Трагічна історія письменника: Панас Мирний

ТРАГІЧНА ІСТОРІЯ ПИСЬМЕННИКА

Панас Мирний. Лихі люди.

У школі нам забили голову романом письменника “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, потім читач сам надибує на його “Повію”, даремно сподіваючись знайти щось “смачненьке”, а справді талановите оминає нас.

Повість Панаса Мирного “Лихі люди” трактують як розповідь про класове розшарування інтелігенції. Це лише одна складова. Проте, як на мене, важливішою є сімейна драма, психологічно показана зсередини.

Батьки хотіли виховати сина чемним хлопчиком, а Петро Федорович Телепень закінчив життя самогубством, повісившись у в’язниці.

“Виряджав його батько, наставляючи; виряджала мати, наказуючи, щоб стеріг себе, не давався у руки лихим людям, котрих тепер стільки розвелося, що хотять в достатках усіх порівняти –зрікаються свого добра, свого роду і йдуть на неминучу погибель… “То – лихі люди!” – каже мати”.

У розумінні батьків лихі люди – це ті, які зайняті важкою працею, заробляючи собі на хліб насущний. І коли панич стикається з ними, згадує настанову батьків. “Лихі, лихі люди!” – думається Петрові, а серце його щемить-боліє. Окриває його важка туга; обгортають голову чорні думки; а перед очима – з одного боку мати шепче: “Лихі люди!”, а з другого – вони – лихі, і вказують йому на тільки що минуле поле. “Дивись! дивись” – мов кажуть їх понурі очі… Петро і без того бачить… “Ой мати, мати! ти ж учиш любити!” – шепче Петро… Виривається з його душі крик журби, лемент горя і росте, росте у його серці, окриває думками голову, ширить-просторить перед очима знайоме поле, перегнутих людей…”.

Драматичною виявилась остання зустріч матері з сином, до якого вона здалека приїхала у в’язницю. Він не упізнав її, сказавши, що не любив свою маму. “У мене усе забрали, все… Були в мене хороші думки, широкі надії… Нема тепер їх! Чуєш?..”. Після її від’їзду він повісився.

Петро став письменником, щоб не лише описувати нужденне життя “лихих людей”, а й по мірі можливості захищати їх: “Він, такий чулий до сліз та болю, уразливий до безталання та нужди, – він узявся ті сльози виливати, ту нужду показувати… Гарячим словом, мов гострим ножем, він вирізував-обчірчував тяжкі візерунки нужди; в страшних постановах безнадійності та горя малював він її гіркі затії. Перед очима він ставив живих людей з живими муками, з своїми невеличкими надіями: тільки хату теплу, працю повсякчасну, безнужденне життя – і того немає!.. І стогнали перед очима люди, розливаючи свої живі сльози… Товариство обгорнуло Петра, як доброго товариша; привітало, як свого талановитого писаку. Воно покладало великі надії на його; помагало йому у його праці – то добрим словом, то розумною порадою”.

Один із товаришів порадив йому писати не лише про хліборобів, а й про інші верстви населення. Одного разу повіз його до рибалок. Там і зустрів Телепень свого шкільного товариша Жука, який не раз захищав його від забіякуватих учнів.

Жук з великою любов’ю ставиться до “лихих людей”, бо і сам є таким: “Коли би ти знав, що за добру душу та серце має оцей темний та необтесаний мужик, як його усі величають. Йому просвіти бракує – правда! Та де ж йому її узяти, коли йому і хліба не стає?! А що до душі та до серця, то хай наші просвітителі поповчаться у його і добро так любити, і лихе прощати… І всюди він однаковий. Все він теплий, привітний…”.

Жукові не до вподоби задум Петра.

“– Я ще не знаю, що з мене буде; куди себе ткну. Набираюсь поки що сили; придивляюся до людей і їх життя – думка колись виводити.

– Писателем хочеш стати?

– Еге ж. А ти як думаєш про се?

Жук скривився, почухався.

– Ти не згоджуєшся? – спитав Петро.

– Любов виспівувати? – бевкнув Жук.

Наче холодною водою обдали ті слова Петра; зневага і ураза пройняли його серце. Жук помітив.

– Вибач, Петре, – замовив далі. – Я, коли хоч, не бачу справжнього діла з писательства… Що се за діло? Так, з жиру багаті люди, не знаючи нужди, забавляються”.

У Жука своя філософія, як виживати у цьому житті: “Я довго, Петре, думав над цим і додумався ось до чого: не можна просьбою – бери силою! Бийся! борися – а бери, добувай!”.

Хоча їхні шляхи розійшлись, але Жук, як і Телепень, теж потрапив до в’язниці.

Зустрівся Петро у в’язниці ще з одним своїм шкільним товаришем – Шестірним. Той любив виконувати накази вчителя і бити однокласників лінійкою по руках. Тепер він працює товаришем прокурора, веде справу Телепня і розмовляє виключно російською.

А в’язничний батюшка Попенко, ще один шкільний товариш Телепня, не хоче його пом’янути з друзями-картярами, бо не заробив на його похоронах, адже самогубцю ховав лише сторож.

Батьки, не знаючи про смерть безталанного сина, “сумуючи, шепчуть … таємно обоє: “Лихі люди! лихе товариство!”.

Система знищує лихих людей. Всі вони приречені якщо не на в’язницю, то на голодну смерть. Виживає лише той, хто зрікся лихих людей. Такий сумний висновок робить Панас Мирний.

Слід звернути увагу на прізвища, які дає своїм героям письменник. Сумна іронія висвітлює внутрішній світ кожного з них.

Анатолій ВЛАСЮК

14 вересня 2018 року 

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Фотокамера як зброя, або Інше обличчя війни
Якби не було війни, ті, хто загинув, могли б народити і виховати дітей, кохати, працювати, винайти, створити, нарешті, просто жити, бути щасливими й радувати своєю присутністю на землі рідних, близьких, друзів...
Читати більше
АПЕЛЬСИНОВИЙ МАРМЕЛАД ЗА РЕЦЕПТОМ ПАДДІНҐТОНА
​Трапляється так, що фільм дуже сильно припадає до душі. Після перегляду усю ніч сниться, як будуєш хижку на безлюдному острові, перебираєш таємничий мотлох на горищі або блукаєш Нарнією. Цього разу зі мною знову так сталось.
Читати більше