Писати про rockabilly і psychobilly в Україні можна по-різному. Можна йти від витоків, від перших гуртів, від касет і назв, які давно розійшлися по сцені і вже стали чимось само собою зрозумілим. А можна піти трохи вбік і подивитися не тільки на гурти, а й на те, без чого вся ця історія давно б розсипалася. Бо по факту будь-яка така сцена тримається не лише на піснях, а на концертах, поїздках, знайомствах, випадкових зустрічах, фестивалях, чужих підлогах, де хтось ночував після виступу, і на людях, які роками тягнуть одну й ту саму тему, навіть коли це нікому особливо не треба.

Якщо говорити зовсім просто, то після того, як в Україні з’явилися перші свої команди, усе почало триматися на живому русі. Не на статтях, не на телебаченні, не на глянцевій картинці, а на тому, що хтось десь домовився, хтось десь привіз касету, хтось десь знайшов зал, а хтось просто не злився і продовжив цим займатися. Ніякої романтики тут насправді не було. Просто якщо людина хотіла почути цю музику або побачити своїх, вона кудись їхала, комусь дзвонила, когось шукала. І так воно якось жило.

Наприкінці вісімдесятих і на початку дев’яностих ніякої готової інфраструктури не існувало. Не було місця, де можна зайти й одразу взяти все, що тобі треба. Касети передавали з рук у руки. Фотографії, листи, фанзини, якісь замітки, криві ксерокопії, відео з концертами — все це рухалося через знайомих, через чужі міста, через випадкові зв’язки. Можна було поїхати в Київ тільки через те, що там у когось є одна касета з кліпами чи шматками концертів. І люди їхали. Могли зависнути на кілька днів, а могли й довше, бо іншого способу добратися до цієї музики просто не було. Якщо зараз це комусь здається дрібницею, то тоді це і була вся сцена. Не було ніякого великого центру. Були люди, які один одному щось тягли, показували і передавали далі.

Окремо в цій історії стояв Харків. Не тому, що там усе почалося, а тому, що саме там зійшлося кілька важливих ліній. З одного боку — місцеві люди, які вже копали в цей бік. З іншого — постійний рух між містами. Саме звідти вилазить історія Roger Mills, гурту, про який досі говорять із якоюсь особливою інтонацією. Записів майже не залишилося, а якщо й залишилося щось у когось, то воно давно десь по шухлядах. Через це Roger Mills тільки сильніше обростали легендами. Такі історії сцена любить. Якщо від гурту лишилися не диски, а спогади, то він дуже швидко перетворюється на щось більше за просто чергову назву в списку. Поруч із цим ішли й Shakin’ Guts, яких усередині сцени не раз називали однією з перших українських rockabilly-команд у класичнішому розумінні. Через них, через знайомства, через розігріви, через спільні концерти тягнулась нитка далі.

І тут якраз починається те, чого ззовні зазвичай не бачать. Багато людей у цій тусовці прийшли з панку. Не в теорії, а буквально. Учора ти міг стояти на панковому концерті, а завтра вже копати в бік rockabilly, psychobilly чи гаража. Звідси і вся ця жорсткіша манера поведінки, і репутація «закритої» тусовки, і те, що багато хто з боку сприймав цих людей або з осторогою, або зверхньо, або просто як чергових диваків. Насправді все було простіше. Ніхто нікого не кликав у масову культуру, ніхто не намагався подобатися всім підряд. Якщо ти нормально себе поводив, то міг приходити, стояти, пити пиво, танцювати, слухати музику і ніхто тебе не чіпав. Якщо ж ти приходив «качати» і розповідати, як тут усе має бути, то довго це не тривало. У цьому сенсі сцена справді жила за своїми правилами, але вигадувати з цього якусь особливу містичну закритість теж не треба. Просто свої люди знали одне одного, а випадкові — не завжди.

Кінець дев’яностих для всієї цієї історії був не дуже веселий. Багато що розсипалося. Частина гуртів зникла, частина людей зайнялася іншими справами, у когось почалися зовсім земні проблеми — гроші, робота, життя, яке раптом виявилося не таким вже й романтичним. На самій billy-музиці тоді точно не розживешся. Те, що на початку трималося на інтересові й азарті, наприкінці дев’яностих часто впиралося в банальне питання: а далі що? Саме тому той період багато хто згадує як майже повну тишу. Не тому, що музика комусь стала не потрібна, а тому, що сама сцена просіла і зібрати її назад було непросто.

У двотисячних усе почало рухатися знову. Уже по-іншому, але рухатися. З’явилися концерти, за які могли хоч щось платити. Стало більше контактів. Хтось почав виходити на європейські лейбли, хтось — їздити за кордон, хтось — тягнути локальні вечірки і клубні виступи. Із цього всього поступово знову склалася сцена. Не ідеальна, не рівна, не велика, але вже жива. Саме в цей час концерти остаточно стали тим, без чого billy-історія в Україні просто не існувала б. Можна було не мати нових записів. Можна було не мати ротацій і підтримки медіа. Але якщо є концерт, значить усе ще не вмерло.

По-хорошому, коли говориш про українську rockabilly-сцену двотисячних і далі, без фестивалів взагалі нема про що говорити. Саме там усе й збиралося. Не в інтернеті і не в теоретичних розмовах, а в конкретному місці, де за два чи три дні можна було побачити своїх, послухати гурти, яких раніше знав тільки по імені, обмінятися контактами і зрозуміти, що вся ця історія насправді існує не тільки в твоїй голові. Головною точкою збору став «Украбіллі Вибух». Із середини двотисячних цей фестиваль почав тягнути на себе всю сцену. Спочатку це був радше локальний зліт. Потім усе розрослося: кілька днів, десятки гуртів, гості з інших країн, пре-паті, афтери, діджеї, джеми і вся супутня мішура, без якої така музика, чесно кажучи, теж трохи втрачає смак.

Пік цієї історії припав на початок десятих. Саме тоді стало видно, що українська сцена може існувати не тільки як місцева екзотика, а як нормальна частина великого європейського billy-руху. На «Вибух» почали приїжджати серйозні гості, а сама подія перестала бути просто «своїм фестом для своїх». При цьому всередині вона все одно лишалася тією самою тусовкою. Просто масштаби трохи змінилися. Після 2014-го, зрозуміло, все стало складніше. Менше грошей, менше можливостей тягнути великі зарубіжні склади, більше проблем з організацією, але фестиваль не зник. Він мінявся, іноді виходив в іншому форматі, але сам принцип лишався тим самим: зібрати сцену в одній точці й дати людям побачити, що все це ще живе.

У Харкові згодом з’явився і свій окремий фестивальний вузол — Atomic Snow Ball. Для міста це була важлива історія не тільки тому, що з’явився ще один фест, а тому, що він став першим профільним billy-заходом такого масштабу саме там. Зимовий формат, пре-паті, основний день, афтер, ретро-образи, танці, surf, psychobilly, різні команди на одній сцені — все це дало Харкову свою окрему точку збору. Якщо київський «Вибух» сприймався як великий центр, то Atomic Snow Ball був радше локальною, але дуже живою подією. Без надмірного пафосу, без великої машини за спиною, багато в чому на ентузіазмі. Саме такі штуки і тримають середовище, коли немає нічого зайвого, окрім музики, людей і бажання це не кидати.

Фестивалі, звісно, були святом. Але будь-яка сцена живе не лише святами. Між великими подіями все одно лишаються звичайні концерти. Клуби, невеликі зали, вечірки, іноді дуже криві по звуку, іноді чудові, іноді такі, після яких уже наступного дня ніхто точно не пам’ятає, скільки людей було під сценою. Але саме вони і є справжнім тілом сцени. Бо фестиваль може бути раз на рік, а все інше має якось дихати між цими точками. І отут починається цікаве. Люди, які давно в темі, не раз говорили одну й ту саму річ: раніше на концерт приходили якось простіше. Можна було сказати одному, той передавав далі, і під дверима вже збиралася купа людей. Як це працювало — брак інформації. Але воно працювало. Тепер же можна розіслати всім, кому тільки можна, а потім ще півсотні чоловік скажуть, що «ой, а ми не знали». Це не моралізаторство і не ниття про старі добрі часи. Просто факт: логіка руху публіки змінилася.

Разом із тим постійно приходили нові люди. І постійно відвалювалися старі або випадкові. У цьому теж немає нічого дивного. Так працює будь-яка сцена, яка не стала маскультом. Раз на кілька років з’являється нова хвиля — молодші, цікаві, іноді дуже правильні по стилю, іноді криві, але живі. Частина з них лишається. Частина дуже швидко кудись дівається. У результаті ядро все одно лишається не дуже великим. Але саме воно й не дає всьому розсипатися повністю. У цьому сенсі українська rockabilly-сцена завжди була не про кількість, а про впертість. Людей могло бути мало. Але якщо вони трималися, цього вистачало, щоб знову зібрати концерт, витягнути ще одну вечірку або закрутити ще один фестиваль.

Окрема штука — це те, як змінювалися самі концерти. У якийсь момент деякі гурти вже не просто виходили й грали сет, а починали робити з виступу щось більше. Десь ліз ретрофутуризм, десь — серфова театральність, десь — майже повноцінний перформанс. Це добре видно на прикладах на кшталт Space Psycho Tropic Plank-tones, де музика, візуальний образ і вся космічно-дурнувата подача зліплюються в одну картинку. І це теж цілком природний розвиток сцени. Коли музика давно живе сама по собі, навколо неї починає наростати все інше: костюми, сценічні персонажі, внутрішні жарти, якісь повторювані образи. Якщо коротко — концерт перестає бути просто концертом.

З боку може здаватися, що вся ця історія давно мала або розвалитися, або навпаки залізти в ширшу публіку. Але в реальності вона зависла десь посередині. З одного боку, billy-сцена в Україні ніколи не була зовсім мертвою. З іншого — вона так і не стала чимось по-справжньому масовим. І, може, саме тому ще не втратила свій вигляд. Вона не перетворилася на телевізор і не почала нав’язувати себе всім підряд. Просто гурти грали, люди ходили, фестивалі час від часу відбувалися, а все інше якось доростало по дорозі.

Коротше кажучи, якщо дивитися на всю цю історію не через списки гуртів, а через концерти і фестивалі, то картина виходить набагато живішою. Одні люди тягнули її ще з кінця вісімдесятих. Інші підхоплювали в дев’яності. Треті витягали вже у двотисячних. Хтось зникав, хтось повертався, хтось ішов далі, хтось знову будував усе майже з нуля. Але сама сцена нікуди не поділася. Просто вона завжди існувала не так, як хотіли б сторонні спостерігачі, а так, як могла. І цього, по факту, вистачило.

https://diyclab.wordpress.com/2011/03/29/1-%d0%b9-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b8%d0%b9-%d1%80%d0%be%d0%ba%d0%b0%d0%b1%d1%96%d0%bb%d1%8c%d0%bd%d0%b8%d0%b9-%d1%84%d1%80%d0%be%d0%bd%d1%82-1998-%d1%96/