В подлітковому віці я завжди відчувала прагнення приєднатися до якоїсь культурної спільноти, але моє місце завжди здавалося тимчасовим, оскільки швидко ставало нудно. Вся неформальна група складалася з невеличкої компанії друзів-однокласників, з якими ми ділили спільні музичні смаки та уявлення про проведення часу.

Під час навчання в старших класах я потрапила до полтавського ліцею, де вчилися хлопці із подібними музичними уподобаннями. Ми миттєво подружились. Ми обмінювались новими треками, вчилися грати на музичних інструментах, освоювали програмне забезпечення для створення музики на комп'ютері, який ми самі зібрали. Ми створювали власні композиції, записували треки, проводили репетиції та виступали на шкільних заходах. Згодом ми навіть створили власну групу. Також ми організовували фотосесії та знімали аналогові фотографії (це було окремою насолодою). Ми дівчата теж брали участь у фотосесіях. Ми жартували над буржуазією та її моральними цінностями.

Для мене субкультура була способом протесту. Також було важливо мати рівнозначних прихильників з подібними інтересами та музичними уподобаннями. Ми слухали thrash і death metal 80-90-х років, намагалися наслідувати музикантів, які грали у цих жанрах.

Згодом, з виходом в доросле життя, багато з нас знайшли свій шлях у різних сферах, але ті спогади залишились. Субкультура нині вже не та, але дух протесту та спільні інтереси залишаються. Ми можливо не одягаємося в чорне та не насміхаємося над обывателями, але той вогонь в наших серцях, що прагне вираження та самовиразу, ще живий.