У пошуках "п'ятого Харкова"

Чи знаю я Харків? Який я знаю Харків? За Юрієм Шевельовим, це місто існувало, існує ніби у чотирьох вимірах. Сьогодні воно йде до п’ятого. Чи, може, топчеться на місці? Відповіді на ці питання я разом з іншими харків’янами намагалася знайти на зустрічі з Оксаною Забужко, яка нещодавно відбулась у Харкові.

Переповнений зал "Єрмілов Центру" обговорював, дискутував, сперечався з письменницею про філософські концепції розвитку для когось рідного, для когось ще не рідного міста. Саме з цієї зустрічі стартував історико-літературний марафон "П’ятий Харків", у рамках якого до міста запрошуватимуть знакових особистостей сьогодення, які мають свій погляд на його історію та сучасність.

Спроба "проговорити"

"Єрмілов Центр" знаходиться у підвальному приміщенні Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Концепція його зали схожа на амфітеатр, і це трохи збило з пантелику усміхнену і, я б навіть сказала, захекану, Оксану Забужко, яка прилетіла на зустріч з харків’янами відразу з потягу. Письменниця зізналась, що їй не зручно буде говорити спиною до слухачів, проте – довелось.

Вступне слово було за Сергієм Жаданом. "Для нас – це спроба проговорити якусь візію Харкова в майбутньому. Всі ми любимо наше місто, всі ми звикли говорити чи не говорити, ігнорувати чи не ігнорувати якісь речі стосовно першої столиці. 
 
Але є така велика проблема – Харків страшенно велике, сегментоване, страшенно розрізнене місто. Виходить парадоксальна ситуація – ми всі розуміємо, який у нашого міста є потенціал, ми розуміємо, яка в нашого міста цікава історія, а з іншого боку – ми самі себе часто не чуємо, ми самі схильні недооцінювати значення цього потенціалу, і культурної спадщини, і значення, загалом, можливості самих себе. Тому ми, власне, й придумали цей проект "П’ятий Харків"

Харків Оксани Забужко

Оксана Забужко почала з того, чому Харків для неї особливе місто. Виявляється, десь на Холодній Горі, 82 роки тому радянська влада розстріляла її двоюрідних дідусів, членів "Просвіти". "Десь моя рідна кров лежить у цій харківській землі" - сумно констатувала письменниця. Проте згодом розповіла – незважаючи ні на що, це місто її навчили любити. Його багатогранність відкрив для пані Оксани Юрій Шевельов: з ним вона вела листування, яке побачило світ у друкованому вигляді. У розмові письменниця робить висновок, що оті його "перший, другий, третій і четвертий" Харкови можуть насправді співіснувати.

"Його третій Харків – оце той Харків, який визначив Харків розстріляного відродження, отой Харків, можливо, я би сказала, найвищого модерну, добу синтетичного злету української культури, отої кондиції, до якої вона досі після сталінського погрому 30-х так і не відновилася. І, власне, імпульси від того розстріляного відродження, вони через все 20 століття котяться. Якоюсь мірою, луною цих імпульсів наступні покоління трималися, і цим імпульсам ми завдячуємо тим, що ми тут сьогодні є. І тут є оця одночасність, синхронність співіснування. Співіснування, співпереплетення різних часів, різних культурних епох в одному просторі, оцей самий Харків, як надзвичайно цікаве, надзвичайно потужне, пронизане різними нервовими струмами, але дуже живе і дуже вібруюче місто, в якому кожен може знайти для себе другий, третій , четвертий, п’ятий, хтось перший. Є ці різні Харкови, є ці різні виміри."

Я в Харкові живу більше десяти років. І я розумію, про що говорить Оксана Забужко, маючи на увазі співіснування і співпереплетіння цих "шевельовських вимірів". Навіть поживши у різних районах цього міста, я відчула віяння різних історичних епох, які йому довелось пережити, і які, подекуди, ще лишилсь.

Колись, в студентські роки, повертаючись глибокою ніччю з фестивалю, який проходив десь далеко від міста, мені з моїм хлопцем довелося пройти по найдовшому проспекту першої радянської столиці України – Московському проспекту, вздовж якого знаходились, знаходяться індустріальні гіганти-заводи. Так от, тоді мені здавалось, що я йду по кладовищу. Один завод повністю розібрали, потужності іншого були лише трохи освітлені, але я знала, що територія його цехів здається в оренду, виробництво практично стоїть, інші заводи, ніби працювали, але, як то кажуть, дихаючи на ладан. Тоді я мало розбиралася в тих процесах, але відчувала одне – радянський Харків, індустріальний гігант поволі помирає. Я дивилась крізь ніч на його помпезну архітектуру житлових будинків зі шпилями, серпами і молотами, і знала – відродження, оновлення цього міста, яке тоді тільки ставало "моїм", буде важким і дуже болісним.

Харків 2014-го

Яким був Харків 2014-го, я знаю здебільшого з екрану телевізора та дописів у фейсбуці. Так склалось, що саме в той період я була у декретній відпустці. Єдине, що я пам’ятаю – почала тихіше спілкуватися з дитиною на дитячому майданчику чи в громадських місцях, бо розмовляю українською мовою, а повсюди було дуже багато агресивно налаштованих людей, для яких я була і є в Харкові "бандеркою". Те, що я тоді відчувала, дуже влучно описала на зустрічі Оксана Забужко.

"Я дуже свідома того, що Харків весни 2014 року – це теж окремий вимір цього міста, яке сьогодні себе з ноткою гордості (може, мені як аутсайдеру, здається) називає себе прифронтовим. Місто весною 2014 себе відстояло. Минулого року на Венеційському бієнале на мене величезне враження справило, як я, бродячи від концепту до концепту, раптом наткнулася на щось знайоме і почула щось знайоме. Це була композиція Миколи Рідного, харківського художника, де йшли краєвиди Харкова, порожні, без людей, а в аудіо була фонотека весни 2014 року, отих сутичок, отих голосів - лайки, крики: "Да что ви делаете? Фашисти!Фашисти!…" І весь цей гул. Я залипла, я просто залипла. Я сиділа там, обливаючись сльозами, сорок хвилин, слухала Харків 2014 року, і якось воно мені це було про всі оті шевельовські Харкови. І всі оці систематизовані Харкови злилися в якийсь такий суцільний гул - пологів. Оце крик болю. Весь цей гул був гулом народження, процесом самонародження нового міста, нової якості. Для мене тоді відбулося народження п’ятого Харкова, його зафіксував харківський художник."

Харківська "вата"

"Ватників" у Харкові, на жаль, вистачає. Прислухаюсь до розмов у громадському транспорті, чую про що говорять бабці та літні жіночки на лавочках біля будинку, у черзі в магазині… Спостерігаю, роблю висновки. Часто болісні. Але вже не дивуюсь.

Оксана Забужко переконує – багато подорожує Україною і, за її словами, Харків – не найбільш "ватне" місто, "тої "вати" і в Києві, мовляв, вистачає." І знову я цілком згодна з пані Оксаною. Ми з нею, до речі, землячки, я теж з Волинської області родом. І от коли влітку їду додому - у передмістя невеликого районного містечка Камінь-Каширський, то серце моє там щемить – більшість чоловіків на заробітках в Росії, молоді хлопці "косять" різними способами від армії, діти продовжують рости на російських серіалах про бандитів і мажорів, слухати російську попсу і вважати, що говорити російською – це круто. Тому, справді, "ватників" вистачає скрізь. Бо практично всі роки незалежної України її вели до залежності та розпаду.

"…локальні ЗМІ, вони обробляли різні регіони по-різному. Щоб здійснити демонтаж країни, щоб її розібрати по частинах, щоб вона себе як цілості не бачила. У нас лишався тільки прогноз погоди, де можна було бачити єдину країну. Оце був єдиний силует країни. Політика роздроблення, як зараз лицемірно кажуть – федералізації, кожен регіон обробляли по своєму. Приїжджаєш, і в кожному місті люди розповідають, коли це починалось, як це починалось. Коли починали з’являтись міліарні структури типу харківського "Оплоту", як починалась підготовка до розколу країни, який мав відбутися у 2014 році. По тій всій підготовчій роботі, яка була проведена, якої ми не помічали, вони розраховували, що Україна впаде їм до рук як спіле яблуко"

Як Харкову у 2014 році вдалось відстояти себе як українське місто? Хто зіграв у цій позиції ключові ролі? Одні харків’яни, які прийшли на зустріч з Оксаною Забужко, стверджували, що місто відстояв "Аваков з вінницькими омоновцями, які звільнили ХОДА", на що декан філософського факультету ХНУ ім. В.Н. Каразіна Іван Карпенко, не погодившись із ними, зауважив: "Я не знаю, чи врятувало би 300 спартанців Донецьк, я не знаю, чи врятувало 70 "омонівців" Харків, якби це був не ТОЙ Харків…"

ТОЙ Харків для мене - це дуже неоднозначне місто. Тут багато людей живе у так званому, я би сказала, "підвішеному" стані – вони не знають з ким вони, за кого вони, вони не можуть визначитися, вони просто хочуть "добре жити". І саме те, що вони не вийшли на площу за "руській мір" зіграло не останню роль у тому, що Харків вдалося відстояти.

Розмова про те, яким має бути "п’ятий Харків", продовжиться. Наступним гостем зустрічі має бути Андрій Хаданович, білоруський поет, з яким, за словами Сергія Жадана, будуть говорити про Харків у контексті українсько-білоруських відносин.

Людмила Лутицька