Українство програє якість: про русифікацію, суржик та інтеліґенцію

УКРАЇНСТВО ПРОГРАЄ ЯКІСТЬ…

Ми вже зазначали, що на поч. ХІХ ст. українська мова була рідною для переважної більшості мешканців України. Протягом цього століття ситуація нібито не зазнала принципових змін, проте… Фундамент майбутньої масової русифікації було закладено тими якісними трансформаціями, що відбулися  саме в цей період, а надто в другій його половині. Цей процес варто розібрати «по кісточках», пам’ятаючи, що був він непростим і зі свого боку складався з кількох різнопланових, різноприродних, не раз протилежно скерованих еволюцій, які розгорталися одночасно.

Почнемо «з приємного»: після Шевченка розвиток українського проекту відбувався вже неперервно по висхідній. Ще за життя Пророка виникає таке явище, як-от хлопоманія, а в більших містах починають поставати (спершу в Києві та Петербурзі) багатофункціональні згромадження української інтелігенції, знані як громади. Останні, виникаючи майже синхронно як у  підросійській (Харків, Одеса, Полтава, Чернігів…), так само й у підавстрійській (Тернопіль, Стрий, Дрогобич, Чернівці, Львів…) частинах України, стали першою наочною матеріалізацією тези про єдність українства. Заходами громад, зокрема, спорадично робилися спроби запровадження української мови в народну освіту, книговидання та деякі інші галузі.

Стрімко розвивалася українська література, сягнувши світового рівня принаймні в деяких жанрах та персоналіях. Те саме можна сказати про національний театр. Українські образотворче мистецтво, музика тощо на «середньоєвропейському» тлі виглядали теж цілком пристойно. Тривали мовознавчі студії, закладалися підвалини української історіографії; яскраві українські імена з’явилися в природничих та технічних науках, медицині та інших галузях пізнання. Національно свідомих українців можна було зустріти навіть серед крупних землевласників та підприємців; чиновники високого рангу нераз виявляють підтримку української справи або принаймні співчуття до неї. Формувався прошарок видатних меценатів українства, готових підтримувати його часом навіть всупереч офіційним гонінням та заборонам.

Всі ці процеси, на жаль, поширювалися далеко не на цілий масив етнічного українства. Навіть узяті разом, вони не «звузили» й не зробили менш популярним «шлях Гоголя», який провадив до етнічної асиміляції та злиття з «русским миром», а неасимільоване українство понижував до статусу діалектно-етнографічної громади аутсайдерів, приречених пережити таку саму асиміляцію, лише із запізненням... Скажемо більше: ціле українське відродження розвивалося, сказати б, на узбіччі цього магістрального шляху!

У своїй «Історії України» О. Субтельний наводить цифри, згідно з якими на українських теренах (!) у провідних галузях інтелектуальної діяльності в кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. частка українців коливалася в межах 10-20%. Автор не пояснює, кого й за якими ознаками він відніс до українців у цій статистиці, проте ступінь мовної українізації відповідних галузей навряд чи перевищувала наведені ним показники, себто залишалася мізерною. Нові ж сфери діяльності (важка індустрія, залізничний транспорт, банківська справа, спорт, організована злочинність та ін.) виникали й одразу починали розвиватися як російськомовні, формуючи спеціальну термінологію та професійні жаргони, аналоги яких в українській мові були відсутні. Навіть на книжкових полицях українців (хоча в літературі поступ національного відродження був чи не найбільш відчутним) рідномовні видання залишалися доважком до видань російськомовних, а майже всі українські письменники багато писали також російською.

Набуває масовості та змінює свій соціальний статус таке явище, як суржик. Ми пам’ятаємо, що в «Наталці Полтавці» Котляревського Возний, який розмовляв суржиком був представником хай містечкової, та все ж «еліти» - першого покоління природних українців, які, пішовши на службу до владних установ, мусили опановувати нерідну для них російську мову… Але тепер майже всі представники еліт досконало володіли російською, натомість проблеми мовної адаптації поставали переважно перед «городянами в першому поколінні», які на соціальній драбині посідали нижчі щаблі (наймані працівники, прислуга, декласовані елементи), або ж перед настирливими шукачами міського добробуту. Здебільшого такі люди заселяли околиці міст, були малоосвіченими та не вельми успішними й своєю поведінкою давали російськомовним «жартівникам» невичерпну поживу для зубоскальства, кпинів, глузування над собою, а заразом і цілим українством та його мовою, типовими носіями якого вони нібито були.

Поширеним є сприйняття суржика, як «перехідного явища», але це «перехід» лише з одностороннім рухом. Від самого початку суржик розвивався як додаток і доважок саме до російськомовного, а не україномовного суспільства. «Суржикомовні» родини як правило неспроможні прищепити дітям та онукам любов і повагу до рідного слова й традицій, натомість ті мають перед очима живі приклади зневаги та глуму над рештковим українством своїх батьків, відтак докладають усіх зусиль, аби бути «як усі» й нічим не вирізнятися з російськомовного оточення. Мабуть через це легше зустріти природного росіянина, який опанував мову Кобзаря й вільно заговорив нею, ніж носія суржику, який перейшов на правильну українську. Водночас поширення суржику спотворює реальну картину нашого мовного буття, послаблює больовий ефект русифікації (а біль, як відомо, є сигналом небезпеки та спонукою до активної протидії), робить останню менш явною та відчутною, хоча при тому – ніскільки не менш дієвою та «успішною»*.

В 2-й пол. ХІХ ст. відбувається ще один надважливий перехід, який зазвичай оминають увагою в розважаннях про механізми русифікації… Як пам’ятаємо, років за сто перед тим до історичних українських земель із півдня був доточений чималий кавалок т. зв. «Новоросії». Довший час (пере)заселення цих степових теренів відбувалося вкрай повільно, однак у період, який зараз розглядаємо темпи цього процесу різко посилилися. В родючих степах постають великі високотоварні господарства, а на узбережжях – жваві торговельні порти. Починається інтенсивна розробка вугільних та залізорудних покладів, будуються металургійні та машинобудівні підприємства, залізниці, пристані… Як наслідок, швидко зростають міста, які не мали «за душею» української минувшини й були закладені одразу як російські та російськомовні, навіть якщо більшу частину їхнього населення становили етнічні українці**.

Контраст зі «старою» Україною, «історичні» міста якої переживали стагнацію, якщо не занепад був очевидним. Епіцентр економічних, демографічних, культурних процесів на українських теренах пересувається в бік «Новоросії», чиї великі індустріальні урбанати починають визначати тон, ритм, стиль і, звісно, мовну орієнтацію поступу на цілому Півдні Російської імперії. Сотні тисяч українців самі переселяються до цих урбанатів, або ж намагаються влаштувати там своїх дітей, їздять туди на закупи тощо. В очах значної частини цієї людності русифікація стає синонімом урбанізації, обов’язковою доплатою за її потенційні можливості та невідпорні принади.

Нині з 10-х найбільших міст України 8 розташовані на теренах, де, приміром, за часів Хмельниччини України ще не було – й ближчими десятиліттями не варто очікувати істотних змін цієї пропорції... Можна сперечатися про те, які саме висновки випливають із такого розкладу для адептів розбудови «української (за мовою й духом) України», однак відсутність жодних практичних висновків, сліпі намагання замовчати цю обставину, накинути мешканцям Маріуполя, Запоріжжя, Одеси тощо тезу про буцімто «насильницьку русифікацію» їхніх міст можуть мати якнайсумніші наслідки для цілого українського проекту.

У першій пол. ХІХ ст. ставлення царату до українського руху було радше амбівалентним, відзначеним небагатьма спробами силового «підштовхування» русифікаційних процесів. Владу влаштовувало приміром те, що цей рух розвивався майже виключно в легальних формах і був «увесь на виду»; що проукраїнські настрої спричинили перехід у православ’я частини ополяченої шляхти, заблокувавши її участь у польських визвольних змаганнях, які не знайшли масової підтримки на українських теренах. «Камерні» масштаби національної активності українців спонукали не приділяти їй забагато уваги; зрештою, власне російський націоналізм ще не дістав на той час виразного ідеологічного оформлення... 

Однак у 60-ті рр. ситуація істотно змінилася. Масштаби української самодіяльності зросли, й царизм, наляканий активною участю литовців та білорусів у польському повстанні, побачив пряму для себе загрозу і в українському русі. Перед очима в російських можновладців стояв приклад габсбурзької імперії, яка внаслідок розвитку національних рухів змушено перетворювалася на «клаптикову монархію», очільники якої постійно мусили шукати баланс між суперечливими інтересами окремих народів. Цей пошук, своєю чергою, потребував лібералізації режиму, чого панічно боявся офіційний Петербург, усвідомлюючи водночас, що з-поміж його власних підданих етнічні росіяни становлять менше половини… Цю прикру пропорцію, як виглядало, неважко було виправити, адміністративними важелями призупинивши розвиток українського та білоруського проектів й прискоривши процес утворення «великої російської нації».  

* В статистиці носії суржику постають як правило як україномовні, що «покращує» показники поширення української й позірно додає аргументів її адептам. На жаль, в соціальному плані ці люди є далеко не активом українських змагань, а радше їх важкопідйомним баластом…

** Навіть це не завжди було так! Приміром, в населенні дореволюційної Одеси частка етнічних українців ніколи не перевищувала 20%.