УРИВОК ІЗ РОМАНУ “УКРАЇНСЬКА ТРАГЕДІЯ”

УРИВОК ІЗ РОМАНУ “УКРАЇНСЬКА ТРАГЕДІЯ”

Судячи з того, скільки разів йому давали їсти, Ричард Блейк вирахував, що минуло вже більше доби з того часу, коли він спілкувався зі змученим чоловіком, який сидів за столом. Годі було гадати на кавовій гущі, чого від нього справді хочуть ці люди. Скажуть рано чи пізно. А зараз він згадував передісторію свого польоту в Україну.

… Ричард Блейк радів, що його викликають в контору: хоч трошки забуде про смерть Вікторії Юджин. З іншого боку, він образився, що з ним хоче розмовляти лише другий аналітик Центру стратегічних досліджень, а не головний чи хоча би перший. Щоправда, з головним він ще ні разу не розмовляв, лише чув якось його голос по телефону. Тоді уявив собі старого, незадоволеного життям і хворого на всі можливі болячки чоловіка. З першим теж розмовляв по телефону, голос цього аналітика не справляв позитивного враження. Тепер він має зустрітись з другим аналітиком. Як це розцінювати? Якщо він побачить другого аналітика – це вище, ніж розмови з головним і першим аналітиками? Чи його все-таки принизили, якщо він розмовлятиме лише з другим, а не першим чи головним аналітиком?

Як би там не було, але Ричард Блейк зараз був злий на весь білий світ. Звісно, причина лише одна – смерть Вікторії Юджин. Ці люди живі, а її нема. Вони сміються, про щось жваво розмовляють між собою, а вона вже ніколи не повернеться до нього. Він упіймав себе на думці, що хоче зараз переїхати машиною найбільших веселунів, які мають нахабство сміятися тоді, коли йому життя немиле. Звісно, розумів, що вони ні в чому не винні, бо не знають про його горе. Але якби й знали, подумав Ричард Блейк, то лише би позірно поспівчували, а потім знову ржали у нього за плечима.

Поки доїхав до сірої й непривітної будівлі Центру стратегічних досліджень, злість на людей, які сміють жити тоді, коли нема Вікторії Юджин, майже випарувалась. Він піднявся ліфтом на сьомий поверх, де засідало начальство. Його перевірили на вході й сказали, що другий аналітик знаходиться в двадцятому кабінеті. Тільки-но він підійшов до дверей, як вони самі прочинились і жіночий голос лагідно і майже по-материнськи сказав:

–  Проходьте, Ричарде, сідайте.

Мабуть, він мав розреготатись. По-перше, ніколи не думав, що другим аналітиком може бути жінка. По-друге, він не бачив її обличчя, бо перед ним була пластикова стіна. І справді, з якого дива йому мали показати її обличчя, якщо це заборонено загальними правилами, коли молодший у табелі про ранги не може бачити старшого? При цьому Ричард Блейк розумів, що другий аналітик бачить його і навіть зауважує його нервозність. Він намагався взяти себе в руки, але це було даремним, бо другий аналітик голосом його матері сказала:

–  Я співчуваю вам, Ричарде.

Ну, звісно, вони знали все про нього. Вікторія Юджин не могла бути секретом для начальства із Центру стратегічних досліджень, інакше що би то було за начальство, яке не знає всього про своїх підлеглих.

На столику перед бар’єром парувала кава, лежало тістечко. Кава була його улюблена – арабська вишнева, а тістечко теж таке, яке він найбільше любив, – померанц абажурний. Нікуди не сховаєшся від їхніх всюдисущих очей!

Ричард не став запитувати, чому другий аналітик йому співчуває, бо все було зрозумілим і без слів. Він стримано сказав: “Дякую” –  і вирішив послухати, що ж йому скажуть далі.

– Ми розуміємо, Ричарде, що ви би завтра хотіли попрощатися з Вікторією Юджин, – дама вже говорила діловим тоном, –  але ситуація у світі вимагає нашого втручання.

Він навіть відставив горнятко з кавою, все ще не розуміючи, про що йдеться. Другий аналітик зробила ефектну паузу, аби ще більше загострити увагу Блейка до своїх слів, і сказала:

– Незабаром в Україні почнуться цікаві події. У своїй аналітичній записці ви схопили суть ситуації. Керівництво прийняло рішення на деякий час перевести вас до нашого посольства в Україні. Формально, звісно, ви виконуватимете іншу роботу, але здебільшого займатиметеся тим, чим і зараз. Нас цікавлять ваші аналітичні роздуми з приводу того, що відбувається і відбуватиметься в Україні. Основна робота не займатиме у вас багато часу. Про справжню вашу місію знатиме лише пан посол.

Поки Ричард переварював почуту інформацію, другий аналітик доконала його:

–  Виліт завтра о десятій ранку.

Пауза, яка запала, не була довгою. Даму не цікавило, що з цього приводу думає її підлеглий. Накази тут не обговорювались. Мабуть, лише смерть могла стати вагомою причиною не виконати того, що наказало начальство.

–  Бажаю вам хорошого польоту, вдалого приземлення і плідної роботи на уряд Сполучених Штатів Америки, –  сказала дама. Жодного тепла в її голосі вже давно не було, і Ричард Блейк зрозумів, що аудієнція завершена.

Не допивши кави і навіть не встигнувши доторкнутися до тістечка, він піднявся з крісла і пішов до виходу. Так і відчув, як дама свердлить поглядом його спину.

Ричард зайшов до себе в кабінет. На його робочому столі лежали відповідні документи й інструкції, квиток на літак і запакований тугий конверт з надписом “передати особисто в руки послові Сполучених Штатів Америки в Україні”.

Мозок працював як годинниковий механізм. Треба було зібрати речі, заїхати до мами. Звісно, не мав права сказати куди і з якого приводу відрядження, тим паче, що мама й не знала, в якій серйозній урядовій установі він працює.

Чи жалкував він, що завтра не встигне попрощатись із Вікторією Юджин? Але що значить – попрощатись? Якби було її тіло, можна його порухати, поцілувати труп у холодне чоло. А тут домовина, очевидно, буде закритою. І яка дурнувата доля. Батьки Вікторії теж загинули в автомобільній катастрофі. Єдина рідна душа, яка в неї була, –  це бабуся, яка померла два роки тому. Виходило, що найближчим до Вікторії тепер був він. Але клята робота навіть не дозволяла йому попрощатися з нею. Він розумів, що лукавить з собою. Йому не хотілося йти прощатися з Юджин, бо всі би дивилися на нього і казали, що це її хлопець. Так що начальство зробило добру справу, відправляючи його до Києва в американське посольство, бо тут він або зійшов би з розуму, або спився.

По дорозі додому Ричард зауважив, що мало не в кожній молодій жінці бачить Вікторію Юджин. Нав’язлива ідея, що вона жива, не кидала його ще від тієї миті, коли він уперше почув про її смерть. Блейк розумів, що жодної змови проти нього не може бути. Що він за цяця, аби хтось так жорстоко розігрував його? Звичайно, йому хотілось, аби його так розіграли, а потім якийсь добрий дядечко поплескав по плечі й сказав:

– Чуваче, ми пожартували. Вибач, що у нас такі дурні жарти, але твоя Вікторія жива.

Звісно, він би спочатку врізав цьому доброму дядечкові, а потім обійняв його і напівлагідно сказав:

–  Дякую, чуваче, але більше так не роби.

І тут би до них зайшла Вікторія, і він до нестями стиснув її у своїх обіймах, а потім вони всеньку ніч займалися коханням.

У нього аж сльози виступили на очі, і Ричард змушений був припаркуватись до першого зручного місця, бо не бачив куди їде. Опанувавши себе, знову рушив, і вже Вікторія Юджин не ввижалася йому.

Лише коли приїхав додому, зрозумів, що має кудись подіти Смоллі. Доведеться, мабуть, залишити його мамі. Кіт щось відчував, і увесь вечір ходив, мов песик, за господарем, поки той збирав речі. Смоллі почав нявчати, коли Ричард поніс його до машини…

… Чому так тихо? Як Блейк не вслухався, ніхто за дверима не подавав жодних ознак життя. Цікаво, що зараз робить змучений чоловік, який сидів за столом?

Володя не відразу зрозумів, що сталося. Крізь сон йому почувся гуркіт грози. Але коли їхню багатоповерхівку добряче струсонуло, а вікна готові були вилетіти з рам, остаточно прокинувся. Тепер сумнівів не було: десь поруч розірвався снаряд. Намагався сам себе заспокоїти, але в нього це виходило слабо. Поки спустяться із сьомого поверху в підвал, з них можуть залишитися лише шматочки.

Дружина зірвалася з постелі. Вона була голою, бо любила так спати. Її тіло дрижало, й годі можна було це зупинити.

З наступним вибухом, що прогримів за якийсь квартал від них, у голові висвітлило: діти. Володя вже не звертав увагу на дружину, а вдягався з першою космічною швидкістю. Вже й не пам’ятав, як збіг по сходах чи, вірніше, злетів і побіг у напрямку до будинку матері. Діти були там. Але за якийсь десяток кроків його зупинив гучний окрик:

– Стій! Стріляти буду!

Вони впізнали один одного. Це був знайомий із сусідньої багатоповерхівки. Він служив в ополченцях.

Володя зупинився і став пояснювати, що діти в мами, а він біжить туди. Ополченець скрушно похитав головою. Мовляв, не бачиш, що там робиться? А в мене команда: нікого не пускати. Та й комендантська година зараз. Повертайся додому, поки тебе не загребли.

Нічого робити. Володя побіг назад.

Вдома дружина сиділа на ліжку. Вона накинула на себе халатик. Її трусило й далі, але вже не так сильно.

Володя знайшов мобілку й зателефонував мамі. Жалкував тепер, що не зробив цього відразу. Але в першу мить не зорієнтувався. Дзвінок ішов, а потім зник.

Дружина ледь чутно запитала:

– Що?

– Не відповідає.

Володя зателефонував синові. Той же результат. Потім доньці. Мовчанка.

Сидів з дружиною на ліжку, обійнявшись. Найгірші думки лізли до голови.

Бахкати за вікном перестало. Пролунало декілька автоматних черг. Тиша.

Здавалося, минула вічність. Ні, мабуть, таки менше, бо пролунав телефонний дзвінок. Мама! Вона сказала, що все добре, вони були в підвалі. З дітьми все нормально. У сусідній будинок влучив снаряд. Здається, в тій квартирі нікого вдома не було.

До ранку вже не могли заснути.

Пішов дощ. Краплі гучно стукали по підвіконнику. Знову бабахнуло. Але це вже справді була гроза.   

Петя Онищенко розумів, що не він сам по собі цікавить ефесбешників, а його двоюрідний брат, генерал-майор СБУ, який користувався особистою довірою з боку Петра Порошенка. Про це слідчі навіть не натякнули йому, а прямо сказали в очі. Не було зрозуміло, яким чином його можуть використати у цій брудній грі. Мабуть, через нього спробують натиснути на двоюрідного брата, а через того – і на самого президента, щоб мати певну вигоду для себе.

Але для самого Петі Онищенка ситуація була програшною. Років двадцять тому пересварилися, що називається, не на життя, а на смерть сестра з братом – його мама і батько двоюрідного брата. Звісно, це відбилось і на стосунках хлопців. За весь цей час вони жодного разу не зустрілись, не розмовляли по телефону. Петя Онищенко заочно стежив за кар’єрою двоюрідного брата, але, звісно, інформація про нього була обмеженою в силу специфіки його служби. І лише з початком війни між Росією та Україною прізвище генерал-майора СБУ стало зрідка з’являтись в інформаційних повідомленнях.

Петя Онищенко розумів, що не може сказати ефесбешникам  про відсутність будь-якого спілкування з двоюрідним братом, бо це автоматично означало би його смерть. І справді, кому потрібний такий родич, який не здатний вплинути на генерал-майора СБУ, а через нього – і на українського президента? Тому слід поволі втягувати себе в їхню гру, щоби зрозуміти весь механізм і в разі потреби диктувати свої умови. З іншого боку, ефесбешники не поспішали, не рухали Петю Онищенка, не викликали на допити. Або щось змінилось, або вони комбінують хитромудру комбінацію, а на це потрібний час.

Інколи йому давали можливість розмовляти по телефону з дружиною і сином. Звичайно, все відбувалося під пильним контролем ефесбешників. Версія була така, що Петя Онищенко знайшов у Москві нову роботу, за яку багато платять. Через своїх людей вони передавали гроші його дружині, щоб у неї не виникало сумнівів, ніби у чоловіка можуть бути якісь проблеми. Це ще більше пов’язувало Петю Онищенка з сім’єю, і він розумів, що не має права зробити хибного кроку, аби не нашкодити дружині й сину.

Довелося з цієї причини зовсім відмовитися від думки про втечу. Звісно, він усвідомлював, що таке навряд чи взагалі можливо, але тіло й душа рвалися на волю. За певними внутрішніми відчуттями й ознаками Петя Онищенко визначив, що знаходиться не в Москві, а на якійсь базі ефесбешників за містом. Система працювала так, що він не бачив інших своїх братів по нещастю, хоча ті, безумовно, були. Про це свідчили довгі ряди коридорів з безкінечними камерами. В одній із них і сидів Петя. Місця б тут вистачило і на чотирьох, але, враховуючи важливість Онищенка, помістили його самого. Їжа була, звісно, не ресторанною, але прийнятною для шлунку.

В одну з безсонних ночей він чомусь несподівано для себе згадав Аллочку.

Виїхали на світанку. Зголосився веселий і балакучий волонтер із Рівненщини. Звісно, йому було не по дорозі, але заради такого випадку підеш на все. Напередодні він своїм бусом привіз у підрозділ харчів. Командир казав, що вистачить на полк. Волонтер у себе вдома таксував, а коли їздив на передову, знімав крісла у салоні. Поруч з водієм сів капітан зі штабу, а студент вмостився біля труни з тілом Вовка.

Від’їхали вже далеченько, коли у світлі фар Студент помітив Дзяму. Як ця сучка непомітно влізла до машини – один Бог знає.

Дзяма прибилась на їхні позиції з боку сєпарів. Хлопці до всього живого з того боку ставилися підозріло. Лише Вовк приголубив її й підгодовував. Назвав Дзямою. Дзявкотіла вона по-вовчому – чи треба було, чи ні. Але декілька разів виручила хлопців. За якийсь десяток секунд до обстрілу бігла в укриття, завиваючи, або лягала на землю й ніби хотіла накрити все своє тіло довгими вухами. Це був вірний знак, що зараз з боку сєпарів прилетить подаруночок.

Напередодні загибелі Вовка Дзяма довго вила на Місяць, перевертаючи всім кишки. Вовк підійшов до неї і сказав:

– Не переживай, Дзямо, нічого з нами не станеться до самої смерті.

Студент затарабанив у віконце. Волонтер зупинив бусік. Студент відчинив дверцята і опустив Дзяму на землю. Вона винувато дивилася на нього. Це був людський погляд. Здається, Дзямі було соромно. Не за себе, що вона потайки залізла у машину, а за Студента, який ось так поступив з нею.

– Біжи до хлопців, Дзямо, – сказав Студент. – Ти там потрібніша.

Дзяма гавкнула, але стояла на місці.

Коли машина рушила, Дзяма побігла за нею. Спочатку не відставала, але коли волонтер піддав газу, зникла з поля зору Студента. Він уже жалкував, що висадив її. Адже Вовк так любив Дзяму, а вона – його.

Довго затримались на залізничному переїзді. Поїзди йшли туди-сюди.

Студент не відразу зрозумів, що це. Хтось шкрябав лапками об дверцята. Відчинив – Дзяма. Він навіть зрадів, що вона наздогнала їх.

Дзямі не потрібне було особливе запрошення. Вона заскочила до машини і лягла біля труни. Студент погладив її. Дзяма ніяк не відреагувала, навіть помахом хвоста. Здається, вона була ображена. Всім своїм видом ніби говорила, що Вовк так би з нею не поступив.

Орест Бориславський знайшов собі нову забавку. В парку щодня збирались пенсіонери і грали в шахи навиліт. Якось він підсів і почав вигравати партію за партією. Не вважав себе сильним шахістом. Це, мабуть, суперники були слабкими гравцями.

Коли вигравав декілька партій поспіль, це йому набридало. Він вставав і йшов у пошуках друзів, які би могли поставити йому сто грамів.

Одного разу так надибав Ярослава Івановича. Зрадів, як мамі рідній. Виписав йому, чому не заходить у гості. Той щось сказав невиразне. Не міг же зізнатись, що крав книги у Бориславського, але за цим заняттям його застала мама Ореста.

Зайшли до найближчої кнайпи, і Ярослав Іванович щедро замовив пів-літри на двох і славну закуску. Пив більше Бориславський.

Вчитель української мови та літератури почав здалеку, але вже ближче до фінішу їхньої випивки Орест Бориславський докумекав, чого від нього вимагають. Він обурився: як це за книги з батькової бібліотеки братиме ще й гроші? Для хороших людей йому нічого не шкода!

Ярослав Іванович накинув йому список книг, які хотів би мати, і наступного дня Орест Бориславський їх притарабанив. Учитель сказав, що сьогодні не може пити, бо має якусь зустріч, але дав йому пляшку горілки і сто гривень на закуску. Це було славно!

Хіба ж можна було відмовляти такому щедрому чоловікові? Ще декілька разів Орест Бориславський приносив Ярославові Івановичу книги за заздалегідь складеним списком, а взамін отримував горілку і гроші на закуску.

Вдруге до Івана навідалися після першого візиту групи оплотівців. Цих хлопців він не знав. Видно, їм дали зовсім інші вказівки, як треба діяти. Старший безцеремонно відсторонив Івана, ніби він тут був господарем, і зайшов до квартири. Двоє подалися за ним. Іван відчув себе бідним родичем, який живе у приймах.

У спальні на ліжку лежала Зоя, фіфочка. Іван підчепив її на автобусній зупинці. Декілька ночей вона провела тут.

Старший запитав в Івана, чи це його дружина. Зою, фіфочку, паралізувало. Вона подумала, що цих троє здорованів зараз будуть її ґвалтувати, як тоді Едік Скворцов зі своїми друзями.

Один із групи сказав, що знає її. Вона була головою дільничної комісії під час референдуму.

Це дещо знизило градус агресії. Старший усе ж запитав в Івана, де його дружина і донька. Зрозумівши, що справа пахне смаленим, чоловік відповів, що не знає, де вони. Мабуть, в Україну втекли, але нічого йому не сказали.

Всі відчували, що справа не завершена. Треба щось робити. Не можна піти звідси просто так.

Іван випередив їх, наказавши Зої, фіфочці, накривати на стіл. Здається, їм сподобалась ця пропозиція. Вони вийшли зі спальні, а Зоя, фіфочка, накинувши халатик дружини Івана, заметушилася на кухні. В неї все ще дрижали руки, але страх поволі покидав її грішне тіло.

Говорили-балакали про Путіна, Росію, яка має приєднати Донбас до себе, як це зробила з Кримом. Співчували Івану, який стільки років прожив із запроданками. Він слухняно кивав головою, лиш би вони швидше забралися звідси.

Однієї пляшки виявилося замало, і той, хто впізнав Зою, фіфочку, метнувся до магазину і приніс ще дві.

Скінчилося тим, що третій із групи почав приставати до Зої, фіфочки, і вже тягнув її до спальні. Іван ще не встиг відреагувати, як втрутився старший. Він відтягнув напарника від Зої, фіфочки, а відтак пішов до виходу, покликавши за собою товаришів.

Зоя, фіфочка, довго не могла заснути. Вона схлипувала і щось бурмотіла собі під ніс. А коли заснула, Іван відчув, як вона декілька разів здригнулась. Потім затихла, і він подумав, що вона вмерла. Змушений був увімкнути світло. Зоя, фіфочка, спала, блаженно усміхаючись уві сні. Мабуть, їй снилося щось дуже приємне. Спробуй зрозуміти цих жінок.

Те, що раніше пунктирно вимальовувалось у голові, тепер знайшло чіткі обриси. А й справді, якщо хтось стріляє, то має бути відповідь. І вже не має значення, хто почав першим. Навіть кількість жертв з двох боків не така суттєва, навіть якщо мова йде про десятки, сотні чи навіть тисячі.

Розмова з двоюрідним братом по скайпу була неприємною. Володя у всьому звинувачував Україну і казав, що мало не позбувся дітей. Андрієві Чернюку було важко щось сказати у відповідь, бо аж тепер йому доходило, що українські військові не носять білих рукавичок і теж гатять по сепаратистах. Тобто і по мирних мешканцях теж.

Розуміння цього давно зріло в голові, але аж тепер, після розмови з Володею, викристалізувалося. Андрій Чернюк нікого не звинувачував і не захищав, бо розумів, що війна має свої правила, відмінні від правил мирного життя. Кардинально відмінні.

Намагався на мить подивитися на все очима Володі, але це була марна справа. Якби по його будинку стріляли, не знати, якою була би його реакція. І чи з’ясовував би він, хто це був – сепаратисти чи українські воїни. Однозначно вони би стали для нього ворогами. Тим більше, якби загинув хтось із його рідних.

Тепер доводилося кожний день робити нові відкриття. Поволі з’ясовувалося, що вороги – це не лише Путін, сепаратисти й інші мерзотники, які полізли в Україну. Не меншими негідниками поставали можновладці, які наживалися на війні, журналісти, які перекручували факти на догоду тим, хто їх щедро фінансував, волонтери, які користалися довірою людей і попри гроші на фронт не забували й собі дещо прихопити. Подібні клаптики інформації щодня вихоплювали очі й вуха Андрія Чернюка. Тепер важко було сказати, хто більше небезпечний – ті, що там, чи ті, хто тут. Україна була приреченою битися на два фронти. Все залежало від запасу міцності. Але він відчував, що вирішальною все ж буде ситуація, коли вдасться зламати хребет внутрішнім ворогам. Тоді й справи на війні підуть веселіше.

Чекав слушної нагоди, щоби знову поговорити по скайпу з двоюрідним братом. Володю не можна пускати на поталу ворогам. Це з Сергієм все зрозуміло. А Володя ще піддається на добре і правдиве слово. Андрій Чернюк у це вірив. Призбирував факти і докази до кращих часів, коли Володя вийде знову на зв’язок. Вірив, що вони порозуміються.  

Дональд став чутливим. Кожний шурхіт насторожував його. Будь-яку нову людину він автоматично заносив до списку тих, хто хоче його вбити.

З Угорщини він перебрався до Швейцарії, але не почував себе у безпеці в готелі невеличкого містечка, що радше нагадувало село, розкидане на декількох пагорбах.

Найбільше Дональда непокоїло те, що жодне російське видання не вмістило повідомлення про його смерть. Йому здавалося, що він майстерно влаштував у Москві автокатастрофу, підкинувши до своєї машини обгорілий труп бомжа. Дональд не був засекреченим чоловіком, щоб про нього не можна було писати. Так, високопоставлений чиновник у відомому міністерстві, але все ж заслуговував бодай на декілька рядків некрологу.

Отже, щось не спрацювало. Вони не повірили, що той бомж у його машині і є Дональдом. Тому ще більше у них підсилились сумніви щодо його лояльності до Путіна. А якщо він був у списку тих, хто під псевдо Дональд міг передавати секретну інформацію американцям, то це ще більше підкреслювало їхню впевненість у підлаштованій ним самим автокатастрофі.

Задумуючи план втечі, Дональд передбачав, що можуть бути труднощі, але винагородою мала стати нагода розчинитись у світі. Він мріяв бути до кінця життя вільною людиною. Однак десь і в чомусь прорахувався, так що й пластична операція на обличчі може не допомогти. Тепер доведеться блукати від країни до країни, щоразу відчуваючи небезпеку за власне життя.

Чи вартувало так різко все змінювати? Міг же просто перестати постачати американцям секретну інформацію. Ніхто б ніколи нічого йому не сказав, бо просто не знав би, хто такий Дональд. Але навіть якби він це зробив, то все ж відчував, що фізично не зміг би перебувати в Росії. Тут повітря було напоєне путінськими брехнею і пропагандою. Втім, ці слова стали вже синонімами.

У двері готельного номеру постукали. Серце Дональда впало у п’яти.

Анатолій ВЛАСЮК