УРИВОК ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОГО РОМАНУ “ТЕХНІЧНИЙ КАНДИДАТ”

УРИВОК ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОГО РОМАНУ “ТЕХНІЧНИЙ КАНДИДАТ”
 
За вікном падав дощ. Та навіть якби був землетрус – ніщо би не змогло зупинити Степана. Щоденний ритуал треба було виконати до кінця.
Холодна вода, яку він плеснув на обличчя, трохи його збадьорила. Вставив щелепу до рота і змусив себе усміхнутись. Під очима були мішки. Заплющив праве око. Це мало би символізувати, що він сам собі підморгує. Життя прекрасне!
Налив забагато води до чайника. Вона вихлюпувалась і заливала газ. Добре, що дружина не бачила, а то було би зараз криків на всю вулицю. Пив чай гарячим, обпікаючи язик, аж сльози на очах виступили.
Коли виходив із хати, почув напутнє слово від дружини:
– Аби вже хоч раз напився!
Погода змилостивилась, дощ перестав падати. Лише холодний вітер бив в обличчя. Але це добре. Швидше прокинешся. Більше радітимеш життю.
На стовпі побачив оголошення: “Ти ще не в Партії чесних людей? Тоді вступай до нас! За чесними людьми – майбутнє!”. Степан усміхнувся сам до себе: шарлатани.
Він ішов поволі вулицями міста і думав про щастя.
Щастя – це не кінцевий результат, а процес. Не можна сказати: “Я щасливий!”. Так, у даний момент ти справді можеш бути щасливим. Але ще вчора таким не був. І не знати, чи завтра будеш щасливим.
У кожного – своє розуміння щастя. Як кожна людина є всесвітом, який живе за своїми законами, так і щастя буває різним. За великим рахунком, якщо добре подумати, то всі щасливі люди подібні одне на одного, хоча навіть не підозрюють про це, бо мають різне розуміння щастя.
Коли відчуваєш себе щасливим – важливо зафіксувати цей момент і бути готовим до того, що щастя рано чи пізно закінчиться. Життя ж закінчується, то чому щастя має бути безсмертним? Від людини залежить, як довго триватиме її щастя.
У щасті не можна поспішати. Чим швидше для тебе пролітає щастя, тим коротшим воно може видатись. Хочеш, щоби воно було довшим, – не поспішай. А якщо не можеш, то поспішай повільно. Зрештою, ти просто зобов’язаний бути щасливим, як кожна нормальна людина. Не все ж щастя має дістатися лише божевільним!
У минулому житті Степан би зупинився, витягнув блокнот і записав би ці геніальні думки. Тепер лише усміхнувся сам до себе і вже швидше пішов у напрямку до точки тьоті Фросі. Геніальні думки поволі вивітрилися, аж поки взагалі не зникли із його голови.
Її звали тьотя Фрося, хоча насправді це була Валентина Іванівна Столєтова. Дівоче прізвище мала Баран, з наголосом на першому “а”, але її довго кликали Баранихою. Мабуть, і померла би з цим прізвиськом, якби її другим чоловіком не став Столєтов. Ось тоді й почали кликати тьотею Фросею. Чому – загадка і по сьогоднішній день.
Столєтов був кагебістом, а коли почалася незалежність України, втік до Росії. Справді втік, бо одного разу Валентина Іванівна прокинулась – і все зрозуміла. Чоловічок прихопив не тільки свої речі, а й усі їхні грошенята.
До пенсії Валентина Іванівна працювала вчителькою географії. Тільки їй стукнуло 55, зі школи поперли. Іншим давали працювати. Вона не сперечалася. Розуміла, що чоловік її був кагебістом, так що багато прав помпувати не будеш.
Пенсії явно не вистачало. Фактично Валентина Іванівна не вміла нічого путнього робити. Єдине, що їй добре вдавалося, – це гнати самогонку. Самогонка була знаменитою на весь їхній Дрогослав. За нею навіть приїжджали знавці цього напою із інших міст.
Бізнес виник сам по собі. Тьотя Фрося відкрила точку в своїй квартирі. Сюди, мов по свячену воду, почали стікатися бомжі, алкоголіки і весь дрогославський бомонд. Так жартував місцевий начальник міліції, який потім повісився. Він хотів прикрити точку тьоті Фросі, а саму її засадити по статті за самогоноваріння. Аж тут до нього приїхало обласне начальство. Скуштувавши самогонку від тьоті Фросі, настійно рекомендувало йому не зачіпатися з цінним кадром. Він так і зробив. За це мав щотижня літру доброякісної самогонки від Валентини Іванівни.
Точка тьоті Фросі була для Степана маяком, на який він орієнтувався кожного ранку. Щоправда, треба було йти майже через усе місто. Але хіба це могло зупинити людину, яка вже не уявляла свого життя без щоденної норми оковитої?
Зранку норма для Степана була стабільною – сто грамів. А там – як Бог дасть. Інколи так давав, що додому приходив, не пам’ятаючи, з ким і де пив. А інколи й не приходив, ночуючи в парку на лавочці.
Степан завжди був у числі перших відвідувачів тьоті Фросі. У цьому були свої переваги. До ритуальних ста грамів самогонки Валентина Іванівна давала скибку чорного хліба і шматочок сала. Наступним клієнтам перепадала вже ковбаса чи навіть кілька в томатному соусі. А сало тримало тебе майже цілий день і не давало швидко сп’яніти. Так що краще прийти раніше.
Валентина Іванівна любила Стьопку. Так вона його кликала. Він їй нагадував сина від першого шлюбу, який загнувся від наркотиків. Коли напивалася, взагалі казала: “Мій Стьопочка”. Тоді Степан обіймався з Валентиною Іванівною, мов з рідною мамою. Таку любов могли розуміти лише вони двоє.
Коли Степан прийшов, перед дверима Валентини Іванівни вже стояли двоє: художник Василь і переселенець із Криму, якого кликали Мустафою, хоча справжнього імені його ніхто не знав. Нахлібники терпляче чекали на Степана. Він мовчки поручкався з ними і натиснув на кнопку ґудзика дзвінка.
Миттєво двері розчахнулися. На порозі стояла Валентина Іванівна. В одній руці вона тримала склянку самогонки, а в іншій – чорний хлібчик з салом. Степан привітався з нею. Тьотя Фрося відступила крок назад. Степан зайшов до квартири, перехрестив склянку, прошепотів: “Дай Боже, аби не остання!” і перехилив її. Вже закусуючи хлібом і салом, сказав: “Запишіть цих козаків на мій кошт”. Валентина Іванівна скривилась і нагадала Степанові: “Завтра в тебе пенсія”. Степан кивнув головою: мовляв, я пам’ятаю, за все розрахуюсь.
Степан не дочекався друзів по нещастю, бо не хотів чути від них подяк. Він знав, що якби у них були гроші, вони б, можливо, і не поставили йому тих сто грамів зі скибочкою чорного хліба і шматочком сала. Але це вже їхні проблеми. Він поступає так, як вважає за потрібне.
Народжувався осінній день. Повітря після дощу було свіжим. Озон напомповував легені киснем. Хотілося жити!
Всеньке місто було заклеєне агітаційними матеріалами. Степан єхидно примружив очі, ніби йому була відома вся ця марна затія, розтринькані гроші й кінцевий результат виборів. Ну, оберуть міського голову і депутатів. Ніби вони здатні хоч щось змінити у Дрогославі.
Додому не хотілося йти, та й самогонка із салом ще підтримували тонус у його організмі. Можна було би повернутися до Валентини Іванівни й повторити дозу, але Степан ніколи цього не робив. Упродовж дня має бути лише одне свято, і воно повинно бути саме зранку. Він дивився на похмурих заспаних людей, які поспішали на роботу. У них свята нема і вже не буде. Вони живуть завтрашнім днем, а заробляють на нього сьогодні. Можуть заробити, а можуть і ні. Степан же живе днем сьогоднішнім. Завтрашній його не цікавить. Ну, може, цікавить лише в тому сенсі, чи буде він узагалі. Краще би його не було.
Степан зупинився біля тумби, що була навпроти ратуші. У кращі часи на ній зазвичай розвішували афіші про театральні прем’єри. Ніхто й не пам’ятав, куди, а, головне, як ділися ті кращі часи, – і тепер на тумбі можна було побачити різні оголошення. Під час виборчих кампаній реклама заклеювалася партійними агітками і обіцянками кандидатів у депутати. Цього року переважали червоні й зелені кольори, що символізували ті чи інші партії. Степан згадував, якій державі належав червоно-зелений прапор і вже майже достукався в своєму мозку до істини, але цей процес перервав Льоня.
Льоня був сволотою. Ні, не так. Льоня був Сволотою – з великої літери. Ось так! Якби Степан був тверезим, він би ніколи не потиснув Льоні руку. Але Степан був сьогодні добрим, бо вже причастився у тьоті Фросі.
Вони працювали разом у пожежній частині. Звісно, що пиячили, бо пожежі траплялися рідко. А потім була чи не найбільша у Дрогославі пожежа, коли вигоріло пів школи. Пожежники були п’яні, але гасили вогонь, як могли. Звісно, люди все бачили і написали куди слід. Пів школи й так би згоріло, але винного треба було знайти. Ним виявився Степан, бо й так не знали як спекатися цього правдолюба. Найбільш образливим було те, що петицію за його звільнення підписав Льоня, якого він вважав найкращим другом. Відтоді вони декілька разів пересікалися на дрогославських вулицях, але Степан вдавав, що не помічає Льоню.
Льоня торохтів щось про вибори, а Степан уважно дивився на нього, не перебиваючи. Спілкуватися не хотілось, але образа вже давно минула. Коли Льоня запропонував випити з нагоди зустрічі, Степан не відмовився. Постановив, правда, зберігати собі нейтралітет, а коли Льоня запропонує знову дружити, зацідить йому в зуби. Цієї лінії й тримався. Але все пішло по-іншому.
Вони зайшли у пельменну. Там було повно відвідувачів, але Льоня посадив Степана за вільний столик у кутку, а сам пішов замовляти пити й їсти. Незабаром він приніс хліб, салат і графинчик з горілкою. Виглядало на грамів триста. Це підходило Степанові. На брата по сто п’ятдесят плюс ранішня сотка у тьоті Фросі – це чвертка. Нормально. Після цього з чистою совістю можна йти додому.
Випили за зустріч. Офіціантка принесла великі порції пельменів, і Степан з радістю став гріти шлунок. Він помічав, що Льоня наливає йому більше, а собі капає на денце, але нехай. З такою закускою можна й літру горілки здолати. Зрештою, так і сталося, коли офіціантка принесла ще один графинчик, в якому на око теж було грамів триста. Степан і не помітив, коли вони спорожнили першу посудину і коли напарник замовив наступну. Але все поки що було під контролем.
Льоня, як це в нього завжди виходило, безперестанку торохтів. Розповідав про себе і сім’ю, трохи торкнувся пожежної частини, але коли побачив, що Степан спохмурнів, швидко перескочив на інші теми, аж поки не зайшла мова про політику і місцеві вибори. Вони ще й випили за те, аби переміг однофамілець Степана із Партії чесних людей.
А далі все, що відбулося, він пам’ятав уривками. Ніби хтось вмикав і вимикав світло в його голові. Льоня десь зник. На його місці опинилися художник Василь і переселенець із Криму, якого кликали Мустафою, хоча справжнього імені його ніхто не знав. Степан пам’ятав, що гостив їх зранку в тьоті Фросі. Він подумав, що то наступив уже новий день, коли він мав отримати пенсію. Покликав Валентину Іванівну, але замість неї з’явилася та ж офіціантка з пельменями і графинчиком горілки. Степанові здалося, що він розраховується грішми з пенсії. Йому стало трішечки соромно, що не віддасть тьоті Фросі всіх грошей за пропитий минулий місяць, але совість швидко десь зникла, і вони втрьох пили й їли, хоча, звичайно, більше пили.
А потім раптово наступила ніч. Степан ще пам’ятав, що сидів у якомусь поважному кабінеті, розмовляв з пузатим дядьком, розпив з ним пляшку віскі, яке виявилося гіршим за самогонку в тьоті Фросі. Їхав в шикарній машині додому – і все.
Прокинувся вночі на своєму ліжку. Роздягнений. Голова не дуже болить, але пити хочеться. Тихенько встав, пішов на кухню і вихлестав з горла майже весь чайник. До ранку вже не міг заснути, згадуючи минулий день. Вставав декілька разів до туалету. Голова почала боліти сильніше, але вже сіріло. Значить, скоро знову піде до тьоті Фросі. Ні, вже так напиватися не буде, бо після обіду треба буде взяти пенсію в Ощадбанку і занести Валентині Іванівні. Навряд чи лишиться хоч сто гривень, як минулого разу.
 
Анатолій ВЛАСЮК