У кого стріляв Микола Скрипник? Деякі подробиці секретної сталінської операції "Заноза"

Пантелеймон Казимирович Василевський (на жаль, уже покійний) під час Другої світової війни склав присягу і став членом ОУН… на Кубані (маловідома сторінка нашої історії!). Двічі його засуджували на 25-літній термін ув'язнення, декілька разів він був на волосок від смерті. Що й казати – унікальна людина!

Пантелеймон Василевський – енциклопедист. Пам'ятає кожну дату. Знає такі подробиці, які в жодному підручникові з історії не вичитаєш. Пропонуємо вам одну таку розповідь.

Мова йде про Миколу Олексійовича Скрипника (1872 – 1933), який у 1918 році був головою робітничо-селянського уряду України, в 1919-1925 роках обіймав посади наркома Держконтролю, наркома робітничо-селянської інспекції, наркома внутрішніх справ і наркома юстиції України. З 1926 року до дня смерті він був наркомом освіти України. Офіційною версією його смерті було самогубство. Мовляв, "заплутався в зв'язках із українськими буржуазними націоналістами", тому й застрелився.

Цю версію піддав сумніву колишній керуючий справами українського уряду Кісєльов, якого сталінська система запроторила в концентраційні табори. А правду про вбивство, а не самогубство Скрипника розповів йому обер-кат України Балицький, український Ягода, Єжов, Берія, який свого часу засадив Кісєльова в концтабір і, зрештою, сам потрапив туди.

І Кісєльов, і Балицький на волю вже не вийшли. Ніхто б досі не знав подробиць убивства Миколи Скрипника, якби в 1950 році в одній камері не опинилися Кісєльов і Пантелеймон Василевський, якому Кісєльов і розповів усе почуте від Балицького про вбивство Скрипника.

"Гільйотина України” в концтаборі

1950 року виїзна колегія військового трибуналу Архангельського військового округу під головуванням полковника юстиції Березовського засудила Пантелеймона Василевського до 25 років ув'язнення (вже вдруге). Після нелюдських тортур його кинули в камеру, в якій свій третій тюремний термін відсиджував Кісєльов. Стан Василевського був між життям і смертю, і тільки дивом йому вдалося вижити завдяки Кісєльову.

Переконавшись, що Василевський ніякий не стукач (бо сталінські сатрапи своїх "сексотів" до смерті не забивали), Кісєльов повідав Пантелеймону Василевському багато колишніх державних таємниць.

Забігаючи наперед, скажу, що однією з таємниць була правда про голодомор в Україні 1932-1933 років. Базуючись на спогадах Кісєльова, Пантелеймон Василевський розповів про це в Києві на початку вересня 1990 року на Міжнародному симпозіумі з Голодомору. В одній з перерв до нього підсів Руслан Пиріг, головний хранитель партійних архівів, який підтвердив правоту слів Василевського, бо та правда про голодомор й донині зберігається в тих архівах. Звісно, зважаючи на своє високе становище, Пиріг не міг відкрито тоді цю правду розголосити. Однак у наступні роки багато з того, про що говорив на симпозіумі Пантелеймон Василевський, знайшло документальне підтвердження й було опубліковане в пресі. Цей відступ я адресую скептикам, які можуть піддати сумніву розповідь Пантелеймона Василевського про вбивство, а не самогубство Миколи Скрипника.

Олексій Михайлович Кісєльов з 1939 року перебував у Печорлагу і мав дозвіл на так зване безконвойне пересування. Він був десятником "погрузо-разгрузочных работ" на перевалочній базі. Вантажниками, як правило, працювали в'язні, яких було засуджено на тривалі терміни.

Одного разу Кісєльов здійснював заміри штабелів. Раптом хтось покликав його на ім'я та по-батькові. Високий і худий, з чорними пронизливими очима, запалими щоками в'язень не видався йому знайомим. Але коли він назвав своє прізвище, - Балицький, - жах і здивування водночас мимоволі пройняли Кісєльова.

До 1937 року, розповідає Пантелеймон Василевський, Всеволод Аполлонович Балицький був жахіттям України. Свого часу – голова ГПУ, а після організації НКВД став першим наркомом внутрішніх справ Радянської України. То був обер-кат України, який очолював усі каральні акції. Він доклав рук до жахливого голодомору 1932-1933 років, вів усі секретні процеси так званих "українських буржуазних націоналістів" і "ворогів народу". Він спричинився до того, щоб загнати Кісєльова в концтабір, куди, врешті-решт, потрапив і сам.

Кісєльов узяв Балицького собі в помічники. Причин цьому було декілька. Головне, що він хотів довідатися, чому Балицького, який користувався необмеженою довірою Сталіна, Постишева і Єжова, спіткала доля мільйонів політв'язнів? Чому "гільйотина України" (вислів Скрипника, з яким Кісєльов дружив) опинився в концтаборі?

Балицький розповів Кісєльову, що Сталін замінив йому розстріл двадцятьма роками концтаборів – "за деякі заслуги перед ним ще під час громадянської війни". Але скільки Кісєльов не допитувався, що ж то були за "особливі заслуги" перед Сталіним, Балицький так і не розповів, бо прекрасно розумів, що якщо хтось довідається про цю таємницю, то відразу може послідувати його фізичне знищення.

Однак були менші таємниці, які безпосередньо не загрожували його життю. Крім того, Балицький прекрасно розумів, що Сталін не дозволить йому вийти з концтабору, а доведеться йому загинути тут. Однією з таких таємниць і була секретна сталінська операція "Заноза".

ОПЕРАЦІЯ "ЗАНОЗА"

Пантелеймон Василевський розповідає, що, безперечно, Микола Скрипник був комуністом і вірив у перемогу тих ідей. Але при всьому тому він почувався українцем і був до певної міри українським патріотом. Скрипник неодноразово підкреслював: "Я став комуністом, але народився і помру українцем". Саме Скрипник був у двадцятих роках ініціатором і провідником українізації України, опікувався українським мистецтвом, був завзятим театралом. На переговори з московськими емісарами приходив виключно з перекладачем, хоча прекрасно володів російською мовою.

Звичайно, все це було неприйнятним для Сталіна та його поплічників. Миколу Скрипника поміж собою вони називали Занозою. "Эта заноза, эта националистическая заноза, эта харьковская заноза". Ось вони й носилися з ідеєю, щоб витягти цю "занозу"-"скалку" зі "здорового тела советской Украины". Скрипник заважав їм. Постійне його цькування не давало бажаних результатів.

Балицький розповів Кісєльову, який диявольський план знищення Скрипника був розроблений за вказівкою Сталіна в Москві – ОГПУ, особисто Ягодою та Менжинським. Секретна операція також дістала кодову назву "Заноза".

Спочатку, розповідає Пантелеймон Василевський, носилися з планом організувати транспортну катастрофу. Микола Скрипник мав звичку взимку їздити санчатами, накинувши на себе боброву розкішну шубу. Була ідея зачепити його автом, щоб воно, перекинувшись, задавило Скрипника. Однак згодом у Москві цей план відкинули.

Операцією знищення Скрипника керував Балицький та уповноважений ОГПУ в Україні Реденс, який був швагром Миколи Бухаріна. Балицький і Реденс розробили більш хитрий, досконалий і диявольський план. Технологія проведення операції "Заноза" була наступною.

На черговому засіданні політбюро Скрипника мали максимально рознервувати. Знаючи його гарячу натуру, планувалось довести його до "кипіння". І в той же час необхідно було викликати Скрипника на місце праці. Напередодні в нього буцімто зіпсувалися всі телефони. Скрипник розсердився і дав команду телефони відремонтувати. В кабінет прибули два "монтери". Один із них був відомий убивця на прізвище Карпов, який сидів у Харкові на Холодній Горі (знаменита харківська тюрма). За вбивство Скрипника його обіцяли відпустити на волю. Другим "монтером" був відомий артист харківського цирку, який умів імітувати голоси (на жаль, його прізвище Пантелеймон Василевський забув).

Співробітників Скрипника під різними приводами випровадили з роботи, а адміністратор, який, безперечно, був агентом ГПУ, запустив "монтерів" у кабінет Скрипника. Карпов моментально двома пострілами в потилицю вбив Скрипника з безшумного малокаліберного пістолета іноземного виробництва. Артист харківського цирку, який імітував голоси, зателефонував дружині Скрипника і голосом уже покійного її чоловіка сказав, що вирішив піти з життя. Псевдо-Скрипник говорив, що це єдиний вихід, що це буде горе для неї і Миколки, їхнього сина, але це горе треба пережити. Псевдо-Скрипник просив пробачення за, можливо, завдані якісь прикрощі і сказав, що дружина все зрозуміє після його смерті. Відтак артист харківського цирку вистрелив холостим патроном, щоб дружина почула цей постріл у телефон.
Тіло Скрипника було заховане у великій шафі, що стояла в його кабінеті.

Пізніше офіційно було повідомлено, що на постріл збіглися співробітники Скрипника, яких насправді тоді не було на робочому місці. Буцімто Скрипник стрілявся в серце, і вони побачили закривавлену сорочку. Ніби Скрипник не влучив, як слід, і ще був живий. Було написано, що його забрали в "амбулянт" (машину "швидкої допомоги") і в лікарні він ще був живий. Ніби він навіть помахав своїй дружині рукою, а її не допустили до нього, щоб він не хвилювався. І так ніби в лікарні Скрипник віддав Богові душу.

Того ж вечора, як розповідав Кісєльову Балицький, обидва виконавці були знищені в одній із камер харківського ГПУ. Труп Скрипника ввечері був вивезений і теж доставлений в управління ГПУ, а потім перевезений до моргу.

Далі була розіграна комедія похорону. Того ж дня в пресі з'явилося диявольське, лицемірне, підле повідомлення від ЦК компартії України, Ради Народних Комісарів, що такий і такий діяч, "заплутавшись у своїх зв'язках з українським націоналістичним охвістям", покінчив із собою. Були лицемірні промови над труною.

Ось так завершилося життя Миколи Олексійовича Скрипника. Операція "Заноза" пройшла успішно. Диявольське коло замкнулося.

Більшовики теж плачуть?

- А як склалася подальша доля Балицького? – запитую в Пантелеймона Василевського?

- У 1989 році тодішній шеф КГБ України генерал Голушко дав інтерв'ю кореспондентові "Радянської України" Євгенові Красновському. В ньому він стверджував, що, мовляв, Балицький не був такий жорстокий, як Єжов, Берія, Ягода, бо за нього буцімто було дещо менше арештів. Голушко бідкався, що, мовляв, він не знає подальшої долі Балицького. Виступаючи в 1990 році на тому Міжнародному симпозіумові з голодомору, я, між іншим, радив передати генералові Голушку (бо зазначив із сарказмом, що не може бути, щоб у залі не було агентів КГБ), що мені з розповідей того ж Кісєльова відома подальша доля Балицького. Навесні 1939 року в'язні на Печорі впізнали Балицького, знайшли для нього мотузок, зробили петлю й сказали, щоб він накинув її собі на шию. Він так і вчинив.

- 7 липня була річниця з дня загибелі Скрипника. Однак у пресі не було жодного рядочка про це.

- Так, і це мене дуже дивує. Бодай в офіційній версії про цю трагедію треба було згадати. Адже Скрипник був по-своєму видатною людиною. Так, він був комуністом, а я переконаний український націоналіст, член ОУН з 1942 року, однак вважаю кривдою пам'яті цієї людини подібне замовчування. Бо ж, незважаючи на всі протиріччя в його діяльності, в його вчинках, не можна заперечувати і те добре, і те позитивне, що він залишив у пам'яті українців.

- Я знаю, що за вашою розповіддю знятий фільм.

- Сценарій фільму написав письменник Решетилов Вадим Григорович, який давно займався збиранням матеріалів про Скрипника. Моя розповідь перевернула його уяву про останні дні цієї людини. Влітку 1991 року в Дрогобич приїжджала група Укркінохроніки, яка записала мою розповідь. Декілька років тому я побував у Києві. Фільм готовий, лежить на полиці. "Кіношники" стали бідними, як церковні миші, і для того, щоб запустити фільм у прокат, потрібні мільйони. До того ж, хтось дав йому безглузду назву – "Більшовики також плакали" на кшталт "мильної опери" про Маріанну, хоча ми домовлялися про іншу назву фільму – "В кого стріляв Микола Скрипник?"…

Анатолій ВЛАСЮК
(Із неопублікованої книжки "Із архівів газети “Тустань")