Мало хто із авторів художніх творів не звернув своєї уваги на змалювання біленької української хати, яка тоне у красі мальовничого краю, серед яблуневих та вишневих садків. Така увага до житла не випадкова, бо саме хата є одним із символів України, це не лише те місце, де мешкають люди, це святиня давнього роду українського. Навіть сама назва – "хата" сягає своїм корінням десь у глибину сторіч і зустрічається у вжитку ще наших прадавніх предків, скіфів.
Українська хата – це невід’ємна частка нашої давньої культури. Вона втілювала у собі уявлення та вірування наших пращурів, уклад всього їхнього життя та побуту. Хата назавжди стала взірцем естетичних вподобань українців. За повір`ями, світ ділився на однаково важливі частини – підземну, земну та небесну - ось так і хата повинна була відображати ці світи: стеля і товстий сволок втілювали небесний світ та духовний; двері, віконця та білі стіни – мали співвідношення із життям реальним, земним, вони ж ставали своєрідними каналами спілкування людей із навколишнм світом; підлога, поріг і призьба - були найнижчим ярусом, своєрідною межею між земним і підземним світами. Ось таке бачення свого житла може пояснити те, що хату люди часто називали Берегинею своїх душ.
Символічне значення мав і кожен елемент хатнього побуту. Найсвященішою вважалась піч. Вона була символом родинного вогнища і за це, її навіть часто прирівнювали до святості матері. Саме піч використовували і для сну, і для годування, і для виліковування хворих, а ще, для захисту від злих небезпечних духів. Навіть пічний вогонь вважався священим, при ньому ні в якому разі не можна було лаятися, на нього ніколи не можна було плювати. А саму ж піч, на ніч, завжди замітали чистим віничком, хрестили, і обов’язково клали поліно та ставили горщик, аби пічний вогонь міг поїсти та попити.
Навпроти печі, по діагоналі, розташовувалась свята покуть, або червоний кут, який завжди був орієнтований на схід, або на південь. Тут завжди висіли ікони, що передавались від батьків до дітей, як знак благословення. Ікони були прикрашені найкращими, власноруч вишитими рушниками. Там же стояв стіл, де клали речі найвищої культурної цінності для українців: Біблію, святий хрест, дідух – Різдвяний сніпок пшениці, іноді -
ляльку-мотанку, а ще покриту рушничком, спечену в печі, паляницю і букет пахучих цілющих трав. За цим столом, на покуті, садили весільних молодят та почесних гостей. А в будні тут завжди сидів батько – господар хати, голова родини. Стіл мав бути великим, бо був розрахований на чималеньку кількість родичів. Саме тут, за цим столом, під святими іконами, на довжелезних, прикритих домотканими ряднами лавах, розсідалися всі члени родини. Так проходили спільні вечері, проводилась сімейна рада. Важливу роль це місце відігравало під час пологів, бо саме сюди під образи, час від часу підводили вагітну жінку а потім підносили немовля.
Збоку столу стояла величезна скриня, туди кожна господиня складала святковий одяг, вишиті рушники та придане для дочок. Неподалік печі стояв на стовпчиках піл – деревяний настил, на якому вночі спали, а вдень – використовували для різноманітних хатніх справ.
Вишиті рушники були прикрасою кожної хати та ще й предметом гордості кожної господині. Ними обрамляли не тільки ікони, а й двері та вікна. Їх також стелили під хліб, на столі. Але крім естетичної прикраси оселі, рушники служили ще й оберегом від впливу зовнішніх негативних чинників. Часто крім рушників вікна та двері оздоблювали часником та сухою кропивою – на знак захисту оселі від відьом.
Однією з прикрас хати були настінні малюнки, які іноді теж мали оберегове значення. Настінні розписи розміщувались традиційно – в три горизонтальні смуги: середня смуга була на висоті вікон, а верхня та нижня — відповідно на однаковій відстані від вікон до даху та від вікон до призьби. Найколоритнішіми орнаментами розписувалися печі та припічки, підвіконня та надвіконня. Найчастіше малювали квіти маку та барвінку, зелень, птахів та свійських тварин. Найбільш розмальовані хати були у тих родин, де була донька на виданні.
На межі оселі з вулицею часто викопували криницю та ставили біля неї лаву – на знак поваги до тих, хто подорожує: мандрівників, кобзарів та чумаків.
Навколо хати не можна було саджати заборонені дерева – ті що ростуть надто високо, бо вони могли принести в родину біду. Господарі слідкували за тим, щоб на подвір’ї не було сухих дерев, які несли в собі мертву енергетику. Українці дуже дбали про духовну чистоту своєї хати, тому будуючи її, дотримувалися різних вимог: город мав виходити до долини або ж річки; місце під хатою повинно бути "цілинним", бо там земля "спокійна"; або ж будували на горбку, бо там була відсутня волога.
Перед тим як починати забудову хати, по її майбутніх кутах, на всю ніч ставили скляночки зі свяченою водою. Якщо вранці спостерігалось збільшення води у склянках - це було гарним знаком, отже місце вибрали гарне. Іноді, майбутні господарі засівали місце майбутньої забудови житом, якщо воно швидко проростало - життя у цій хаті буде багатим. Але будівництво не розпочинали в будь-який день, обов`язково потрібно було дочекатися четверга з повним місяцем - це і був знак доброго початку. А ще, хату розташовували так, щоби вхід був зі сходу або ж із півдня – це означало, що тут завжди буде щастя.
Якщо вас зацікавила ця стаття, також радимо вам почитати:
Любіть свою хату - бідну, небагату...
Українське бароко - архітектура козаччини
