Три празники В гості!

Зима — таки найбагатша на свята пора року. До них ми готуємося заздалегідь, на них чекаємо, очищуємо тіло й душу і віримо в дива, які зазвичай дарує Різдво. А господині не забувають про традиційні для цих свят народні страви.

А що українська нація кристалізувала в собі найкраще за віки, то нам залишається лише не розгубити ті кристали, а й зберегти їх для своїх дітей та онуків, передати мову різдвяних символів і звичаїв, не додаючи нічого чужого, бо у нас є все своє.

"Коли Свята наближаються до нас, а ті Свята: перше Коляда, а друге Яр і Красна Гора, Овсяна Велика і Мала, йдуть ті Свята, як муж іде з города до села огнищанського. І тими землями мир гряде од нас до інших, і од інших до нас". Це уривок із давнього-прадавнього слова: з Велесової книги, дощечка 37 "а". В уривку з цієї давньої книги йдеться про древні вірування наших пращурів, саме ці свята, які ми в ці дні відзначаємо і потроху відроджуємо із забуття. Як цікаво називали їх у давнину: Коляда (бо від слова "коло" – сонце), свято Яр і Красна Гора та свято Овсяна Велика і Мала! Про них, чого гріха таїти, достеменно й не відаємо. Лише здогадуємося, з якими сучасними вони переплетені.

Навіть в одній із давніх колядок співається:

Ой зимо, зимо, що ти нам принесла?
Усе: і глибокі сніги, і святі вечори,
І Різдво, і колядку, і день з курячу п'ятку

Тож іще раз – про Різдво

Кутя основна різдвяна страва, бо зварена з зерна, яке було і є основою життя. Це відварені у джерельній воді зерна пшениці або ячменю з додаванням меду, подрібнених горіхів, перетертого маку; традиційна ритуальна страва новорічно-різдвяного циклу. Попередньо зерна потрібно було намочити, потовкти і перетерти у макітрі, аби відокремилася луска.
 
У нашій родині цим зазвичай займався тато. Кутю готуємо тричі: на Святий вечір (Багата кутя), перед Старим Новим роком (Щедра кутя) й у переддень Водохреща (Голодна кутя). Є ще й четвертий різновид куті: так звана Чорна кутя (її ще називають коливом), яку готують на похорони і поминки; вона призначена для покійних. Обрядодійства, пов’язані з кутею, засвідчують зв’язок із родиною, родом і предками, котрі опікуються врожаєм. Кутя як обрядова страва походить ще з дуже давніх, дохристиянських, часів (неолітичної доби).
 
Продукти, з яких готують кутю, мають символічне значення: зерно (пшениця, ячмінь) є символом життя.
 
Мед вважають символом здоров’я і благополучного побуту (солодкого життя). Мак символізує добробут у родині. Горіхи — багатство, здоро­в’я, розум. 

Вважають, що чим багатша (себто смачніша і ситніша) кутя, тим кращими будуть урожай і добробут у родині.
 
Кульмінаційним моментом великої містерії народження нового сонця і року є Святвечір. І тепер усе більше українців святкують Різдво наприкінці року, 22 — 25 грудня, бо наприкінці грудня народжується Сонце і починає збільшуватися світловий день, а саме це первісно святкували наші предки.
 
Святвечір — це родинне свято, а тому чужих на вечерю не просять, повинні бути лише найближчі. Проте цього вечора не відмовляли у гостинності навіть недругові. Кресалом і кременем викресали новий огень: символ нового сонця. Ним розпалювали в печі 12 полін, які символізують 12 місяців.

Справжньою магією Святвечора для мене було відзначення його в дитинстві, у батьківській хаті, тому дещо оповім. Перед вечерею кутю ставили на покуті, себто на найпочеснішому в хаті місці, у куті, тому й така назва: від слова "кут".
 
На Святвечір не можна сваритися, карати дітей, належить прощати все. Вірили: якщо цей день пройде весело, у гарному настрої, то щасливо мине і весь рік. Готувалися до Святвечора заздалегідь: припасали горіхи, мед, мак, яйця, борошно, ще влітку заготовляли варення, сушили рибу, ягоди, гриби. Перед Святвечором був суворий піст, старі люди навіть води до рота не брали, а дідусі не курили цигарок. 
 
Своєрідно і магічно прибирали святковий стіл: на одному куточку клали часник, аби оберігав родину від хворіб і злих духів; на другому — голівку маку, щоб рясно грошей; на третьому — горіхи, аби була міцною дружба в родині; на четвертому — яблуко, аби сад родив.
 
На застелений стіл клали два колачі (коло - Сонце): щоб завше був у хаті хліб. Вони повинні були стояти до нового року (тепер — до 14 січня). Перед вечерею до хати врочисто вносили дідуха-колядника: сніп жита (пшениці або вівса). Ставили його посередині чи на покуті. Кожен ховав дідухові за перевесло нову дерев’яну ложку. По вечері ложки знову закладали за перевесло. Наступного дня їх виймали, мили і більше не клали дідухові.
 
Дідух повинен був стояти до нового року. Хто перший приходив на новий рік засівати, тому виносили дідуха, давали ціп, яким він молотив сніп. Тепер вшановують Різдво Сонця з 20 грудня до 7 (14) січня, в давнину - у березні, коли відроджувалося життя природи. 

Для чого "квоктати" і давати кутю худобі?

Під час приготування куті мама "квоктала", щоб кури неслися; квоктали і ми, малі: на розплід.

Ніколи ми не додавали до куті екзотичних продуктів (родзинок, мигдалю, інжиру, цукатів): це — не українські звичаї. Але любили нагадати мамі прислів’я: не передайте куті меду.
 
Отже, дочекавшись першої надвечір­ньої зорі, всі сідали до столу, на якому, разом із кутею, мало бути 12 страв (за кількістю місяців), тому й — Багата кутя. Страви обов’язково пісні, на олії. Всі страви — з рідної землі і з власного господарства: кутя, узвар (компот з сухофруктів), риба смажена або залита, пиріжки з різною начинкою, пампушки (пателники, млинці), капуста смажена, голубці, вареники, бараболяники (картопляні млинці), кисіль. Після риби подавали борщ із вушками. Далі — пироги з капустою і грибами, варену білу квасолю, горох, голубці, сушені сливи...
 
Споживали кутю святочно, врочисто. Тато як голова родини насамперед частував худобу, пса і починав святкову вечерю:
 
"Хвалити Бога, що діждали цих свят, дай Боже, дочекати і нарік — від ста міт і до ста літ, поки Пан Біг призначить вік. Кличемо Божі і грішні душі на вечерю від щирого серця. Щоб вони на тім світі повечеряли, як ми тут".
 
Взявши першу ложку куті, тато йшов до вікна або на поріг перед ґанком домовлятися з морозом:
 
"Морозе, Вітре, Громе, Граде, ідіть до нас кутю їсти. А як ні, то не йдіть же ні на жито, ні на пшеницю, ні на іншу пашницю". Це засвідчує, що древні українці поклонялися силам Природи, від яких залежимо й ми: і християнин, і буддист, і мусульманин, і рідновір, і атеїст.
 
Цього вечора вся родина повинна бути вдома, бо "хто в цей вечір бродитиме, то так весь рік і ходитиме". А все, що позичали, треба обов’язково повернути до Святвечора.
Придивлявся тато до прикмет і, прийшовши, радо потішав і нас, що на небі видно багато зірок, отже, нарік добре вестиметься домашня птиця і буде врожай.
 
Святу вечерю починали і закінчували кутею: брали тричі. Потім кутю ставили на покуття, де стояв Дідух (сніп жита) і гілочка вишні у воді. Вишня — особливе для українців дерево: за нею визначали, яким буде рік. Ялинки, скандинавсько-московинського новорічного символу, в хаті ніколи не було (її вбирали тільки у школі). У давнину ялинки не ставили: це — не наш символ. Був дідух: охоронець родини, який мав функції Духа предків.

Інколи замість дідуха або поруч ставили гілку вишні. Її відрізали за два тижні до новоріччя. Як розбруньковувалися листочки, гілку прикрашали колосками, барвистими стрічками, зіллям, засушеними квітками. Зі зміщенням Новоріччя на зиму наші предки не відмовилися від улюбленої традиції і почали пересаджувати деревце вишні в діжу і вносили до хати, аби воно розквітло на Різдво чи Новий рік. У наш час зрізають лише вишневу гілку. Вишня – це ще й символ дівочої долі. Ворожачи, дівчата приказували:
 
Вишенько-черешенько, білі квіти раю,
Скажіть мені правдоньку, чи милий кохає.
Якщо любить – до Різдва мусите розцвісти,
А не любить – засохнете з недоброї вісти..

 
Вносячи дідуха, тато казали: "Несу злато, щоб весь рік жили багато". Дідуха прикрашали калиною, горіхами, квітами, паперовими витинанками... 

Як бачу: тато бере ложку куті й підкидає: "Щоб так високо худібка брикала, щоб високо жито росло!".

Для померлих ставили кутю на вікні, по кутках розкидали боби, після вечері залишали немитими миски на столі, ложки в дідухові: аби вечеряли покійні душі, кого зазвичай згадували за столом. Так підкреслювали важливість пам’яти про предків, їхню постійну роль у житті родини й роду.


 
По вечері мама зверталася до моїх старших сестер: "А послухайте-но, дівчата, в яку сторону заміж підете". Доньки виходили, слухали, з якого боку гавкали пси.
 
Святвечір повнився дивами. Зірниця могла прикликати дівчині судженого; у стайні розмов­ляла між собою худоба; ложка "куті Насті" могла накликати рої на пасіку, задобрити мороз; дідух і зоряне небо обіцяли гарний урожай; дівчата дізнавалися ім’я нареченого, бачили його в дзеркалі; старі могли побачити своїх покійних...

Ця віра в прик­мети додавала магії, неповторності свята, вселяла сподівання на краще.

СВЯТИЙ ВЕЧІР

В Святий Вечір, на Вілію,
На столі – кутя-зерно.
Доки так – нам не зміліти,
Нас збагачує воно.

А до неї – мак, горіхи:
Щоб багатою була!
Мед – і дітям щоб для втіхи,
Для достатку, для добра!

І звучатиме колядка
Батьку-неньці, діткам їх.
Зірка сяє для нащадків
Над Вертепом для усіх. 

Бо допоки звичай з нами, 
Доки свята хоровод,
Доки житимем з піснями, –
Доти й житиме народ.

 

Щедра й Голодна кутя.
На Старий Новий рік, 14 січня, — Щедра кутя (або Щедра). Її теж присмачували маком і горіхами (тепер дехто — ще й розпареними родзинками), заливали узваром, іноді додавали вишневе варення (саме вишневе, позаяк вишня — символ давньоукраїнського бога Вишеня (Вишні)).

На Щедру теж готували 12 страв, аби було щедро на столі, тобто весь рік.
 
Третя кутяна Водосвяття (тепер  19 січня), звана Голодною, бо всі запаси з’їли, тож кутя була підсолодженою тільки цукровим сиропом. А страв до Голод­ної куті зазвичай у нас готують 7-9, рідше 12, бо й родини тепер не багатодітні.
 
Зі святом Водохреща пов’язаний обряд "проганяння куті" (примовляли: "Кутю на покутю, а сонце — у віконце") і "розстрілювання мороза": опівночі (або пізно ввечері) всі виходили з хати у двір із макогонами, ложками, били ними об зовнішні хатні кути, тини чи ворота, вигукуючи:
 
Тікай, кутя, із покуття, 
А узвар — іди на базар, 
А ви, кури, — на яйця, 
Паляниці, лишайтесь на полиці, 
А Дідух — на теплий дух,
Щоб покинути кожух! 
 
Якщо залишалася ще не спожита кутя, її віддавали худобі. За повір’ям, на Водохреща душі предків уже повернулися до своїх постійних пристанищ. 
 
Нас, народжених узимку, було п’ятеро, як у тій різдвяній примовці: "Як кутя — так і дитя". Тож радість різдвяних свят подвоювалась. 
 
Хай же у наших оселях і в нашому спільному домі – Україні – ніякої біди від Коляди до Коляди, від Різдва до Різдва, від Новоріччя до Новоріччя, від Водосвяття до Водосвяття! На щастя, на здоров’я, на новий рік, щоб було краще, ніж торік!

Вивчаймо, шануймо і поширюймо наші чудові українські народні пісні та звичаї, бо в них – наша душа. Пам’ятаймо про народні, українські національні, витоки свят Різдва, Новоріччя, Водосвяття й інших. Без обрядів і звичаїв нарід не живе, а животіє. І коли втрачає свої, тоді йому нав’язують чужі. Не розгубімо ж рідних звичаїв, вистражданих і збережених нашими предками у горнилі боротьби!

 
Щедрий вечір! Добрий вечір! Зі святами вас, українці! З Маланкою, Щедрою кутею та Старим Новим роком
 
ви будьте здорові! 
Живіть всі багато! 
Хай мир і добробут 
Панують у хаті!
 
(© Любов СЕРДУНИЧ)
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Володимир Володимир 17 січня 2017
Мультик на тему https://www.youtube.com/watch?v=h_WRVUHgCGg