Українська мова - мова волелюбних людей

Яких тільки влучних характеристик та чудових епітетів не має наша рідна українська мова. Вона і співуча, і солов'їна, і милозвучна, і мелодійна, і калинова, і барвінкова, і материнська, і колискова і… кожен читач зможе продовжити цей емоційний ряд своїми власними оцінками та характеристиками. Я ж зупинюся на одній – головній і визначальній: українська мова -  це мова волелюбних людей.

Тривалий час я особливо не переймався мовними перипетіями. Та події на Майдані наприкінці 2013 року різко змінили моє ставлення до мовного питання. Відеоролик в ютубі, де Беркут катує протестантів біля президентського палацу, буквально задів за живий нерв моєї української душі. Слова: "На калєні, мразь! На калєні!" я сприйняв як особисту образу, а відтак, мав дати на неї гідну адекватну відповідь.

Перш за все, я вирішив з'ясувати для себе, чому Москва так послідовно-жорстоко переслідує та принижує нашу українську мову і всіляко підносить та звеличує свій власний русский язик? Перше, що спало на думку, вислів ще часів римської імперії: "Чия влада, того й мова. Чия мова – того й влада". Захопивши військовою силою чужу країну, чужу землю, проковтнувши, мов пітон, її власний народ, загарбник використовує свою мову в якості своєрідного шлункового соку, що перетравлює свідомість та культуру поневолених аборигенів. Скільки племен та народів навіки зникло в бездонному шлунку московського алігатора і перелічити годі: чудь, весі, ерзі, мурома, вепси, мещера, пермь  і т.д. і т.п. А ненаситна імперська утроба роззявляє свою пащу на все нових і нових жертв. Та не всі народи зникають з поверхні землі так легко і безслідно. Більш міцні та життєздатні чинять відчайдушний опір, намагаючись зберегти свою культуру та ідентичність. І основною зброєю та оберегом в цьому протистоянні виступає мова. Навіть захопивши народ силою, заволодівши його містами та селами, імперія не в змозі знищити його до тих пір, доки живе його рідна мова, доки звучить його рідне слово. Україна належить до числа саме цих незнищенних народів.

Мову цілком справедливо називають генетичним кодом нації. Саме в ній формуються, розвиваються, зберігаються та передаються наступним поколінням всі культурні надбання та досягнення власного народу. Чи не найціннішим надбанням українців є наш нездоланий волелюбний дух, жадоба волі та потяг до незалежності. Проявляються вони, насамперед, у стосунках влади і народу. Згадаймо хоча б знаменитий твір М. Гоголя "Тарас Бульба". Російські кінематографісти, при всіх своїх імперських амбіціях та можливостях, не змогли приховати чи хоча б знівелювати основного, суто українського чинника в цьому геніальному літературному творі – вибори запорізького гетьмана. Як разюче відрізняються вони, від вінчання на трон російського царя – батюшки, помазаника божого, самодержця всеросійського. Як наглядно демонструють унікальну ментальність української нації, в якій Влада має існувати для Народу, а не Народ для Влади.

Саме проти цієї національної властивості українців направлена жорстока агресія російської імперської машини. Холоп-хохол має знати своє місце - беззастережно та запопадливо виконувати всі забаганки свого русского Баріна, а не вказувати йому на справедливість, законність та права людини.

Холопська покірність російського народу своїй владі піднесена нею в ранг сакрального надбання імперії і всіляко плекається та старанно оберігається, мов голка Чахлика Невмирущого - Кощея Безсмертного. 
Витоки русского рабства сягають часів хана Батия. Саме його жорстокою рукою ординське Іго навіки вкорінилося на праросійських землях та уярмлених людських душах. Змінювалась лиш його назва: Золотоординське Іго – Московське – Самодержавно-кріпацьке – ГУЛАГівсько-Радянське – Іго Русского 3-го міра. Незмінною лишалась його суть.

Нашим предкам українцям вдалося уникнути тяжкої рабської долі. Навіть зазнавши гіркої поразки від Орди, вони зберегли свою культурну ідентичність та вірність традиціям предків. Тож досить скоро, ще раніше примарної Куликовської битви, київським русичам вдалося реально звільнитись від монгольського ярма. Тож за часів московської деспотії саме на українській землі, на Запорізькій Січі, збирались найбільш сміливі та відчайдушні волелюбні люди. Згодом їх зібралось так багато, що вони утворили свою волелюбну Козацьку державу зі своєю власною волелюбною мовою.
 
Слід зазначити, що мова - це унікальний соціально-психологічний феномен людства, який дозволив йому піднятись на якісно новий рівень еволюційного розвитку. В залежності від ситуації в житті кожної людини, мова виконує різноманітні, різнопланові, часом протилежні, функції. Звичайним ножем, наприклад, можна різати хліб, чистити картоплю, стругати деревяні дитячі іграшки, але в руках злочинця чи диверсанта цей інструмент заточений на позбавлення життя інших людей. В руках паразитарної системи влади мова "заточена", перш за все, на формування та утримання в покорі свого трудового люду. В умовах Росії відносини Влада-Народ мають явно виражений садо-мазо відтінок - холоп-барін (раб-господін). Цю характерну особливість русского національного менталітету влучно відмітив маркіз Астольф де Кюстін в своїй знаменитій книзі "Россия в 1839 году": "Здесь народ и правительство едины… Обо всех руских, какое бы положение они ни занимали, можно сказать, что они упиваются своим рабством".

На різні прояви русскої рабської душі постійно вказували класики російської літератури. Приведу лиш декілька загальновідомих цитат.

М.Ю. Лермонтов: "Прощай, немытая Россия, Страна рабов, страна господ".

А.С. Пушкин: "Народ равнодушный до наименьшей обязанности, до наименьшей справедливости, до наименьшей правды, народ, что не признает человеческого достоинства, что целиком не признает ни свободного человека, ни свободы как таковой".

Л.Н. Толстой: "Московия – Русь тайги, монгольская, дикая, звериная".

Ф.М. Достоевский: "Народ, который блуждает по Европе и ищет, что можно разрушить, уничтожить только ради развлечения".

А.М. Горький: "Наиважнейшею приметою удачи русского народа есть его садистская жестокость".

И.С. Тургеньев: "Русский есть наибольший и наинаглейший лгун во всем свете".

И.С. Шмелев: "Народ, что ненавидит волю, обожает рабство, любит цепи на своих руках и ногах… готовый в любой момент угнетать все и вся".

А.И. Солженицын: "Нет в этом мире мельче, сволочнее и хамовитее особи, чем кацап… У его страны нет друзей – либо холуи, либо враги. Его страна способна только угрожать, унижать и убивать. И за сохранения этого статуса Рассеей рядовой кацап готов пожертвовать собственной жизнью, жизнями свои родителей и детей, качеством жизни собственного народа".

П.Я. Чаадаев: "Ненависть к свободе, рабство, ставшее второй натурой, сутью русского человека, печать рабства на всем облике русского, стремление поучать всех, всему и всегда".

Всі ці вчорашні слова звучать ніби коментарі до сьогоднішніх подій у Криму та на Донбасі. Слід зазначити, що рабська психологія не передається людськими генами чи молоком матері, а зумовлюється суспільними відносинами та особистим способом життя людини. З часів хана Батия ті племена, що нині звуться русскими, спочатку були поневолені золотоординськими завойовниками, а пізніше їхніми спадкоємцями – московськими князями. З тих пір і по нині рабське ярмо є невід'ємним і домінуючим атрибутом в способі життя, як всього російського суспільства в цілому, так і кожного її громадянина зокрема.

Русский язик та українська мова досить близькі лексично та граматично. І це природно, адже основу сучасного русского язика закладали свого часу кращі випускники Києво-Могилянської та Острозької академії. Більш того, русский язик є похідним від нашої української мови. Перше видання словника В.Даля переконує в цьому без зайвих слів та аргументів.
              
Хоча русский язик та українська мова дуже схожі лексично та граматично, вони принципово відрізняються практично, зокрема в суті національної ідеї. Якщо для Росії національна ідея: народи ставить на коліна, то для України національна ідея – підніматися з колін. Цю ментальну різницю, світоглядну різновекторність своїми віщими вустами висловили два генії двох сусідніх народів.

О.С.Пушкін: "Смирись Кавказ, идет Ермолов!"

Т.Г. Шевченко: "Борітеся – поборете, вам Бог помагає!"

Сучасні алхіміки Русского 3-го Міра в таємних лабораторіях Кремля синтезували новий підступний і надзвичайно небезпечний Раша-псі-вірус (Р-П-В), що призводить до Рашизму головного мозку (РГМ), СНІДу суспільної свідомості та жорстокої людської поведінки. Носієм вірусу є русский язик, а розповсюджувачем - випромінювач Ернста-Кісєльова. Зовні Р-П-В зовсім непомітний. Він проникає всередину людини, як нікотин з тютюновим димом, алкоголь з пивом чи радіація з полонієм.

Симптомами зараження Р-П-В є виражена агресивність проти всіх "нєрускіх", порушення причино-наслідкових зв'язків, деформація ціннісних орієнтацій, параноїдально-маніакальні розлади свідомості, галюцинаторні марення фашизмом, укропською загрозою, хунтою та правим сектором. Вірус дає позитивні реакції на тести "Крим наш" і "Новоросія". Дія вірусу надзвичайно небезпечна як для вражених ним осіб, так і для їх оточення. Нещасні беруть в руки зброю і намагаються ощасливити нею всіх, хто трапиться під руку. За даними соціологічних опитувань, в Росії новим штамом вірусу інфіковано понад 85% населення. Вогнищем епідемії в Україні стали Крим і Донбас. Блокувати заразу самовіддано намагаються збройні сили України, волонтери та прогресивна світова громадськість. Певна частина росіян демонструє відносну стійкість до інфекції. Та найстійкішою до Раша-псі-вірусу є україномовна частина українців.

Інфікувати всіх українців Р-П-В намагається ОЗУ, 5-та колона Русского 3-го Міра - Партія регіонів та Комуністів. Майдан розгромив це ОЗУ, але його залишки під псевдоопозиційними гаслами все таки проникли до ВРУ і вперто продовжують свою деструктивну антиукраїнську діяльність. Найбільш активно голосували за 5-ту колону жителі саме східної русскоязичної (безмовної) частини України, тобто люди найбільш схильні до Рашизму головного мозку. Карта голосування на останніх виборах до ВРУ та мовна карта України наочно демонструють тісний зв'язок русского язика та антиукраїнської ментальності.
 

Для порівняння:

У 2014 році у 3-х східних русскоязичних областях (86,8%), за ПР проголосувало 35, 81% виборців, а в 3-х  західних областях України, з найвищим відсотком україномовних громадян (94,4%), за ПР проголосувало лиш 0,62%, тобто в 56,6 разів менше.

Як бачимо, українська мова демонструє вражаючу резистентність до Рашизму головного мозку. Але й залежність русскоязичних не є фатальною. По-перше, в самій Росії  Р-Г-М вражено 85, а не 100% населення. В Україні він ще менший, лиш 35% - позитивно впливає цілюща атмосфера україномовної частини нашого суспільства.

В протистоянні української мови та русского язика на теренах України утворилися 4-ри ментально світоглядні групи:

1.Україномовні українці – свідомі патріоти своєї країни і свого народу.

2. Русскоязичні українці – свідомі патріоти України.

3. Україномовні українці – прихильники Русского 3-го Міра.

4. Русскоязичні українці – агресивні представники Русского 3-го Міра, вороги України та українського народу. Саме вони воюють на Донбасі за створення міфічної Новороссії, вбивають та калічать людей, грабують та нищать їхні оселі.

Трагічні події в Криму та на Донбасі переконливо показали всьому Світові, наскільки небезпечною та підступною зброєю в руках Кремля є русский язик. Маніпулюючи культурною приманкою Пушкіна, Гоголя та Чехова, рашисти накинули на шию українцям політичну удавку Берії, Путіна та Лаврова і щосили тягнуть її до себе. Враховуючи тяжкі наслідки Р-П-В на Сході України, слід оперативно та відповідально використати природні можливості української мови для ефективної протидії Р-Г-М, зокрема:

- негайно запровадити обов'язкову українську мову навчання в усіх дошкільних дитячих закладах країни (в якості надійного щеплення проти Р-П-В).

 - терміново перевести на українську мову навчання всі школи та ВУЗи України.

-  скоротити до мінімуму вживання русского язика в засобах масової інформації

 - в коректній, але переконливій формі пояснювати русскоязичним українцям, яку загрозу несуть вони собі та оточуючим. Доки в Україні пануватиме русский язик, доти Путін тупо "захищатиме" його танками, градами та гарматами, а можливо і ядерними боєголовками. 

З метою протидії розповсюдженню епідемії  Р-П-В слід терміново вжити невідкладних санітарно-гігієнічних заходів, а саме:

- негайно перейти на українську мову спілкування в усіх державних закладах та установах країни. Чиновник не повинен говорити зі своїми громадянами язиком рабов-язиком господ. Він має спілкуватись з нами виключно мовою волелюбних людей.

Особливо неприпустимим є сьогодні окупаційний язик для керівників силових органів. Звертаюсь персонально до очільника МВС п. Авакова А.Б: "Або мова волелюбних людей, або з речами на вихід з міністерського кабінету"..

- Українська мова – мова волелюбних людей. Обов'язок кожного свідомого українця всемірно плекати її та оберігати.

P.S.: На завершення, в якості ілюстрації до всього вищесказаного, приведу витримки з інтерв'ю російського найманця Ігоря Грєбцова – "освободітєля" Новоросії, випускника факультету психології Уральського університету, кореспондента газети "Качканарський четвер". В цьому, окремо взятому екземплярі "загадкової" русскої душі, як в рафінованій морській краплині, віддзеркалює весь безмежний океан безсмислєнного і бєспощадного Русского 3-го Міра. Якщо пересічний українець прагне волі та миру, то пересічний русский – війни і крові. Чому? Ще Ціцерон наголошував, що істинно рабська душа мріє не про волю, а про власних рабів. А де, як не на війні, можна сповна втілити в життя свої сокровенні рабські мрії: убивати, ґвалтувати, грабувати (мародерити). Всі ці рабські задоволення наш герой в короткий термін і в повній мірі отримав в Новоросії. Своїми "подвигами" він хизується перед друзями, пишається перед сім'єю, сусідами та всіма земляками. За них він отримав державні нагороди… На жаль, при уважному розгляді, загадкова русска душа = рабська душа.   
  
"Из ПТУР Игорь где-то в конце ноября подбил первый танк. Игорь рассказывает: "Начался сильный обстрел, и я поначалу немного обосрался. В дыму ни черта не видать, слышу — наши бабахнули что-то, там пламя. И я на это пламя послал ракету и..." — "И — герой!" — резюмирует оператор.

Бабушке Игорь сообщает и другие подробности.

— Танкисты сгорели заживо. Потом мне ногу приносили.
— Чего? — переспрашивает Нина Васильевна
— Ногу приносили одного из них. Сказали: "Игорек, смотри, как у хохлов ноги воняют". Три дня лежала, разлагалась.

"Война" — так на планерке и между собой в редакции называют сериал воспоминаний Игоря Гребцова о его участии в украинских событиях. Первый материал на полторы полосы под громким названием "Судьба ополчения" вышел в середине февраля и был посвящен событиям в Крыму накануне и после референдума. "В ночь на 7 марта моя жизнь изменилась коренным образом, — пишет Гребцов в лиде. — Я вылетел в Крым, чтобы принять участие в массовых антиправительственных беспорядках. Цель — свержение власти в соседней стране".
 
Фотографии прокомментировал так: "Это мы встречаем поезд "дружбы с Майданом". Всех встретили. Били".

"В компьютере у Гребцова много фотографий проукраинских манифестаций в Крыму, он с удовольствием показывает их, комментируя: "Вот этого, который много выступал, мы потом задержали и отправили в Украину. Там было много лозунгов про оккупантов и все такое, но я согласен с одним: "Референдум — шаг к войне". Мы ее хотели, ее хотели люди, которые жили в Крыму и потом уехали на Донбасс. Да, референдум — шаг к войне, к войне за то, что Украина — кусок России. Если кто-то думает по-другому — мы не согласны".

Да, она думала над тем, что ее новый подчиненный совсем недавно подбивал танки. "Я ему задавала вопрос в лоб: "Игорь, ты адекватен или нет? Или ты убийца?" Он сказал, что он адекватен. Он объяснил, что на войне если не убьешь ты, то убьют тебя. Да, я думала о том, что он убивал людей. Как это все будет теперь? Это сложный вопрос, на который у меня нет ответа в данный момент…"

Корреспондент Иван Стрыков на вопрос о том, кем он считает своего нового коллегу Игоря, отвечает: "Наверно, он герой". "Люди, такие как Игорь, не могут сидеть в стороне, они стараются какую-то лепту свою внести в какое-то общее дело... отстаивания патриотических интересов… Да, наверное, такие люди были и во времена Великой Отечественной войны, совершали подвиги. Таких, наверное, тогда было больше, если верить тому, чему нас учили в школе".

Вечером в Лесном Игорь играет своим друзьям на гитаре и поет. А потом рассказывает о своих приключениях. Почти все сидящие в гостиной — бизнесмены: владельцы или управляющие местных предприятий. Один из них признался, что помогал Игорю с деньгами, когда тот собирался ехать в Донбасс. На столе фрукты, нарезки, торт и немного выпивки. Игорь в военной форме, с орденами — один, как он объясняет, он получил за Грузию в 2008-м, два других — за Крым. Пьют не много, больше разговаривают. Точнее, говорит один человек — Гребцов, а друзья слушают, изредка задавая уточняющие вопросы. "...Оно бахнуло — мы считаем: раз, два, три. Я полез с телефоном — мне бах — сразу в руку. Только потом я сообразил, что, если б не эта рука с телефоном, полетело бы в глаз".

Наконец один из присутствующих, 28-летний Михаил, предприниматель в сфере микрофинансирования, вступает в разговор. "В этом-то и проблема, что мы считаем, что Украина — это наша Украина, — говорит он. — А она не наша! Это независимая страна, Игореха. Это независимая страна, которая имеет свое право… Хочет она в Евросоюз — пусть она вступает в Евросоюз".

— Нет никакой Украины, — отвечает Игорь. — Нет войны между Россией и Украиной, есть война между Россией и США, а украинцы — лишь кусочки мяса.

— Ну ты скажи, — не унимается Михаил, — Украина имеет право на независимость, имеет право вступить в Евросоюз? Или она всегда должна быть придатком России?

— Если Россия не против — пускай вступает.

— То есть ты считаешь, что любая страна, которая была в Советском Союзе, до сих пор должна быть нашей?

— Нет. Любая страна, за которую пролита хотя бы капля русской крови, может быть частью России.

— Но если они не хотят быть с нами?

— Знаешь, Миша, это как вопрос с женщинами. Не все женщины, с которыми мы спали, хотели с нами спать. Но мы были мужчинами и убедили их в обратном.

Мужчины — а за столом одни мужчины — громко смеются.

— То, о чем ты сейчас говоришь, — сквозь смех говорит Михаил, — больше похоже на изнасилование…

В конце ноября, рассказывает Игорь, на подъезде к аэропорту его отряд подбил несколько бронемашин снабжения украинской армии. Один БТР остался нетронутым, украинские бойцы бросили его на полосе. "Они уползали, мы добили несколько человек на земле, — вспоминает Игорь. — И потом вечером нам говорят: "Идите мародерить БТР". Я думаю: да, веселое дело — мародерить БТР. Мы взяли тачку и пошли мародерить..."

— Это у вас шутки такие — "мародерить"?

— Ну а как? Это трофей наш. Залез я в этот БТР — там фотик, очки. Мы достали все это, разделили между пацанами. Одна коробка была оформлена отдельно. На ней надпись: "От школьников Красноармейска". Внутри — стопка рисунков и письмо.

Часть рисунков, уверяет Игорь, Моторола потом передал украинским бойцам — во время переговоров о прекращении огня в аэропорту. Другую часть Игорь забрал с собой и теперь часто разглядывает. Некоторые нарисованы учениками второго класса — они более наивны, но и более искренны. Другие — учениками седьмого класса.

— Зачем вы их вообще забрали? 

— Потому что на них были яркие, красивые цвета, были нарисованы такие милые добрые вещи. На войне этого не хватает — этих детских, милых вещей. На войне все, что я вижу, — черная земля, рыжая трава и немного снега. Осколки серые, танки — черные.

— У вас есть дети? Что вы им потом расскажете?

— Сын. Три года и восемь месяцев, и он уже сейчас слушает про войну. Иногда он меня спрашивает: "Папа, а ты всех фашистов убил?" Я говорю: "Нет, не всех". — "То есть там остались фашисты? Ты поедешь еще?" Я ему: "А ты как хочешь?" Говорит: "Хочу, чтобы ты больше не ездил". — "Ну ладно, не поеду".

— А вы уверены, что воевали с фашистами? Что все, кого вы убили, были фашистами?

— Строго говоря, нет. Но вообще — да. Русские все время воюют с фашистами. Наши предки, наши деды воевали с фашистами, и поколения русских людей ждали, когда наконец будет какой-то такой же плохой враг. Когда появился, мы назвали их фашистами. Плевать, что они думают на свой счет. Нам нравится называть их фашистами.

— Статья 208 Уголовного кодекса знакома? Участие в незаконных вооруженных формированиях.

— У меня военный билет армии ДНР — какие незаконные вооруженные формирования?

— ДНР не признана даже Россией.

— В мире есть как минимум две страны, где я могу жить, — ДНР и ЛНР.

— Но по законам России ваши действия могут подпасть под статью.

— Ну хорошо, если по законам Росии это будет признано, я эмигрирую в ДНР или в Абхазию. Или в ЛНР уеду. Я не хочу в тюрьму.

— Вы считаете, что ваши действия подпадают под статью УК? Вы думали об этом?

— Закон в России… Справедливость превыше закона. Божья правда превыше справедливости. Мы что, европейцы, что ли, какие-то? Ой, закон, закон, закон... Плевать на этот закон! Справедливость и божья правда превыше. Я считаю, что справедливость на моей стороне. А может, и божья правда — узнаем, когда я умру. Закон... Какой вздор!
 
На вопрос, вернется ли он обратно, Игорь отвечает: "Да, хотел бы. Но пока все время нахожу отмазки, чтобы этого не делать".