Важко дев'ять разів поспіль ударятися потилицею об тупий предмет. Ударився – і не помер, – ось невдача! Доводиться битися ще і ще. Адже саме так і було, чи не так, Мишко Лесин? Або, все-таки, приїхали люди, передали привіт від Путіна і приголубили бейсбольними бітами?...
Важко, коли тебе мочать в політичному сортирі. Ти-то думав, що мочитимеш сам, що всі піднімуть лапки догори і, нервово дихаючи, благатимуть: «Не сечі! Владичицею морської станеш! Чого на блюдечку бажатимете: Лондон, Вашингтон або Париж? Або всі разом і не збовтувати?..» А замість благання – висилка дипломатів, ізоляція, санкції і заморожування рахунків. І як тепер користуватися накраденим? Ради чого все це вивозилося? Явно не для того, щоб британці з американцями крутили спутінізжені тобою трильйони, а ти сидів, пускаючи піну з рота, і не міг нічого зробити.
Важко, коли заганяєш народ, як худобину, на плебісцит, каруселиш, вкидаєш, малюєш собі звитяжні 76%, і раптом, замість загального свята з приводу чергового сходження, доводиться траур оголошувати. Тому що десь згоріли діти. Багато дітей. Важко приховувати справжню причину і приховувати сотні трупів. І повторювати як мантру: «Покажіть мені їхніх родичів!», бо тобі-то добре відомо, що родичів у згорілих дитбудинківських дітей немає.
І губернатора, який гріє своє крісло навіть довше за тебе, безсмертного, слухати важко. Він вже і виглядає як жаба, і повзає перед тобою, як плазун, і голосок його тремтить, і рученята трясуться. Він вже брехати втомився, як і ти, а доводиться вдавати, що ти йому віриш. І ти киваєш у відповідь на явну брехню, що на площі зібралися «задираки», а не родичі загиблих. І виповзаєш на світло Боже, зачистивши площу від населення, яке любить тебе, і покладаєш квіти в оточенні озброєної до зубів охорони. І присилаєш на мітинг свій ансамбль гастролерів-фсошників, які вдають невтішних родичів. Добре, що трупа універсальна, ці актори у тебе – то рибаки, то – богомольці, то робочі і колгоспниці. Тепер ось – скорботна рідня.
Важко потім змиватися – так само таємно, як і прилетів. Адже для бандита головне – не попастися, тому ти і не вийшов на площу до обурених громадян. Тобі страшно до остраху: світ стискується навколо тебе до розміру щурячого кута. І «членовоз» перетвориться на гарбуз, і охорона мутуватиме в мишей, коли проб'є недобра година. Коли ж, коли? І чи не перетвориться інаугураційна червона доріжка на жалобну стрічку?
Важко, коли не знаєш: що далі? Коли зрозуміло, що добре не буде, бо все вже зруйновано, і звідки йому взятися-то, гарному, коли стільки років безперервно все знищувалося тобою особисто і твоєю ж бандитською сараною? Важко питати самого себе: «Що вони, на Заході, ще проти мене задумали?» – бо напаскудив так, що друзів не залишилося. Суцільно одні вороги або такі ж як ти – покидьки, але покидьки дрібні, які чекають від тебе подачки. А тобі самому хто допоможе? До кого звернутися за підтримкою? Ти ж сам декларував, що ти – «всемогутній цар». У Бога ти не віриш, і всі ці пильнування зі свічкою для тебе – частина церемонії, що вже наскучила, по вербуванню ганебної скотобази.
Ти дивишся зверху вниз, на сходинки, по яких піднявся на саму вершину, і бачиш замість них суцільні трупи. Ось труп Собчака, а ось – Березовського, а ось – діти Беслану, спалені тобою живцем, і жертви, отруєні тобою в «Норд-Ості», а ось – втоплені моряки «Курська» і сходинка з розстріляним Нємцовим, а ось – згорілі жертви «Зімнєй вішні», що ще не встигли остигнути. І все це громадиться на п'єдесталі підірваних тобою в 1999-му році будинків, коли ти й вимовив по-фюрерськи: «Мочити!» – і послав крушити Грозний. Потім ти багато куди посилав: до Грузії, України, Сирії. І всюди залишав гори трупів. А стогони вмираючих заглушав завиванням звитяжних сирен по «зомбоящику», усипляючи совість і вбиваючи душу.
І спуститися небезпечно, і підніматися нікуди. Де він, твій друг Трамп? Де його рятівна долоня? Де товариш Кім і товариш Сі? Чи прибудуть на інавгурацію, або тобі доведеться стояти в повній самоті, оточеним нудотними володіними і кірієнками, золотовими і шойгу? З Терезами Мей і Макронами все зрозуміло: ці тільки і чекають, коли ти оступишся. І Київ тужить в очікуванні, і Брюссель, але найобразливіше – що вся Росія (
фашистська держава,визнана Законом України від 20.02.18 країною-агресором) застигла, спрямувавши свій погляд вгору з один питанням: «Коли ж біс візьме тебе? Ну, коли?...» І Богородиця тебе не проганяє, продовжуючи скорботну болісну долю для твоїх підданих – чи то карає, а може – і зовсім відвернулася?...
І стоїш ти, тереблячи заповітну кнопочку: «А, може, ну їх всіх? І до біса планету? Щоб відразу – і всім разом, без мук. І хай потім знову винаходять лук і стріли до чергового Пришестя, і знову розпинають, а потім – каються.» І думки твої важкі – аж роги тріщать від напруги.
А годиннички цокають, і народ внизу збивається в купки. Мордовороти його розгонять, а він знову збирається, нашіптуючи самому собі щось недобре. Адже й нічого не робить, тому що йому теж страшно, як і тобі – від «звершень великих» страшно, від відповідальності прийдешньої нестерпно. І обличчя цих людей озлоблені, смутні і тривожні – як твоє власне віддзеркалення, але чекають вони саме твоєї кончини. З нетерпінням чекають. Самі-то не можуть – бояться. Просто стоять, дивляться і сподіваються.
І від цього важко вдвічі. Ти їм – казку про стабільність, вони тобі – байку про відданість, ти їм – Крим, а вони – організований «одобрямс», ти їм – мантру про велич, вони – голоси на плебісциті. І, начебто, все за згодою – так чому ж вони, мерзотники, так жадають твоєї смерті?
Важко падати з вершини «вертикалі». Точніше, падати-то легко, приземлятися страшно. Тому що там, внизу, обов'язково кілька разів ударишся потилицею об тупий предмет. Або шарфиком невдало обмотаєшся. І затягуватимеш його самотужки. До переможного кінця.
Відео версія із світлинами ілюстраціями тут:
https://www.youtube.com/watch?v=0uxobgck56w
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
