Титан повернувся на небо: життєвий шлях Левка Лук'яненка

У суботу, 7 липня, помер український інакодумець, людина слова, один з авторів "Акту проголошення незалежності України" Левко Лук’яненко. 

Народився Левко Лук’яненко 24 серпня 1928 року у селі Хрипівка, що на Чернігівщині. Що цікаво, саме цього дня за 63 роки його улюблена Україна проголосить таку довгоочікувану Незалежність, а автором "Акту проголошення незалежності України" був саме наш герой, пише 24 канал.

Левко Лук'яненко завжди виступав проти Кремля

Повертаючись до більш раннього періоду, відомо, що з раннього дитинства він багато читав і у своїх думках переймався долею українського народу. Наприкінці 1944 року його відправили зі школи до райвійськкомату для двотижневого військового вишколу, звідки забрали до лав Червоної Армії, незважаючи на вік, бо не зміг надати довідку про рік свого народження. Через чотири роки за чергового перепису записався 1927 роком, щоб мати підстави для демобілізації разом з 1927 роком. Пробув майбутній політик у радянському війську до 1953 року: служив кілька місяців у Житомирі, а потім у Києві, також з жовтня 1945 року служив в Австрії, потім – на Кавказі в містах Орджонікідзе, Нахічевань, був командиром мотоциклетного взводу. До слова, саме під час служби, коли він поїхав у відпустку додому, побачив нужду, приниження, дійшов висновку, що треба боротися за незалежну Україну та цьому слід присвятити життя – сталося це в 1950 році.

В 1951 Левко Лук’яненко вступив у комсомол, а потім і в партію. А в 1953 році став студентом юридичного факультету Московського університету, щоправда перед цим ще закінчив вечірню офіцерську школу. Випустившись із на той час столичного закладу вищої освіти, з 1958 року Левко Лук’яненко працював штатним пропагандистом Радехівського райкому КПРС, а з 1959-го – працівником адвокатури Глинянського району Львівської області. Упродовж цього періоду, а саме в 1954 році Левко Лук’яненко одружився. Згодом оселився з дружиною на Радехівщині.

Там він разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим, зрозумівши, що раніше обраний ними шлях є помилковим, вирішили орієнтуватися на підпільну боротьбу та створили опозиційну до радянської влади Українську робітничо-селянську спілку, в якій виступав за конституційне відокремлення України від СРСР. За це в січні 1961 він виключається з КПРС і його Львівський обласний суд засуджує до розстрілу "за антирадянську агітацію та пропаганду". Однак вирок згодом замінюють тюремним ув'язненням терміном на 15 років. Кару дисидент відбував у Мордовії в таборі суворого режиму ЖХ 385/7, а з 1967го три роки у Владимирській тюрмі, потім знову – у Мордовії.

10 грудня 1975 року, у день прав людини, Левко Лук’яненко разом із іншими політв’язнями оголосив голодування: саме цього дня його вивезли до Чернігівської в’язниці, де утримували до закінчення терміну.

У 1976 політв’язень вийшов на свободу та став одним із засновників Української Гельсінської групи, однак у 1977-му його знову заарештували та засудили до 10 років в’язниці і 5 років заслання. Левко Лук’яненко вийшов на свободу через 11 років – у 1988 році. Тобто 26 років свого життя він провів в ув’язненні.

У березні 1988 року політичного та громадського діяча заочно обрали головою відновленої УГГ, яка діє як Українська Гельсінкська Спілка (УГС). 23 квітня 1988 року йому запропонували виїхати за кордон, однак той відмовився, бо бачив, що ситуація в країні змінюється, вимальовується перспектива створення політичної партії. Указом Президії Верховної Ради від 30 листопада 1988 року Левка Лук’яненка було помилувано та звільнено із заслання. На початку 1989 року він повернувся в Україну.

Його вітають з проголошенням Акту про незалежність України (1991)

У квітні 1990 року на установчому з`їзді УГС його обрали головою створеної на її базі Української республіканської партії (УРП). У березні 1990 року Левко Лук’яненко було обрано депутатом Верховної Ради України І скликання від Залізничного виборчого округу № 196 (Івано-Франківська область). Згодом він став депутатом ще у трьох скликаннях (1994, 2002 І 2006 роки), а 16 червня 2007 року вийшов з Верховної ради за власним бажанням. Також на початку 90-х був членом комісії з питань законодавства та законності, членом Конституційної комісії, заступником голови Народної Ради.

Що цікаво, 1 грудня 1991 року Левко Лук’яненко балотувався на посаду Президента України, але програв, набравши 1 432 556 голосів, або 4,49% (3-й результат з 6 претендентів). 18 червня 1992 року склав повноваження депутата та залишив посаду голови УРП у зв’язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. Проте у листопаді 1993 року через незгоду з політикою уряду України подав у відставку та повернувся до України.

З 1998 року він є головою Української асоціації дослідників голодоморів в Україні. Також свого часу був президентом Української ланки Всесвітньої ліги за свободу та демократію; членом спеціальної ради "Громадської ініціативи "Форум національного порятунку" (з лютого 2001-го); членом редакційної комісії, представником Громадянського Комітету захисту Конституції "Україна без Кучми" для ведення переговорів з представниками режиму (з лютого 2001-го).

Три титани, які творили українську історію: Михайло Горинь, Левко Лук'яненко та В'ячеслав Чорновіл

Додамо, що Левко Лук’яненко був Академіком Академії наук вищої школи України (АНВШУ, 2001), почесним доктор права Альбертського університету (1993, Канада).

Нагороди

Указом Президента України Віктора Ющенко № 665/2005 від 19 квітня 2005 року за незламну волю, громадянську мужність і самовідданість у відстоюванні ідеалів свободи і демократії, визначний особистий внесок у становлення і розвиток незалежної Української держави народному депутату України Левку Григоровичу Лук’яненко присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

Також його нагороджували Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (22.11.2007, за активність і наполегливість у донесенні до світової спільноти правди про голодомори в Україні у XX столітті, багаторічну плідну громадсько-політичну діяльність), Почесною відзнакою Президента України (орден "За заслуги" ІІІ ступеня, 1992); медаллю імені Святого Володимира "Борцям за волю України" (1991, СКВУ).

У 2016 році президент України Петро Порошенко вручив Левку Лук’яненку Національну премію України імені Тараса Шевченка.

Твори

З кінця 80-х років Левко Лук’яненко почав літературну кар’єру. За життя він написав багато книжок. Найвідомішою роботою початку 90-х стала книжка "Сповідь у камері смертників", в якій він змалював свою боротьбу за незалежність України. Серед його робіт варто відзначити і такі твори: "Що далі?" (1989), "Сповідь у камері смертників" (1991), "За Україну, за її волю…" (1991), "Вірую в Бога і в Україну" (1991), "Не дам загинуть Україні!" (1994), "Народження нової ери" (1997), "У країні кленового листка" (1998), "Національна ідея і національна воля" (2008), "Незнищенність" (2008), "Де ти, доле України?" (2011), п’ятитомник "З часів неволі" (2005-2013), а також численні статті.

Наостанок додамо слова Левка: "Будьте сміливі, покладайтеся на долю і не бійтеся смерті. А найбільше любіть свій край, своїх батька й матір, любіть Україну. За парканом не сховатися. Особисте щастя і добробут можливі тільки в щасливій, захищеній і шанованій Батьківщині". 

Зображення-обкладинка — BBC.

[adSlot8]