УРИВОК ІЗ РОМАНУ “ІНТУЇЦІЯ”

УРИВОК ІЗ РОМАНУ “ІНТУЇЦІЯ”
 
Ноги несли мене вперед, до центру міста. Це зараз я так кажу – до центру міста, - а тоді я не знав, куди йду, адже міг ходити колами по передмістю, блукаючи провулками. Але якась невідома сила підказувала мені йти власне тією дорогою, а не іншою, звертати саме в той провулок. Я на генному рівні відчував, що це моє рідне невеличке компактне містечко, в якому я прожив усе своє життя. Внутрішня впевненість була вагомішою за оті мої нещодавні страхи. Та чому нещодавні! Страх ще міцно сидів у мені, не збирався вивітрюватись, але я вже зрозумів, що його можна подолати. Розуміння цієї простої істини – подолати страх – і робить, мабуть, людину людиною, відмінною від усіх інших живих істот.
Я не знав, що це за будинки, хто в них живе, і чи живе взагалі. Дика думка пронизала мій мозок і все тіло. Мовляв, усе це придумано якимось божевільним режисером, який загнав мене у це пекло. І будинки ці бутафорні, і фігурки людей у них зліплені з якоюсь невідомою для мене метою. Немає цього нічого, лише я, як сновида, тиняюся вулицями неіснуючого міста, котре живе лише в моїй уяві.
Коли десь далеко загавкав пес, блимнуло віконечко і знов загасло (людина встала, ввімкнула світло, подивилась, що ще рано вставати і пішла додивлятися солодкі сни), повіяв вітерець, я радше відчув, ніж зрозумів, що став у калюжу й намочив ноги, - все ж почуття реальності повернулося до мене. Що я за цяця така, щоб заради мене, єдиного, влаштовувати таке феєричне шоу. Ні, це життя, і його треба сприймати таким, яким воно є, а мені слід подолати важкий шлях, аби зрозуміти, що зі мною трапилося, хто наважився на такий нелюдський експеримент наді мною.
Я докумекав, що у попередньому житті теж повсякчас здійснював експерименти над людьми. Ні, я спеціально нікого не експлуатував, не принижував, але від моїх дій чи навіть бездіяльності, пасивності залежали інші люди, їхні долі викручувалися змійкою в той чи інший бік в залежності від моїх захцянок. Я не усвідомлював цього, але виходило саме так. І коли інколи мені хотілося щось змінити у стосунках із тими чи іншими людьми, це не вдавалося зробити. Ми всі були запрограмовані, як роботи, клято виконували вкладене у нас і не могли вийти з цієї оболонки, в яку нас так пестливо опустили.
Якщо ж я чи хтось несвідомо витворяв такі соціальні експерименти над іншими людьми, то, звичайно, міг знайтись і такий, хто підходив до всього з наукової точки зору. На кожний мільйон геніїв і просто талановитих людей завжди знайдеться бодай одне лайно, яке зіпсує життя цим людям або просто відбере його у них. Розпізнати б у зародку цього нелюда, коли він ще смокче молоко з маминої цицьки і заради блаженства цивілізації влаштувати над ним цей соціальний експеримент. Але, зрештою, чим би тоді ми відрізнялися від оцього лайна?
- Пане редакторе! Доброго ранку!
Я почув до болю знайомий голос, хоча одразу не міг згадати, хто його господар. Я інтуїтивно зрозумів, що звертаються до мене. Я редактор?
Єдиним виходом у цій ситуації було глипнути якомога більше повітря в себе, взяти ноги в руки і з космічною швидкістю втікати з цього проклятого місця. І видати себе з головою, що ти не той, за кого себе вдаєш.
Повільно, ніби боячись, що мене зараз стратять, я повернувся на голос. Що за маячня? Нікого не було!
- Пане редакторе! Доброго ранку!
Здається, це був голос з минулого. Нікого не було, але ж я чув цей голос, з характерним тембром, притаманним лише тій людині. Це був мій зв’язок із минулим, місточок, який вів мене у майбутнє.
Божеволію?
 
Ні, я не збожеволів. Мов із повітря, переді мною матеріалізувався широкоплечий чоловік зі скуйовдженою бородою і очима невинної дитини. Даю голову на відсіч, що ще мить перед цим я нікого не бачив. Цей чоловік буцімто справді став реальним на порожньому місці – і я мусив з цим змиритися.
Його наївність у погляді й нерозчесана борода одразу впадали в очі. Чи хотів ти цього, чи ні, але з першої ж секунди переймався до нього симпатією. Тим більше, що мені видалося, ніби я вже його колись бачив. І не просто бачив, а був із ним у дуже близьких дружніх стосунках.
- Пане редакторе! Ви мене не впізнали? – На якусь мить наївність щезла з очей бороданя. Він пронизав мене гострим поглядом, ніби намагався усвердлитися всередину мого тіла і пізнати мою сутність. Ця екзекуція тривала з секунду, можливо, навіть долю секунди, і моя впевненість у наївності знайомого незнайомця почала згасати. Але вже наступної секунди бородань знову дивився на мене очима невинної дитини. – Я Іван Смеречнюк, художник. Навіть декілька моїх картин є у вашій колекції.
Хоча він і звертався до мене на “ви”, але якось непевно, ніби до давнього друга, з яким не бачився багато років, а тому й не знав, як діяти. Краще було сховатися за отим “ви”.
Його ім’я мені ні про що не говорило, а звістка, що маю колекцію картин, ошелешила. Я нічого зі свого колишнього життя не пам’ятав. Але ж воно було, оте колишнє життя, до того часу, коли я потрапив в осоружний заклад, з якого утік. Втім, мені не варто було дивуватися з несподіванок, що приносило мені життя. Головним залишалося єдине: зберегти спокій і з’ясувати, хто я є і ким був у минулому.
 
Іван Смеречнюк як старий приятель уже крокував зі мною нога в ногу і розмірковував:
- Не впізнав... Або добряче там познущалися над твоєю пам’яттю. Та й не дивина, адже стільки років не було тебе у нашому місті.
Він усе-таки згадав у мені свого старого друга, а тому без особливих зусиль перейшов на “ти”.
Я намагався не надавати значення його словам, не заглиблюватися в їхню суть, хоча, погодьтеся, це важко було зробити. Але сьогоднішній день уже народив у мені філософа, котрий сприймає життя таким, яким воно є.
Не помітивши жодної реакції з мого боку, художник на хвильку замовк, а потім збуджено заговорив:
- Тобі не можна у такому вигляді з’являтись у нашому місті, бо впізнають і знову запроторять туди. Ти не думай, буцімто я стверджую, що ти звідки втік. Моє діло маленьке, і ти сам господар власної долі. Але якщо ти хочеш прислухатися до моїх слів, то тобі треба бодай на декілька днів сховатися від чужих очей. І кращого притулку, ніж моя майстерня, ти не знайдеш.
Мені здалося, ніби він не договорив фразу до кінця, хоча, мабуть, сказав усе, що мав сказати. Але, власне, до всього сказаного слід було поставити жирний знак запитання. І тому його слова дійсно зависли у повітрі, бо лише я і ніхто інший за якусь хвилину-другу мав вирішити, чи пристати мені на пропозицію бороданя, довіритися йому, втрачаючи те, заради чого я втік з осоружного закладу, чи, може, набути щось нове у своєму житті?
 
Коли я став схилятися до думки, що слід дати по морді оцьому знайомому незнайомцю, втекти від нього подалі, бо нічим іншим як провокацією і пасткою це не може бути, всередині мого живота заворушився ненависний мені чоловічок, який став наспівувати, щоби саме так я і вчинив. Але наші шляхи розійшлися від самого початку спілкування і я усвідомлював, що все слід робити навпаки бажанням цього чоловічка, якщо я, звичайно, хочу жити й докопатися до істини про себе. Усередині мене хтось невідомий заклав моє альтернативне існування, яке не призводило ні до чого доброго. Це було своєрідне випробування на життєву міцність, і я неодмінно мав вийти переможцем. Принаймні інтуїція підказувала мені саме такий варіант.
Отже, я вже прийняв для себе рішення, але ще трохи витримав паузу. Втім, затягувати більше не було сенсу, адже бородань міг так само розчинитись у повітрі, як і з’явився, а я знову би подумав, що божеволію.
- І де твоя майстерня? – Я намагався бути байдужим, але в моєму запитанні вже звучала відповідь, що я згоден на пропозицію художника, хоча це зовсім не означало, що до кінця повірив у щирість його замислів стосовно мене.
- Так ось же вона. – Іван Смеречнюк показав рукою на сусідню будівлю в глибині саду, ніби її спеціально звели за лічені секунди на тому місці, де ми зараз знаходились.
 
Мабуть, з просторовою уявою у мене було не все гаразд. З тротуару майстерня, видавалося, була на відстані витягнутої руки, але ми йшли до неї ще з добрих десять хвилин, ніби хтось спеціально віддаляв її від нас, намагаючись за цей час навести усередині необхідний порядок, прилаштовуючи непристосовану будівлю, власне, до художньої майстерні. На раціональному рівні свого буття я, звичайно, усвідомлював, що навіть в епоху розвинутих технологій цього неможливо домогтись. Але якби ж то наш світ був лише раціональним!
Раніше я не мав жодного уявлення про те, якою має бути художня майстерня, але, переступивши через поріг і побачивши, що там є, вже не міг відірватися від думки: все має бути, власне, так, а не інакше.
Це була доволі велика кімната, набагато довша, аніж ширша. Під стінами стояли мольберти з незавершеними картинами, посередині – довжелезний стіл з фарбами, пензлями, склянками з водою. Під вікном сиротиною притулилось акуратно застелене ліжко, яке видавалося тут зайвим і явно не вписувалося в інтер’єр. Це була майстерня художника, а, значить, місце для роботи. Про якийсь відпочинок, а тим паче сон на цьому ліжку мова не йшла. І знову сумніви бджолиним роєм загули у моїй голові. Художня майстерня, а особливо ліжко у ній, видавалися мені витвором уяви, чимось нереальним, чого насправді у дійсності не було, але вороги зробили якісь маніпуляції в моїй голові, змушуючи мене повірити в те, чого не існує.
 
Мою уяву перемкнули на картини, виставлені під стінами – і на декілька хвилин я взагалі забув про художника, завдяки якому сюди потрапив.
Це був зовсім інший світ, який не мав нічого спільного з людським буттям. Картини справді ще не були викінчені, але мною заволоділа грайлива думка. Якби я був художником, залишив би все як є. Кожний, хто дивився би на ці полотна, в уяві домальовував би цілісну картину. Ще не знати, що було би геніальнішим: викінчений художником твір мистецтва чи уявна картина, витворена у мозку і серці того чи іншого оцінювача-глядача.
Мабуть, я не зміг би передати словами намальоване моїм знайомим незнайомцем. Радше можна було говорити про настрій, яким віяло від кожної картини. Я переходив від мольберта до мольберта і на інтуїтивному рівні відчував, власне, оту явно нераціональну, а саме емоційну ауру, яку випромінювала кожна картина. Загалом це було відчуття пробудження в людині людського, сокровенного, властивого тільки їй. З іншого боку, це був виклик навколишньому жорстокому світу, в якому жила людина. Я відчував цей задум художника і був упевнений, що все є саме так, як я думаю. Але було ще щось незбагненне, що втікало від мене, не давалося до розуміння, ніби я ще не був готовий уяснити його суть. Це злегка бентежило мене, але, скільки я не напружував мізки, ніяк не міг упіймати того, що ще ховалося від мене за цими картинами.
 
Анатолій ВЛАСЮК