УКРАЇНІЗАЦІЯ: ТО ЩО ЦЕ БУЛО?

7 грудня 2018
Влодко

«Нельзя идти против истории. Ясно, что если в городах Украины до сих пор ещё преобладают русские элементы, то с течением времени эти города будут неизбежно украинизированы. Лет 40 тому назад Рига представляла собой немецкий город…  теперь Рига — чисто латышский город. Лет 50 назад все города Венгрии имели немецкий характер, теперь они мадьяризированы. То же можно сказать о тех городах Украины, которые носят русский характер и которые будут украинизированы, потому что города растут за счёт деревни»

Й. Сталін. З виступу на Х з’їзді РКП(б), 1921 р.

Росія дала підрости новому поколінню, новій спроможності українців бути собою, а потім це все стесала під корінь, щоб на десятки років забезпечити собі спокій»

М. Маринович

Історики досі сперечаються про те, чим же була насправді славетна українізація 20-х років. Щирою спробою більшовиків здійснити на ділі проголошену ними програму рівноправності націй? Вибухом української енергетики, що був уможливлений послабленням Московії при переході її від однієї моделі національного гноблення до іншої? Диявольським підступом «червоних» стратегів, яким кілька років українізації дали змогу виявити розвиткоспроможні елементи українства, котрі підлягали першочерговому знищенню?.. Єдина «прямолінійна» відповідь принципово не може бути вірною, оскільки в процесі були задіяні різні соціальні чинники та представлені неоднакові, нераз полярно протилежні інтереси та стратегії. Так чи інакше українізація стала яскравим періодом, котрий за багатьма ознаками виламувався з тієї трагічної української історії, яку, за Винниченком, «треба читати з бромом». Це була доба, коли:

- у виступі сталінського намісника Л. Кагановича сформульовано таку широку й ґрунтовну програму українізації, якої не спромігся висунути дотепер жодний з лідерів незалежної України;

- ще далі заходили окремі українські діячі епохи – М. Хвильовий з гаслом «Геть від Москви!», М. Волобуєв у праці «До проблеми української економіки») та ін. Потужні тенденції «усамостійнення» демонструє в цей час і розвиток української мови, зокрема її лексики, граматики та правопису;

- Україна мала за кордоном активно діючі консульства та представництва, а українські медії – власну кореспондентську мережу, незалежну від аналогічної мережі російських видань;

- українські делегації відправлялися в Москву (!) з перекладачами;

- до 2/3 військових навчальних закладів республіки та чимало військових частин працювали в україномовному режимі;

- українською мовою виходили багатотомні збірки творів класиків світової літератури, видавалися книжки, нераз відсутні в російськомовних версіях;

- розлога мережа українських установ (навчальні заклади, клуби, художні колективи, видавництва та їн.) охоплювала місця проживання українців за межами УСРР: від прикордонних районів Курщини та Білгородщини – до Казахстану й Далекого Сходу.

Українізація не була винаходом більшовиків. Проблема надання українській державі українських форм і змісту з перших кроків постала перед очільниками УНР, гетьманату та Директорії. Саме у владних кабінетах цих формацій накреслено перші плани розширення вживання української мови, затверджено державну символіку, вжито заходів до інституційної підтримки національного шкільництва, культури тощо. Ресурси для виконання цих планів та заходів були вкрай обмеженими, а терміни виявилися мізерно малими… Комуністичні структури в Україні на той час офіційно не визначилися зі своєю національною політикою, проте переважно неукраїнський склад цих структур (в 1922 р. лише 11% членів ВКП (б)У вільно володіли українською мовою) та відверта українофобія значної частини їхніх очільників самі по собі були чинниками доволі промовистими…

Між тим більшовицький Центр перейнявся несприйняттям комуністичних ідей багатьма національними меншинами та «розгулом контрреволюції» в регіонах розселення цих меншин. Остання подекуди набувала форм правдивої національно-визвольної боротьби, що суперечило намаганням більшовиків постати перед світом «друзями пригноблених народів» та показати рішучий свій розрив із імперськими практиками царату. Відтак було взято на озброєння тактику «коренізації» більшовизму шляхом залучення представників місцевих національностей до партійних лав і підтримки владою мов та культур меншин. Це підштовхнуло до активності національно свідому меншість українських більшовиків – 1 серпня 1923 р. вийшов декрет Раднаркому УРСР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння розвиткові української мови»*. Проте ще зо два роки очільники «українських комуністів» німець Е Квірінг та росіянин Д. Лєбєдь активно саботували українізацію, аж поки на чолі республіканської парторганізації не було поставлено єврея Л. Кагановича, який з подачі Москви «ввімкнув зелене світло».

В правовому сенсі українізація являла собою низку циркулярів різного статусу, прийнятих  партійними та радянськими органами в Харкові (тодішній столиці України) й на місцях. У переважній більшості випадків порядок ухвалення та втілення в життя цих документів важко назвати демократичним. При тому розмежування компетенцій та сфер відповідальності було нечітким, а стимули й заохочення, рівно як і санкції до порушників «українізаційних» приписів уживалися нечасто й безсистемно**. Кидалася у вічі відсутність регіональної диференціації підходів – всуціль україномовний повіт де-небудь на Полтавщині й, приміром, тодішня Одеса, де українці, а тим більше носії мови становили мізерну меншість мусили українізуватися однаково й майже одночасно. Цілий процес рухали енергія та ініціатива кількох діячів, які посідали на той час впливові посади в республіці.

Попри авторитарні механізми українізації, в цілому цей процес відповідав «стандартам» тієї політики активного національного будівництва, яку провадили уряди низки новопосталих на той час держав – хіба окремі його моменти нагадували більш одіозні практики, як-от, приміром, мадяризацію слов’ян в Австро-Угорській монархії. Для національних меншин незручності українізації значною мірою були компенсовані паралельним широким розвитком їх власної національно-культурної автономії – вони дістали «свої» навчальні заклади, видавництва, театри, рідномовні місцеві ради й навіть подеколи автономні райони.

Великою мірою українізація виявилася запотребуваною. Вона, зокрема, полегшила швидку ліквідацію неписьменності, що стало безперечним досягненням нового режиму. Сформований українізацією соціальний клімат «позитивної дискримінації» стимулював українців полишати «облюбовані» ними соціальні ніші забитих селюків, малокваліфікованої робочої сили, хатньої обслуги в заможних містян тощо. Так, в 20-ті рр. стрімко зростає частка українців у лавах ВКП(б), серед робітництва, студентів, службовців, керівників різного рівня тощо – при тому в Україні, на відміну від багатьох «союзних республік», не існувало квот та переваг для титульної національності. Переживали свій розквіт українські шкільництво, видавнича справа, література, медії, театр, кінематограф.

Чому ж у текстах сучасників звучать нотки невдоволення українізацією та тривоги за її перспективи? Мабуть через те, що вона не розширила помітним чином території та соціальні анклави розповсюдження живої української мови. Нераз працівники «українізованої» установи в побуті залишалися російськомовними й тихою сапою повертали ситуацію «на круги своя» - поширеність такої практики засвідчує повторення тих самих приписів у дедалі нових циркулярах. У багатьох середовищах ситуація так і не встигла зазнати відчутних змін, недаремно М. Вороний казав, що повірить в українізацію лише тоді, коли «катеринославські повії пропонуватимуть себе українською мовою»***… Масове ж ставлення росіян до цього процесу вповні засвідчує відомий вірш Маяковського «Долг Украине» («Говорю себе: товарищ москаль, на Украину шуток не скаль»).

Неоформлений ідеологічно та організаційно опір українізації був розповсюдженим явищем, яке давалося взнаки повсюдно й на всіх рівнях. «Дисидентів» надихали штучність деяких українізаційних практик, нещирість частини її провідників (які самі не володіли до пуття українською мовою чи вживали її лише «з обов’язку»), розуміння тимчасовості цього тренду та його невідповідності стратегічним інтересам Московії. Основною формою опору було просте ігнорування українізації – масове й по суті безкарне. Так, в 1930 р. в Артемівську (Донбас) близько половини службовців цілковито ігнорували українізаційні приписи, а кілька сотень осіб домоглися офіційного звільнення від цього тяжкого обов’язку… Одеська опера відмовилася ставити вистави українською мовою, аргументуючи це тим, що її колектив спирається на традиції італійського та російського виконавського мистецтва. Набуло поширення глузування з українізації вы говорите это серьезно или по-украински?»), гіперболізація її «жахіть», уїдливі кпини, анекдоти тощо. Зрештою, серед московських та місцевих керівників та ідеологів ніколи не переводилися активні противники проукраїнського курсу.

Наслідком національного відродження в більшості європейських країн стало масове поширення націоналістичного світогляду, перетворення пересічного чеха, словака, фіна, хорвата, литовця, галицького українця тощо на носія національної ідеї. Українізація 20-х рр. не могла похизуватися схожими здобутками. В масовій національній свідомості, яка залишалася двоїстою й невиразною, українство далі асоціювалося радше з селом, шароварами, самогонкою тощо, ніж із новітніми практиками, поступом, кар’єрними перспективами – недовготривалість українізації була очевидною, проте далеко не єдиною причиною такого стану речей… Ба більше, як засвідчила зокрема п’єса М. Куліша «Мина Мазайло», навіть на піку українізації паралельно з нею тривали русифікаційні процеси.

Між тим зовнішні обрії змагань «за українську Україну» вчергове затяглися хмарами. Якщо на поч. 20-х, коли більшовики давали «відмашку» українізації, Совдепія лежала в руїнах і гарячково шукала замирення з усіма ворожими їй чинниками, то тепер «червоний» режим відчутно зміцнив свої позиції. На дріжджах НЕПу піднялася економіка; контрреволюція, як і протиборчі «ухили» в лавах самої ВКП(б) були в основному поборені; завершено розбудову репресивного апарату. Тим часом охоплений кризою демократичний Захід сподівався на багатомільйонні контракти з Москвою й був готовий заплющити очі на негативні моменти в її внутрішній політиці. Над Україною, яка ще додивлялася свої рожеві «українізаційні» сни навис чорний привид російського тоталітаризму – її пробудження з тих снів виявилося як ніколи досі жахливим…

* «Історично» їй передувала «компромісна» постанова ВУЦВК від 21 лютого 1920-го «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з російською».

** Приміром, 30 грудня 1925 р. Центральна Всеукраїнська комісія з українізації вирішила була показово звільнити кількох службовців за вороже ставлення до української мови, проте вже 1 лютого ці звільнення були оголошені умовними.

*** Індикатором успішності мовного відродження повій робить та обставина, що цій категорії мовців найменшою мірою властиві міркування службового обов’язку, національна ідея або інші штучні мотиви. Вони користуються певною мовою лише тоді, коли ця мова живе своїм природним життям, незалежним від змінних орієнтацій еліт.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Психолог Ерік Берн про те, як батьки програмують долю своїх дітей
Ерік Берн — автор знаменитої концепції сценарного програмування і теорії ігор. Берн впевнений, що життя кожної людини програмується до п'ятирічного віку, і всі ми потім живемо за цим сценарієм.
Читати більше
Українець, що став прототипом Джеймса Бонда
Чи знали ви, що прототипом славетного Джеймса Бонда був українець? Авантюрист, що погоджувався на найризикованіші завдання. Коли Ян Флемінґ взявся за писання першого роману про "агента 007", нічого вигадувати не довелося – просто взяв за основу колоритного одесита.
Читати більше
Коти, яких спіймали на гарячому (фото)
Цікавість котів безмежна. Їм завжди цікаво, що ви робите, куди пішли, що принесли і, звичайно, що їсте. Навіть якщо ви будете їсти огірок, кішка буде сидіти поруч і всім сумним виглядом показувати, що совісті у вас немає, якщо не ділитеся... Тому-у-у... всім котиків:)
Читати більше