УРИВОК ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОГО РОМАНУ “ТРИНАДЦЯТИЙ”

УРИВОК ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОГО РОМАНУ “ТРИНАДЦЯТИЙ”
 
– Якось дивно його машина збила.
– Що ви маєте на увазі?
– Не покалічила зовсім.
– Краще би покалічила, ніж має жити з таким обличчям.
– І не кажіть. Тепер його мама рідна не впізнає.
– Таке враження, ніби йому спеціально порізали обличчя ножем.
– Не повірите, я теж про це подумав.
– Дивно, що його ніхто не шукає.
– Так, дивно. Обдзвонили всі лікарні Москви. З жодної не втікав пацієнт у піжамі.
– А може, він і не втікав?
– Що ви маєте на увазі?
– Я думаю, що його викрали. Лікарі бояться зізнатися, що це їхній пацієнт.
– Можливо. Зараз усе можливо. Не стало Путіна – роблять усе, що заманеться.
– Але якщо викрали, то чому не вбили, а лише порізали обличчя?
– Не знаю… І що ми тепер маємо робити?
– Що ви маєте на увазі?
– Ви чули, що США хочуть забрати у Росії ядерну зброю?
– Та чув. Але думаю, що патріотичні генерали, які зараз при владі, не допустять цього.
– Був би Путін, навіть не заїкалися б про це.
– І не кажіть. Що з цим робитимемо?
– А що з ним робити? Хай собі лежить. Приїде поліція – розбереться. Наше діло маленьке.
– Поки поліція приїде…
– Так, це не те, що було за Путіна. Але пацієнт без пам’яті. Нікуди не втече.
Пацієнт – це я. Лежу із заплющеними очима. Розмову чув від початку до кінця. Лікарі ще щось говорять і йдуть із палати. До мене повертається життя. Я починаю розуміти, що вскочив у ще більшу халепу, ніж тоді, коли став двійником Путіна.
Отже, щось із моїм обличчям, бо й мама рідна мене не впізнає. Мами давно нема, так що за стан її здоров’я я спокійний.
До моєї бідної голівоньки залетіли думки про Путіна. Коли я втік із лікарні, чоловіки в чорному, мабуть, таки оголосили про його смерть. А що їм залишалося робити? Навряд чи вони знайдуть подібного на Путіна, який би задовольнив їх на сто відсотків. Таким був лише один – Тринадцятий, єдиний і неповторний. Чого гріха таїти? Я пишаюсь собою.
Я все ще не розплющую очей, ніби хтось може спостерігати за мною. Розумію, що це навряд чи, але береженого Бог береже.
Владу в Росії захопили патріотичні генерали. Чи не ті, бува, яких я розпікав у сибірських концтаборах? Та на них добре гаркнути – і вони віддадуть ядерну зброю не те що Сполученим Штатам Америки, а й дідькові лисому.
І тут я поволі починаю втямлювати, що накоїв. Якби не моє дурнувате рішення втікати із лікарні, все було би, як є, і чоловіки в чорному не оголошували би про смерть Путіна, а Сполучені Штати Америки не хотіли би відібрати у Росії ядерної зброї.
– Не будь таким наївним, – озивається всередині мене невідомий чоловічок, який напередодні заліз у мою душу. Я геть чисто забув про його існування. – Чоловіки в чорному зрозуміли, що навряд чи ти одужаєш, а тому точно стерли би тебе в порошок, ніби людини й не існувало на білому світі.
– Неправда, чоловіки в чорному цінували мене й нізащо б не вбили, – кажу я і розплющую очі, але нікого не бачу.
– Вони цінували тебе, бо ти був подібний на Путіна, – озивається всередині мене невідомий чоловічок. – А тепер кому потрібен ідіот?
Я ще не розумію, що ідіотом він назвав мене. Промацую поглядом лікарняну палату, але нікого не знаходжу. Мені хочеться бачити невідомого чоловічка, який так нахабно заліз у мою душу. Маю до нього лише одне запитання: чому він вважає мене ідіотом? Але я повинен бачити його очі, щоби зрозуміти, чи правду він казатиме, відповідаючи на моє запитання.
– І що я маю тепер робити? – натомість запитую я.
– Чимшвидше втікати звідси, – каже невідомий чоловічок, який заліз у мою душу. – У тебе й так чимало проблем, а ще поліцейські зараз приїдуть, почнуть випитувати, хто ти та звідки. Воно тобі треба?
Я погоджуюся з ним. Водночас розумію, що рішення доведеться приймати мені, а не невідомому чоловічкові, який заліз у мою душу. Схоже, чоловіки в чорному поставили на мені хрест. Вони залишили мені життя, але щось зробили з моїм обличчям, що й мама рідна не впізнає. Мовляв, тримай у собі те, що з тобою було у нас. Я не ідіот, як вважає невідомий чоловічок, який заліз у мою душу, все розумію. Я ще знадоблюся чоловікам у чорному. Прийде мій зоряний час. Важливо лише дочекатися його.
 
Анатолій ВЛАСЮК