ТРИНАДЦЯТА КВАРТИРА

ТРИНАДЦЯТА КВАРТИРА

Сусіди із тринадцятої квартири вибиралися поспіхом, ніби передчували важкі часи, що мали настати. Це вже трохи пізніше він зрозумів їхню прозорливість і передбачуваність, а тоді дивувався непосидючості й нікчемності шукати кращого від того, що є. Принаймні для нього життя видавалося перспективним і веселим, яке хоч і таїло в собі невідоме, але це лише пробуджувало цікавість.

– Ви ж там за мамою моєю трішки подивіться, – казав сусід винувато, ніби його впіймали на чомусь непристойному, а він тепер мусить виправдовуватися, що вийшло як вийшло, але він нічого поганого не зробив.

Мамі було вже під сімдесят, але старенька ще трималася. Вмовляння сина виїхати з ними на неї не діяли. Вона вже змучувалася повторювати, що народилася тут і хоче тут померти, а тому просто мовчала, коли знову заходила розмова про це.

Невістка, яка так і не змогла знайти спільної мови зі свекрухою, хоча в цій нещасливій – тринадцятій – квартирі вже жили разом більше десяти років, для годиться теж казала їхати з ними, але було видно навіть неозброєним оком, що хоче спекатися старої й зажити нарешті таким життям, на яке заслуговує. Про це вголос ніхто не казав, але ж їй здавалося, що лише її звинувачують в тому, що у них нема дітей, і вже, мабуть, не буде, хіба би всиновили, проти чого вона категорично виступала, хоча чоловік був ніби не проти. Але у своїй не вагітності невістка насамперед звинувачувала свекруху, бо як тут завагітнієш, коли по всій квартирі відчуваєш її важкий дух. І байдуже, що лікарі кажуть про її неплідність, вона знала і була переконана в тому, що якби не свекруха, то вже давно би мала з чоловіком дітей.

Коли вони від’їхали, непевно сказавши, що, мабуть, оселяться в Харкові, ніби боялися повідомити свою точну адресу місцеперебування, він з жалем подумав про молоду сусідку, доступ до тіла якої йому був відрізаний остаточно. Він і не мав цього доступу, але, здається, все йшло в потрібному руслі, на взаємну згоду двох, і лише цей скороспілий від’їзд зруйнував непевну хтивість між ними.

До дружини він давно охолонув, хоча коли одружувались, у них було взаємне кохання. Як молодому спеціалістові йому після муки у відомчому гуртожитку, де все було спільним, навіть, здавалося, доступні жінки, виділили двокімнатну квартиру в хрущовці. Тоді йому це здавалося щастям у квадраті, як любив повторювати друг дитинства, який залишився в селі й не захотів їхати до Донецька здобувати вищу освіту, хоча мав кращі й якісніші за нього знання. Ще б пак! Влаштувався на завод відразу після закінчення вишу, в армію не взяли, відбив у залицяльників красиву дружину, яка народила йому сина, а тепер ще й квартира. Це було щастя навіть не у квадраті, а в кубі, якщо не більше.

Але роки минали якось дуже швидко, що він й озирнутися не встиг, коли відсвяткував сорокаріччя, і від щастя мало що залишилося, якщо взагалі можна було говорити, що воно є. Думав зробити на роботі кар’єру, але його обскакали хитріші й наполегливіші. З квартирою – новою, трикімнатною, в будинку з покращеним плануванням, як казали, – теж нічого не вигоріло, бо її дали такому ж інженерчику, як він, але в того було двоє дітей і дружина ходила вагітною, а він зупинився на одному, і це було їхнє спільне рішення.

І тепер у нього, здається, залишилось єдине – чорна заздрість до сусідів, у яких було три кімнати. Вона підсилилася після їхнього від’їзду, бо там залишалася стара, одна на три кімнати, а він з дружиною і сином, який вимахав мало не до стелі, мусив тулитись у двох. Звісно, він нікому в цьому не зізнавався, але це гнітило його, не давало спати, а на роботі виводило із себе, і ніхто не міг здогадатись, чому колись тихий і непримітний чоловічок кидається на людей. Мабуть, дружина “не дає”, хіхікали в курилці, бо на інших жінок він не задивляється. Або захворів. Втім, гадали, що це могло бути сплавом двох причин.

І навіть коли події закрутилися-завертілися з космічною швидкістю, отой жаль на трикімнатну квартиру сусідів не минав. Здавалося, його не доймали ні мітинги, ні референдум, ні бахкання гармат, ні озброєні люди на вулицях Донецька. Навіть чеченці, яких він одного разу побачив і які ґелґотіли по-своєму, не здивували його, ніби він очікував на приліт інакшопланетян, і тому в порівнянні з цим все було мізерним і нікчемним.

Він задовго до цих подій перейшов на російську, хоча в його виконанні вона була дивною навіть на тлі тих, хто розмовляв цією мовою з характерною донбаською особливістю, і з нього підсміювались, але він цього не помічав, а коли все рідше й рідше бував у селі, то відчував себе не від світу цього, бо хотів – не хотів, а мусив розмовляти українською, а як нею розмовляти, коли вже мислиш російською. Потім відпала потреба їздити до села, бо батьки повмирали, а в хаті залишилася молодша сестра, з якою в нього не було нормальних стосунків ще з дитинства, бо казали, що мама нагуляла її з іншим, а потім з чоловіком сестри, особливо з чоловіком сестри, вічним українським патріотом, який працював учителем української мови та літератури. І коли ця потреба відпала, він ніби вдруге народився на світ Божий.

Сусідка із тринадцятої квартири до пенсії теж працювала вчителькою української мови та літератури. Він не пам’ятав, щоби вона колись розмовляла російською. І навіть коли часи змінились, не захотіла переходити. І навіть коли стало відомо, що її син і невістка працюють у якійсь патріотичній волонтерській організації в Києві, вперто розмовляла українською, ніби кидала виклик усім, хто ще жив на планеті Земля. Дивно, але її ніхто не чіпав, і вона сама не зачіпалася. Сусіди оминали її, щоби їх не запідозрили в симпатії до українського, хоча чимало з них були із села, і українцями були, і українська була їхньою рідною мовою. Тепер причаїлись, піддаючись зомбуванню з російського телеящика, і все далі віддаляючись від українства. Втім, якби те українство зараз з’явилось у Донецьку, а їхньому життю нічого не загрожувало і, бажано, щоби ніхто не згадував їхнього дотеперішнього боягузтва, вони би без тіні сумніву призналися до українства, розчинились би в ньому, ніби ніколи й не зраджували йому, хоч і вимушено, і совість би їх не гризла.

Він і сам не міг би зараз сказати, коли до його бідної голівоньки завітала грішна думка, що стару сусідку треба вбити, а самому заволодіти її квартирою. Але визрівала ця думка давненько і поволеньки, а події навколо нього не давали їй вмерти. Захоплення квартир стало звичним. Здається, господарі вийшли в магазин купити хліба, а в їхній квартирі вже хтось оселився. Це так сумно між собою жартували люди, але було в цьому щось трагічне, бо завжди знаходилися такі, хто достеменно знав про відсутніх, і що не в магазин вони пішли, а виїхали нібито за пенсією в Україну, але вже точно назад не повернуться, або їх забрали до підвалу приміщення колишнього СБУ, бо щось не те сказали, чи на них брехливо донесли, а звідти можна повернутися лише тоді, коли рак на горі свисне. Чи чули ви, щоби рак колись свистів – на горі чи хоча би під нею?

І ця думка позбутися старої настільки заволоділа ним, що він уже не вважав її грішною, бо можна, звісно, розмірковувати про справедливість на небі, але ж має вона бути і на землі, бо в труну покладуть, а ти так і не дочекаєшся її. Найважче було придумати спосіб, як умертвити стару, бо тут у нього взагалі не було варіантів. Міг, звичайно, підсипати якоїсь труйки сусідці, бо дружина деколи щось готувала їй їсти, але тоді у смерті старої могли звинуватити її, а він цього не хотів, і навіть задихав радісніше, що не така він, з’ясовується, вже й остання сволота.

Він став ходити до старої, і це було дивно з його боку, бо раніше, ще коли сусіди не втекли до Києва, прорахувавши те, що могло відбутись і таки відбулось у Донецьку, не дуже балував їх своїми візитами, і стара, здавалося, підозріло дивилася на нього, а потім – нічого, звикла, ходить, то й нехай собі ходить, а чи просто збайдужіла до всього. А він і не говорив нічого особливого, скаже декілька слів, вона відповість, а то й промовчить, вдаючи, що не почула, він посидить трохи і йде додому. Чого приходив? Лихий його знає. Лихий і знав. Чоловік ніби винюхував у просторі й часі, які сконцентрувались в щось єдине в цій трикімнатній квартирі, що ж це таке треба зробити, щоби відправити стару на той світ?

І таки, мабуть, до чогось додумався, бо прийшла йому до бідної голівоньки проста і незворушна думка, як позбутися старої. А просто взяти подушку з-під її голови, сісти на неї й спокійно чекати, коли сусідка перестане дихати. Він навіть усміхнувся до себе, що така геніальна думка ніяк раніше не могла народитись у ньому. Геніальна і проста. Проста, як борщ. Він, здається, навіть мугикав щось собі під ніс, чого з ним давненько не траплялось, й повернувся до себе, колишнього, лише тоді, коли дружина підозріло глянула на нього, думаючи, що чоловічок завів собі коханку. Вона почала думати про це, здається, вже наступного дня після їхнього весілля, і це гризло її упродовж багатьох років, вбиваючи кохання й остаточно вбивши його своїми ревнощами.

Здається, сам Бог відвернувся від нього, зрозумівши, що не зупинить цього чоловічка, нехай сам падає до пекла, бо є більш важливі справи, коли можна врятувати інших людей. Стара вже не з’являлась на подвір’ї, цілими днями лежала, не хотіла ні з ким ні про що говорити, і лише одного разу в неї вирвалося, що син зрадив її, кинувши напризволяще. Дружина казала йому, що сусідка, мабуть, скоро вмре, і було би добре, якби вони переселилися до її квартири. Він змовчав, відвів погляд, ніби ця крамольна думка ніколи не навідувалася до його бідної голівоньки, а дружина вкотре подумала, що мізерний і нікчемний у неї чоловічок, а всі проблеми вона повинна розв’язувати сама.

У нього й серце особливо не билося, коли він надумав цього вечора здійснити свій намір. Скільки разів наяву бачив, як він це робить. Кожний рух в уяві своїй довів до автоматизму, і коли дружина дивилась чергову серію якогось детективу, а син, як це було зазвичай о цій порі, гуляв надворі, він пішов до сусідки. Вона вже давно залишила їм ключі, щоби вони могли заходити до неї коли їм заманеться, ніби змирилася з долею і не чекала від життя нічого доброго.

Коли він тихо, мов злодій, зайшов до сусідчиної квартири й побачив стару на ліжку, йому здалося, що вона заснула. Тим легше було зробити те, що він задумав. Двері замкнув на ключ, щоби хтось випадково не завадив йому. Але щось гнітило чоловічка. Це не був страх, який мав би навідатися до нього перед тим, як він хотів убити стару. Придивившись до неї, він побачив, що груди і живіт у неї не рухаються. Він відразу зрозумів, що сусідка вмерла, але ще довго не хотів у цьому зізнатися самому собі. Сидів біля її ліжка, дивився у вікно, але, здається, нічого не бачив. Ніби зі смертю старої зупинився час, принаймні тут, у тринадцятій квартирі. Всередину до нього залетіли байдужість і явно неземний спокій.

Він не відразу зрозумів, що хтось дзвонить, а потім стукає у двері, а коли відчинив їх, побачив дружину. Та щось голосно казала, але він не чув, бо в тому часо-вимірі, в якому він зараз знаходився, звуку не було.

У подальші дні він перебував ніби в невагомості. Ходив на роботу, щось їв, але життя більше його не цікавило. Він навіть Богу не подякував за те, що стара вмерла сама і не довелося її вбивати. Дружина все робила сама, махнувши на нього рукою. Втім, з її клопотів нічого не вийшло, бо в квартирі сусідки заселилися троє військових із Росії. Виходило, що кожному випало по кімнаті. Чоловіки часто влаштовували гучні забави, запрошуючи його й дружину, а потім він перестав ходити до них, і дружина з’являлася вдома вночі, а то й під ранок, і від неї пахло коньяком і ще чимось неземним, що вона нарешті знайшла на свою втіху.

Анатолій ВЛАСЮК

13 березня 2019 року

(Із книги “Кохання починається з кави”)