УРИВОК ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОГО РОМАНУ “ЗАПАХ ТАНГО” (ПЕРШОЇ КНИГИ ТРИЛОГІЇ “УКРАЇНСЬКА ТРАГЕДІЯ”)

УРИВОК ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОГО РОМАНУ “ЗАПАХ ТАНГО” (ПЕРШОЇ КНИГИ ТРИЛОГІЇ “УКРАЇНСЬКА ТРАГЕДІЯ”)
 
Чесно кажучи, Мирон цього зачекався. Коли до нього підійшов невисокий лисуватий чоловік і запитав: “Ви хочете купити кілограм ізюму?” – він на мить затримався, але все ж відповів: “Я люблю банани”. Сидять у тому штабі ідіоти й ідіотські паролі придумують. Чи, може, чим ідіотичніше все виглядає, тим менші шанси на провал?
Обличчя цього чоловіка видалося йому знайомим. Мабуть, той помітив, що його уважно вивчають, і сказав:
– Привіт із Дрогослава!
Точно! Десь у Дрогославі він його і бачив. Зараз не час і місце запитувати, хто це, та й правила конспірації цього не дозволяють. Для нього він Артем, а той назвався Сергієм, хоча зрозуміло, що це не його справжнє ім’я.
Акакій Акакійович, він же Василь Петрович, не став заважати. Все-таки серйозна чоловіча розмова. А в нього й інші заняття знайдуться.
Справа була важкою і незвичною. Сергій, чи як там його, сказав, що до рук бойовиків потрапив американець. Ним зацікавились ефесбешники, які приїхали із Москви. Видно, цей американець – серйозна птиця. Є інформація, що післязавтра його транспортуватимуть до Росії. По дорозі їхня група має знешкодити охорону і врятувати американця.
Для початку Артем має звільнитися з роботи на два дні, а завтра в умовленому місці о такій-то годині відбудеться збір групи, де кожний отримає конкретне завдання. Звичайно, Мирон знав, що він у Донецьку не один такий. Цікаво буде познайомитися з хлопцями.
Коли Акакій Акакійович, він же Василь Петрович, прийшов додому, Сергія, чи як його там, уже не було. Жодних питань Артемові він не задавав. Той про щось зосереджено думав. 
 
Петю Онищенка таки розбудили на світанку. Він бачив щось кольорове і космічне, і йому було добре.
Конвоїр з автоматом копнув його під дих, аби Петя Онищенко зрозумів, що йому слід підводитись і виходити із камери.
Дивно, але йому не було страшно. Шкодував, що життя так по-дурному закінчується.
Він ішов по довгому коридору, закинувши руки за спину. Цікаво, де у них тут розстрільна кімната?
Петю Онищенка вивели надвір. Відразу ж під’їхала машина, ніби спеціально на нього очікували. Він ще не встиг ні про що подумати, коли через відчинені дверцята його штовхнули на заднє сидіння. Спереду сидів якийсь лисий товстий чоловік. Шофер газонув з місця. Їхали польовою дорогою хвилин п’ятнадцять. Що за чудасія? Розстріляють десь у полі?
Під’їхали до залізничної станції. Лисий товстий чоловік сказав Петі Онищенку, щоби той вийшов із машини. Судячи з акценту, можна було подумати, що це українець, який омосквичився. До них підбіг якийсь чоловічок в окулярах, якому й передали Петю Онищенка.
Машина від’їхала. Довелося слухняно йти за чоловічком в окулярах до товарного поїзда. Біля кожного вагона стояло по два вартових з автоматами. Чоловічок в окулярах зупинився перед одним із вагонів і наказав Петі Онищенку залізати туди. У пітьмі не було видно, хто там уже є, але звідти простягнули дві дужі руки, з допомогою яких він і заліз до вагону.
Схоже, його розстріл відтягували до кращих часів.
 
Людмила Іванівна розуміє, що її та доньку розшукують оплотівці. Звичайно, не для того, щоби за кавою поговорити про щось високе. Із села їм виїжджати не можна. Звісно, і тут вони не можуть почувати себе у цілковитій безпеці. Але принаймні до того часу, поки ті не знають, де жила її мама, можна дихати спокійно.
Коли зателефонував Іван і розповів про оплотівців, які приходили до них додому, Марія чула все. Їй було уже набагато краще, і вона збиралася до Донецька, а тут таке. Хлопці подумають, що вона злякалась і втекла. Але ж ситуація зовсім змінилась. Зараз не те, що було два-три місяці тому. Тоді ще дозволяв собі думати про мирні методи спротиву. А спробуй тепер просто вийти з українським прапором і у вишиванці – закатують і не скривляться. Судячи з того, що показують по телевізору, без зброї в Донецьку нічого робити.
Для Марії ситуація видавалась безвихідною. Розуміла, що є боягузкою, та ще й стріляти не вміє. То що, бути заручницею в цьому селі, сидіти біля маминої спідниці?
А ще хлопці сказали, щоб їм не телефонувала, бо розмови можуть підслухати. Деякі взагалі позмінювали номери телефонів, так що тепер у Марії не було правдивої інформації про те, що насправді відбувається в Донецьку.
Ні Людмила Іванівна, ні Марія не знали, що мають робити і як довго безпечним буде їхнє перебування в селі.
 
Єршова повісилась у туалеті на клямці, пронісши під ватником рушник.
Останні дні ходила похмура, майже нічого не говорила. Варварі треба було двічі задати одне й те ж питання, аби почути відповідь.
З’ясувалося, що повісилася вона на свій тридцять третій рік народження, зробивши сама собі найдорожчий подарунок у житті.
Варвара зрозуміла, що залишалася без подруги, з якою могла в цьому концтаборі підтримувати людські стосунки. Картала себе за те, що не догледіла її. Взагалі-то Єршова була скритною. Варвара не хотіла влізати їй у душу. А треба було просто розмовляти з Єршовою, казати щось позитивне і світле.
Єршова дуже сумувала за донечкою. Вона не могла зрозуміти, за що її так жорстоко покарали, не дозволяючи бодай раз на місяць бачитися з чоловіком і донечкою. Сонька сказала зі злістю, що вона взагалі їх не побачить, а сама згниє тут. Мабуть, це остаточно підкосило Єршову.
Варвара задумала зле, але розуміла, що якщо не вона, то ніхто більше за Єршову не помститься.
 
Старшому було чотирнадцять, молодшій – дванадцять. Максим і Катерина. А ще дружина Світлана. Ну, ще мама. Володя знав, що несе відповідальність за їхнє життя. Все складалося не так, як він хотів. Накопичував гроші. Мріяв купити земельну ділянку і спорудити свій будинок. Десь за містом. Тепер все летіло шкереберть. Тут би самим вижити.
Коли їхав на цілий день з дому, розвозячи продукти, переживав, як там його рідні, чи не сталося щось з ними. Він у дорозі, а снаряд не вибирає жертв, не захистить їх своїм тілом.
До періодичних обстрілів їхнього містечка, здається, вже всі звикли. Симпатії до України танули з кожним снарядом. Дякувати Богу, поки що не було трупів. Лише декілька поранених. Правда, одного разу пронеслися чутки, що це ополченці стріляють по своїх, але в це мало хто вірив. Навіть Володя. Той український літак, який тоді навис над їхнім містечком, не дозволяв йому грішити на ополченців.
Їх він теж не поважав. Багатьох знав. Наволоч. Не вітався з ними в мирний час. Тепер доводилося, щоб не подумали про нього погано. Головне, щоби його поведінка не відобразилась на рідних.
Нинішнє життя засмоктувало своєю невизначеністю. Все більше танули надії на Україну. Розмови з двоюрідним братом Андрієм Чернюком по скайпу тепер видавалися Володі пустопорожніми. Що той міг сказати йому доброго, якщо кожний день вони ризикують життям, а він живе за тисячу кілометрів від лінії фронту?
Володі здавалося, що він втратив момент, коли можна було безболісно з сім’єю виїхати звідси. Такі думки були раніше, хоча й розумів, що особливо їхати нема куди. Тепер знав, що як тільки намилиться звідси, відразу позбудеться квартири, яку займуть ополченці. Було багато таких випадків. Люди вже навіть це не обговорювали. Боялись. Почують сусіди з автоматами – тобі й гірше буде.
І все ж думка постійно пульсувала. Думав, як зробити так, щоби вирватись звідси і нічого не втратити – ні сім’ю, ні квартиру, ні майно. Не знаходив відповіді. Розумів лише одне: навряд чи Україна їх визволить найближчим часом. І чи визволить взагалі?
Мов хамелеон, призвичаївся до нових умов життя. Не показував свого недавнього захоплення Україною. Здавалося, не лише на словах, а навіть у думках був такий, як всі. Інколи ставало гидко. Виправдовував сам себе. Мовляв, я ж переживаю за дітей і дружину. Ну, і за маму теж.
Інколи розмовляв по телефону зі старшим братом. Говорили на нейтральні теми. Здається, Сергій заспокоївся і не робив уже різких випадів проти нього. Та й Володя намагався не випендрюватися. Не ті часи.
 
Генерал інфаркту усвідомлював, що головною причиною Іловайської трагедії стали самовпевненість і самозакоханість Гелетея. Порошенко не зумів, а, головне, не захотів нічого цьому протиставити.
Взагалі було великою дурницею призначати Гелетея міністром оборони. Навіть його зовнішній вигляд говорив, що це обмежена людина, у якої відсутнє стратегічне мислення. Якщо Порошенкові був потрібний на цій посаді політичний діяч, а не професійний військовий, то таку позицію президента можна було би навіть виправдати, бо все-таки він є головнокомандувачем і здійснює пряме керівництво армією. Але тоді навіщо він дозволив Гелетею здійснювати військові дії, в яких той абсолютно не тямив? Звісно, був ще Муженко, начальник Генштабу, і на нього можна списати всі невдачі, а лаври переможця в разі чого віддати Гелетею чи зробити його за іншої ситуації цапом-відбувайлом. Але ж очевидно, що без Порошенка ці люди і кроку б не ступили.
Звичайно, генерал інфаркту розумів, що над Порошенком висів Дамоклів меч – передвиборча обіцянка за декілька днів припинити війну. А тут уже минули місяці – а кінця і краю їй не видно. Звільнення деяких міст Донецької і Луганської областей, починаючи зі Слов’янська і Краматорська, могли остаточно збити з пантелику навіть більш досвідченого до мізку кісток дипломата, ніж Порошенко. А нашіптування різних там гелетеїв, що зі взяттям Донецька і Луганська ми впритул наблизимося до розв’язання іншої проблеми – закриття на замок російсько-українського кордону – взагалі могло вибити останню клепку в його голові.
З іншого боку, генерал інфаркту розумів настрій бійців і молодших офіцерів, які рвались у бій, аби вже цього року завершити війну й остаточно підтвердити незалежність України. Якби ж то мова була лише про бойовиків і сепаратистів! Треба було бути божевільним і недалекоглядним, аби думати, що Росія спокійно спостерігатиме за тим, як українські війська та добровольчі батальйони захоплюють Донецьк і Луганськ, замикають на ключ російсько-український кордон. Після анексії Криму провал на Донбасі міг би призвести до різкого падіння рейтингу Путіна, а кремлівський карлик нізащо б цього не допустив. Не треба бути стратегом і аналітиком, щоби зрозуміти, до яких наслідків могла призвести авантюра Порошенка-Гелетея. Уже призвела. Тисячі вбитих, поранених і тих, хто зник безвісти. У цивілізованих країнах президент і міністр оборони пішли би у відставку. Україна – не цивілізована держава, їй ще далеко до цього.
Генерал інфаркту відчув, як різко стиснуло серце і попливли кола перед очима.
 
Коли тиск у мами став більш-менш нормальним, Студент поїхав на війну. Він думав, що мама зовсім по-іншому сприйме його рішення, але обійшлося. Звісно, як кожна мама, і його не хотіла, щоби син їхав туди, де можуть убити. Але вона знала, що він все одно зробить так, як задумав. То ж навіщо вносити сум’яття в його душу? Залишається лише молитися Богу, щоби зберіг синові здоров’я і саме життя.
Студент став по-філософськи ставитися до того, що відбувається навколо. Він розумів, що Вовк, навіть мертвий, врятував його від загибелі в Іловайському пеклі. Якби Студента не відрядили на похорон, лежали б його кісточки зараз у сирій землі, а то й узагалі нічого б від нього не залишилося. Він уже бачив одного разу руйнівну силу “Граду”, від якого не було спасіння ні на землі, ні, здавалося, під землею.
Мабуть, у ньому вже остаточно вмерла надія на те, що хтось із його бойових побратимів міг залишитися живим, але Студент не хотів зациклюватися на цьому. Навпаки, сказав мамі, що бере тисячу доларів, подарованих незнайомкою, бо, можливо, хлопці в госпіталі, й ці гроші їм знадобляться.
Молода жінка у червоній міні-спідничці, її стрункі ноги та голубі-преголубі очі стали тепер невід’ємною частиною життя Студента. Він думав про неї. Сусідка Вовка телефонувала йому спочатку щодня, потім двічі на тиждень, а відтак і взагалі зв’язок з нею обірвався. Мабуть, зрозуміла, що Студент не для неї. Або знайшла когось іншого. Йому було все одно.
Мама перехрестила його на дорогу, але все ж не витримала – розплакалась. Студент обійняв її й сказав:
– Я обов’язково повернусь. Чуєш?
Вона ствердно закивала головою, намагаючись усміхнутись.
 
Коли Мирон прибув на місце збору, то застав там земляка із Дрогослава, високого й худого чоловіка з борідкою Хемінгуея і дівчину, якій, мабуть, і двадцяти не стукнуло. Нічого собі бойова група для визволення американця!
Підполковник побачив його скептичний погляд і усміхнувся: мовляв, не поспішай з висновками.
Картина була простою. Американця завтра на світанку везтимуть до російського кордону.
– Ми зустрінемо його ось тут. – Підполковник СБУ показав на карті. – Тут зручне місце. Ми з Артемом закладемо вибуховий пристрій. Але бабахне лише друга машина, в якій їхатиме охорона.
Дівчина подивилася на нього.
– Так, так, – зрозумів її без зайвих слів підполковник СБУ. – Це важлива американська птиця, тому нам і доручено це завдання.
Потім він сказав дівчині, яку назвав Марусею, що вона відстрілюватиме тих, хто з бойовиків чи ефесбешників залишиться у живих, а дядя Славік, як він назвав чоловіка з борідкою Хемінгуея, буде витягувати американця із машини і взагалі відповідати за нього головою.
– Все дуже просто і водночас складно, – сказав підполковник СБУ. – Можуть бути несподіванки, тому кожний підстраховує іншого. Але ми впораємось!
Він підніс кулак, і ще три кулаки приєдналися до нього. Команда українських диверсантів почала діяти в тилу ворога.
 
Джон не знав, що діється з Монікою. Вона вся світилася зсередини.
– Ти вже встигла у когось закохатись, поки я зайнятий роботою? – запитав він жартома, навіть не підозрюючи, що влучив у “десятку”.
– Може, й так, – відповіла вона загадково.
Коли він за звичкою поліз до неї, вона збрехала, що у неї місячні. Після головного редактора газети Моніка не хотіла мати нікого іншого, а тим більше Джона.
– Завтра я їду на Донбас, – сказав він ображено. – Поки що на два дні, а там буде видно. Хочеш зі мною?
Це, звичайно, була велика милість з його боку, бо за інших обставин і з іншою жінкою він би так себе не поводив. Чому має перед кимось звітувати, що робить і куди їде?
Звичайно, що вона хоче на Донбас. Точніше, хотіла ще вчора, до зустрічі з головним редактором газети. Для цього й приперлася до України, бо відчула, що в Америці їй не вистачає гострих відчуттів. Але тепер, коли в її житті з’явився головний редактор газети, з яким вона не просто провела бурхливу нічку, а, здається, встигла закохатись у нього, Донбас видавався вже не таким екстремальним порівняно з тим світом кохання, у який вона поринула.
Але два дні на Донбасі не завадять. Чому б і ні? Побачить те, заради чого сюди прилетіла. Та й свої почуття можна буде випробувати. Якою ж радісною після Донбасу буде наступна зустріч з головним редактором газети!
Щоби Джон не відчував себе аж таким ображеним, підлестилася до нього, поцілувала у ліве вушко, як він любив. Звісно, це не те, що він зараз хотів від неї, але нічого, відіграється, коли будуть на Донбасі. Тим більше, що в його послужному списку  ця місцевість не значилась на особистій карті сексуальних перемог.
 
Анатолій ВЛАСЮК