"У Сонця інша назва". Запуск прологу

Чи існує інша форма мислення? Чи є світ для тих, хто знайшов сенс життя, побачив світло серед темряви та темряву серед світла, переродився достатню кількість разів та не зміг більше бути рабом Землі? Я маю на увазі дещо неосяжне, але таке знайоме, те, що говорить з нами через сни та передчуття, через емоції при погляді чи то на море, чи на небо. Відчуття, коли пишеш книгу та слухаєш космічну мелодію і тебе ніщо не перериває – ти не тут. Моменти, які не дають твоєму тілу жити, бо живе твій мозок такі чарівні, що ти затамовуєш подих.

  Любов до цього світу безмежна, його недоліки красиві, а те, що ми називаємо моментами щастя – це шматочки того самого оспіваного Раю. Стільки характерів, ситуацій, емоцій, це мій ідеальний неідеальний світ. Хто його створив, хто ним володіє? Ми? Бог? Дізнатися – це перестати жити, заздрю тим, хто ніколи не замислювався про істину, хто не знає про відчуття, коли всі думки та емоції, що були  і будуть серед людей  знаходяться всередині свідомості. Знаєте, насправді в кожному з нас є все, що є в інших, але це досі ніхто не розуміє. Ми хочемо чогось- досягаємо мети- хочемо більшого, не милуючись тому, що  маємо. Навіщо ми так робимо? Війна людей за щастя чи війна зі щастям? Мабуть, людина, яка намагається осягнути таке, порозумітися із суттю зійде з розуму та стане непридатною для життя поміж інших. Навіщо їй таке робити, хіба вона не має буденних проблем? Скажу одне, так, кожен несе в собі весь світ, але повністю його не використовує, нам дана лише крихітна частинка закладеного потенціалу, так от, божевільний, котрий гуляє з думками про позаземне позаземного,  отримав гірку жагу до істини, яка ніколи не дозволить йому дивитися на картину, вона змусить розглядати мазки фарби.

  Я – Людина, яка ніколи не вміла зрозуміло говорити, істота, котра бачить себе всюди, але не бачить ніде. Якщо говорити про чорне та біле, то я сіре. Все, що ми  вчили – ми ж і вигадали, адже легше жити за правилами та законами: кожен підсвідомо шукає хазяїна. Людина, котра бачить, що в світі панує туман, подібна гелевій кульці, яку було відпущено в небо: все навкруги заважає їй побачити зорі.

Я- Людина, коли я говорю про істину, інші не розуміють, або ж їх починає боліти голова. Тому я говорю лише з собою та зі Всесвітом, також подеколи розповідаю про свої переживання пустим інтернет-сторінкам , або ж беру ручку і вимальовую дивні букви, які постійно ранять моє серце. Я так люблю цей світ та істот, котрі в ньому є, але так боляче, коли мені не дозволяють насолодитися цим. Може в цьому моя вина? Чи могло бути таке, що через мої дії мене нарекли на образ мандрівника непізнаним і непотрібним? Як би там не було, це я, і моя історія буде писатися допоки у нашому Всесвіті триватиме життя.