УКРАЇНСТВО МІЖ ДВОМА НЕУКРАЇНСЬКИМИ РЕВОЛЮЦІЯМИ

УКРАЇНСТВО МІЖ ДВОМА НЕУКРАЇНСЬКИМИ РЕВОЛЮЦІЯМИ

"Смело можно сказать, что разрешение спора о национальном характере России почти всецело зависит от позиции, которую займет тридцатимиллионный украинский народ. Согласится он обрусеть – Россия пойдет по одной дороге, не согласится – она волей-неволей пойдет по другому пути. Прекрасно поняли это правые в Государственной Думе. Когда решался вопрос о языках инородческой школы, они, смеху ради, голосовали даже за каких-то «шайтанов» и «казанских греков»; они даже не подняли рук против еврейского языка…; но когда речь зашла об украинском языке, они отбросили и паясничество, и хитроумные расчеты и просто подняли руки против, ибо почуяли, что тут самое опасное место, решительный шаг, при котором ни шутки шутить, ни лукаво мудрствовать не приходится".

                                                    З. Жаботинский. О языках и прочем

До порогу революції 1905 р. підросійське українство підійшло із суперечливими досягненнями. В його активі були поява національних політичних партій та яскравий розвиток культури, авторитетні свідоцтва академічної спільноти про самостійний характер української мови й бум прохань, петицій та вимог про скасування її обмежень. З іншого боку, годі не згадати іронічне зауваження Є Чикаленка: якби перевернувся той потяг, яким в 1903-му їхали делегати на відкриття пам’ятника Котляревському, розвиток українського руху був би загальмований на довгі роки, оскільки майже цілий актив цього руху містився… в двох вагонах того потягу. Немасовість, відсутність тривкого пов’язання з громадою на цілому етнічному терені, амбівалентність та схильність до угодовства далі залишалися помітними рисами національно свідомого українства.

Революція спричинила підвищений попит на ті політичні тренди, які йшли врозріз із політикою офіційної влади й «українське питання» було одним із таких трендів. Перед тим обговорюване переважно у вузьких колах, воно раптом спливло на авансцену політичного життя, вийшло на шпальти газет, залунало з мітингових трибун, почало цікавити широкі верстви перед тим пасивних обивателів. Імперія переживала свою «весну народів» - з Прибалтики, Кавказу, Поволжя, ба навіть з Бурятії та Якутії долинали вимоги про національне рівноправ’я та рідномовну освіту. Погляди пробуджених меншин були звернені до українства – всі розуміли, що майбутній характер міжнаціональних стосунків на теренах величезної країни багато в чому залежав від постави її найчисельнішої та потенційно найпотужнішої меншини. Така увага зі свого боку підштовхувала до активності самих українців…

Крига скресла після публікації жовтневого маніфесту царя, який запроваджував в абсолютистській імперії обмежені демократичні свободи. Зокрема були скасовані заборони на друкування українських книжок та створення національних товариств. Греблю прорвало! Одне за одним починають виникати «Просвіти», кооперативні спілки, українські газети тощо*. «Не обмежившись» українськими етнічними теренами, цей рух небавом охопив і діаспорні громади на Кавказі, в Поволжі, Сибіру, Казахстані й аж до Далекого Сходу. Треба однак визнати, що, наприклад, з-поміж новопосталих українських газет, наявністю яких у 1906 р. могло пишатися чи не кожне місто в Україні, до 1908-го втрималася на плаву лише київська «Рада». Себто нетривалий бум української журналістики був спричинений радше «ефектом забороненого плоду», ніж справді глибоким потягом до українського слова…

Ще на етапі підготовки академічного подання «Объ отмене стеснений малорусскаго печатного слова» розгорнулися ґрунтовні дослідження з філології та історії української мови. Ці дослідження стимулювали початок стандартизації мови та спроби її застосування в царині «високої культури», можливість якого активно заперечували українофоби. На самому поч. ХХ ст. був уперше надрукований український переклад Святого Письма; в 1907 р. розпочалася публікація славнозвісного словника Б. Грінченка, в Чернівцях побачив світ перший україно-латинський словник, а на Американському континенті – україно-англійські словники. В 1913 р. у Києві відбулася таємна (!) нарада представників термінологічних гуртків, які передали Українському науковому товариству кілька тисяч карток із взірцями сільськогосподарських, природничих, технічних термінів… 

Проте «відлиги» в Росії традиційно бувають недовгими й лише допомагають режимові краще визначитися з об’єктами майбутніх репресії. Пореволюційній «відлизі» поклав край прихід до влади П. Столипіна – великодержавника, російського націоналіста й реформатора, переконаного в тому, що слабкішим націям призначено бути погноєм для розросту імперії. Своїм розпорядженням він наказав губернаторам на місцях позакривати всі, незалежно від їхньої мети, «инородческие товарищества» (спеціально виділивши при тому українські та єврейські), на моці чого майже всі «Просвіти» припинили свою діяльність. В реформах Столипіна значне місце відводилося селянській колонізації вільних земель на Сході Росії, внаслідок якої сотні тисяч етнічних українців опинилися далеко поза межами своїх етнічних теренів, де були приречені на швидку й незворотну русифікацію.

Між тим тривожні, деструктивні процеси наростали всередині самої мови та середовища її носіїв. Ще від кін. XVIII ст. припиняється (за Шевельовим) процес автономного виникнення нових фонетичних явищ, а синтаксичні, морфологічні та лексичні зміни починають «працювати» виключно на зближення української мови з російською. Себто в певних важливих аспектах омертвіння мови вже стало доконаним фактом, хоча ознаки такого омертвіння наразі було видно лише «через мікроскоп». Десь від поч. ХХ ст. суржик із міських окраїн починає проникати на село, помилково уважане українофілами за неприступний бастіон українського слова, здатний простояти ще не одне століття. Так, у 1904 р. З. Жаботинський з болем і розпачем писав про тяжку хворобу зросійщення розмовної мови та очевидний її занепад. Сіоністський лідер зробив свої спостереження приблизно в тих самих краях, де кількома десятиліттями перед тим герої повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» ще розмовляли багатою, чистою, майже не зіпсутою сторонніми впливами українською мовою.

Перша світова поклала край останнім виявам терплячості влади щодо українського слова, повернувши ситуацію до того status quo, який був перед 1905 р. Це не завадило українським діячам та організаціям у цілому вірнопіддано відреагувати на початок світової бойні. В ході її українськими теренами рухалися величезні військові контингенти, в Україні розташувалися польові табори, резервні частини, госпіталі тощо – все це розмовляло російською мовою, зокрема й з місцевими мешканцями... Цілі полки й дивізії формувалися з українців, однак це були російські бойові одиниці, національний склад яких довший час ніяк не позначався на характері їхніх дій. Натомість по той бік фронту українцям з тяжкою бідою вдалося сформувати легіони січових стрільців, які, попри свою нечисленність, стали зародком майбутньої армії ЗУНР та відіграли надважливу роль у наступних національних змаганнях.  

Коли на хвилі горбачовської «демократизації» спливло з напівзабуття ім’я «великого реформатора
П. Столипіна», увагу автор цих рядків привернув своєрідний символізм його вбивства. Українофоба Столипіна було вбито на українській землі уродженцем України, а проте… Мотиви цієї події, її рушійні сили та виконавці, поведінка дійових осіб та реакція громадськості – все це не було жодним чином пов’язане з Україною та українством! Останнє опинилося осторонь; українська земля стала лише майданчиком для розгортання цього гучного неукраїнського дійства.

Народницький та робітничий рухи в «пореформеній» Росії, масова індустріалізація, технічна «революція пари та електрики», повстання на панцернику "Потьомкін», чорносотенний рух, «серебряный век русской поэзии», бандитська епопея Мішки Япончика… - приклади великомасштабних неукраїнських процесів в Україні поставали тепер один за одним. Вони свідчили про те, що в Україні з’явилася інша, неукраїнська реальність, яка претендує бути головною й чи не єдиною її реальністю; що розвиток українського суспільства дістав особливий вимір, ніяк не пов'язаний з традиційними українськими історією, традиціями, ідеологіями й, звісно, мовою цієї землі. Неукраїнська реальність втягнула в свою орбіту сотні тисяч, а невдовзі й мільйони українців, в свідомості яких відбулася глибока інтерналізація засадничо чужих мотивів, цінностей та сюжетів.

Цей механізм русифікації був і залишається дотепер одним із найпотужніших. Історична свідомість, як добре відомо, є невід’ємним складником свідомості національної, якщо не її фундаментом. Свідомість мільйонів мешканців України сфокусована на подіях саме неукраїнської історії – сюжетів та реалій, забарвлених у національні українські кольори вони не бачать і не сприймають**. Неукраїнська минувшина надається, принаймні наразі, лише до вкрай обмеженої «українізації»; механічне ж змішування цих двох сюжетних ліній нагадує спроби змішування олії з водою, а технології їх органічного синтезу попросту відсутні…  

Україна втім ще не цілком готова була перетворитися на підмостки для чужих вистав. Хоча й недостатньо рішуче, вона продовжувала опиратися такій перспективі.

* Без палиць в колесах не обійшлося навіть на цьому етапі бурхливої демократизації. Приміром, на Лівобережжі губернаторський дозвіл на заснування отримала, за втручання депутатів Держдуми, єдино чернігівська «Просвіта». В інших місцях українські організації закривали вже по їх створенні, вони зазнавали всіляких утисків та обмежень.

** Дуже яскравим підтвердженням цього факту став виступ у телеефірі однієї знавчині історії Києва. Жіночка була непідробно захоплена цією історією, сипала іменами славетних киян, наголошувала на взаємних пов’язаннях їхніх доль та життєвих шляхів, в хорошому сенсі заражала аудиторію своєю любов’ю до київської старовини, але... Жодного (!) українського імені вона не назвала –  «її Київ» є суто російсько-єврейським містом. Годі було не зауважити, що відсіювання українських складників історії Києва відбувалося в її свідомості без навмисних намірів та зусиль – цілком спонтанно, природно, «на автоматі».

І це ж не якийсь одинокий виняток! Згадаймо бодай пародію Тризубого Стаса «Екскурсія по Києву». За нею, на Андріївському узвозі можна купити «Єльцин like матрьошка… Медалі, ордени, шмат Берлінської стіни… Хрущова окуляри і Андропова штани» - себто жоден з артефактів, запропонованих на продаж не має українського прив’язання та забарвлення.

Зображення - pinterest.com.