Три визначні постаті в Японській літературі

Японська література, незважаючи на всі сміливі новації, все ж таки зберегла свою національну самобутність, яка виявилася у глибині приглушених проблем, масштабності зображення подій і явищ довкілля, високому рівні художнього узагальнення, універсальності змальованих картин.

Ряд творів післявоєнної літератури Японії сповнений безмежної тривоги й хвилювання за долю людини у стрімкому світі машин і технічних зручностей, що віддаляли особистість від природи і вікових традицій.

Ясунарі Кавабата

Тоді, на початку 50-х років, багато митців зверталися до минулого, намагаючись там знайти відповіді на запитання про майбутнє Японії. Особливо виразно це виявилося у творах Ясунарі Кавабата (1899-1972). Його герої, охоплені ностальгією за минулим, намагаються воскресити колишні цінності та ідеали. Недаремно древня столиця Японії - Кіото - незмінно перебуває у центрі художньої оповіді Ясунарі Кавабата. Кіото стає своєрідним символом протесту проти загазованих та отруєних промисловими викидами японських міст.

Ясунарі Кавабата - один із визначних прозаїків ХХ століття, якому в 1968 році була вручена Нобелівська премія за "письменницьке мистецтво, що виражає сутність японського мислення". Лауреат із суто японською скромністю сказав, що досі не розуміє, чому вибір випав саме на нього, він просто "все життя прагнув прекрасного і буде це робити до самої смерті". Талант Ясунарі Кавабата одночасно відображає традиційне і нове у житті японського народу, знаходячи для відтворення цього синтезу найбільш природні та виразні форми.

У своїх повістях, що розвивають усталені традиції класичної японської словесності, Ясунарі Кавабата порушує проблеми моралі й краси, намагаючись врятувати суспільство ХХ століття від бездуховності. Як неодноразово підкреслював сам Кавабата, його мета - не докладний опис чайної церемонії, а застереження від вульгаризації її сучасністю. Автор передає відчуття краси за допомогою особливого прийому - натяку (йодзю), який створює настрій, викликає "надпочуття", змушуючи працювати думку та уяву читача. Талановита таємнича повість "Тисячокрилий журавель" (1949) завоювала премію Академії мистецтв Японії.

Кендзабуро Ое

Досить юним увійшов у японську літературу Кендзабуро Ое (1935), але вмілим майстром пера. Актуальність проблематики, пластичний психологічний стиль молодого автора були помічені відзнакою найвищої літературної премії Акутаґави. Сильний вплив на Ое мали твори Ф. Достоєвського. Ще років з двадцять тому він зізнався в інтерв'ю, що "Братів Карамазових" перечитав 12 разів. Майже всі його твори про молодь.

Вихід роману "Футбол 1860 року" став подією всеяпонського масштабу. За 1967 рік твір витримав 11 видань і отримав премію Танідзакі.

У 1973 році він був удостоєний найпрестижнішої премії Японії імені Номи Сейдз за роман "Обійняли мене води до душі моєї", на створення якого у письменника пішло шість років.

Приїхавши до Москви на Конгрес "За без'ядерний світ, виживання людства" (1987), К. Ое в редакції "Иностранная литература" заявив: "Мої романи завжди були дуже особистими. Мені завжди хотілось виразити себе, вийняти із себе все, що там є. Ми, японці, дуже заглиблені у власне "я", замкнуті в ньому, а треба виходити за межі власного світу, особистісне має бути зв'язане із суспільним. У всіх творах я вивчаю проблему насильства".

У 1994 році К. Ое був удостоєний Нобелівської премії "за створення уявного світу, що поєднує реальність і міф". Його твори - одні з найвагоміших серед тих, що мають антиутопічну тенденцію в світовій літературі.

Кобо Абе

Кобо Абе (справжнє ім'я Кіміфуса, в китайській транскрипції - Кобо) (1924-1993) - один із найталановитіших письменників Японії ХХ століття. Його творчість відзначається філософським поглядом на сучасні проблеми, умінням вирізняти найголовніше, найсуттєвіше, проникати в саму сутність речей. У творах Кобо Абе знайшли відбиток не тільки проблеми японців, а й проблеми всієї земної цивілізації другої половини ХХ століття.

Перше оповідання Кобо Абе "Шляховий знак у кінці вулиці" з'явилося у 1948 році. Повість "Стіна. Злочин. Карума", опублікована в 1951 році, принесла авторові визнання публіки і вищу літературну премію Японії - премію Акутаґави. У 1962 році Кобо Абе отримав ще одну премію - газети "Іоміурі" за роман "Жінка в пісках". Великий успіх письменника у читачів пояснюється багатогранністю його таланту, великою майстерністю митця, вмінням зосередитися на найболісніших питаннях сучасності.

Кобо Абе створив власну театральну студію ("Студію Абе"), де здійснював постановки своїх п'єс, оскільки пробував свої сили (і досить вдало) не тільки в прозі, а й в драматургії та режисурі. У 1980 році театральний колектив, яким він керував, побував на гастролях у США, давав вистави у великих містах, таких як Вашингтон, Чикаго та інших.

Кобо Абе ввійшов у літературу як засновник жанру роману-параболи.

Письменник, котрий володіє рідкісним даром психологічного спостереження, помітив головну духовну хворобу сучасного суспільства - неуважність до людини, знецінення індивідуального начала. Кобо Абе - письменник шифрування, алегорії. Все, про що він говорить, потребує глибокого осмислення.

Біографам було складно описувати життя Кобо Абе. По суті, у його біографії не було якихось яскравих моментів. Спосіб життя вів замкнений, зайвих людей до себе не підпускав, жив справжнім самітником у котеджі у районі гірського курорту Хаконе. У 1992 році він був одним із кандидатів на Нобелівську премію з літератури, лише смерть 12 січня 1993 року позбавила його цієї нагороди.

Сьогодні в Японії у Кобо Абе репутація письменника швидше елітарного, ніж популярного.

P.S.: Стаття присвячена року Японії в Україні. Хочу закликати всю нашу спільноту не лише до виявлення цікавості до статті, а й до прочитання, а головне - до видання та перевидання творів цих талановитих письменників, в перекладі на нашу мелодійну рідну українську мову.