мобільного телефону в обласному управлінні охорони здоров’я, - повторив Віктор Андрійович, - якщо ви…
Віктор Федорович усім тілом нахилився до Віктора Андрійовича. Здавалося, він готовий був влитися в нього, стати з ним одним цілим хоч до кінця життя, аби лише чим швидше закінчилася ця екзекуція. Але Віктор Андрійович уміло тримав паузу, доводячи до нестями Віктора Федоровича. Звісно, Віктор Федорович зараз мав би запитати, що він має зробити, і сказати, що він готовий на все, аби тільки Віктор Андрійович не заносив цей паршивий запис до обласного управління охорони здоров’я, але Віктор Федорович мовчав. Спочатку Віктор Андрійович подумав, що його план провалився і що Віктор Федорович не клюнув, розгадавши його задум. Але чим більше він вдивлявся в це свиноподібне мурло, тим краще розумів, що в того просто відняло мову – спочатку від розуміння наслідків походу Віктора Андрійовича до обласного управління охорони здоров’я, а тепер – від усвідомлення, що цієї катастрофи можна уникнути. Віктор Андрійович змилостивився і майже ніжно прошепотів:
- Ми ж домовимося, Вікторе Федоровичу?
Грізний і непоступливий ще п’ять хвилин тому Віктор Федорович з вдячністю замотав головою, яка могла просто відпасти в будь-який момент, потім закліпав очицями, а за мить з них потекли сльози. Це були справжні сльози застрашеного життям чоловіка. Мабуть, і сам Віктор Федорович не пам’ятав, коли востаннє плакав, і не треба було йому цього пам’ятати, бо якби йому хтось про це нагадав, він би розплакався ще більше, і тоді з ним годі було щось вдіяти. Тому Віктор Андрійович нарешті приступив до заключної фази операції, яка блискавично визріла в його мозку, коли він біг до кабінету головного лікаря психіатричної лікарні. Ось коли біг, здається, ще не мав ніякого плану, але вже в кабінеті головного лікаря цей план викристалізувався і становив єдине ціле. Віктор Андрійович був радий, що все так гарно вдалося, що у Віктора Федоровича просто нема виходу, і що, нарешті, він повинен погодитися на пропозицію Віктора Андрійовича.
- Я не буду нести цей запис до обласного управління охорони здоров’я, - чітко й тихо, але так, щоби було чути, казав голосом учителя Віктор Андрійович, - але ви віддасте мені Сергійка для подальшого лікування.
Поросячі очиці Віктора Федоровича знову забігали, і Віктор Андрійович подумав, що перегнув палицю. Так буває, коли випишеш пацієнтові забагато ліків, і замість покращення настає погіршення. Але Віктор Федорович доволі швидко впорався з собою. Ніби гора звалилася з його плеч. Віддати Сергійка? Та хоч ще десяток пацієнтів на додачу!
Вони вже сміялися, немов старі приятелі, які згадали приємні моменти зі свого життя. Але Віктор Андрійович не втрачав контролю над ситуацією. Він нагадав Вікторові Федоровичу, заради чого прийшов сюди і як той не послухав його:
- Ми зранку говорили з вами про Сергійка. Мабуть, ви  розумієте, що для завершення його успішного лікування вам треба розпорядитися передати його мені.
Віктор Федорович вдячно кивав головою, потім комусь зателефонував, за мить в кабінеті був той лікар, який вів Сергійка, і зі здивуванням вислухав команду віддати Сергійка Вікторові Андрійовичу, хоча ще недавно все було з точністю до навпаки, підозріло і злякано глянув на Віктора Андрійовича і аж з третього разу зрозумів, що Віктор Федорович наказує йому вийти із кабінету.
 
Анатолій ВЛАСЮК