УРИВОК ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОГО РОМАНУ “ОСТАННІЙ ДЕНЬ ЖИТТЯ”

УРИВОК ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОГО РОМАНУ “ОСТАННІЙ ДЕНЬ ЖИТТЯ”
 
Коли я прокинувся, то відразу намітив план дій на сьогодні. Звичайно, центральним пунктом було відвідування офісу на Данила Галицького і зустріч з жінкою, яка має еротичний голос. Я уявляв її високою синьоокою блондинкою, в якої ноги ростуть від вух. Звичайно, вона мала бути у міні-спідниці, а груди повинні рвати ґудзики і вискакувати з блузки. Одночасно я розумів, що маю перед собою ворога, Аферистку з великої літери, яка вводить в оману людей, обіцяючи повідомити дату їхньої смерті. Кінцевою метою мого візиту мало би стати написання статті про це. Я мав би утвердитись як провідний журналіст нашого провінційного містечка Дрогослав. Про мене мали би заговорити в обласному центрі. Не виключено, що мені би запропонували роботу в обласній газеті.
Я силою власної волі зупинив себе, бо розумів, що чим вище я витаю у хмарах, тим мізернішим може бути мій сьогоднішній результат від візиту до жінки з еротичним голосом. Це підступний ворог. Її краса не повинна магічно подіяти на мене. Тут був ще один пікантний момент. Щоб увійти в довіру до аферистки, мені, можливо, доведеться зрадити дружині. Якщо чесно, то я вже давно не був святим перед нею, але тут був особливий випадок, бо робив би я це заради інших людей, які готові були втягнутися в аферу й повірити, що їм буцімто можуть назвати останній день їхнього життя. Десь у глибині душі, я, звичайно, розумів, що отримаю ще й задоволення від сексу з еротичною жінкою, але це були дрібниці порівняно зі світовою революцією.
Щоби виглядати дрогославським Джеймс Бондом, я вдягнув свій білосніжний костюм. Ним я послуговувався в крайніх випадках. Нині був один із них.
– Тату, сьогодні всі дівчата твої, – сказав син і по-змовницьки підморгнув мені.
– У тебе сьогодні любовне побачення? – єхидно запитала донька й отримала легкого ляпаса по дупці.
Лише дружина стійко мовчала, але я помітив, що у неї почався процес від “німецької мови”, коли вона взагалі не розмовляла зі мною і вдавала, що мене не існує на білому світі, до ревнощів. Якби я зараз, звертаючись до неї, сказав хоч одне слово, то у відповідь мене би змела лавина її слів, і я би почув, що вона справді думає про мене і про мій білосніжний костюм. Але сьогодні був лише другий день мого життя по-новому. Насамперед я хотів довести сам собі, що це не порожні слова, що я справді не лише хочу, а й можу жити по-новому. Якщо зміни будуть незворотними і дружина це відчує, то сама прийде з покаянням до мене, впаде, так би мовити, як яблуко до моїх ніг. Такий я був жорстокий. Принаймні сьогодні. Звісно, я міг би сказати, що таким мене зробило життя. Але не скажу. Насправді життя хоча й було жорстоким до мене, але не настільки, щоби я експериментував з дружиною  заради того, що захотів жити по-новому. Проте сьогодні ризик був виправданим, і якщо я хотів досягти мети у розкритті афери століття (підзаголовок статті вже був готовий), то мав хоч чимось пожертвувати. Випадало, що такою жертвою ставала саме дружина.
Другим пунктом мого стратегічного плану був похід до редакції. Саме похід, а не поїздка. Треба було освіжити голову, а не запарювати її у переповненій маршрутці. Погода була на моєму боці, дощ і не думав падати. Я вийшов із квартири на півгодини раніше, ніж зазвичай, щоби вчасно дійти до редакції, й прочитав німе запитання в очах дружини. Хотілося все їй по-дружньому пояснити, але я поборов у собі цю миттєву слабкість, розуміючи, яке величезне завдання стоїть сьогодні переді мною. Втім, я все-таки трохи пошкодував своїх рідних:
– До нас сьогодні приїжджають канадійці, – сказав я, – так що мушу бути на висоті.
Це була малесенька брехня. Насправді канадці приїжджали завтра, і мені було глибоко начхати, будуть вони чи ні. Це вже турбота Леньківа. Тим більше заради них я би ніколи не вдягнув свій білосніжний костюм. Мав я і план до відступу. Якби донька, син чи дружина якимось чином дізнались, що канадців сьогодні в редакції не було, я би просто сказав, що переплутав дні. Як би там не було, але моя інформація про гостей із Канади мала позитивний результат. Син з донькою переглянулися, бо їх важко було ввести в оману, адже я видався їм сьогодні занадто підозрілим у своєму білосніжному костюмі. Зате дружина внутрішньо розцвіла. Я вже навчився розрізняти різноманітні вирази її обличчя. Було видно, що пекуча підозра про ймовірну коханку відпала, а це для неї було найголовнішим на сьогодні. Так що, чоловіки, брешіть своїм дружинам, але в міру, і для користі справи, а, головне, пам’ятайте що брешете!
Шлях до редакції я подолав без особливих пригод. Щоправда, одна маршрутка мала намір облити мене з ніг до голови, в’їхавши у вчорашню калюжу, але я вчасно відскочив убік. Від гріха подалі я вирішив змінити свій звичайний маршрут і звернув до міського парку культури та відпочинку. Тут маршрутки не їздили, але я не знав, що зранку можна зустріти так багато бездомних псів. До постійних клієнтів, які о цій порі йдуть парком, вони вже звикли, але моя особа, та ще й у білосніжному костюмі, явно припала їм до душі. Я знав, що з собаками треба зберігати спокій, не показувати, що боїшся їх. Інакше в організмі виділяється якась речовина, яка дуже приваблює собак, і тоді вони стають агресивними стосовно людей. У мене була благородна мета: розпочати нове життя, так що я зберігав абсолютний олімпійський спокій і впевнено йшов до мети. Наразі це була редакція, а потім – еротична жінка, тобто стаття про аферу століття, коли вам розказують про буцімто останній ваш день життя. Я не смів оглянутися назад, але відчував, що за мною тягнеться вервечка бродячих псів. Мабуть, це була видовищна картина, гідна шедеврів світового кінематографу. Але хто в провінційному Дрогославі оцінить цей геніальний кадр, а, головне, зазнимкує це все?
Мій почесний ескорт відстав, коли я вийшов за межі міського парку культури та відпочинку. Лише тепер я без шкоди собі міг оглянутись. Картина справді була гідна пера майстра геніальної прози. Голів двадцять бездомних собак різних порід проводжали мене лінивими поглядами, ніби заохочували повернутися назад до парку й продовжити захоплюючу прогулянку. Вони буцімто казали: бачиш, ми тобі нічого поганого не зробили, так що давай, повертайся, з тобою було весело. Я зарікся взагалі тепер ходити до цього місця так званої культури, а тим більше так званого відпочинку, бо не міг відповідати за свої нерви.
Аж тепер я відчув, що йшов занадто швидко, аби скоротити відстань у часі й нарешті відв’язатися від бродячих псів. До редакції вже було недалеко, і я рушив до неї кроком пенсіонера. Залишалося лише закласти руки за спину.
Прибиральниця пані Слава здивувалася, що я першим прийшов на роботу, бо ніколи цього раніше не робив. Потім було її наївно-делікатне запитання:
– І чого ж ти вифраєрився сьогодні, синку?
Можлива, пані Слава й була вдячною слухачкою, але я не мав ні часу, ні бажання щось їй особливо пояснювати. Боюсь, вона б і не зрозуміла, як заради викриття афери століття я можу з еротичною жінкою зрадити дружині. Вона би точно засудила мене за цей вчинок. Тому залишалося невиразно помахати в повітрі рукою: мовляв, так треба – і все в цьому житті буде гаразд.
Коли я залишився один у кабінеті, на мене напала легка паніка. Телефон на столі активно підказував мені, що я маю відмінити візит до еротичної жінки, бо з цього нічого путнього не вийде. Каюсь, у момент найбільшої слабкості моя рука потягнулася до телефонної слухавки, але вчасно на роботу прийшов Василь, наш молодий журналіст, який лише другий рік працював у редакції. Він іронічно оглянув мене з голови до ніг, потім ще раз з ніг до голови і сказав:
– Ви сьогодні як нова копійка. Щось сталося?
Я хотів відповісти щось на кшталт того, що, мовляв, як нова копійка, ходитиму на роботу щодня. Мені навіть хотілося розповісти йому, що розпочинаю нове життя, але знову ж таки не мав для цього ні часу, ні бажання. Переді мною стояло стратегічне завдання, тому ні пані Слава, ні Василь, ні будь-хто інший не могли мене збити з правильного шляху. Якщо це не вдалося зробити двом десяткам бездомних псів, то і людям зась! Я відповів Василеві щось невизначене й обтічне, теж фігурально помахав рукою у повітрі, що мало означати оптимізм і світле майбутнє, – але Василь не повірив мені, сказавши своє звичне “ну-ну”. Оце “ну-ну” в кожному випадку мало своє значення, але зараз мені не було цікаво докопуватися до суті істини, бо на горизонті бовванів третій етап мого стратегічного плану.
Тепер я мав з рішучістю революційного діяча часів громадянської війни зайти до кабінету головного редактора (таки головного, а не просто редактора) і викласти йому ймовірні перспективи розвитку нашої газети після того, як буде опублікована моя стаття про аферу століття. Звісно, у найближчій перспективі я бачив себе мінімум заступником головного редактора, хоча така посада й не була передбачена штатним розписом, та й Леньків не терпів жодних заступників. Навіть відповідальний секретар був у нас формальним, бо весь номер фактично не лише редагував, а й макетував, тобто розставляв матеріали по сторінках, виключно Іван Романович. Здавалося, він вічно хоче керувати редакцією, а тому не допустить будь-якого конкурента навіть на гарматний постріл до себе.
Насправді моя аудієнція в Леньківа закінчилася повним крахом, і я не знав яка доля чекатиме на мене навіть завтра.
 
Анатолій ВЛАСЮК