Трагедія маленької людини

15 березня 2017
Анатолій Власюк
Михайло Коцюбинський. Ціпов’яз.
 
За життя письменника це оповідання не було надруковане в Україні. Втрутилася цензура. Коцюбинський у листі до Володимира Гнатюка писав 27 січня 1902 року: "Тільки що довідався, що цензура пошматувала збірник на спомин О.Кониському, а мого "Ціпов’яза" зовсім викинула".

Були цензурні втручання і у львівській "Зорі", куди письменник надіслав оповідання. Редактор Василь Лукич просив Михайла Коцюбинського виправити те, що могло не сподобатись цензурі, – і письменник змушений був піти на це.

На "Ціпов’яз" звернув увагу Михайло Драгоманов. На його думку, образ Романа не вдався: "… психіка егоїста змальована дуже вже різко з самого малечку".

В оповіданні мова йде про Семена, який хотів бути подібним на брата Романа. Той був грамотним, умів писати "прошенія". Він став навчати грамоті й Семена. Проте їхня мати спротивилася цьому.

"Наумиху звано старосвітською жінкою. І справді, вона була тяжким ворогом того, хто калічив рідну мову, ламав прадідівські звичаї або пнувся в пани, намагаючись стати вищим за селянина. Наумиха всіх таких називала "адеськими шарлатанами" і грізно махала рукою, проклинаючи зрадників старосвітщини. Боліло в неї серце дивитись, як її Романко ходить до школи, чути, як він гордує рідною мовою, відбивається від хліборобства, – і стара не раз сварилася з чоловіком, що рішив довести діло до краю – вивести сина "в люди", себто в писарі при волості або в прикажчики при економії".

Щоб і молодший, Семен, не пішов Романовим шляхом, спалила граматику. А малий подумав собі: "Невже пани такі погані, як оце про них усі кажуть – і мати, і Романко? Невже я мусив би відцуратись рідної неньки, ставши паном, через те, що вона мужичка?.. Та Бог з ними, з тими панами! Бог з ним, з тим панством та з книжками! Не хочу вчитися. Однак настирилось мені те вчиття…".

Батько пропонує Семенові піти вчитися до школи, але той відмовляється. "– О, це ще … ціпов’яз! Родивсь мудьом – мудьом і вмреш! – сказав Наум, махнувши рукою".

Семена відтоді й прозвали ціпов’язом. Йому подобалось робити в полі, орати землю, збирати хліб. А ще мав мрію про власне поле. Коли випала нагода, попросив у пана виділити йому шмат землі. Той погодився. Навіть грошей дав у борг. Але ця ділянка сподобалась і Романові. Заздрість узяла гору, захотів за будь-яку ціну не дати братові заволодіти полем. Коли той звернувся до нього з проханням позичити гроші, спочатку відмовив, а потім зметикував, що зможе відібрати у Семена ту землю. Дав йому гроші, але під великий відсоток.

Семен радіє, що матиме землю, але матері невесело на душі.

"Справді світ інший настає, – думала стара, – бо брат з брата дурнісінько гроші цупить, не соромлячись ні людей, ні Бога. Коли б ще Семен не зашморгнувся тою позичкою, як налигачем за шию… Щось мені тая катеринка, як жарина, пучки пече, – думала вона, загортаючи в хустину гроші, що дав Семен до сховку. – Не моя це дитина, не моя! – казала стара собі, стежачи очима за Романом, що, непевно осміхаючись, виходив у двері. – Не йму я йому віри, не правдою він дише".

Серце матері не помилилось. Коли Семен зібрав багатий урожай, Роман підпалив снопи. Разом з хлібом згоріла й материна хата. Роман дав грошей на будівництво нової, але його не покидала думка про те, щоби відібрати землю у брата.

А Семен надумав донести до царя правду про те, як живуть селяни. У своєму "прошенії" на його ім’я він написав, що людям треба віддати землю, аби вони важко не працювали і не вмирали з голоду. Перша спроба виявилася невдалою, і жодної відповіді Семен не отримав. А потім знайшов царського генерала, якому подав листа. Відповідь прийшла, і соцький прикликав Семена до станового.

Далі маємо сцену, яка не сподобалася цензору. Становий відповів, що "прошеніє розглянуто без послєдствій". Семен не може цього зрозуміти, бо вся надія була лише на царя. Становий допитує, що Семен хотів сказати цареві, бо у відповіді того нема. Але Семен не хоче відповідати.

" – Як? Що? Мене не слухаться! – гримнув становий на всю кімнату, тупнувши ногою.
– Чого зіпаєте?.. Я нікого не боюся, бо я нічого…
– А тепер скажеш? – рипнув зубами становий і зацідив ляща навідліт в пику Семенові.
В Семена так і стали свічки перед очима. Якась сила шарпонула ним наперед, але він припинив себе.
– Ні, – відказав він крізь зуби.
– І тепер не скажеш?.. – і знов ляпає з другого боку по виду.
– Ні.
– Сашенька, як можна таке робити по обіді! – вскочила в канцелярію жінка станового. – Адже це шкодить тобі…
– Тікай! – крикнула вона до Семена, бачачи, що становий знов поривається на нього. – Сашенька, залиши… зглянься на своє здоров’я…
Семен метнувсь до дверей.
– Спробуй мені ще раз писати таке прошеніє, – гукнув становий навздогін Семенові, – то я тебе… Я тебе розірву!..
Семен вискочив з хати і швидкою ходою, з шапкою в руках, сливе непритомний, подався дорогою… Він йшов прудко, не помічаючи, що йде не додому, а кудись навмання. Він не чув, що його боліли вилиці від недавньої бійки, він чув, що його щось пече глибоко … там … під серцем”.

Щоб оповідання надрукували у "Зорі", Михайло Коцюбинський мусив переробити цю сцену. У листі до Василя Лукича він іронічно зауважив: "Щоб догодити цензурі, зробив станового не вовком, а плохою овечкою і певний, що з цензурного погляду мій становий буде вважатися за ідеал станового в белетристиці".

Тепер ця сценка виглядала так:

"Семен мало не скрутився з нетерплячки, чекаючи, поки становий пообідає. Врешті його покликано в канцелярію. Становий стояв серед канцелярії з папером у руках.

– Ти подавав "прошеніє" на царське ймення? – поспитав він у Семена.
– Я.
Становий поклав папір на стіл і глянув на Семена.
– А тепер скажи мені, що ти маєш казати цареві?
– Сього я нікому не виявлю, ваше благородіє, опріч царя самого.
– І мені не скажеш?
– Ні!
– А як я тобі звелю?
– І тоді не скажу…
Становий здивованим поглядом змірив Семена від голови до п’ят, наче не сподівався такої упертості.
– Тут прийшла відповідь на твоє "прошеніє", – сказав він врешті, схилившись над столом і роздивляючись в паперах.
Семенові затамувало дух у грудях. В голові роєм заметушились різнорідні думки, випереджаючи зміст відповіді, очі неспокійно стежили за рухом пальців станового, що шелестіли паперами… В шелестінні тому причувалося Семенові: приїзди, розкажи свою таємницю… Страх обгорнув Семена. Семен чув, що не витримає довго натуги, в якій були його нерви…
А становий, як на те, повагом перекидав листки паперу, нахилившись над столом, наче забув на Семена.
– Прийшла відповідь… – обізвався, врешті, становий. – Велено мені об’явити тобі, що "прошеніє" твоє "оставлено без послєдствія".
– Як се … "без послєдствія"? – не зрозумів Семен.
– А так … признали, значить, що воно не слушне, не варте уваги, і казали мені оповістити тебе про це…
– Так і стоїть у тому папері?
– Так і стоїть, – усміхнувся становий. – Ну, чого ще чекаєш? Дізнався та йди собі з Богом! – додав він.
Але Семен не поворухнувся та лиш дивився на станового розплющеними очима, повними остраху, жалю, розпуки.
– Соцький! – гукнув становий, стривожений непевним Семеновим поглядом.
Вбіг соцький.
– Ти знаєш сього чоловіка?
– Знаю, ваше благородіє… Адже це Семен Ворон, з нашого-таки села…
– Як він там у вас?.. Чи в його всі вдома? – покрутив пальцем становий коло чола. – Зайця, часом, в голові немає? Га?
– Ні. Ваше благородіє, не помічали… Людина спокійна…
– Ну, то йдіть собі з Богом…
– Ходім! – торкнув соцький Семена, відчиняючи двері.
Семен вийшов з канцелярії і нерівною ходою, з шапкою в руках, сливе непритомний, подався дорогою… Він йшов, не помічаючи, що йде не додому, а кудись навмання… В ушах його лунали слова: "без послєдствія" … "без послєдствія" … і мов довбешкою стукали по голові… Він чув, що його щось пече глибоко … там… під серцем".

А вдома чекало нове лихо. Роман позивав його до суду за позичені гроші. Закінчилося тим, що землю Семена віддали братові.

"І знов перед Семеном чорне, пооране поле з ярами та видолинками, ще чорнішими, ще сумнішими. І знову Семен – наймит, орючи панську ниву, погукує на чужі воли.

Осіннє сонце сідає за горою, на обрії стає червоно, як у горні, білий туман котиться ярами та видолинками…

Семенові байдуже, що сідає сонце, що з ярів виступає ніч, несучи спочинок усім трудящим. Він, як і зрання, щиро налягає на плуга, рівно крає чорну землю скибу за скибою…

– Не журись, Семене, – гукає на його погонич, – бач, як сонечко тягне за наймитом, поспішаючись на спочинок… О, ще вершечок жевріє … ще скалочка … ще одна мить – і край роботі…".

Михайло Коцюбинський скупими мазками розкриває трагедію людини, яка хотіла прислужитися громаді, наївно сподіваючись, що цар дозволить роздати селянам панські землі. А поле у Семена підлістю й підступністю відібрав рідний брат. Тепер нема йому радості на світі. Навіть син, якого народила дружина, не тішить…
 
Анатолій ВЛАСЮК
11 березня 2017 року  
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

У Запорізькій області почала працювати перша черга найбільшої сонячної електростанції в Україні
Після завершення будівництва електростанція зможе забезпечувати енергією шість районів Запорізької області, а також курорти на узбережжі Азовського моря
Читати більше