УРИВОК ІЗ КІНОСЦЕНАРІЮ “СПРАВЖНІЙ”

Що не кінорежисер чи актор – то своє бачення. Але інколи варто заглибитись у задум автора і зрозуміти його логіку.

(Невідомий. ХХІ сторіччя)

Ми часто щось несправедливо перебільшуємо в своєму житті й так часто щось несправедливо применшуємо. Тому важливе зазвичай оминає нас, а на другорядному ми зосереджуємо свою увагу невиправдано багато і довго. Інколи навіть життя не вистачає, щоби зрозуміти, коли і де ми допустили помилку. З іншого боку, наше життя справді могло піти у зовсім іншому руслі, якби тоді ми виявилися більш уважними, щоби проникнути в сутність явища чи події, – але де гарантія, що наприкінці цього вже іншого життя, яке сотворили самі собі, ми б не каялися за зроблену в далекій юності помилку? Тому, мабуть, важливо, щоб усе відбувалося так, як має бути, а втручання людини у власне життя не носило руйнівного характеру.

Юнак і юнка сидять близько одне від одного. Розпашілі обличчя, розбурхане волосся говорять самі про себе. Здається, після того, що щойно трапилося між ними, їм соромно подивитися в очі.

Камера крупним планом спочатку наїжджає на неї, потім – на нього. На кожного – лише декілька секунд, щоби в глядача відклалось у голові, наскільки вони подібні між собою, ці юнак і юнка. Однакові кольори очей і волосся – голубі і русяве відповідно. Але головне – погляд, бентежний і водночас переможний, бо майбутнє завжди за молодими.

Наступної миті камера вихоплює місто, яке лежить під ними. Спочатку загальний план, а потім, крупніше, – окремі мікрорайони, церкви, вулиці, коли видно, що по дорогах їздять машини.

Якби оператор хотів, він би виокремив людей, які зграйками рухаються туди-сюди, але він цього не робить – і не тому, що має злого кінорежисера, а тому, що цього в сценарії не прописано. Якщо йому трапиться добрий кінорежисер, він обов’язково покаже крупним планом і деяких людей у місті. Можливо, хтось із них потім з’явиться і в сценарії. А поки що це буде заочне знайомство з ними. Втім, якщо він наважиться на це, то все дійство має тривати не більше хвилини. Економте нерви глядачів і гроші платників податків.

Камера крупним планом знову наїжджає на юнака і юнку, але тут я вже даю волю кінорежисерові, а особливо – оператору. Якщо раніше ми зафіксували подібність юнака і юнки, то тепер потрібно, щоб у бідних голівоньках глядачів відклалося, наскільки вони різні, ці молоді люди. Навіть кольори очей і волосся вже не об’єднують їх, а від подібності поглядів узагалі нічого не залишилось. Якщо ви придумаєте, що юнак і юнка з’явились із різних паралельних світів, я не матиму нічого проти, хоча при цьому зауважу, що паралельні світи – це не обов’язково різні планети, тобто маю на увазі, що мова не про космічних істот, а про звичайних людей. Втім, наліт божественного на їхніх обличчях все ж можна зобразити, але щоб дівчатка, які вчаться накладати грим, не переборщили, бо земне, принаймні в цій сценці, має переважати над божественним. На майбутнє просто запам’ятаймо: у кожній людині є два начала – божественне і земне, і від нас залежить, яке з них ми хочемо найбільше у собі розвинути.

Тепер час знайомитися з нашими героями. Її звати Леся, його – Іван. Звісно, можна дати їм й інші імена, але мусите довіритися моїй інтуїції.

Лесі нема й двадцяти. Іван років на п’ять від неї старший. Звісно, вона не заміжня, а він не одружений. Це сучасні люди, які тішаться своєю молодістю, не розуміючи, що рано чи пізно вона переходить у старість і смерть. Інтимні стосунки для них не розвага. Звісно, це має значення, але великої проблеми з цього вони не роблять. Звичайно, батькам про це не розкажуть, хіба що Леся – подружці, а Іван мовчатиме, навіть коли хлопці під’юджуватимуть його.

ЛЕСЯ (крадькома, ніби злодійка, але з лисячою усмішкою на вустах, дивиться на Івана). Тобі було добре зі мною?

Іван усміхається.

Камера наїжджає на нього. Це не усміх самовдоволеної людини, але Іван знає собі ціну – як знає і те, що йому треба від Лесі. Втім, те, що йому треба було, він щойно отримав.

ІВАН (обіймає Лесю і втикається носом в її волосся). А ти як думаєш?

Вони цілуються і знову лягають на розстелену на траві ковдру.

Іван хоче закріпити успіх, але Лесі достатньо того, що вже було. Вона й так дивується сама собі, бо на першому ж побаченні дозволила Іванові те, що не дозволяла іншим хлопцям, хоча зустрічалася з ними триваліший час. Ну, поцілунки й затискання з Іваном на дискотеках до уваги не беруться.

Іван, здається, змирився з тим, що йому сьогодні більше нічого не світить, та він і сам, якщо чесно, цього не хоче. Не тому, що йому не сподобалось. Не краще й не гірше, ніж з іншими дівчатами. Просто Леся інакша, ніж вони. Не інша, а інакша. Відчуйте різницю. Він зараз не заглиблюється в розуміння цього. Просто йому зараз добре з нею.

Леся сидить. Іван лежить. Його голова в неї на колінах. Леся куйовдить Іванове волосся і замріяно дивиться вдаль. Якби в неї зараз запитали, про що вона думає і що бачить перед собою, не могла б дати відповідь на це запитання.

Іван дивиться на хмари. Вони мирно пливуть над головою.

Сильний вітер жене їх. Картинка змінюється іншою. Ось якийсь великий кіт без хвоста. Корова з трьома рогами. Так кумедно…

А ось… Іван бачить себе з автоматом у руках. Уважно придивляється. Точно він!

А потім ще хтось. І таке враження, що той чоловік стріляє в нього.

Іван рвучко піднімається. Леся здивована, але мовчить. Він знову дивиться на небо.

Хмари пливуть, але нічого виразного вже не видно.

ЛЕСЯ (іронічно). Ти мене там побачив?

Іван стривожений, але швидко опановує себе.

ІВАН (спокійно). Ні… Себе…

Леся сміється. Звісно, вона йому не вірить. Іван, підлаштовуючись під неї, теж сміється.

Вони сміються разом, аж поки раптовий сильний дощ зненацька не застає їх.

Щасливі й мокрі, вони біжіть під дерева і займаються коханням стоячи. Навіть блискавка не зупиняє їх.

Була середина літа 2013-го року.      

Анатолій ВЛАСЮК