Українство здатне подолати страх

Михайло Коцюбинський. Хо.
 
Звичайно, годі було й думати, щоби цензура оминула своєю увагою цей твір. Мабуть, і сам письменник все розумів, однак спробував ризикнути, підсунувши церберам свободи слова казку. Проте цареві слуги виявили пильність: "Комітет (Санкт-Петербурзький цензурний комітет – А.В.), погоджуючись із думкою цензора, не визнає можливим, через українофільське забарвлення вищепоіменованої брошури, дозволити її поширення серед російської публіки, тим більше, що і правопис брошури різниться з правилами, встановленими в Росії для творів на малоросійському наріччі".

Двічі цензори не дозволяли друкувати казку Михайла Коцюбинського "Хо" через її виразну українськість. І лише за третім разом цербери свободи слова змилостивились.

Натомість перед публікацією твору у львівському журналі "Зоря" мова між Коцюбинським і редактором Василем Лукичем йшла лише про вироблення єдиної загальноукраїнської норми літературної мови. Зрештою, письменник погодився з вимогами редактора, аби лиш його твір був надрукований, хоча й зауважив, що до співомовок Руданського таких претензій чомусь не було.

Головний герой – казковий Хо – виступає уособленням страху. Йому самому смішно й водночас сумно, чому люди, звірі та природа бояться його.

"Вийшов Хо на галяву, сперся на сукуватий костур, майнув довгою бородою, і повіяв від неї тихий вітрець, холодною цівкою вдарив у дерева. І враз затремтіло молоде листя, зашамотіло, струсило з себе дощ самоцвітів. Жахнулася сарна й щезла в гущині, лишивши зелені сліди на синій від роси траві. Страх обгорнув зайця, додав ще більшої прудкості його ногам… Сполохались пташки й в одну мить ущухли. Тихо стало в лісі, страх як тихо. Тільки бородатий дідуган Хо, старечо хихикаючи в бороду, стоїть на галяві…
– Хе-хе-хе! І чого жахаються, дурні? – шамкає він беззубим ротом. – Діда Хо, що світ прозвав страхом? А дід цілком і не страшний… Ось погляньте!.. Та ба, тим то й лихо, що ви не зважитесь звести очі на діда, тим то він і в’являється вам страхом… Хе-хе!.. І завжди так … і всі так… Ні, не бреши, старий, не всі… На твоїй довгій тисячолітній ниві життєвій не одна стрівалась істота, що сміливо зводила очі догори, відважно зазирала тобі в вічі й тоді … о, тоді гарно було обом нам… Бо смільчак, перевірившись, що жахався по-дурному, набиравсь нової, ще більшої відваги, а ти, старий, чув, що, може, незабаром даси спокій натрудженим кісткам… Жахаються. А не знають, що страх тільки й істніє на світі полохливістю других, що старий Хо порохом розсипав би ся, коли б усе живуще хоч раз зважилося глянути йому в вічі… Хе-хе! Дурні, дурні!.. Тільки старі ноги труджу через дурнів… От, як втомився!..

… А тим часом страх владно панує на землі, змагається з приязнею, з чесними пориваннями, з обов’язком, ламле життя , безсилими чинить не то поодиноких людей, ба й цілі народи… Страх! Прищеплений дитині, виплеканий анормальними умовами суспільними, він стає чіпкою пошестю, робиться потугою, що тамує вічний поступ усього живучого… Страх!.. Хо – страх! А який з його страх, коли він виразно почуває себе порохном, немічною руїною, яку тільки полохливість людська жене з кінця в кінець світу, наперекір волі Хо робить його злим генієм людськості… Ех, доле, доле щербата! Товчись, мов Марко по пеклі… От і тепер: гарно навкруги, спочити б, а пора на роботу … на роботу! Хе-хе! Ну, уставай, діду, пора!..".

"Хо" Михайла Коцюбинського на початках справді скидається на казку, і ці уривки ми пам’ятаємо зі шкільної лави.

Ось неслухняну маленьку дитину страшать дідом, який за вікном: "– Ну, цить же, цить! Бо як не будеш тихо, то я тебе зараз віддам дідові Хо… – сердиться нянька й підносить дитину до вікна. – О, бач, стоїть дід Хо з торбою на плечах… Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу… На тобі її, діду Хо, на!...". Дитина лякається й замовкає.

Петрик старший і розуміє, що дитину страшать Хо, якого насправді нема. Але страшні розповіді няньки про діда збуджують його уяву. Хлопчикові здається, що вже й справді за вікном він бачить Хо.

"Холодний піт від голови до п’ят облива дитину, божевільний жах побільшує зіниці, відбира голос, дешевить тіло… І довго так лежить бідне хлоп’ятко, нерухоме, тремтяче від жаху, мокре від поту, аж тривожний сон, прилинувши, заспокоює нарешті змордовану офіру полохливості…

– Хе-хе-хе! – сміється Хо під вікном, де лежить хлопець. – Хе-хе-хе! І жаль бере, і від сміху не можна здержатись! Смішно, коли причиною страху бува лиш розпалена уява, а жаль… Бо хто раз спізнається з почуттям страху, не хутко зможе відкараскатися від нього… Зросте дитина, змужніє, і багато сил, вартих кращої долі, змарнує на боротьбу зі страхом, та ще добре, як переможе!.. Шкода сил, шкода часу… А хто винен? Гай-гай! – хита головою Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь".

Коцюбинський писав і для дітей, і для дорослих. Навіть у творах, призначених дітям, була закладена мораль, адресована їхнім батькам. "Хо" поєднує в собі дитячу і дорослі лінії, показує процес розвитку українства, здатного подолати страх.

Наступна новела із "Хо" розповідає про панну Ярину, яка хоче вирватися зі світу батьків, які її опікають, мов маленьку дівчинку, від усіляких незгод. Трапляється нагода стати вчителькою, і дівчина має намір скористатися нею.

Коцюбинський досліджує процес становлення Ярини.

"Одно тільки дратувало Яринку, робило їй навіть прикрість – се заборона бавитися з селянськими дівчатами та хлопцями… Фі! “Хлопські діти!” – які в них манери, яка груба мова, яка моральність! Адже то “бидло”, а не люди! – чула вона навкруги. Однак мала Яринка, під впливом оточення, мало-помалу оговталася з такими поглядами, бо й сама стала в такі відносини до “бидла”, у яких були батько та мати. Вона небавом зрозуміла, що мужиків сотворено лиш на те, аби орати батькові ниву, служити за фірманів, кухарів, робітників. Навіть більше. Вона сердечніше відносилася до справжнього бидла, ніж до тої “нижчої раси”. Коли для забави панночки приводили перед ганок мале телятко або візник приносив щенят, Яринка обіймала їх, цілувала, пестила, знаходила “чудовими”, тоді як на дівчину, дочку наймички, не звертала вже найменшої уваги, наче то була не людина, а кілок, забитий на своєму місці. Словом, Яринка стала панночкою, як і її приятельки, сусідки з інших сіл".

Але минали роки, батьки стали бідними. Потрохи змінилося й ставлення Ярини до людей, які не народилися панами.

"Дівчина запалилася до праці, до діяльності, поклала присвятити життя своє для тих, що досі працювали на неї. Так справедливість каже. Вона буде вчителькою, вона понесе світло в темряву, потіху – смуткові, поміч – убожеству. А що вдома на неї чекає буря, так що ж, хіба вона не винесла вже бурі сама в собі, коли нові думки, нові почування стрілися з її первісним світоглядом?".

Можливо, Ярині й удалося би втілити свій задум у життя, але до неї посватався багатий сусід-дідич. Батьки хочуть, щоби їхня донька вийшла за нього заміж. Про щастя для Ярини не йдеться. Так можна виправити своє матеріальне становище.

Ярина вже не рада листу, який прийшов на її адресу. Дівчині пропонують місце вчительки в одному селі. В її душі вже борються ці два почуття: стати вчителькою чи вийти заміж? Сумніви терзають її.

"Де ті сили в мене для боротьби? Де той гарт, що міг би служити порукою перемоги? Я – теплична рослинка … вибуяла в штучному теплі, у душній атмосфері теплиці… Перша буря зламає мене, вирве з корінням… і, замість бажаної користі, живим докором стануть перед мене закривавлені серця родини й моє власне розбите, знівечене життя… Боже! Що се зі мною? Звідки легкодухість така? Що варте життя моє перед необмеженим морем людського страждання?.. Ні, годі… Піти туди, куди серце кличе й обов’язок… З силою, яку я почуваю в собі, з силою любові можна багато зробити… Тільки не лякатись, тільки не тратити надії і … все буде добре… Що тут довго думати? Адже давно вже рішила я почати нове життя. І почну, і кінець на тому. І нічого мислити, і ні над чим міркувати… Кораблі спалено… І чого я тремчу вся? Чого?.. Дурю себе відвагою, коли чую, що сили мої слабнуть, що я легкодуха, нікчемна істота…"…

Ярину на міцність і твердість перевіряє Хо. Дівчина не може перебороти свій страх. Хо розчарований нею.

"– Гай-гай! – шепотять його старечі уста. – Стільки сили молодої мати, мати життя ціле перед собою – і не зважитися стати до боротьби з дідом, з порохном, що не нині, то завтра розсиплеться! Хе-хе!.. Та глянь-бо, подивись!.. Подивись, що на мені немає тої манти традицій, у яку ти загорнула мене.. Де там? Не хоче… Не зважиться й очей звести на діда… Гай-гай!..".

Багатий сусід-дідич приходить до Ярини.

"Ярина сидить бліда, непорушна, з слідами переляку та боротьби на обличчі, але не відіймає руки від щасливого хлопця.

Хо не має тут більше роботи. Похитуючи сивою головою та покректуючи, чвалає старий  далі, шукаючи, де б спочити натомленою душею, натрудженим тілом".

Це йому вдається, але не відразу.

На сцену виходить такий собі Макар Іванович Літко. Йому наснилося, що в нього роблять обшук і знаходять декілька примірників "тоненького збірника творів українського поета-самовродка Рябоклячки".
 
"Непрохані гості грізно випитували Макара Івановича, звідки взяв він такі страшні брошури та яку ціль має тримати їх, а Макар Іванович, наляканий, зрошений циганським потом, брехав, що купив їх тільки задля їх дешевини, маючи потребу в папері для обгортання снідання своїм дітям-школярам, що він не знає, про що пишеться в книжках тих, бо не вміє навіть читати по-вкраїнському, та що взагалі нічого спільного з так званими малоросами не має й не хоче мати… Йому, однак, не понято віри, потягнено його з дому, страхано в’язницею, карами, засланням… Макар Іванович виправлявся, прохав, мало не плакав, врешті почав пручатися … і прокинувся".

Це лише сон, але Літко злий на так званих "молодих" українців. Це через них у нього можуть бути неприємності: "Се – кандидати на шибеницю на кращий кінець! Давай їм зараз усе: і свідому вкраїнську інтелігенцію, і народну освіту з добробутом, і рідну культуру, і героїв, і патріотів, і грушки на вербі, і зірку з неба!".

Макар Іванович вважає себе українцем і патріотом. Вісім місяців відсидів у в’язниці – щоправда, не за українство, але про це ніхто не допитує. Вже десять років збирається написати наукову розвідку українською мовою. Вся біда в тім, що він добре не знає цієї мови, а тому змушений балакати по-московському. На вечорницях патріотично (!) п’є горілку, щиро співає.

А тут ще одна неприємність: надіслали йому відкритку й написали по-українськи:

"– Се…се…се… чорт зна що таке!.. – скрикнув він. – Се просто нікчемність… Писати до мене по-вкраїнському на відкритці… компрометувати мене! Відкритку кожне може перечитати, кожне може побачити… Я не дозволю так компрометувати себе…".

За цим спостерігає дід Хо.

"Старий знає, що небезпечність не скаламутить лояльного життя добродія Літка, й весело хихикає.
– Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! Мені б нічого й стояти тут, так утішно дивитись, коли доросла людина, громадянин, мов заєць той, полохається абичого. Почекаю ще часинку, забавлюся, бо нічого нема втішнішого, як такий страхополох – "філ.".

Макар Іванович боїться їхати на похорон українського письменника, хоча громада доручила йому це зробити. А все тому, що покійний був під наглядом поліції. Зрештою, відсилає вінок іншим, а сам каже, ніби захворів.

Хо більше тут нічого робити. Макар Іванович справді хворий – але від страху.

Нарешті старому таланить зустрітися зі справжніми українцями, які не тільки гасла виголошують, а й добрі справи роблять.

"– Братики мої! – здіймає річ один. – Розходимось ми різними шляхами, розлучаємось, навіки злучені одною ідеєю… ідеєю наційно-культурного відродження нашої країни… Перед нами життя, перед нами робота… Розійдімось ми проміннями сонця, понесімо світло у темні закутки… Розпливімось глибокими річками, зросімо рідну землю, і “як дівочі вінки, зазеленіють наші ниви…”. Не лякаймось великості праці, не жахаймось важкої дороги! В ідеї нашій, в нашій праці, в нашій сміливості – сила наша!..

… – Хе-хе-хе! за сміливість!.. – глузливо шепотить Хо. – Розійдемось проміннями… розіллємось річками… Хе-хе-хе! Ой, як устануть тумани, як закутають проміння те, як потиснуть морози та скують річки – побачимо, куди дінеться ваша сміливість! Хе-хе!.. А про діда Хо й забули? Не пам’ятаєте, яку чудодійну силу має його борода? Ге? А сього не хочете?.. – І Хо трясе бородою, сповняючи хату холодним вітром.
Але молодіж із усмішкою слуха старого. Лякай, діду!".

На Хо ніхто не звертає увагу. Він слухає промови українців:

"Будьмо передусім скрізь українцями – чи то в своїй хаті, чи в чужій, чи то в свому краї, чи на чужині. Хай мова наша не буде мовою, якою звертаються лиш до челяді… Хай вона бринить і розгортається в нашій родині, у наших зносинах товариських, громадських, у літературі – скрізь, де нам не заціплено. Не попускаймо собі навіть у дрібничках. Несімо прапор справи нашої в дужих руках… не відділяймо слова від діла…

… В маленькій кімнатці чимдалі стає гучніше. В атмосфері, повній палких речей, сміливих поривань, надій, енергії, повній безкрайої віри в ідею та власні сили, загрітій юнацьким запалом, гарно почувається молодіж. Байдуже їй, що Хо з усеї сили намагається налякати її: то бородою має, а вітром холодним дрижаки посилаючи, то відхиляє заслону, показуючи спокуси й небезпечності, що мріють на життєвому шляху… Байдуже!.. Палка молодіж у живі очі сміється старому, кепкує з його заходів, зве його порохном.
Хо має причину радіти, бо хто ж то, як не він, нарікав на полохливість, що трима його на світі, не дає спокійно зложити кісток у домовину? Але Хо не сьогоднішній, він старий, як світ, його не зведеш. Ох, багато бачив він на віку свому! Бачив він і таких, що, повні молодечої відваги, викликали на герць потуги зла, а як прийшло що до чого – перші ж п’ятами накивали. Стиавиться, як лев, а гине, як муха. Бачив Хо таких, ох, бачив, і тепер… не вірить. Просто не вірить, щоб ся палка молодіж, скоро зіткнеться зі справжнім життям, витривала боротьбу з його чудодійною силою, не підхилилася їй. Адже й такі Макари Івановичі мали свої хвилини зваги, а тепер що з ними сталося? Пожалься, Боже!..."

Минуло декілька років.

"– Скучно на світі, нудно на світі… скрізь повно страхополохів…– мимрить старий у роздратуванні. – А ти волочись по світах, не бачачи кінця краю своїй мандрівці… Ох, важко, важко, спочити б уже… – зітхає він до спокою".

Аж ось Хо примітив якесь село і йде туди.

"Насамперед, як пристало порядному подорожньому, подавсь він до корчми. Але що за диво? Корчму хтось обгородив, прибив нову табличку над дверима та повиганяв звідти, мабуть, усіх п’яниць, бо якось там так дивно тихо, мов у церкві… Хо наблизився, глянув на табличку й прочитав: "Школа".

Довго дивувався Хо, але "Його обхоплює непереможне бажання викликати відважного господаря на останню боротьбу з собою. Хо збирає всю потугу: проймаючим холодом віє борода його, чудодійна сила, мов хмари ті, насуває найстрашніші картини перед очі лектора, а лектор наче не помічає сього. Але, врешті, почувши присутність страху, він відривається від книжки, обертається до Хо і дивиться йому в вічі довгим, зважливим поглядом…

І враз Хо помічає, що від погляду того діються з ним незвичайні речі: з бороди вже не віє проймаючий холод, вона тратить свою чудодійну силу, тіло його меншає, легшає, немов частина його парою взялась або порохом розсипалась; Хо чує, що на душі в нього стає легше, відрадніше, що більш таких сміливих поглядів – і скінчиться його довічна мандрівка, і складе він на спочинок свої старі, натруджені кістки…".

Хо йде далі.

"І ось перед ним маленька хата, а в хаті тій, зігнувшись над столом, худий, блідий, змарнілий, працює вкраїнський письменник, і лиш велика душа дивиться з його великих очей. Ледве-ледве пізнає Хо в ньому юнака з повним рум’яним обличчям, що рвався до слова пам’ятного вечора. І не дивниця: життя йшло, а було в житті тому і кайданів, і голоду, і всього, що мусить зазнати співак невільного народу.

– Три чисниці до смерті, – рішає Хо, дивлячись на його. – Покинь, бо вмреш! – лякає він господаря світлички. – Бачиш, який холод іде з моєї бороди, а бувають краї, де ще холодніше…

– Покинути? – обзивається тихий голос з-над столу. – Ні, не покину. Вмерти я можу, але що зроблю, те буде зроблено. Холодом же не лякай мене, бо поки жевріє вогонь, що маю в серці, мені буде тепло й добре…
І Хо стрівається очима з худою, мізерною людиною і не витримує того погляду, повного віри, повного кохання до своєї країни…

І ще раз склоняється Хо перед силою, вищою й сильнішою від сили страху".

Старому не залишається нічого іншого, як повернутися до лісу.

"Сидить Хо і не помічає, що все живе в лісі під впливом страху затаїло дух, перестало жити, що навкруги його запанувала мертва, прикра тиша. Пташки ущухли, звірина причаїлась, малі комашки завмерли в травиці. Ростини боялись навіть тягти сік із землі, пити холодну росу, виправити зібгані листочки, розгорнути звинені квітки. Пустотливий промінь сонця зупинивсь у зеленій гущині та лиш здалеку придивлявся до сивої, мов туман той, бороди Хо, боячись наблизитись до неї. Тихо було, мертво. Але Хо не помічав сього: він сидів, замислившись, з радісною усмішкою на устах, з надією в серці. Надія та сягала аж у ті часи, коли сміливість візьме верх над страхом і Хо зложить на спочинок свої старі, наболілі кістки…".

Коцюбинський написав справжній гімн українству, яке здатне побороти страх. Письменник ніби дивився набагато вперед, зазираючи в наші часи. Тому його творчість і нині є актуальною. Він підняв українську літературу до світового рівня.
 
Анатолій ВЛАСЮК
27 березня 2017 року