Трагедія на два акти

30 липня 2013
Yaroslav Radionov


В Крим дуже легко закохатися. І, навіть, не в саме море, що хвилями розбивається об його берег, а саме в цю частинку тверді, що протистоїть стихії. Ніде більше по Україні не зустрінеш таких скель, що гордо в небо стримлять, ніде більше не відчути п’янкого аромату трав на засушливому хребті, а дзвін цикад погожої зоряної ночі. Всі ці чудеса можна побачити тільки оминаючи великі та й малі, курортні міста. Відчути спокій природи можна лише позбувшись метушні та гомону міста з його пляжними відпочивальниками та туристами всілякого штибу. Але минаючи великі міста, закриваючи очі на трагедію обмеженості буття цивілізованого роду, постає інше горе, яке показує себе в далеких селах, що поховалися між відрогами гір, ця трагедія дивиться на вас мертвими очицями, коли ви екскурсією переїжджаєте з одного місця на інше. Всі дивляться, проте мало хто бачить.

Я б теж ніколи нічого не побачив, як би доля не закинула мене в Ворон та Міжріччя (Ай-Серез). Ми їхали Кримським серпантином, була майже п’ята година ранку, хмарки на небі ледь-ледь почали наливатися кольором. Я їхав і думав, що буду просто знімати пейзажі, та стару татарську архітектуру, здавалося буде одна з тих зйомок, які пройдуть спокійно, що забудуться до кінця місяця, але сталося навпаки.

Стандартна сільсько-дачна архітектура. Тимчасові споруди, що претендують залишитися на значно довший час. Однаково сірі будівлі, тунелі виноградних лоз, люди, що насолоджуються ранковою прохолодою. Все однаково пласке, убоге, навіть немає чого знімати. І тут раптом…

Ми знайшли будівлю, низьку, з білими глиняними стінами, червоний черепичний дах, малі вікна. Цей будинок стояв тут, зараз, але здавалося наче він був гостем з минулого, когось давнього, такого рідного, відчуття таке, наче ти згадав сьогоднішній сон. І я зрозумів, чому в мене викликали відразу кримські міста, чому мені так не подобається бути в них та біля них. Все дуже просто – вони не вписуються в ландшафт, вони дисонують з ним. Не можуть величезні білі коробки з заліза, пластика та бетону стояти на фоні могутніх букетів скель. Душа бунтує. Величне творіння природи не може поєднуватися з обмеженістю людської точки зору.

Традиція татарських будівель налічувала сотні років, люди навчилися не змінювати природу, а підлаштовуватися під неї, грати за її правилами та залишатися лише у виграші. Будівлі були низькими, з товстими стінами та маленькими вікнами, щоб взимку легше зберігати тепло, а влітку не пропускати багато південного жару, будинки розміщувалися з північного боку від скель або пагорбів, обсаджувалися деревами, щоб створювати тінь влітку та захищати від вітрів взимку. Всі ці будівлі були, наче, логічним продовженням пейзажу, червоні дахи вносили невеличку краплю приємного різноманіття в зелень виноградників та чагарників.

Все було прекрасно, люди жили в гармонії з природою, займалися власними справами та були щасливими. До рокового моменту. Одного погожого дня почалася висилка татар радянською владою. На їх місце було привезено нових мешканців. Як і всі люди, які потрапили в незнайомий простір, вони почали обживати його, змінювати. Традиційний уклад зруйнувався, хатинки перебудовувалися, мечеті вже не використовувалися за призначенням, на місце маленьких вікон та червоних черепичних дахів прийшли стандартні будівлі, які повністю руйнували казку про маленький Самарканд, разом з їх появою зникла чаруюча вуаль, скелі стали просто розпаленим камінням, зник з повітря п’янкий аромат південних трав, вино стало безрадісним, прянощі - тьмяними. Реалії Півдня прийшли на зміну казці Сходу. Одних позбавили права власності, позбавили батьківщини, власного культурного спадку, іншим це все нав’язали. Так закінчився перший акт трагедії.

Другий акт розпочався через багато років, під час повернення татар на свої етнічні території. Люди що живуть тут зараз не хочуть уступати їм місце. Хати їх прадідів та дідів більше їм не належать.

Конфлікт інтересів час від часу переростає у конфлікт фізичний. Одні не хочуть йти, інші – здаватися. В такій ситуації татари були вимушені застосувати самозахоплення земель, побудувати тимчасові хатки та жити, але і землю віддають їм дуже неохоче. От так і живуть на пташиних правах, зрідка переживаючи сутички. Коли буде кінець цього акту знає лише час. А поки їх спекотна батьківщина зустрічає холодно, наче в культурному різноманітті України їм не знаходиться місця.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

"Чому я не втомлююся жити": огляд книги Ярослава Мельника
Стільки вітаїзму у назві, стільки неврозу на сторінках... Хто такий автор, та де межа його реальності і з'ява вигадки? Чи вартують маси читати геніальних письменників, якщо перші не втямлять глибини, анулюючи культурну вартість, у той час, коли останні того не пробачать?
Читати більше
Уособлення елегантності і простоти: Живанші
Givenchy - еталон стилю, який майстерно створений Юбером де Живанші з благородної краси, вишуканості та урочистості. Стиль, який творився роками та став натхненням для багатьох. Про творчий порив, муз та учителів модного дому Givenchy - у статті.
Читати більше
Пікассо та його спокуси
Іменитий Пікассо та його Ольга. Жінка, яка кохала відомого художника все життя. Але його норов не міг втамувати спрагу. Йому були потрібні інші музи. Як кажуть французи, таке життя. От дивишся на фотографії, де люди щасливі, і в голові не вкладається, що хтось із них може завдати такого болю іншому. Детальніше - у статті.
Читати більше