УРИВОК ІЗ РОМАНУ “УКРАЇНСЬКА ТРАГЕДІЯ”

УРИВОК ІЗ РОМАНУ “УКРАЇНСЬКА ТРАГЕДІЯ”

Дзяма, мов на роботу, зранку бігла на цвинтар, лягала біля могили Вовка і була там цілісінький день. Прибігала додому лиш пізно увечері. Мама Вовка наливала їй щось тепленьке до мисочки. Поки Дзяма їла, вдячно махала хвостом. Тут же, біля мисочки, вона й засинала, а зранку знову бігла на цвинтар.

Мама Вовка витирала сльози й казала, до чого ж це вірна собака.

А одного разу Дзяма встругнула фокус. До могили Вовка упродовж дня ходили  родичі, сусіди, знайомі. Була з ними і дружина покійного. При всіх Дзяма її не зачіпала. А коли та якось прийшла сама, почала гарчати й не пустила до могили Вовка. Бідна жінка нікому про це не розповідала, але коли йшла до могили покійного чоловіка, то завжди когось з собою брала. Їй здавалося, що Дзяма дивиться лише на неї, зараз скочить на рівні ноги і вкусить її.

Те  саме було і з колишнім кращим другом Вовка. На цвинтар він не ходив, боячись отримати по морді від односельчан. Якось намагався погладити Дзяму, а вона несподівано вкусила його за руку. Не боляче, ледь прорізала шкіру зубами, але більше до Дзями цей колишній кращий друг Вовка ніколи не підходив.

Коли Студент поїхав до мами, хотів узяти Дзяму з собою, а потім знову разом з нею відправитись на війну. Кликав її, кликав, але вона не пішла. Так і залишилась у селі й щодня ходила на могилу до Вовка. Десь через рік там і знайшли її мертвою. Хтось її отруїв.

Через тиждень після початку робіт “об’єкт № 17” годі було впізнати. На ньому вже було до п’яти сотень чоловік, і щодня прибували нові. Кожний виконував покладене на нього завдання. На очах ріс завод із виготовлення зброї. Черга меблевої фабрики прийшла під кінець тижня, коли необхідні спеціалісти приїхали встановлювати обладнання.

Генерал втратив сон і спокій, працюючи, здається, по двадцять чотири години на добу й змушуючи інших повністю віддаватися справі. Він зовсім не змучувався, бо потрапив у рідну стихію, в якій колись прожив багато років і тепер повернувся на круги своя.

Про Варвару генерал згадував лиш вряди-годи, а тут ще й товариші допомогли, влаштувавши йому баньку в суботу й підігнавши туди апетитних жіночок з останнього контингенту. Ті обслужили його на славу. Такого задоволення у своєму житті він ще ніколи не отримував.

Наступного дня, в неділю, спеціалісти сподівалися на законний вихідний, але ж не міг генерал розкрити їм усіх таємниць і сказати, що виробництво повинно запрацювати до сьомого жовтня, дня народження Путіна, і що не виключений приїзд самого президента. Ніби все йшло за графіком, і до знаменної дати мали би впоратись, але ж це техніка, все може статись. Тому в суботу ввечері спеціалістам сказали, що працюватимуть вони і в неділю – зранку до четвертої після обіду, так би мовити скорочений день. Понарікали-понарікали, але робити нічого. Де вони ще таку зарплату в Росії отримають, як не тут? До того ж, хтось пустив чутку, що невдоволених спеціалістів після пуску виробництва залишать тут, але вже в якості в’язнів. Тепер люди були готові працювати не те що по неділях, а й уночі, щоби лише вирватися звідси.

Зав’язка мексиканської мелодрами полягала в тому, що дружина секретаря міської ради була коханкою директора Дрогославського лікеро-горілчаного заводу. Знову ж таки, їхня зустріч була ніби випадковою, але з’ясувалося, що споріднені душі знайшли одна одну. Цей зв’язок був, що називається, глибинним, коли не секс чи щось інше найбільше об’єднує. Все справді вкорінювалось у первні душ, коли люди не усвідомлюють, що насправді відбувається між ними, але вже не уявляють свого існування без цієї людини.

Мимолітній сексуальний акт, який, здається, не приніс їм взаємного задоволення, виявився випадковим і не знаковим. Насправді душі розкривались у багатогодинних розмовах по телефону. Здавалося, розмовляли про все і ні про що, але це було їхнє – космічне, яке не піддавалося людській логіці. Час у такому спілкуванні минав непомітно. Точніше було би сказати, що він просто зупинявся, даючи можливість спорідненим душам випасти із загальнолюдського простору й бути віч-на-віч з майбутнім.

Коли дружина секретаря міської ради і директор Дрогославського лікеро-горілчаного заводу випадково зустрічались у місті (хоча, знову-таки, нічого випадкового в цьому житті не буває), то вдавали, ніби вони не знайомі. Між ними склалася негласна домовленість, що вони грають роль людей, які ворогують сім’ями. Було негласне табу, що вдома імена ворогів не називають. Та й у спілкуванні між собою вони не називали одне одного по іменах, ніби дійсно були відсторонені у просторі й часі, коли прив’язка до чогось конкретного вже не має жодного значення.

Вона розуміла, що буде на ювілеї спорідненої душі зі своїм чоловіком. Для неї це питання вирішене остаточно, хоча директор Дрогославського лікеро-горілчаного заводу ще точно не знав, чи запросить свого ворога. Але ж на те вона й споріднена душа, щоби не зациклюватись на подібних дрібницях, коли в принципі знаєш, як насправді все має бути. Це її не гнітило. Дружина секретаря міської ради знала, що поводитиметься гідно. Ніщо не видасть спорідненості їхніх душ. Всі й так знають про ворожнечу між чоловіками, але заради пристойності подібні умовності будуть приховані, аби ні в кого не закрався сумнів у не цивілізованості їхніх вчинків. Мабуть, важливішим для неї зараз було те, в що вдягнутись, аби затьмарити співмешканку своєї спорідненої душі. Тут уже діяли звичайні земні, а не космічні закони. Спробуй вгадати, що та може нап’ялити на себе, аби дати їй гідну відсіч. Інколи жіноче начало – в тім числі й у чоловіків – дуже шкодить життю людей. Але тут вже нічого не зробиш, бо навіть у космічному вимірі невидимі нам сили дозволяють собі подібні розваги. Отже, за той час, що залишився до ювілею, дружина секретаря міської ради думала про якусь обновку, якою б могла збити з ніг співмешканку директора Дрогославського лікеро-горілчаного заводу.

Леся побачила на подвір’ї середульшого сусідового сина – Сергійка. Той серйозно подивився на неї:

– Маму сьогодні забрали в лікарню.

Вона обійняла його:

– Все буде добре.

– А тато каже, що мама помре.

– Багато він знає, твій тато! – Леся була зла на сусіда, який таке каже при дітях.

– Я не хочу, щоб мама вмирала.

На очах у хлопчика бринять сльози. Леся пригортає його до себе і запитує, чи не хоче він їсти. Сергійко киває головою.

Вони йдуть до неї додому. Якраз наварила борщу. Наливає йому повну миску. Дає сметану. Сергійко смішно сьорбає. Голодний.

– А де Василько? – запитує Леся.

– Вдома був.

– То він, мабуть, теж голодний?

– Не знаю.

Леся не хоче йому казати: що ж, мовляв, ти за брат такий?

– То йди поклич.

Той поважно доїдає борщ, облизує ложку, дивиться на Лесю, але все-таки йде за малим.

Того теж не треба особливо припрошувати. Василько їсть і прицмокує. Смачно! Леся усміхається.

Несподівано заходить Діана. З-під лоба дивиться на Василька, який доїдає борщ. Потім переводить погляд на Лесю. Ой, злі очі у дівчинки!

Леся мовчки і їй наливає борщу. Діана знехотя починає їсти, але голод не тітка. Висьорбала все до останньої крапелиночки.

Леся вкраяла хлопцям хліба з ковбасою. Ті їдять і дивляться мультики по телевізору. Діана до бутербродів не доторкнулася. Вона безцеремонно розглядає Лесю. Та ніяковіє, але вдає, що не помічає цього погляду.

– Ти спиш з моїм татом? – запитує Діана.

Леся палахкотить. Видала себе з головою. Говорити щось – марна справа. Дивиться на Діану. Та усміхається так, ніби зараз хоче її вбити.

– Коли прийде твій Мирон, я теж з ним пересплю. Він мені подобається.

На Лесю дивляться суворі й безжальні очі. Діана і не думає жартувати.

Вона забирає братів додому. Ті не хочуть йти, бо мультфільми ще не закінчились. Але відчувається, що не послухати сестру – собі дорожче.

По дорозі додому Василько хапає зі столу ще два бутерброди.

Леся намагається всміхнутись.

Мабуть, Боря був останнім у Дрогославі, хто дізнався про те, що його Дзвінка стала коханкою міського голови. Останнім часом знайомі, як йому здавалося, сумно розмовляли з ним. Тепер він розумів, що вони просто не наважувались сказати йому про очевидні речі.

Дзвінка давно вже зробила собі зі спальні майстерню. По ночах писала картини. Звідкись притарабанила невеличкий диванчик, на якому й спала. Боря вже й забув, коли востаннє дружина була з ним у ліжку.

Особисто для нього час зупинився на позначці, коли в лютому на Інститутській розстрілювали людей, а він з дерев’яним щитом відтягував поранених у безпечні місця. Здається, подальші події зовсім не відбилися на його житті. З ким би не заводив розмову, все повертався до тих двох трагічних днів і завершував свою розповідь одними й тими ж словами:

– Чому я, старий, залишився живий, а молоді загинули?

Здається, новина про те, що Дзвінка зраджує йому – і не будь з ким, а з міським головою – зовсім не вразила його. Принаймні зовнішньо ті, хто знав Бориса, цього не помітили. Він і сам зрозумів, що рано чи пізно подібна оказія мала статись. Він старий. Навряд чи може вже належним чином задовольняти молоду дружину. Знав, що таке трапиться, очікував цього, а коли його таки поставили перед фактом, все ж виявився не готовим до такого удару долі.

І якби ж був гідний коханець – а то міський голова. Боря трохи розбирався в людях. Крім посади, нічого путнього в душі того чоловіка не було. Дзвінка все-таки творча натура. Що вона могла знайти в ньому? Невже їй справді був потрібний лише банальний секс?

Коли до Маші підійшов невисокий товстенький чоловічок і сказав, що завтра назавжди визволить  її від дяді Вови, вона відразу подумала, що це провокація, і запитала у нього, що він має на увазі.

Невисокий товстенький чоловічок показав службове посвідчення. Полковник ФСБ. Нічого собі! Він пояснив, що вони все знають, але влаштують так, що дядя Вова не сміє й пікнути. Телевізійне керівництво завтра забере її із Криму до Москви – і на цьому всі її страждання закінчаться.

Маша не сміла вірити у своє щастя. А й справді, це ж дуже просто! Як вона раніше не здогадалась про ймовірність такого варіанту? Дядя Вова залишається в Криму, бо тут його основне місце роботи, а вона спокійно їде до столиці, бо півострів уже не займає центрального місця в інформаційному просторі – і все вирішується саме по собі.

Але невже так просто можна розв’язати цю проблему? Аж не віриться! І якби не цей невисокий товстенький чоловічок з посвідченням полковника ФСБ, Маша б і не знала, що вчергове має брехати дяді Вові, чому до цього часу не завагітніла. Рано чи пізно її брехню викрили б – і Маша лише могла уявити, що міг би тоді дядя Вова зробити з нею, якби дізнався, що вона вживає протизаплідні пігулки.

У поїзді вночі Студента обікрали. Він знав – хто й коли.

Навпроти нього вмостився якийсь дідок. Той відразу не сподобався Студентові. Очі в нього весь час бігали туди-сюди. Все розпитував про війну, а потім почав патякати, що Путін – це сила, і йому раз плюнути – захопити Київ. На старого накинулись інші пасажири, так що Студенту вже нічого було робити.

Наснились йому очі сусідки, яка допомагала на похоронах Вовка. Здавалося, що вони існували окремо від обличчя й тіла. Він цілував їх і відчував, що сусідка обіймає його.

Ага, сусідка! Старий це його обіймав. Та так наобіймався, що всі гроші поцупив.

Студент потім запитував у провідниці, коли той зійшов з поїзда. Та сказала, що старий мав квиток навіть далі тієї станції, куди їхав Студент, але серед ночі зійшов раніше, пояснивши, що має ще заїхати до доньки. Знаємо ми цю доньку!

Студент був злий сам на себе. Навіть грошей не вміє добре сховати від усілякого старого непотребу. Але найбільше боліло, що вкрали п’ятсот гривень, які дала йому мати Вовка. Сім’я жила бідно, і Студент відчував, що відривають від себе останнє. Довго не хотів брати, але мати Вовка таки вмовила його. А тепер ті гроші потрапили до злодійських рук.

Коли Родіонові сказали, що відчикрижать руку по самий лікоть, він хотів застрелитись. Мабуть, зробив би це, якби мав поруч зброю. В госпіталі пістолет не був передбачений за внутрішнім розпорядком.

Найбільше, що гнітило зараз Родіона, – це сором. Через свою дурість позбувся руки. Краще би вцілили в голову. Так би й казали, що вмер, визволяючи Україну. А тепер з ганьбою доведеться повертатися додому. Не знав, як подивиться в очі батькові, мамі, а особливо братові Костику. Він же мав йому показати приклад, а тут руки нема. Теж мені елітні війська.

Якось не йшло до голови, що їх добряче потріпав “Правий сектор”. Командири недооцінили бандерівців. Мало не казали, що ми їх шапками закидаємо. Ага, закидали. Лише при  Родіонові відвантажили сім “двохсотих”. Звісно, в їхнього елітного підрозділу значно поріділи ряди. А скільки поранених. І таких як він, Родіон, який вже ніколи не зможе повернутися в Україну, щоби відомстити за своїх. Кому потрібний однорукий?

А як все гарно починалося. Коли дізнався, що вони в Україні, а не навчаннях у Росії, його душа співала. Здавалося, сповнилася віковічна мрія. Всі були впевнені, що максимум через три місяці будуть в Києві. Принаймні це їм втовкмачували в голову командири.

Вже в першому бою вбили двох їхніх і шістьох поранили. Загальна ейфорія різко спала. Але народжувалася натомість злість. Ми їм покажемо. Ми їх переб’ємо. Перемога буде за нами.

В тому, останньому для Родіона бою, спочатку все пішло ніби добре. Просунулися на декілька десятків метрів, не зустрівши звичного опору. Це й зіграло з ними рокову роль. Бандерівці просто заманили їх, оточили й розстрілювали, як кроликів. Лише бачив перед собою червоно-чорні прапори, а потім куля влучила в руку. Добре, що його підхопили хлопці, відтягнули з небезпечної зони, а то просто би стік кров’ю.

Родіон лежав з розплющеними очима. Ніяк не міг заснути. Дивився туди, де мала бути рука. Завтра виписують. Їде додому. Герой. Сраний герой. Хотілося плакати. Затиснув зубами подушку, щоби ніхто не почув його дикого рику, який виривався з грудей.     

Мама Ореста Бориславського таки помітила, що зникають книги з бібліотеки покійного чоловіка. Вона упіймала на гарячому сина, який збирав до сумки чергову порцію.

Коли стала читати йому мораль, наштовхнулася на несподівану агресію з його боку. Орест Бориславський кричав на маму, стверджував, що має повне право на батькові книги і взагалі ця хата належить йому.

А потім узагалі завдав їй удару нижче поясу, нагадавши, що якби не мамин коханець, то тато, можливо, й досі би жив. Вона заніміла від цих слів, а він забрав книги і пішов.

По дорозі до Ярослава Івановича думав, що був несправедливим з мамою. Не вартувала вона отих його слів.

Зазвичай Ярослав Іванович давав йому за книги пляшку горілки і ще трохи грошей на закуску, а сьогодні обійшлося лише оковитою. Це обурило Ореста Бориславського. А Ярослав Іванович спокійно подивився йому в очі  і сказав, що може і не брати книг у нього. Знав, куди мітить: клієнт уже не міг жити без алкоголю.

Коли Бориславський трохи заспокоївся, Ярослав Іванович єхидно запитав, чи братиме він черговий список книг. А коли той лише криво усміхнувся: мовляв, чи є в мене вибір? – дав йому наперед заготовлений папірець.

Анатолій ВЛАСЮК