УРИВОК ІЗ РОМАНУ “ІНТУЇЦІЯ”

УРИВОК ІЗ РОМАНУ “ІНТУЇЦІЯ”
 
Мою уяву перемкнули на картини, виставлені під стінами – і на декілька хвилин я взагалі забув про художника, завдяки якому сюди потрапив.
Це був зовсім інший світ, який не мав нічого спільного з людським буттям. Картини справді ще не були викінчені, але мною заволоділа грайлива думка. Якби я був художником, залишив би все як є. Кожний, хто дивився б на ці полотна, в уяві домальовував би цілісну картину. Ще не знати, що було би геніальнішим: викінчений художником твір мистецтва чи уявна картина, витворена у мозку і серці того чи іншого оцінювача-глядача.
Мабуть, я не зміг би передати словами намальоване моїм знайомим незнайомцем. Радше можна було говорити про настрій, яким віяло від кожної картини. Я переходив від мольберта до мольберта і на інтуїтивному рівні відчував, власне, оту явно нераціональну, а саме емоційну ауру, яку випромінювала кожна картина. Загалом це було відчуття пробудження в людині людського, сокровенного, властивого тільки їй. З іншого боку, це був виклик навколишньому жорстокому світу, в якому жила людина. Я відчував цей задум художника і був упевнений, що все є саме так, як я думаю. Але було ще щось незбагненне, що втікало від мене, не давалося до розуміння, ніби я ще не був готовий уяснити його суть. Це злегка бентежило мене, але, скільки я не напружував мізки, ніяк не міг упіймати того, що ще ховалося від мене за цими картинами.
 
Час, відведений мені на милування картинами, був вичерпаний. Коли я повернувся до реальності, то біля ліжка побачив невеличкий столик, ущент заповнений продуктами харчування й напоями. Звісно, я його раніше не помітив, і хтось невідомий домалював його у моїй уяві.
Іван Смеречнюк жестом чарівника запросив мене до столу. Я вперше за весь цей час усміхнувся сам до себе – і це означало, що фантасмагорія і реалії життя, сплівшись воєдино, мов коханці, уже складають мою сутність і не можуть існувати окремо одне від одного.
На столику були ковбаси й риба декількох видів, різноманітні салати, огірки й помідори, цибуля та маслини, з напоїв – горілка, вино, сік і мінеральна вода. Я усвідомлював, що так багато їжі та питва не можуть уміститися на невеличкому клаптику стола, але з відчайдушністю приреченого приймав правила нав’язаної мені гри.
Поки я поринав у свої філософські медитації, на столі, мов з повітря, з’явилися тарілки, виделки й склянки, їм теж знайшлося місце на крихітній площі, а художник на правах господаря запросив перекусити чим Бог послав.
Коли тепло від горілки розлилося моїм зболеним тілом і я почав їсти усе підряд, то доволі швидко усвідомив, що продукти на столі й напої є штучними. Ніби сам Іван Смеречнюк намалював їх, надавши правдоподібного вигляду, але навіть йому не під силу було наповнити їх смаком і ароматом. І лише хліб, здається, був справжнім, витвором звичайної селянської печі.
Дивні спомини почали народжуватись у моїй голові, щось незборимо-дитяче виринало в уяві, але Іван Смеречнюк, явно занепокоївшись, брутально усе перервав:
– Що ти хіба хліб їж?! Дивись, скільки тут усього смачненького!
Мабуть, мій погляд не віщував нічого доброго, бо холодний блиск у його очах миттєво щез, і самі очі замість сталевого несприйняття стали випромінювати небесну блакить і дитячу безпосередність:
– Розумію, розумію... Вам декілька років не давали у закладі хліба.
 
Мабуть, мені не треба було так одразу вживати багато алкоголю, але я не міг відмовити художникові. Бородань, налаштувавшись долати мій спротив і не отримавши його, перейшов, здається, усі межі допустимої гостинності. Замість того щоб ми запивали горілку соком чи мінеральною водою, він наливав вина до бокалів, які невідомо звідки з’явилися на столі.
Настрій мій поліпшувався, і я вже не помічав, що ковбаса і риба, і взагалі все, що було на столі, є штучними. Мій організм уже не потребував ні аромату, ні смаку. Лише певна кількість рідини та їжі мали заповнити його по самі вінця, а все решта віддавалося на поталу Божу.
Голова моя обважніла. Світ навколо ставав немилосердно добрим, але навіть для терпінь у ньому наступала межа.
Я запам’ятав лише, що Іван Смеречнюк підтримував мене, коли я лягав на ліжко...
 
Снився мені духмяний запах хліба, щойно вийнятий бабусею з печі, – власне запах, а не сам хліб. Я не бачив цієї життєдайної сили, яка споконвіку була суттю нашого народу, бо, як казала одна мудра людина, – ми є те, що їмо.
Маленький хлопчик спав, і йому снився хліб, якого він не бачив, але запах якого чув. Хотілося мерщій розплющити очі й скуштувати цієї свіжини, але хлопчик знав, що бабуся цього не дозволить, аби в нього животик не спіпшився, як вона казала.
Натомість інший запах уже перебивав дух. Хлопчик знав, що це бабуся поставила біля нього велику кварту з коров’ячим молоком. Хлопчик, не розплющуючи очей, п’є натуральний продукт, на інтуїтивному рівні усвідомлюючи свій нерозривний зв’язок з Природою, але не розуміючи цього.
Сон знову долає його, і хлопчик прокидається лише тоді, коли нестерпно хочеться пісяти. Він ще вовтузиться на ліжку, намагаючись обдурити організм, але це йому вдається ненадовго.
Всерозуміюча бабуся каже, що хлопчик, мабуть, хоче бути моряком, і її по-філософськи завуальована сутність сказаного стає йому зрозумілою. Хлопчик, немовби перейшовши якийсь важливий рубіж у своєму житті, героїчно зіскакує з ліжка, біжить в одних трусиках до сіней, де турботлива бабуся вже давно приготувала для нього відро, – і дзюбонить, виливаючи коров’яче молоко, аж парує.
Можна ще декілька хвилин поніжитись у ліжку, хоча сон, звісно, вже не прийде, зрозуміти, що дідуся й мами у хаті нема, згадати зі сльозами на очах тата, який залишився у далекому місті, бо у нього робота, робота, робота...
Бабуся не рухає свого улюбленого хлопчика, порається на кухні, і він бачить, як вона гордою лебідкою пропливає у своїй фортеці, де все начиння підвладне господині.
Заглянувши в кімнату, бабуся пересвідчується, що хлопчик зголоднів. Як вона це розуміє, він не знає і упродовж свого життя, коли й бабусі вже нема, пояснити не може. Немов за помахом чарівної палички, на столі з’являється усіляка смакота, але хлопчик знає, що слід пройти через одну екзекуцію. Він намилює обличчя і шию, бабуся зливає теплою водою, нагадуючи, що й вушка хочуть бути чистими.
Хлопчик переймається її настроєм, щира усмішка не сходить з його вуст. Знадвору приходять мама і дідусь, десь за вікном гавкає Бєлка – білюсінька, як коров’яче молоко, собака, припнута до буди, біля якої стоїть іржава німецька каска ще з часів війни, куди господарі дають своєму охоронцю щось смачненьке, – і весела сімейка сідає до столу. В центрі уваги, звичайно, хлопчик, і він відчуває це, розуміє, що всі його люблять, і його розпирає від цього, і він би мав устократ віддячити їм за їхню любов, але у нього нічого не виходить...
 
Я прокинувся з відчуттям загубленої любові. За вікном немилосердно заливався пес. Панувала глупа ніч. Мого художника поруч не було, і я розумів, що його і не мало би бути. Ніби це не він малював картини, а хтось невідомий зварганив усе, всю цю ситуацію зі мною й невидимою рукою моделював художника, його майстерню, картини в ній – і мене в цьому інтер’єрі.
Викристалізувалася думка: як Іван Смеречнюк міг мене упізнати, якщо в мене змінилось обличчя? Це штрих-пунктиром засіло у мені, коли ми зустрілись, і його обличчя видалося мені знайомим. А може, він теж побував у тому осоружному закладі, хоча не встиг зізнатись мені у цьому, й вийшов звідти зі зміненим обличчям? Ця думка була надто сміливою, аби я ось так, з першого разу, надав їй серйозного значення.
Почуття тривоги охопило мене. Я розумів, що викликане воно було не моїм новим місцем перебування. Мені би просто було незручно, я би почував себе чимось винним перед господарями. А тут було зовсім інше відчуття. Інтуїтивно ще вчора я зрозумів, що цей прихисток ненадовго, що й звідси мені швидко доведеться йти. І не просто йти, а втікати, рятуючи життя.
Вдруге це могло видатися на фарс, коли тебе заманюють у клітку, а потім через щілину дають можливість вирватися з неї. Але мені було не до жартів, бо я відчував, як тривога наростає унизу живота і отруює весь організм. Просто лежати й чекати, коли тебе упіймають, я не міг.
Мерзенний чоловічок усередині мене теж, здавалося, зіщулився від страху, і мені навіть здалося, що він тихесенько вив, як покинутий господарем пес.
 
Я вже був не той, що декілька днів тому, і відчував, що відроджуюсь, а моє людське начало бере гору над рабським, котре, очевидно, панувало в тому закладі, де я знаходився. Хотілося зустріти небезпеку у всеозброєнні, обличчям до ворогів, а не втікати світ за очі. Проте я розумів, що мій паперовий героїзм якщо й не коштуватиме мені життя, то повернутися в ненависний заклад я точно можу. А цього мені хотілося тепер якнайменше.
Я чув не тільки гавкіт собаки, а й голоси людей на подвір’ї. Сумнівів бути не могло: вони прийшли по мою душу. Ніби у фантасмагоричному сні я почув скрип дверцят шафи, якої, бачить Бог, раніше тут не було, але хтось невидимий за ніч притарабанив її в майстерню. Я вже знав, що там, за шафою, мій порятунок.
Коли я відхилив дверцята, розсунув одяг і натиснув на задню стінку, то побачив хід у невідоме і щось на зразок довгого коридору, освітленого тьмяним світлом. Я не пам’ятаю, чи усміхнувся сам до себе, настільки все було просто і геніально, але коли зсередини засунув дверцята шафи, почув, що до кімнати увірвалися люди з голосами моїх колишніх переслідувачів у будинку водія сміттєвозки.
Я рвонув у невідоме, втікаючи від них, і не мав часу задумуватися, скільки мені ще отак бігати. Я швидше відчув, ніж побачив, що тьмяне світло у коридорі поволі згасає у мене за спиною, рятуючи від переслідувачів.
 
Бігти мені було легко, ніби на змаганні, коли просто відчуваєш себе вільним, а не борешся за медаль з суперниками. Коридор міг бути тунелем, який повинен був вивести мене невідомо куди.
Я не сумнівався у тому, що саме так і має бути. А ще я знав, що мої переслідувачі ні за що мене не наздоженуть. Не наздоженуть, бо їм і не треба цього робити. Я розумів, що проти мене затіяли брудну гру. Ця моя втеча із закладу, дивовижний порятунок в особі водія сміттєвозки, постійне переслідування, аби я не розслаблявся ні на мить, і, власне, порятунок в останню секунду – все це було задумано якимось невідомим мені режисером, якого я не знав і який з незрозумілих мені причин влаштував цей зловіщий експеримент наді мною.
Як би там не було, але я біг, не замислюючись над подальшими наслідками, бо зараз мені хотілося лише одного – жити.
І раптом я згадав Софію. Це було так несподівано, що я зупинився. Думка, що переслідувачі можуть мене наздогнати, навіть не приходила мені в голову.
Я ніби наяву побачив Софію, відчув запах її тіла, а синьо-сталеві очі дівчини ніби пронизали мене наскрізь.
Шок тривав недовго, і я повертався до тями. Мої переслідувачі й не думали наздоганяти мене, ніби хтось невидимий дав їм команду не заважати мені думати про кохану дівчину.
Я поволі пішов. Згодом тунель закінчився. По сходах я виходив із якогось підвалу. Сонячний день бризнув мені в очі. Від несподіванки я заплющив їх, а відтак побачив, що знаходжусь у центрі міста, біля самої ратуші. Годинник на ній почав бамкати, але я не встиг порахувати кількість ударів.
 
Анатолій ВЛАСЮК