2024 рік – це рік стодвадцятилітнього ювілею видатної української письменниці Докії Гуменної, яка понад пів століття була у забутті. А все тому, що мала пряму, правдолюбну вдачу, не підігравала радянській владі у страшні 1930-і й пізніші роки.
Сучасному українському читачеві Д. Гуменна відома, в основному, своїм романом «Діти Чумацького шляху». На щастя, в останні роки в Україні було видано ще дві книги: роман-хроніку «Хрещатий яр» і твір історичної тематики «Благослови, мати!». Та більша частина творчости цієї неординарної письменниці поки що недоступна для українців. За лаштунками кордону – і психологічна повість «Мана», збірка «Багато неба» (нариси), повісті «Внуки столітнього запорожця», «Вічні вогні Альберти», «Скарга майбутньому», «Серед хмаросягів» та инші її твори про життя українців у ХХ столітті. І перш ніж розглянути повість «Велике Цабе», вважаю, варто познайомити читача, хоч коротко, з життям письменниці та її доробком. Тож ця стаття має мету в доступній формі ознайомити широкі кола з відомостями про письменницю Д. Гуменну та її твори про доісторичні часи, зокрема про трипільську культуру. Наголос роблю на повісті «Велике Цабе».
Народилася Докія Кузьмівна Гуменна 23 березня 1904 р. в с. Жашків Таращанського повіту на Київщині (нині Черкащина). Закінчила двокласну школу, рік навчалась у Звенигородській гімназії. 1920 року вступила до педагогічної школи у Ставищі, де й зародився її потяг до літератури під впливом викладача, автора двох поетичних збірок Дмитра Загула. Навчаючись у 1922 – 1926 pоках на літературно-лінгвістичному факультеті Київського ІНО, Д. Гуменна видруковує в часописах свої перші короткі оповідання, входить до спілки селянських письменників «Плуг».
1928 pоку, на зорі колективізації, преса отримала завдання показати читачам переваги колективного господарювання на прикладі створених комун. Редакція часопису «Плуг» відрядила у південні райони України свого спеціального кореспондента: Докію Гуменну. Заручившись правом писати «повно й правдиво, як чула й бачила», вона вирушила на Дніпропетровщину, Запоріжжя й Кубань, де тоді переважало українське населення. Наслідком докладного вивчення життя того краю став цикл нарисів «Листи із Степової України» («Плуг», 1928 – 1929) та «Ех, Кубань, ти Кубань, хлібородная» («Червоний шлях», 1929). Саме ці нариси стали і злетом, і трагедією письменниці на першому, довоєнному, етапі її творчости.
Описуючи працю в комунах, технічне зростання села, захоплюючись красою наддніпрянського краю, авторка вже в першому «листі» з берегів над Кодацьким порогом відверто висловилася: «Тут, на камені, якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами... Селянське господарство занепадає, руйнується... Яка кому користь від цього? А тут ще й привид голоду...» [1].
На таку «ідеологічну невитриманість» реакція була блискавичною. Уже в № 11 часопису «Критика» А. Хвиля у «Нотатках про літературу» процитовані слова назвав «безпорадними рядками куркульського відчаю». Було зроблено суворий докір і редакції «Плуга», яка підпала під «буржуазні впливи». Завершальним акордом цієї кампанії прозвучала згадка про нарисовця на XIV партійній конференції Київщини у доповіді генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора разом із такими «націоналістичними» іменами, як Д. Донцов, С. Єфремов. Не прийнята до новоствореної Спілки письменників України, позбавлена можливости друкуватися, Д. Гуменна вимушена працювати секретаркою, стенографісткою у київських установах, виїздила в археологічні експедиції. Все це знайшло відображення у творах, які вона змогла написати, емігрувавши 1943 р. до Львова, потім до Австрії, Німеччини, а з 1950 року – переїхавши до США, де мешкала до кінця життя. Померла Докія Гуменна 4 квітня 1996 року у Нью-Йорку.
Більшість творів Д. Гуменної написано переважно в еміграції, однак уже самі назви багато говорять про їх тематику, де центральне місце посідає Україна, її історія й культура.
Провідні твори Д. Гуменної стали визначним надбанням української прози в діаспорі і зробили своєрідний внесок до загальноукраїнського літературного процесу. Це, зокрема, тетралогія «Діти Чумацького шляху» (1948 – 51), епічна хроніка «Хрещатий Яр» (1956) та історіософічний «Золотий плуг» (1968). Ці романи виокремлюю тому, що вони дають епічну картину української суспільности протягом першої половини XX ст., написані в одному жанрі, різноманітні в сюжетно-композиційному і стильовому пошуках. А це дає доповнює роздуми про традиції реалізму в українській прозі повоєнного часу, у прозі, політично не заангажованій.
Чотири романи тетралогії з вельми символічними назвами: «У запашних полях», «Брами майбутнього», «Розп’яте село» і «Ніч» – це чотири мозаїчні картини, в яких відбито соціальну еволюцію українців від кінця ХIХ ст. до 1930-х років. Письменниця, врешті не скута ідеологічними догмами, явила розквіт свого таланту у багатоплановому, композиційно ускладненому творі. Читач стає свідком життя трьох поколінь родин із Дрижиполя на Київщині, де «колись поле дрижало від славетної битви українського козацтва з ляхами й татарами». Ці книги – оптимістично-трагедійної тональности, як і доля головних персонажів. У них – крах людини як особистости: чи то хлібороба, чи творця художнього слова. Чи не вперше в українській прозі було розгорнуто таку панораму реальної дійсности 1930-их років. А читач приходив до висновку про вирок тій системі, яка доводить народ до зубожіння й виродження.
Письменниця робить свої художні відкриття на предковічних дорогах українства від доби палеоліту до сучасности.
Історіо-міфологічною називають повість-казку «Велике Цабе» (1952), як і феєрію «Епізод з історії Європи Критської» (1957), есе «Благослови, Мати!» (1994). Таке ж спрямування мають і инші вельми цікаві твори Д. Гуменної: роман «Золотий плуг» (з епізодами вивчення Мадієм давньої Скіфії), романи-есе «Родинний альбом», «Минуле пливе у прийдешнє», фантастична казка «Небесний змій», збірка мікроновел «Прогулянка алеями мільйоноліть». Усі вони мало досліджені літературною критикою, тому й важливо мовити про них детальніше. Однак нині об’єкт мого повідомлення – повість «Велике Цабе». Зокрема прагну познайомити читача із творами про дохристиянські часи в доробку Д. Гуменної й розкрити особливості відтворення трипільського світу у її повісті «Велике Цабе», зосереджуючи увагу головно на лексиці, зовнішньому оформленні, побудові сюжету та змалюванні авторкою народних звичаїв матріархального світу.
Загалом літературна спадщина Докії Гуменної становить понад 30 томів.
Інтерес української письменниці до звичаїв кревного народу, її спроба відтворити український матріархальний світ сприяли появі названих творів, зокрема «Великого Цабе». І це була «найприємніша гра, що визволяла від дійсності і врятувала від шизофренії» (у момент штучного краху в літературі, створеного радянською критикою). Як зазначає сама авторка, це було бажання створити літературне образне плетиво про давні часи і виплекати новий для української історичної прози жанр. Захоплення здобутками трипільської культури і первісними суспільствами допомагають Д. Гуменній не помічати вад того часу, побороти беззахисність від постійних нападів критики. Письменниця занурюється у світ прадавнини, таким чином утікаючи від сучасного їй життя. Спокій і затишок знаходить вона у книгах, найближчими її родичами в час відчаю, песимізму і пасивности стають книги про первісну людину. У своїх спогадах авторка писала: «Мені кажуть, що я примітивна, що хочу знати все про моїх найближчих родичів, бо ой, як важко бути безрідною і чужою в цій епосі!.. Тому, читаючи про примітивні суспільства і уявляючи себе серед них, ставало мені радісно, легко і затишно. Це мій світ! Бо цей, що в ньому живу, – виштовхує, я не маю в ньому місця, він мені нецікавий» [2, с. 270 – 271].
Д. Гуменна взяла на себе дуже важливу місію: художньо дослідити прадавню історію України, відкрити історичні й культурні цінності, які не зафіксовані у писемних джерелах, а дійшли до нас лише у фольклорі, звичаях та археологічних речах. Правдивість – одна з домінантних ознак творчої манери письменниці. Її творам про дохристиянське минуле притаманна саме ця риса. І ця правда ґрунтується на фактично науковій реконструкції давніх часів, бо у творах цього тематичного циклу є багато посилань на авторитетні дослідження з археології, історії, культури. І першим твором цієї тематики стала повість «Велике Цабе». Твір вийшов за кордоном у час, коли в Україні майже ніхто не знав про ту дивовижну минувшину: 1948 року. У післямові Д. Гуменна вказує, що основне завдання твору – «в приступній формі донести до широкого загалу скарби, які поки що залишаються скарбами вузького кола фахівців археологів», і пояснити, «що ж таке трипільська культура та яке відношення має вона до нас, українців» [3, с. 122]. Показово, що ця книга надрукована разом зі схвальними рецензіями авторитетних науковців-археологів В. Петрова і П. Курінного. У листі-рецензії до повісти В. Петров вказує на компетентність і сміливість авторки у виборі теми й уміння «оригінального відтворення міфу відповідно до конкретних етнографічно-археологічних матеріалів» [4, с. 147]. Археолог П. Курінний у своїй рецензії зауважує на прагненні письменниці довести, що «сучасна українська етнопобутова культура українського народу виникла і в основі сформувалась із трипільської культурної єдності і живе досі в багатьох відкликах її духу» [5, с. 150]. Літературознавець Г. Костюк підтримує цю думку і підкреслює, що в історії людства авторка має мету «віднайти і переконливо довести конструктивну духовну єдність української людини в давноминулому і цим ствердити його історичне право на рівне і почесне місце в сучасному та майбутньому... Землі» [6, с. 74].
Зміст повісти перебуває в обрамленні сучасного авторці життя. Скульптор Лука Савур, людина ХХ віку, торкнувся скелету трипільської жінки. Згодом він бачить сон із життя ІІ тисячоліття до н. е. Таким ходом авторка намагається пов’язати нас, українців, із трипільцями. Композиція: перебування Луки завдяку сну у трипільському світі – побудована так, що читач чітко бачить матріархальний устрій від розквіту до занепаду Трипільської культури, історично це складає три століття. Та цей проміжок не порушує взаємоузгоджености й місткости змісту, що свідчить про майстерність авторки внутрішньо організувати твір. Простір, у якому відбувається дія, – степи, луки й ліси української землі, які починає обживати матріархальний рід. Д. Гуменна подає пейзажі різних куточків України. Дія повісти відбувається і серед буйного зеленню лісостепу («Небо сходилось із землею ген-ген далеко, а замість лісу де-не-де у ярках витикалися кучеряві верхівки дерев, блищали якісь ставочки, наче мисочки з водою» [7, с. 23]), і серед степових просторів Півдня («Кругом лише будяки та трави густі й високі, як очерет» [7, с. 46]). Описано конкретні місця з археологічними назвами трипільських поселень: Коломийщина, Усатово, Володимирівка, станиця Костромська, про що Д. Гуменна наголошує у «Післяслові». П. Курінний зауважує письменниці, що «в конкретності місця й часу – Ваша велика сила» [7, с. 151], бо вона зуміла художньо поєднати різні часові і просторові рамки для створення цілісного образу світу Трипілля.
Внутрішньо організована, стилізована під зображений час і мова повісти як один зі способів реконструкції давнини, бо мова теж фіксує в собі знання про матеріальну й культурну спадщину народу. «Її розповідь про ту добу – це чарівна поема з добірним метафоричним словом. З внутрішнім ритмом, з мистецьким поєднанням реального з нереальним і давноминулого з сучасним» (Г. Костюк) [6, с. 72].
Оригінальну етимологізацію відомих нам слів Д. Гуменна пояснює у «Післяслові» так: «згармонізовані етнографічні та археологічні дані знаходять своє відображення в живій мові, цьому згусткові та нашаруванні колишніх ідеологій, зашифрованих у мовні символи. Вжиті приклади – лише малесенька спроба відтворити світоуявлення первісної людини, її злите сприймання всеоточення та асоціятивні шляхи, якими тотеміст, вогнепоклонник і сонцепоклонник творили нові поняття, а з ними й нові слова» [7, с. 142 – 143]. У повісті є слова, які потребують окремих пояснень, бо їх етимологія і сучасне тлумачення не співпадають зі смислами змісту. Напр., етимологічно «толока» – це «праця гуртом»; «люди, скликані для роботи», «робота, що виконується гуртом» [8, с. 671]. У повісті це слово означає місце, де живе рід, себто це село, хутір. Толоки у «Великому Цабе» мають символічні назви: Яга і Лелека («Яга» – чарівниця, «Лелека» – символ добробуту, родинного щастя, єдности роду). Вождя роду-толоки авторка називає застарілим словом «паніматка», у значенні «мати стосовно своїх дітей», «господиня, хазяйка дому», а ще «ввічлива форма звертання до господині, молодших жінок до старших, чоловіків до жінок» [8, с. 456]. Паніматка у повісті – це й символ життя, охоронниця, заступниця, чарівниця. У слово «посестра», котре тлумачать як «названа сестра або найближча подруга» [8, с. 495], Д. Гуменна вкладає инше значення: далекі сестри, рідні по крові. Вжито й діалектні слова, напр., «синова» (невістка), вважаючи, мабуть, що саме це слово – давніше. А як пояснити саму назву повісти? «Цабе» у прямому значенні – це «вигук, яким волів повертають праворуч», іронічне (сер. рід) – «поважна, впливова особа» [8, с. 730]. Саме це, друге, значення й вибирає авторка, іронічно називаючи чоловіка впливовою особою. Пояснити це можна, мабуть, насамперед бажанням авторки підкреслити досконалість матріархального устрою.
Инші власні назви нам, сучасним, мабуть, уже не стануть такими цікавими й пізнавальними, як були вони на час виходу повісти у світ: на початку 1950-их років, коли про рідну історію, культуру з її легендами, мітами, фольклором ми майже або нічого не знали. Тут і «той Хо, який живе у лісових нетрях» (с. 7), і відьма, котра «з божою силою знається, з Хорсом може замінятися подобою» (с. 12), і характерник Бусол, який уже двісі літ живе й усе знає, й Хорс, тобто Сонце, яке щороку родиться взимку, і «предвічна мати» Леля, «покровонька наша» (с. 36), і Ярило (літнє Сонце). Тут і «тризубчаті списи», й тризуб, що ним «об землю стукнула» химера-посестра (с. 57), і хорсів танок (с. 10), і химери-чарівниці, й дівич-вечір, й ігрища, де «ведмедя танцюють» (с. 63), і сварожичі…
...А лексика яка! Така, що відлунилася вона у мовленні моїх старших родичів через тисячі років: «навратилися», «посестра», «посестрий», «учта», «погиркалися», «чересла», «тісто-боговиця», яги, «боганці» («буханці»)… Красномовні й імення, і топоніми давні, щироукраїнські: дівчата Ягілка, Зизоока, Доня, дід Бусол, кінь Братчик; край Таврія…
І все-то те – про звичаї трипільського матріархату: «ще не дожили ми до такої ганьби, щоб десь у чужий рід із савур-толоки йти жити» (с. 66), та «як звичай, то хоч ти лусни, а переступити зась» (с. 67), та «в білий день на людях з чоловіком… О-ох, розпуста та розпуста…» (с. 68), або «нашого звичаю ніхто не ламає, в нас дівчина – диво з божої ласки, а не худоба» (с. 91), або «що толока, то таки не цабе» (с. 99)...
П. Курінний радить авторці: «Слова, що відповідають трипільським речам, треба зберегти, бо в них найбільше знайдуться слова трипільського походження (підлога, долівка, піч тощо)» [7, с. 154].
Повість Д. Гуменної «Велике Цабе» стала мовби символічним захистом трипільської культури і закликом пізнавати своє пракоріння. Зовнішнє оформлення і мовно-сюжетно-композиційна побудова повісти «працюють» на ідею гуманізму, яким наповнений твір. У центрі духовности родинного кола українців стоїть жінка-мати. «Це вона – охоронниця, покрова і опікунка свого роду, подайниця всілякого добра. Берегиня. Ось до кого треба звертатись з усіма своїми потребами» [9, с. 5]. Як тут не згадати Юрія Липу, адже саме жінка-мати заклала одну з підстав української вдачі, яку він називає «трипільством», котре поєднує такі елементи, як «пошана особистої гідності і бездоглядна воєнна дисципліна» [10, с. 195], а також працелюбність, миролюбність, гуманізм, гостинність… На образ жінки й звертає увагу герой повісти «Велике Цабе»: археолог і скульптор Лука Савур. Саме він після розкопок матріархального трипільського селища під Києвом на основі одного зі знайдених скелетів виліпив пластелінову… жінку. А вона, як дух того часу, повела його шляхами загадкового трипільського життя. Повела з теплом руки, красою, відкритістю, добром, яким повіяло від її рухів: «...вільно зійшла з постаменту, ступнула до нього, узяла за руку» [7, с. 5]. Герой втрапив у чарівний трипільський світ, де править Мати. Він уже не скульптор, а син Лелеки-толоки, який палко кохає дівчину Ягілку з Яги-толоки. Лука подорожує і мріє про свою кохану, знаходить, викрадає, шлюбується з нею і вертається в ріднокрай. Наче й простий сюжет, але авторка водночас подає читачеві художньо осмислену епоху Трипілля. І цей зображений нею світ містить згусток думок письменниці про родовий устрій і культове місце жінки у трипільські часи, авторських творчих роздумів про культурні й матеріальні здобутки протоукраїнців, співставлень матріархату і патріархату, визначення місця особистости в родовому суспільстві.
Кожна толока має свою паніматку, себто керівницю, охоронницю звичаїв родової общини. Лука, закоханий у Ягілку, боїться і своєї Лелеки-паніматки, і Яги-паніматки. Закон матріархального трипільського світу вимагає від нього не зустрічатися з коханою, бо вони раніше жили однією толокою, цебто родичі. Письменниця дотримується думки, що матері-охоронниці толок мудрі, бо дбають про здорові покоління. Втім, у рецензії на твір П. Курінний заперечує позицію Д. Гуменної, вказуючи, що переслідування паніматок-посестер – це не прикмета родових трипільських часів: «Матріярхальний лад – це лад хліборобів, і він основну прикмету має ту, що він не є ладом насильства» [7, с. 154]. Лука кохає лише одну дівчину, а в родовому ладі побутував груповий шлюб, де захистом від усіх негод була мати, а владу в толоці передавали не від батька до сина, а від матері до доньки. Культ матері і тепер в українській родині сильний, а батьківське начало послаблене. Д. Гуменна бувала на нарадах Археологічної комісії, на лекціях, читала історичні розвідки про давні часи, брала участь у розкопках трипільських поселень разом із археологами П. Курінним і Н. Кордиш. Знання з археології авторка вміло поєднала з фольклором і подала у повісті фольклорно-археологічне припущення, як трипільці будували дім. Д. Гуменна пише, що саме жінка зашіптує кожен куточок майбутньої оселі, і що «сите й веселе життя треба виспівати та вичарувати», тож «напечуть і наварять, мов на весілля» і «творить мати-господиня требу» [7, с. 24]. Глину місять теж жінки, воду на заміс носять дівчата. Чоловіча робота – підготувати хмиз для долівки і стін, які оживить жіноча рука. Хату трипільську в художньому світі Д. Гуменної будує жінка. Вона чиста, як вода, бо її носять юнки. Вона тепла, як глина, бо її місять матері. В українських селах і досі жінки мастять хату глиною, білять її, чоловіки лише подають глиняний заміс. Кожна наукова історична розвідка про трипільську культуру мовить про такий атрибут хатнього побуту, як піч. Серед знахідок при розкопках трипільських поселень знайдено багато керамічних фігурок печей, зауважено, що вони були у кожній кімнаті, які утворювали коло одно- і двоповерхових будівель. І в роді (на високому рівні), і в побуті (біля печі) у повісті «Велике Цабе» чаклує жінка. Рука старости-паніматки – і в розписній кераміці. Яга-паніматка вірить, що «складне закляття вкладається у ці мальовані чари і доки не зітреться це вималюване закляття, доти сила божа в посуді буде, не насмілиться Хо й доступитися» [7, с. 80 – 81].
Це мова жінки-матері, яка говорить з нами через кілька тисячоліть. На культі жіночого начала авторка наголошує й тоді, коли говорить, що надзвичайну силу має не тільки паніматка і старші матері роду, а й дівчата. Коли Лука Савур потрапив до Матері-Росі, то його не принесли в жертву лише тому, що він сподобався дівчині (згадаймо приказку: «Чого хоче жінка, того хоче Бог»). У повісті сказано: «Та ще й дівчина-пуп’янок, її устами безсмертні сили говорять. То ж недарма весною, як ховають зерно в землю, такі дівчатка, такі пуп’янки чарують Хорса, щоб світив, землю, щоб родила, а зерно, щоб воскресало – хрещатими танками та хорсоводами» [7, с. 32]. Це спроба авторки художньо пов’язати веснянки і гаївки із трипільським часом, показати жіноче начало, матріархальні джерела цих звичаїв. Д. Гуменна намагається наблизити до нас людину з прадавніх часів, мовлячи про зовнішні та внутрішні принади окремої людини. Портрет Ягілки з перших слів зачаровує. З нею авторка пов’язує сюжетні колізії повісти. Ця дуже гарна дівчина з Яги-толоки уявляється Луці «з розпущеними кісьми, у вінку з колосків та маків, з гарними візерунками на зап’ястях та на колінах» [7, с. 11]. Про свою улюбленицю ревно турбується Яга-паніматка, вона зіллям напуває її, вишіптує, щоб «часом не втратила дівка божої сили» [7 с. 78]. Ці детальні характеристики зовнішности людини з давньої ери не позбавлені наукового підґрунтя. Археологи мають дуже незначний антропологічний матеріал, бо трипільці спалювали померлих. Але в пригоді стають розкопані фігурки. Ці гончарні вироби мали культове призначення і «в матріархальній родині могли представляти матір-родоначальницю... В житлі вони стояли на підвищених «культових» місцях біля печей. Культово-магічний характер їх підтверджується також знаходженням у похованнях» [11, с. 378]. На чільному місці Д. Гуменна ставить ці фігурки і в своїй повісті, вони – образи міту, в якому жили трипільці, по-своєму трактує призначення і появу статуеток. Їх ліпить мати-чарівниця з глини і з попелу людини (члена роду) й віддає гратися дітям, щоб усі родичі були вкупі. А коли йде біда, то паніматка наказує виносити всіх ляль, бо вони – живі члени роду, їх теж треба рятувати. Авторка навіть намагається відтворити їх зовнішність, опираючись на свої знання з археології. «Велика ляля із пташиним носом анічогісінько не розпитувала. Вона наче все на світі знала» [7, с. 114], инша – «стоїть байдужа, задивлена» [7, с. 115]. Леле-заступницю Лука бачить у віл-посестр: «Сиділа вона на кріселку, з розпущеним волоссям, у намисті, гарно вся розмальована, – і тулила до грудей немовлятко. Коло неї стояла мисочка з кутею та лежав кусничок короваю» [7, с. 40]. Це дійство відбувалося на Святий вечір, коли у трипільців народжувалось Хорс-телятко, коли до господи сходились усі родичі, щоб їсти «Хорс-коровай померлий» і кутю-коливо. Кожне слово у цих цитатах – важливий символ, спроба вказати на трипільські витоки наших різдвяних традицій. І таких прикладів у повісті багато. Чоловічий світ у повісті «Велике Цабе» Д. Гуменна ототожнює із двома особами: дідом Бусолом, який порушив материнські звичаї і живе самітником, та Лукою Савуром, хлопцем, який відчуває в собі бажання і силу змінити давні матріархальні звичаї, перебрати на себе тягар жіночих обов’язків, утримувати рід. Подорожуючи, він у степах знаходить спільноти, де править чоловік. Це дуже багаті роди Таврії. Вони вже приручили коня, вільно рухаються, отже, не замкнуті у своєму колі, спілкуються з иншими родами, на відміну від матріархальних толок. Терени цих кочових племен великі. Лука бачить, як довго об’їжджає мертвий Багатий Цабе свої володіння, й сам хоче бути багатим, тому викрадає Ягілку і везе її в далекі степи.
Материнський родовий устрій рушиться, бо чари вже не можуть втримати дівчину, яку хлопець веде у чужий для неї рід. Проти миролюбної матріархальної берегині стає берегиня сильного й багатого патріархального світу. Воля жінки має скоритися, для цього (позаяк і тому) у курені перед порогом Савур-мати кладе колоду, «щоб синова, перший раз увійшовши та спіткнулася, та вклонилася низесенько свекрусі, то й довіку буде покірна» [7, с. 87]. Як чітко це простежується в сучасному обряді весілля, коли молода тричі кланяється свекрусі й цілує руку на знак пошани та покори!.. «Українське весілля – інсценізація того, як матріархат утрачав одну позицію за другою. А одночасно – повнокровне втілення того, що так сухо називається «культ матері» [3, с. 135]. Ягілка в роді Савура – чужа, не має права коровай їсти, тому й виникло прислів’я «невістка – чужа кістка». Вона мусить усю ніч «жорна годувати», ніхто її не жаліє, їй ні до кого заговорити. Ягілка усвідомила різницю між своїм дівоцтвом у Язі-толоці і заміжжям у Савурів: «Нашого звичаю ніхто не ламає, в нас дівчина – диво з божої ласки» [7, с. 91]. Від цих умов дівчина не відмовляється, бо тепер вона дружина Цабе, бо любить Луку і разом із ним має такі багатства, які мала вся її толока. Тепло родинного вогнища, яке оберігає паніматка-берегиня, кличе до себе. Лука і Ягілка повертаються у рідну толоку, але гинуть, бо зрадили материнські звичаї. Покараний Лука, а от Ягілка – живе, щороку проростаючи колоском пшениці. Але живе і Савурів син, отже, рід не зник. Отак символічно закінчує Д. Гуменна повість, прагнучи ствердити невмирущість нашого давнього звичаю поважати матір, «матріархальне» в нашому менталітеті. Тож іронія, яка звучиь у назві повісти, досягає свого апогею: сильний, багатий чоловік не зміг захистити свою дружину, зберегти родину, бо зрадив споконвічні традиції. Дужим і водночас беззахисним перед жіночим світом виявився чоловік із трипільської ери. Очищення, катарсис він отримує через довгі тисячоліття. У підтексті звучить запитання: а чи матиме чоловік пошану таку, яку має українська жінка? Для Д. Гуменної розмова про трипільський світ – це справа чести. У післяслові вона пише: «Видобуті з-під землі відомості про трипільську культуру повинні стати надбанням кожного українця. Треба, щоб мала дитина знала, що наш нарід має свою п’ятитисячолітню історію і своє глибоко органічне, стійке національне життя» [3, с. 140]. Змістом повісти письменниця переконливо довела, що у світобаченні сучасного українця до цього часу переважає матріархальне. Жіночий світ – це комплекс ладу, гармонійности, добра. Йому протиставлено патріархальний світ, який змінює жіночий лад, має багато переваг і чеснот, але має й вади: насилля, грубість і тиск у досягненні мети, неповагу до прадавніх звичаїв. А втратити, забути їх – це втратити себе, своє первинне начало, про яке ми знаємо насамперед завдяки жінці: берегині роду, родини і народних звичаїв. До речі, про трипільську культуру в українській літературі першою почала говорити теж жінка: саме Докія Гуменна. А її повість «Велике Цабе» допомагає пізнати нашу прадавню історію, відчути голос пращурів, котрий кличе до єдности, людяности, продовження життя. Бо «люди, які заселювали п’ять тисяч років тому Україну, – наші прямі предки. Вони живуть в нас самих, вони через безконечний ланцюг поколінь і всупереч також безконечним домішкам, руїнам, загладам, чужорідним колонізаціям та начебто винищенням дощенту – відроджуються безсмертно в сучасному українцеві, його світовідчуванні, моральній і етичній поведінці, звичаях, традиціях, побуті, мові…» [3, (с. 123) ].
У передмові до збірки оповідань «Чотири сонця» Докія Гуменна писала: «Людина прийшла в світ для творення цінностей» [12, с. 5]. Слушно додати: і для збереження цих віковічних народних цінностей, на яких українці витворилися як нація. А втрата рідних цінностей загрожує нашому існуванню, тому так біснуються наші одвічні вороги і привласнюють або знищують усе, що підтверджує нашу прадавність.
Любов СЕРДУНИЧ,
спілчанка НСПУ, НСКУ, НСЖУ, ВТ "Просвіта" імени Т. Г. Шевченка
