Почуваюсь героїнею фільму. Дуже важкого, але, безсумнівно, оскароносного. Фільму про героїзм, мужність, волелюбність і велич нації. Знаєте, в школі нам постійно говорили, що ми будуємо майбутнє нашої країни. Так, думали ми, кожен стане кимось в цьому житті і буде своїм професіоналізмом служити на благо держави. Ніхто й подумати не міг, що то майбутнє зовсім не таке далеке й ефемерне.
Минулого року, вступаючи до вишів, ми планували своє життя років на 10 вперед, а тепер ніхто не знає, що буде завтра. Натовп гамірних дітлахів зіткнулись з таким життєвим вибором, що усі наші написані твори з літератури про честь, доблесть і любов до життя та рідного краю здаються такими реальними. Так, можливо, наше життя не так вже й змінилось, ми й далі ходимо гуляти, думаємо про навчання та будуємо плани на майбутнє, але усі прекрасно розуміють, що тепер все зовсім по-іншому. Що ми проводимо наших друзів та рідних на війну.
В найстрашнішому сні ніхто не міг навіть допустити думки, що в століття кібернетики та новітніх технологій, через примхи одного тирана будуть гинути люди. Часом, перед сном, замість якихось райдужних картинок, переді мною постає зима. Очі тих людей, які стояли до останнього та тих, хто віддавав останнє. Очі сповнені надії.
Так, наше життя продовжується, але замість винаходів британських вчених, у стрічці новин все більше інформації про допомогу військовим та біженцям, замість безглуздих попсових пісень - патріотичні заклики, нарешті наша символіка витіснила заокеанську з модних тенденцій цього літа та ще багато таких незначних дрібниць, але наше покоління стає все більш свідомим. Ми переживемо це, станемо значно сильнішими, нарешті припинимо нарікати на життя і шукати кращої долі. Герої гинуть не даремно.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
