УКРАЇНА - НЕ ХАТІКО! Ми не можемо чекати на господаря вічність!

Нас не раз вже били по лапах – перевіряли, чи далі стоятимемо на своєму. Стоїмо, і з місця не рушимо. Але чи тому, що такі витривалі? Чи, можливо, причиною є звичка міцно притискати хвоста до землі, щоб нічий чобіт його не пошкодив?

От як так сталося, що зріла Україна – як той закомплексований інфант, що недоотримав батьківської любові? Вічно вона чекає теплого слова з закордонних посольств, підтримки, інвестицій, кредитів, політичних милиць, – бо досі не вірить, що вже виросла і може діяти самостійно. Все чекає, що хтось її полюбить та вигодує, як той добрий неньо.

Був вже у світі один такий герой – псом Хатіко звався. Теж чекав на морозі, що годувальник покличе додому. Спитаєте, чи так життя склалося, як йому гадалося? – Ні. Навряд чи тому, хто сидить на місці, по житті дуже щастить. Якось би воно не справедливо було. Але є й позитивний момент, втішу: "чекання" Хатіко стали всесвітнім еталоном терпіння, добрі люди їх вшанували та увіковічили… Посмертно.

Отож спитайте себе, свою совість та інтуїцію: чи маємо ми право так довго чекати, пробачати байдужість? Хто замість нас згодиться будувати новий дім, хто замість нас підніматиме наші ж примерзлі хвости?! Та моліться, моліться вогняно, щоб історія України не закінчилась так само сльозливо та по-собачому – надгробком.

Немає й не було країн сильніших чи слабших – є тільки доладність кувати майбутнє з підручних матеріалів. Вміння або йти вперед своєю ходою, або віддано чекати поводиря. Не погоджуйтесь на свідому сліпоту, бо хто зна, куди нас заведуть турботливі "месії"…
 

Почуй і ворушись, народе, будуй новий прихисток. – Бо господарі повернуться хіба аби запроторити тебе до псярні.