УКРАЇНСЬКЕ КРЕОЛЬСТВО – ТА САМА «НОВАЯ ИСТОРИЧЕСКАЯ ОБЩНОСТЬ»…

25 квітня 2019
Влодко

З погляду імперських перспектив Московії мовна асиміляція українців була справою надзвичайно корисною. Такої асиміляції зазнавали й інші народності імперії (євреї, корейці, німці, греки, кримські татари, цигани, народи Поволжя), проте їхні представники, навіть попри втрату власної мови, зберігали істотні конфесійні, побутові, ба навіть расові відмінності й заховували елементи національної самосвідомості, тому не ставали «повноцінними» росіянами в очах імперців. Натомість для українців і білорусів мова, як видавалося, була останнім бастіоном національної самобутності. «Безмовні», вони стрімко розчинялися в імперському етносі, стаючи його продовженням, посиленням і в багатьох стосунках – дуже цінним підкріпленням. Для освоєння нових земель, захисту віддалених кордонів, русифікації «інородців», збройного накидання своїх порядків волелюбнішим мешканцям «соцтабору» тощо не мав Кремль кращого людського матеріалу, ніж асимільовані українці.

Однак повнота розчинення України в імперському тілі залишалася певною мірою ілюзорною й продуктом масового російщення її населення ставала не «типова російська», а НОВА НЕРОСІЙСЬКА самосвідомість, хоча остання довший час залишалася малопомітною, маловідчутною й майже ніяк не осмисленою.

Навіть природні особливості України (лагідний клімат, близькість до «курортних» морів, родючі ґрунти, великі скупчення «взаємодоповнюваних» корисних копалин) були вагомим чинником її самобутності, незалежним ні від національної політики Москви, ні від рівня самосвідомості населення. Просто на людських городах тут росли овочі й фрукти, майже недоступні більшості громадян Совдепії; на селах чи не в кожній хаті тримали корів, годували кабанців, заховували власні рецепти самогоноваріння… Мешканці краю усвідомлювали непересічність його щедрот, причому мігранти з Росії, які мали з чим їх порівнювати, нераз цінували такі позитивні особливості України навіть більше, ніж представники титульної нації.   

Попри природні багатства та працьовитість, українці в «своїй» союзній республіці жили не надто заможно. Полиці магазинів щодалі то більше порожніли; за вартісними товарами шикувалися довжелезні черги; українські сир та ковбасу легше було знайти на прилавках московських та ленінградських магазинів, ніж у Винниці чи Полтаві… В очах багатьох людей усе це було наслідком політики Москви, котра вважала Україну чимось на кшталт своєї бездонної комори, ресурсами якої можна безоплатно користуватися за будь-якої потреби. Така постава «Центру» обурювала нераз навіть компартійних функціонерів «республіки».

Наприклад, В. Щербицький, загалом відданий провідник лінії Кремля, вголос розводився про «московських бояр», отримавши вказівку ні сіло не впало поставити 1000 молочних поросят для чергового бенкету в «білокам’яній»…

Понад 95% українських підприємств напряму підпорядковувалися всесоюзним московським відомствам. Аби сповна відчути неприродність такої ситуації не конче було носити вишиванку та володіти мовою. Культивовані Держпланом методи управління живо нагадували колоніальні практики – зокрема це стосувалося маніакального й далеко не безкорисливого прагнення «Центру» замкнути на себе вирішення всіх питань, аж до дрібниць*.

… У класичній праці «Уявні спільноти» Б. Андерсон вказує на важливу роль у постанні модерних колоніальних націоналізмів такого чинника, як адміністративні, освітні, воєнні та інші паломництва. Метрополії великою мірою довільно окреслювали обриси своїх заморських володінь, але потім усередині цих володінь виникав потік більш-менш освічених мандрівників до столиць або інших центрів. Ці мандрівники зустрічалися між собою, виявляли подібність своїх цілей та мотивів – і перед ними рано чи пізно поставали питання на кшталт «чому ми тут всі разом?»**, відповіддю на які могла бути вже націоналістична візія їхньої спільності.

Важко заперечити, що схожі паломництва, особливо в столичний Київ, мали місце і в зденаціоналізованій «радянській Україні». На київських вулицях, у коридорах ЦК КПУ та приймальнях республіканських відомств, аудиторіях столичних вишів тощо перетиналися шляхи донеччан і закарпатців, поліщуків й кримчан, українців «із діда-прадіда» й далекосхідних відставників, які щойно прибули в Україну на ПМЖ. У номері готелю «Україна» зустрічалися головні інженери харківського й херсонського заводів, швидко з’ясовували, приміром, що одне з їхніх підприємств випускає продукцію, якої конче потребує друге і… одразу згадували, що налагодити просту й логічну співпрацю їм не вдасться без десятків «узгоджень» у Москві. Принаймні частина таких контактів*** не могла не породити в свідомості їхніх учасників уявлення про те, що свої проблеми українцям було б краще вирішувати самостійно, без нав’язливої участі «старших братів»…

Навіть поверхневому знавцеві світової історії весь цей процес не може не нагадати щось добре знайоме… Звичайно ж, у схожий спосіб в колонізованих європейцями країнах з плином часу формувався особливий прошарок населення – мовно, релігійно, великою мірою культурно, а нераз і генетично єдиний з населенням метрополій, але свідомий власної окремішності та упослідженості в очах центральної влади. Такі групи, що дістали назву креолів принаймні на Американському континенті стали рушійною силою націєтворення й переможних національно-визвольних революцій.

В українському випадку відокремлення креольства**** в особливий етнос істотно гальмувалося територіальною близькістю до метрополії та інтенсивністю комунікацій із нею на всіх рівнях суспільного буття. Авжеж, де-небудь в Луїзіані чи Бразилії ХVIII ст. тамтешні креоли не дивилися щодня телевізійні новини відповідно з Парижу й Лісабону й тим більше не їздили туди за ковбасою по кілька разів на рік… Проте поряд із чинниками гальмування діяли, навпаки, й каталізатори відокремлення. Найважливішими з них були незавершеність процесу асиміляції українства й… так, офіційна політика поки-що-дружби-народів замість їхнього негайного злиття. Внаслідок дії обох цих чинників у свідомості українського креольства зберігалися, хай в маргіналізованому вигляді, уявлення про свою неповну тотожність із росіянами.

Особливий український акцент в російській мові*****, вивчені в рамках шкільної програми вірші Шевченка та Франка, «ритуальний» на радянські  свята гопак на сцені Палацу З’їздів, щовечірні «Казки дідуся Панаса», українські пісні під час застілля, екскурсії в Карпати, де чудернацьку мову цих пісень продовжували, виявляється, вживати в щоденному спілкуванні… Переставши бути повсякденною реальністю, українство заховало певну символічну владу над душами людей – владу, про наявність та силу якої вони нераз самі не здогадувалися. Адже формування «советского человека» й українського креольства відбувалося паралельно, й то не на двох різних соціальних субстратах, а на тому самому! Певне усвідомлення своєї осібності та окремішності було притаманне, приміром, мешканцям Кубані, Сибіру, Далекого Сходу тощо – позбавлений чіткого ідейного підґрунтя, український варіант такого самоусвідомлення не вирізнявся на цьому тлі підвищеною інтенсивністю й до певного часу не мав особливого політичного чи взагалі практичного значення. Але то лише до часу!

Натомість величезну увагу мали би приділяти процесові креолізації українства ті його нечисленні, по суті маргінальні загони (в діаспорі, мордовських таборах тощо), які продовжували заховувати та плекати ідею унезалежнення України. Адже визнання цього процесу тягло за собою незаперечний висновок: тепер, на схилку ХХ ст. незалежна Україна неможлива в тому вигляді, в якому уявляли її собі ідеологи та учасники визвольних змагань минулих епох! Як, приміром, незалежна Мексика не була відродженою державою ацтеків, так і незалежна Україна пострадянської доби не могла постати відродженою Гетьманщиною чи, приміром, УНР. Це мала бути креольська держава, ймовірно неприхильна до етнічного, відданого мові й традиціям своїх пращурів українства, в якій цьому останньому ще належатиме знайти та вибороти собі гідне місце… На жаль, на порозі демократизації, гласності та наступного унезалежнення ніхто так і не зрозумів цих простих і до смутку очевидних речей.

* Задля справедливості варто зазначити, що в цьому прагненні «київські дядьки» нераз годні були дати солідну фору «московським боярам», однак кількість питань, які напряму вирішувалися на київських пагорбах була тоді порівняно незначною.

** Б. Андерсон: «Первісні обриси адміністративних одиниць в Америці були до певної міри довільними й випадковими, окреслюючи просторові межі конкретних військових завоювань. Та з часом вони ставали все тривкішими під впливом географічних, політичних і економічних факторів».

*** Жодної вигадки тут нема – автор особисто був свідком не одного десятка схожих епізодів.

**** Про креольську природу пострадянського українства писали були окремі вітчизняні автори (М. Рябчук, Т. Возняк), проте тема не була ними повною мірою розкрита й поволі заглохла десь у 2000-х.

***** Десь на поч. 80-х рр. вийшло навіть спеціальне дослідження «Русский язык на Украине» (здається так воно звалося), де наводився доволі розлогий перелік залишків мови-субстрату в українському варіанті «великого и могучего».

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Як не перетворити планету на звалище: інструкція
Незважаючи на те, що в Україні вже прийнято закон про сортування, реально ще досить незначний відсоток українців справді сортують свої відходи. Але навіть якщо кожен ретельно почне сортувати цього усього буде замало.
Читати більше