УРИВОК ІЗ РОМАНУ “КАТ ІЗ КАФЕДРИ ЛЮДИНОЗНАВСТВА”

УРИВОК ІЗ РОМАНУ “КАТ ІЗ КАФЕДРИ ЛЮДИНОЗНАВСТВА”

Знайти людину в мільйонному місті – це все одно, що шукати голку в копиці сіна. Якщо, звісно, мислити абстрактно, відсторонено. Я ж мав справу з конкретною людиною, яка відрізняється від інших. Які вже там голки, подібні одна на одну, мов краплі води. Щоправда, проблема полягала в тому, що в мене навіть не було фотографії цього чоловіка. Хтось цю людину все-таки знав, але не ті, хто мав її знайти.

Зазвичай люди роблять те, чого вони робити не люблять. Для мене найбільша насолода – сидіти вдома і не показувати носа на вулицю. Тому я все життя подорожую. Періоди, коли я нікуди не їду, все мало-триваліші. Натомість подорожі розтягуються в просторі й часі. Професія у мене така. Коли вийду на пенсію, сидітиму вдома і проклинатиму роки, витрачені на подорожі.

Найбільше мені не подобається оглядати історичні та архітектурні принади того чи іншого міста. Скажу більше: я ненавиджу це робити. Перш ніж кудись прибути, досконально вивчаю місцевість в Інтернеті, користуюсь всіма можливими документами. При цьому ретельно фіксую в своїй пам’яті входи кудись, а особливо виходи звідкись. Це вже не раз рятувало мені життя. Місцевість мені потрібна лише для того, щоби почерпнуте з Інтернету і документів  перевести в реалії й назавжди закріпити в моїй пам’яті. Розбудіть мене вночі після найглибшої фази сну – і я вам детально розповім будь-які подробиці з тих міст, де я був упродовж двадцяти років подорожування світом.

Коли я сказав про мільйонне місто, то був не зовсім точним. Мешканців у ньому було навряд чи сімсот тисяч. Зате туристів могло налічуватись і півмільйона, а влітку – набагато більше. Отой чоловік, якого я розшукував, міг бути і серед мешканців, і серед туристів. Мене би влаштовувало, щоби він належав до числа мешканців. Тоді існує більша вірогідність, що я його знайду. Туристи ж не люблять довго затримуватися на одному місці. Буде шкода, що я шукатиму цього чоловіка, а він уже з якоюсь туристичною групою вибуде до іншого міста чи навіть країни.

Коли генерал викликає мене до себе, то я знаю, що мова йде про безнадійну справу. Поза очі мене називають майстром безнадійних справ. Тут нічим пишатись і нічого ображатись, тому я все сприймаю спокійно. Звісно, моє самолюбство тішить ключове слово у цій фразі – майстер. Але ж я усвідомлюю, що роки беруть своє, а щоб розплутати безнадійну справу, визначальним має бути везіння. Зазвичай воно є супутником молодості. Ну, душею я, звичайно, завжди молодий, а жінки, які траплялися на моєму шляху, стверджують, що я молодий і тілом. Їм, звісно, видніше, навіть якщо лестять мені. Ось тільки мені здається, що ця безнадійна справа стане останньою в моєму житті. Так мені підказує інтуїція, яка ще жодного разу не підводила мене, хоча й кажуть, що вона притаманна лише жінкам. Я лише заїкнувся генералові про справді безнадійність цієї справи, бо життя навчило мене бути чесним. Як не парадоксально це звучить, але правда вигідна з практичної точки зору. Генерал розсміявся й махнув рукою. Мовляв, ти кожного разу так кажеш, але все одно, ніхто, крім тебе, за цю справу більше не візьметься, та й посилати більше нікого. Економія коштів торкнулася й нашого відомства. Кого могли, сплавили на пенсію. Інші чекають своєї черги. Мабуть, я буду одним з перших. Після цієї операції. Безнадійної.

Коли я побачив її, мені здалося, що це моє перше кохання, але молодше десь років на двадцять п’ять, яким було в пору моєї буремної молодості. Не знаю, як кому, але для мене визначальним у жінки є очі. Нехай кажуть, що це дзеркало душі. Банальність, за якою нічого не приховується. Звичайно, у кожної представниці прекрасної статі вони зазвичай лукаві, але за цим лукавством можна прочитати багато що. І коли ти в перший момент відкриваєш цю особливість, відкинувши лукавство як захисний наліт, – вважай, що жінка твоя.

Генерал жартує, що коли я вийду на пенсію, то писатиму детективно-жіночі романи. А може, й не жартує, а сприймає всерйоз. Це натяк на те, що в нашому управлінні нема кращого за мене знавця жінок. Я й не сперечаюсь. Начальству завжди видніше, хоча я сам вважаю, що є такі специ по жінках, які б мене навіть за учня не взяли, настільки мізерними є мої знання про осіб протилежної статі. Що стосується написання детективів з жіночим ухилом, то тут я теж не спеціаліст. З мене досить тієї писанини, якою я змушений займатися після повернення з кожного відрядження. До того ж, детективи, які нам всучують на кожному кроці, не мають нічого спільного з реаліями життя, бо є лише плодом фантазії письменника. Ось якби я писав про себе як шпигуна чи розвідника (кому яке слово до вподоби), то це був би набір сухих фактів, які навряд чи зацікавили б читача. Карколомні переслідування на машинах, хитромудрі викрутаси нишпорок і таке інше – все для того, аби збільшити наклад книжок. Саме за цією псевдо-інтригою женуться читачі, а видавці, рахуючи майбутні прибутки, вимагають цього від письменників.

Бачите, який я нудний на старості років, хоча мені до п’ятдесятки доведеться випити ще не одну каністру пива, як каже наш ветеран розвідувальної служби Борислав. Навіть я зі своїм званням підполковника не знаю його справжнього імені. Генерал обіцяє мені три зірки на погонах, коли я розплутаю клубок цієї безнадійної справи і знайду потрібного чоловіка в мільйонному місті. Втім, мені більше подобається тризірковий коньяк, і я би не парив собі мозок, розшукуючи того чоловіка. Але від нього залежало життя багатьох людей, так що тризірковий коньяк доведеться випити згодом.

А занудство моє полягає в тому, що замість того, аби розповісти про дівчину, яка нагадала мені моє перше кохання, я пашталакаю про щось інше, що не має до нашої розповіді жодного стосунку.

У неї були сірі очі. Це означало лише, що сьогодні погана погода. Або настрій залишав бути кращим. Так було з моїм першим коханням. Коли з-за хмар виглядало ясне сонечко чи в неї співала душа, очі ставали голубими-голубими. Але з цією дівчиною я помилився. Навіть за хорошої погоди чи прекрасного настрою очі в неї залишалися сірими, інколи набуваючи сивого чи навіть сталевого відтінку. За лукавою позолотою і блиском очей я не зумів побачити того визначального, що відрізняло її від інших жінок, – і це бентежитиме мене до кінця життя.

Вона була адміністратором у готелі, в який я вселявся, коли прибув до цього міста. Мабуть, я більше, ніж треба, затримав на ній свій погляд, побачивши наяву моє перше кохання і подумавши, що це може бути її донька. Звісно, цього не могло бути – банально, бо бути не могло, і, головне, я цього не хотів. З моїм першим коханням я познайомився за тридев’ять земель від цього місця. Звичайно, бувають несподіванки. Але ж не такі, щоби її доньку занесло сюди, та ще щоб я побачив її.

Дівчина уважно, не соромлячись, роздивлялась мене, і я спочатку подумав, що це досвідчена жінка, яка оцінює чергового жеребця собі в ліжко, але потім зрозумів, що вона просто ще не втратила своєї щирості й зацікавленості кожною новою людиною. Не важливо, скільки тобі років. Головне, чи вмієш ти зберігати дитячу безпосередність.

Із бейджика на грудях жінки, подібної на моє перше кохання, я дізнався, що її звуть Мартіною. Чешка? Вона розмовляла зі мною пристойною англійською з акцентом. Років десять тому я цією мовою вів інтелектуальні ігри з одним чехом. У Мартіни був зовсім інший акцент, ніж у нього. Втім, чи має зараз для мене значення, якої вона національності, якщо в цьому місті я повинен знайти одного чоловічка? Ніколи не зарікайся і не відкидай дрібничок, які можуть мати вирішальне значення у твоєму житті.

Мені здалося, що Мартіна з цікавістю сприйняла мою заявку, що перебуватиму в їхньому готелі тиждень. Мовляв, чи доволі це великий термін щоб ми налагодили між собою більш тісні зв’язки? Наступної миті я подумав, що на обличчі Мартіни поселився сум. Так мало? Лише сім днів? Невже цього буде достатньо, аби ми зрозуміли, що не можемо жити одне без одного?

Звичайно, це все були мої фантазії, які жодним чином не дотикалися до реального життя. Навіть якби Мартіна думала так, як я собі нафантазував, то її сірі очі все одно не змінили свого забарвлення. З цього я зробив висновок, що жодних змін в її організмі, а особливо щодо ставлення до мене, не відбулося. І знову ж таки, ніколи не зарікайся і не відкидай дрібничок, які можуть мати вирішальне значення у твоєму житті.

За неписаними правилами мого конспірологічного життя, я мав би знаходитись у цьому готелі не більше трьох діб. Але коли ще здалеку побачив Мартіну, яка нагадувала мені моє перше кохання двадцятип’ятилітньої давності, чомусь несвідомо подумав саме про тиждень перебування тут. І не тому, що розумів безперспективність знайти потрібного мені чоловічка в найкоротші терміни. Від самого початку я справді чомусь думав, що завалю цю справу – і це особисто для мене стане зворотнім відліком часу. Як у житті, так і в кар’єрі. А може, я просто старію і мені не хочеться швендяти з одного готелю в інший задля конспірації, якщо все одно не вдасться знайти того чоловічка?

Коли я йшов до ліфту, відчував на спині пронизливий погляд сірих очей Мартіни, але, озирнувшись, на рецепції її не побачив. Ніхто на мене не дивився, лише вдалині помітив сутулу старечу спину високого сивого чоловіка.

Мабуть, це на краще, що спомини про моє перше кохання двадцятип’ятилітньої давнини зринули зараз, на початку операції, а не, скажімо, посередині її, коли треба було докладати вже максимум зусиль, аби задумане втілити в життя. А що було би, якби я зустрів Мартіну на завершальній фазі операції? Завалив би і без того безнадійну справу.

Втім, мабуть, я все-таки перебільшував власні романтичні почуття. Упродовж вечора, коли освоювався в готельному номері, спогади двадцятип’ятирічної давності пунктиром пронеслись у моїй голові у вигляді розхристаних думок, які мозок і не збирався з’єднувати в щось єдине ціле. Натомість я думав про чоловіка, якого мав знайти у цьому мільйонному місті.

Справа виглядала безнадійною. Аж тепер я, здається, усвідомив це уповні. Мені й раніше доводилося вишукувати голки в копицях сіна, але тоді я мав хоч якусь інформацію про людей, яких необхідно було знайти. Із розрізнених фактів я складав цілісну картину й виходив на потрібного клієнта. Тепер жодної інформації про цього чоловіка в мене не було. Я мав лише завдання від генерала: треба знайти його. Всім своїм виглядом шеф показував, що мені нічого не буде, якщо я вперше в житті не впораюсь, бо всі розуміли, що взагалі цього ніхто не зможе зробити. Крім мене, звичайно. Навіть якщо я виявлюсь безсилим, – що ж, так, мабуть, повинно бути. Разом з тим оті декілька осіб, які в силу своїх службових обов’язків були причетними до операції, усвідомлювали, наскільки важливим є те, щоби саме цей клієнт потрапив у наші сіті й не наробив лиха, жертвами якого можуть стати тисячі людей.

Вночі я спав спокійно, якщо не враховувати того, що мені наснився цвинтар. Я блукав по ньому, розшукуючи якусь могилу. Не знав, кого саме в ній хочу знайти.

Гуркіт грому десь о п’ятій ранку розбудив мене. Не хотілося мандрувати мільйонним містом під час дощу. Крім подорожувань, я найбільше не любив парасоль. Якщо дощ був дрібним і не в’їдливим, намагався обходитись без них. Вони видавались чимось непотрібним, обтяжливим не лише для рук, а й, здавалося, для душі.

Мабуть, я знову заснув. Коли прокинувся, за вікном буяв гарний весняний день. Сонечко кликало на подвиги.

Я прийняв душ, поголився. Смачненька дівчина, мило усміхаючись, принесла в номер сніданок. Аж тоді я подумав про Мартіну. На рецепції її не було. Чомусь у пам’яті знову зринула сутула стареча спина високого сивого чоловіка.

Ви бачили туриста із задоволеним виразом обличчя? Це я. Коли став подорожувати, виконуючи делікатні завдання нашого управління, ця маска прилипла до мене. Здається, що коли сплю, вона теж присутня на моєму обличчі. Мабуть, як вмиратиму, задоволений вираз супроводжуватиме мене, аж поки не заб’ють останній цвяшок у мою труну.

Конкретного плану я не маю і мати не можу. Потрібно перебрати кожну стеблинку в копиці сіна, щоби знайти голку. Мені слід побувати в кожному закутку цього мільйонного міста, аж поки не відчую, що зустрів потрібного мені чоловіка. Робота ця марудна. Я не знаю, скільки в мене піде на це часу. Місяць? Два? Рік? Чи мені тут скніти аж до пенсії?

Мільйонне місто я знаю, як свої п’ять пальців. Напередодні мого прильоту до цієї країни вивчив його досконало по Інтернету. Заплющу очі – й бачу всі ходи та виходи. Тому й вдягаю маску задоволеного виразу на обличчі, аби ніхто не зрозумів, як мені огидно блукати цим мільйонним містом і всоте знаходити те, що вже й так знаєш.

Думки про моє перше кохання двадцятип’ятирічної давності та Мартіну не навідують мою бідну голівоньку. Це добре. Вони сидять десь глибоко-глибоко всередині мене, аби вигулькнути в непотрібний момент. І це погано. Я знаю, що так і буде. А поки що я зосереджений. Мій погляд байдуже ковзає по обличчях людей. Намагаюся зосереджуватися на чоловіках, оминаючи жінок. Не завжди це вдається, але я стараюсь. Кожний може стати моєю потенційною жертвою, але я не поспішаю з висновками. Працюю як сапер. Помилка може коштувати мені життя. І як сапер, методично просіюю вуличку за вуличкою, вдивляючись в обличчя, шукаючи потрібного мені чоловіка. Намотую кола, все далі й далі віддаляючись від готелю, а потім повертаюся назад. Спочатку йду паралельними вулицями. Потім – перпендикулярно. Мене цікавлять чоловічі обличчя, але я фотографую будинки, архітектурні особливості, пам’ятники і таке інше. Мертве, а не живе. На моїх фотографіях ви не знайдете жодного обличчя людини. Коли вийду на пенсію, зможу видати пристойний альбом моїх подорожувань. Це ідея генерала. Не впевнений, що захочу це зробити.

Кожний із цих чоловіків, які йдуть мені назустріч, може бути тим, кого я розшукую. Не факт, що я розпізнаю його. Він теж висококласний розвідник чи шпигун (підберіть потрібне вам слово), вміє маскуватись. Може, з такою ж маскою на обличчі, як у мене, вдає з себе задоволеного життям туриста, а сам підбирається до чергової своєї жертви. Він може знаходитися поруч зі мною. Може, його вже давно нема в цьому мільйонному місті й навіть країні, а я лише даремно намотую кілометри. Втім, у нашій професії відсутнє це слово – “даремно”. Нічого даремного нема. Негативний результат – теж результат. І, можливо, це навіть краще, ніж результат мав би бути позитивним.

Наближається час обіду. Я міг би перекусити в якомусь ресторанчику, яких тут багато на кожному кроці. Але мене тягне до готелю. Не хочу зізнаватися сам собі, проте прагну побачити Мартіну. На звичному місці її нема. Піднімаюся до себе в номер. Ретельно все оглядаю, чи не побували тут, бува, непрохані гості за час моєї відсутності. Ніби все чисто. Поставив декілька пасток. Але їх не зачепили. Хіба би працював такий же професіонал, як і я. Приймаю душ. Вдягаю свіжу сорочку. Маска задоволення життям знову прилипає до мого обличчя. Підморгую собі у дзеркалі. Життя – паскудна річ, але нічого кращого людство поки що не придумало.

Спускаюсь вниз. Мартіни нема. Мені стає сумно. Йду в ресторан. Обідаю без смаку. Особливих думок у голові нема. Налаштовую себе на робочий лад. Виходжу із готелю. Намагаюсь не дивитись на рецепцію. Мені байдуже, є там Мартіна чи нема. Принаймні мушу це вдавати. До вечора намотую кола, байдуже, ніби ненароком, вдивляючись в обличчя чоловіків і фотографуючи все навколо, але щоби було без людей. Час іде повільно, як йому і треба. Я ж не поспішаю. У мене в цьому мільйонному місті ще багато роботи. Можливо, до кінця мого життя. Аж поки не виконаю своє безнадійне завдання.

Коли увечері повертаюсь до готелю, Мартіна вже на своєму робочому місці. Усміхається мені, як старому знайомому. Хочеться поцілувати її в щічку. Ми вітаємось.

– Як вам наше місто? – запитує Мартіна.

– Чудове! – брешу я, розпливаючись у милій усмішці, яка подобається жінкам. Я це знаю. Не раз тренувався перед дзеркалом.

Здається, моя магія не діє на Мартіну. Дівчина запитує те, що мала запитати:

– Знайшли те, що шукали?

Так відразу мене не зіб’єш. Якби не розвідувальна діяльність, я міг стати професіоналом у боксі.

– Пошук – це процес, а не результат, – віджартовуюсь я, намагаючись надати філософського шарму моєму задоволеному виразу обличчя.

У Мартіни не змінюється колір очей. Не вгадаєш, що у неї на душі. Вона вже зосереджена, бо до неї підходять інші мешканці готелю. Я відчуваю себе чужим на цьому святі життя.

Коли я піднявся до себе в номер, то зрозумів, що тут вже хтось побував, поки я намотував кола по мільйонному місту в пошуках потрібного мені чоловіка. Навіть неозброєним оком було видно, що попрацював професіонал, який косив під дилетанта. Могло бути багато версій, хто зацікавився мною. Але в мене не було вибору, тому я пристав на те, що в подібних готелях діють професіональні злодії, – і нема на те ради. Поживитися чимось особливим вони не могли, так що тут я був абсолютно спокійним. Якби хотіли мене викрити у розвідувальній чи шпигунській діяльності (потрібні слова підбирайте самі), то мали б зрозуміти, що я не новачок у нашій справі, щоби залишити їм бодай інформацію до роздумів, не кажучи вже про якісь докази їхніх припущень. Але якщо моєю скромною особою зацікавились – випадково чи свідомо, – це могло означати лише одне: я йду вірним шляхом. Можливо, когось би розпирало від гордості, але тільки не мене. Просто мої супротивники, не підозрюючи, нагадали дуже просту істину: треба бути обережним. Ще обережнішим, ніж досі.

Перед сном я переглянув фотографії, зроблені сьогодні. Звичайно, вони мене не цікавили самі по собі. З кожною фотографією будинку, архітектурної пам’ятки чи монументу я пригадував обличчя чоловіків, яких бачив. Вони назавжди вкарбувались у мою пам’ять. Нічого особливого поки що не було. Звичайні мешканці мільйонного міста, зайняті своїми проблемами, і такі ж звичайні туристи, що з нудьги чи цікавості подорожують світом. Було би дивним, якби мені у перший же день поталанило знайти чоловіка, за яким я полював. До категорії везунчиків я явно не належав.

Мої думки перекинулись на Мартіну, а потім на перше кохання двадцятип’ятилітньої давності. Незчувся коли заснув.

Мені приснилося, що двері в готельний номер не замкнені. В голову шубовснула думка, що зараз до мене увірвуться бандити.

Я прокинувся і подумав, що справді треба все перевірити. Підійшов до дверей. Звісно, вони були замкнені. Прислухався. Почув кроки в коридорі, притишені килимовою доріжкою. Йшло двоє – чоловік і жінка. Мене все-таки непогано вчили, щоби я міг відрізнити, хто є хто. Мабуть, не треба вам казати, що незнайомці зупинилися біля моїх дверей і почали про щось шептатися між собою. Коли за твоєї відсутності у тебе хтось побував у номері, а тепер о другій ночі шепочеться перед твоїми дверима, – зрозуміло, що рівень небезпеки надзвичайно зростає.

Мені довелося відступити трохи вбік, зважаючи на те, що незнайомці могли стріляти в двері, якимось чином вирахувавши, що я можу бути по той бік барикад. Моє життя є не настільки безцінним, як собі хтось може уявити. Просто я повинен знайти чоловіка, від якого залежить доля багатьох людей. Тому логіка тут дуже проста, а мені не можна зайвий раз ризикувати. Звичайно, ніхто не збирався стріляти, але моя позиція була вразливою з точки зору того, що я не міг розібрати, про що шепочуть між собою незнайомці. Єдине, що мені вдалося встановити, – так це те, що в цій компанії головною є жінка. Взагалі слід визнати, що насправді жінки керують світом, і чим швидше чоловіки усвідомлять це, тим більше у планети Земля залишається шансів на виживання.

Незнайомці ще трохи пошепотіли і пішли геть. Я вирахував усе з точністю до секунди. Коли вони були вже в кінці коридору, ледь чутно відчинив двері. Звичайно, це була Мартіна. Поруч з нею я побачив сутулу старечу спину високого сивого чоловіка.

Анатолій ВЛАСЮК