УРИВОК ІЗ РОМАНУ “ІНТУЇЦІЯ”

УРИВОК ІЗ РОМАНУ “ІНТУЇЦІЯ”
 
- Давно я хотів з вами зустрітися, пане редакторе, - на весь рот усміхався Богдан. Здавалося, через багато років зустрілися старі друзяки, які зараз подадуть один одному руки і кинуться в обійми. – Проте, самі розумієте, що це було неможливо, аби ви ні про що не здогадались. Але ви виявились гідним суперником, і я дуже шкодую, що ви не на службі у Великої Серпневої комуністичної революції. Ми би з вами прекрасно спрацювались і зробили би чимало корисних справ для зміцнення Системи. А, погодьтеся, це зміцнення потрібне всім нам, бо демократія явно себе не виправдала. Нашому народу легше жити, поки ним керують, і не думати про високі ідеали. Ми, вибрані люди, знаємо, що потрібно нашому народу для його пристойного існування, а тому не потерпимо тих, хто заважає нам робити людей щасливими.
Останні слова явно стосувалися мене, але я вдав, ніби не зрозумів натяку. Богдан продовжував грати роль мого давнього друга, ходячи навколо мене й шліфуючи свою думку. Я мовчав. Зрештою, йому й не потрібні були мої слова, бо все, що би я сказав, вважалось би неправильним, єрессю, за що могло наступити гідне покарання.
- Ви перевершили мої сподівання, - Богдан зупинився навпроти мене і пильно дивився мені в очі. Я не витримав його погляду, і Богдан, задоволений, знову почав кружляти навколо мене. – Ваша інтуїція виявилася сильнішою за всі наші психологічні схеми і плани, але все ж ви не годні протистояти Системі, яка розчавить вас остаточно.
Богдан знову зупинився навпроти мене, вгвинчуючись поглядом у мій мозок. Він не побачив належного ефекту від своїх слів, але все ж не міг стриматись і за інерцією штампував фрази, які злітали з його вуст, хоча ситуація була далекою від того, що він собі замислив:
- Так, так, друже мій, Система розчавлює кожного, хто діє їй всупереч. На жаль, такі суворі реалії життя. Але ми повинні вміти захищати себе і своїх людей, а тому знищуємо тих, хто не хоче жити за нашими правилами. Це логічно і гуманно: нехай загинуть десятки, сотні супротивників Системи, але не буде хаосу, і ми збережемо життя мільйонам людей. Хіба не в цьому найвища сутність служіння Системі?
У моєму погляді Богдан не прочитав потрібної відповіді і з сумом констатував:
- Ви так не думаєте. Шкода...
 
Він ледь кивнув головою, і в ту ж мить двоє шафо-подібних охоронців викрутили мені руки і напівзігнутого повели перед собою. Я нікуди не збирався втікати і пішов би сам, але демонстрація сили потрібна була Богдану. Все це було би смішно, якби мені не було боляче. Здавалося, шафо-подібні охоронці ще трохи натиснуть і зламають мені руки.
Мене підвели до машини, схожої на ту, якою тоді забрали із редакції й відвезли до в’язниці, та кинули усередину як непотріб, як кусень м’яса – нехай і людського. Я боляче вдарився головою, але не встиг навіть доторкнутися рукою до забитого місця, бо тут же два шафо-подібних охоронці закували мене в кайданки. Їхні обличчя запрограмовано світилися ненавистю до мене, і я намагався на них не дивитися, аби не спровокувати до більш жорстокого поводження з собою.
В такій ситуації думати взагалі про щось не доводилося, хоча десь на інтуїтивному рівні й зріла думка, що я повинен вижити за будь-яких обставин, не втративши при цьому людської подоби.
Машина зірвалася з місця й поїхала не дуже швидко, провалюючись у багато-чисельні ями на дорогах. “Не все у вас так ідеально, якщо навіть пристойних доріг зробити не можете”, - злорадно подумав я, але про всяк випадок заплющив очі, аби горили без ознак інтелекту не змогли бодай щось прочитати у моєму погляді й по-своєму все це витлумачити.
 
Ми їхали доволі довго, й увесь цей час шафо-подібні охоронці впритул дивилися на мене, ніби я міг якимось дивовижним чином звільнитися з-під їхньої варти. Добряче ж їх, мабуть, настрахали, що я один із найнебезпечніших супротивників Системи, якщо вони так пильно мене стерегли.
Нарешті автомобіль зупинився перед невідомим мені приміщенням. Шафо-подібні охоронці буквально винесли мене на руках із машини, зовсім не турбуючись про те, що завдають мені пекельного болю.
Назустріч їм із приміщення вискочили їхні близнюки – такі ж шафо-подібні охоронці, взяли мене, мов в’язанку дров, і повели нескінченними коридорами.
Нарешті ми зупинились перед якимись масивними дверима. Я не встиг нічого зрозуміти, як вони автоматично відчинились, і горили штовхнули мене до кімнати. Поки я підводився з долівки, двері так само автоматично зачинились.
Я все ще був у кайданках з заведеними назад руками, ніби міг звідси якимось дивним чином утекти. Аж значно пізніше я зрозумів, що так поступали з особливо небезпечними в’язнями, аби ті самі собі щось не заподіяли.
Коли я трохи оговтався і оглянув місце свого притулку, то побачив, що доволі простора кімната, в якій я тепер знаходився, не мала жодного бодай малесенького віконця. Угорі, що я й дострибнути не міг би, ледь жевріла лампочка. Але головною визначальною міткою цієї кімнати-камери, її, так би мовити, родзинкою була наявність декількох камер відео-спостереження. Вони нахабно стежили за мною, повертаючи у різні боки свої хижі голівки, і я зрозумів, що відтепер усе моє життя буде спаскуджене отим цілодобовим наглядом за мною.
 
Кімнату, в яку мене запроторили, не можна було назвати камерою у звичному розумінні цього слова. У камері принаймні є вікна і решітки на них, а тут, як я вже казав, цього не було. Натомість я побачив доволі масивний стіл, диван, м’які крісла, душеву кабінку, біотуалет, а вдалині – холодильник і навіть телевізор. Все це нагадувало кімнату відпочинку в санаторії чи палату в пристойній лікарні.
Руки занили, і я згадав, що скутий кайданками. Тільки-но я про це подумав, як кайданки автоматично розімкнулись і ніби розчинились у повітрі. Я вже до всього звик у своєму житті, однак ця подія не на жарт схвилювала мене. Мало того, що вони читають мої думки, то ще й витворяють фокуси на моїх очах. Чи пояснення всьому набагато простіше: я божеволію?
Я почвалав до холодильника. Відчинивши дверцята, уздрів там чимало всілякої всячини. Тут були ковбаси декількох видів, яйця, рибні консерви, помідори й огірки, голландський чи який там ще за назвою сир. Я ніби й хотів їсти, але все ж не наважився хоч щось взяти із холодильника.
Відтак я зайнявся оглядинами телевізора. Мої чаклування ні до чого не призвели, пульту я не знайшов і скільки не натискав на кнопки, чортів ящик не вмикався.
Я спробував на пружність м’які сидіння крісел і потонув у них. Було зручно і хотілося спати. Але заснути мені не вдалося, бо з досі ледь жевріючої лампочки полилося густе світло, яке, здавалося, силоміць роздирало повіки, заглядало усередину, і ти ніяк не міг від цього захиститися. Як тільки я розплющував очі, світло поволі згасало, тільки заплющував – знову вривалося в мене ніби зсередини.
Більше експериментувати я не хотів і пішов на банальну хитрість, яку засвоїв ще в осоружному закладі, коли навчився спати з розплющеними очима. Це мені вдавалося робити завдяки довгим тренуванням, коли я ніби дивився у всесвіт, але нічого не бачив. Єдине, що у таких випадках видавало мене, - це хропіння, але поки воно наступало, я встигав більш-менш пристойно відпочити.
 
Я не знаю, скільки часу мені вдалося таким чином викроїти у долі, але я швидше відчув, ніж побачив, як у дверцях виросли фігури двох моїх мучителів. Інтуїція підказувала мені, що це саме мучителі, а не друзі чи просто знайомі. Я не смів показувати перед ними свого жаху, але мимоволі дивився у їхній бік, хоча навіть найприскіпливіша камера відео-спостереження не помітила б у моєму погляді навіть натяку на те, що я боюся цих звірів у людській личині.
До мене прийшли Богдан і невідомий молодик у лікарському халаті й тискоміром у руках. Вони мовчки сіли навпроти мене, ніби друзі, які змучилися від розмов, але гра в мовчанку не лякала їх й уже стала неодмінним атрибутом їхнього спілкування.
Мій погляд упав на тискомір, і молодик негайно цим скористався:
- А давайте-но, чоловіче, поміряємо вам тиск? – У нього був скрипучий голос, а стверджувальне речення вийшло запитальним, ніби він сумнівався у доцільності того, що робить. Я мав би підтримати його у сміливих починаннях, але мені явно цього не хотілося.
- Треба, брате, треба, - втручається у розмову Богдан, і його слова стають молодику керівництвом до дії. Він світиться якимось сатанинським єзуїзмом, я бачу його гнилі зуби. Він з задоволенням міряє мені тиск і видає на-гора зловіщі цифри:
- Сто вісімдесят на сто десять.
Молодик усміхнувся кінчиками губ, ніби зробив найважливішу в своєму житті справу, а тепер має повне право на матеріальну винагороду і повноцінний відпочинок.
- Не так зле, як я думав, але, звичайно, у космос летіти не можна, - по-філософськи розважливо-саркастично промовив Богдан і, ніби мене тут немає, діловито запитує: - Скільки він може протриматися?
- Я думаю, від сили дві доби, якщо ступінь інтенсивного втручання буде найвищим, - меланхолійно-задоволено промовив молодик, а по незначній паузі додав: - У нього нікудишнє серце.
Така відповідь, здається, задовольнила Богдана. Він ледь киває головою, і убивця в білому халаті, прихопивши тискомір, йде геть.
Богдан зручно вмощується у кріслі й угвинчується в мене поглядом. Цього разу я витримав і не відвів очей убік, але це його не збентежило:
- Я дам тобі жити тиждень. Ти будеш тихесенько вмирати. Я розповім тобі все. А ти видаш мені найпотаємніше. Але різниця між нами полягає в тому, що з моєю інформацією ти підеш із цього світу і вже назад не повернешся, а мене збагатиш усім, що ти знаєш, наблизивши до безсмертя.
Він дивився на мене порожніми зіницями, і лише я розумів, що переді мною смертельно хвора людина, яку ніщо не може порятувати, лише її власна смерть.
 
Анатолій ВЛАСЮК