— А навіщо потрібні релігійні ритуали? Якщо Бог є Любов і якщо Він бачить лише міру духовної чистоти людини, то, можливо, вони зовсім і не потрібні?
— Ритуал, як і власне релігію, можна вважати лише інструментом в руках людини. Це зрозумілі людині символи, ключ до її підсвідомості, що звільняє дух і розкриває в ній самій Джерело буття. Ритуали створюють відповідний настрій, допомагають людині відійти від повсякденних турбот і метушні, відволіктися від буденного та поринути в зовсім інший стан. Але вони лише тоді мають сенс, коли проводяться усвідомлено. Це означає, що ритуали теж мають бути розумними та живими, тобто змінюватися разом з людиною. Якщо ж ні, то людина лише марнуватиме свій час, оскільки тілом перебуватиме в одному місці, а думками та душею — зовсім в іншому. Вона вважатиме, що виконала те, що від неї вимагається, хоча внутрішньої трансформації в її сутності так і не відбулося. Отже, таке поклоніння через такі ритуали перетвориться на автоматичну дію чи звичку.
Тому, якщо ти відчуваєш, що ритуали допомагають тобі налаштуватися на божественне — бери в них участь на здоров’я. Якщо ж ні — не марнуй часу. Вирішувати лише тобі. Врешті-решт, твоє істинне служіння Богові полягає не у виконанні якихось незрозумілих і втомних церемоній, а в служінні тим, кого ти любиш.
Хто йде життям з любов’ю, що єднає та облагороджує, той вже перебуває в Богу і Бог у ньому. Будь-яка релігія — лише витвір людського ума, уявлення про шлях до єдиного Бога. Тому обирай самостійно свій власний шлях любові та не переймайся — повз Бога не пройдеш!

Дивно, коли хтось звеличує над іншими свій колір шкіри, це вважається расизмом. Якщо звеличують свою націю, применшуючи при цьому всі інші — нацизмом, стать — дискримінацією за статевою ознакою. Усе це — расизм, нацизм і дискримінацію за статевою ознакою розсудливі люди засуджують як явища, що не пасують для культурної та цивілізованої людини. Проте коли йдеться про дискримінацію за релігійною ознакою, то це, як правило, ви називаєте релігійною «правовірністю»!
Так, той, хто стверджує, що Бог як Вищий Принцип буття, один і єдиний, певна річ, має рацію. Але завжди не правий той, хто ревнує до Нього інших, ще й намагається оголосити право власності на Бога та на Його виняткову любов.
Хто хоча б раз підносився у своїй свідомості до висот Безмежного Духа, той знає, що між усіма живими істотами у Всесвіті поділу немає й бути не може. Кожен з нас перебуває на своєму власному рівні усвідомлення та розвитку свого «Я». Цей рівень не можна змінити деклараціями чи заявами, а лише персональними зусиллями з очищення та вдосконалення своєї сутності. Таким чином, кожен може піднятися від монади, що не усвідомлює себе, до чистого та досконалого духа. Ні ангели, ні архангели, ні навіть Сам Бог — ніхто не має права втручатися в цей процес індивідуальної еволюції, бо Закон для всіх єдиний.
Поділ між людьми — це умовність, яка не має нічого спільного з дійсністю. Він є лише ілюзією, грою недосконалого ума. Той, хто усвідомлює цю засадничу єдність всього сущого, звільняється від пут плоті та пристрастей, від особистих амбіцій та претензій до будь-кого. Його розум чистий, а серце наповнене безумовною любов’ю. Над ним не мають влади ні правителі, ні догми, його не обдурити та не принизити. Бо він є саме буття. Хіба можна скривдити вітер? Хіба можна принизити Сонце? Хіба можна обдурити Самого Бога?
Поділ потрібен лише тим, хто не бажає звільнення людини, хто сам бажає панувати над вами, скориставшись вашим невіданням про вашу власну істинну природу. Їхній принцип — «поділяй та владарюй». Їхній метод — страх.
Релігія лише тоді може вважатися корисною, коли вона допомагає людині розуміти й любити життя. Вона має вчити, як власними зусиллями виправляти свої недоліки та помилки поведінки. І ще — вона має вчити людину не боятися смерті. Хто боїться смерті, той боятиметься й життя, бо все його життя тоді перетвориться лише на довгий і тяжкий шлях до смерті.
Але, впевнений, що переважна більшість релігійних ієрархів не піде на таке, бо це суттєво послабить їхню особисту владу над людьми.
Проте, як би там не було, релігії, що поділяють людей на своїх і чужих, дуже скоро будуть змушені переобразитися та очиститися від умовностей або просто канути в небуття.
— І що ж тоді буде? Адже людям потрібне спілкування, а віра у вище розумне керівництво своїм життям — це одна з засадничих потреб людини, що дозволяє їй почуватися значно впевненіше.
— Ну, по-перше, певна частина древніх релігій зможе адаптуватися до нових реалій часу. Крім того, з’являться нові світоглядні системи, які багато хто за звичкою називатиме релігіями. Проте з часом усі вони за своєю суттю являтимуть лише багатогранне єдине ціле — релігію Серця чи філософію Любові.

— Що ж потрібно для того, щоб з’явилася така світоглядна система?
— Для цього не треба вигадувати щось нове. Проте це навряд чи й вийде. Адже Істина одна. Ось тільки відкривалася вона в різні часи та для різних людей. Якщо повернутися до первинних витоків Вчень, які відкривали людству Великі Вчителі, то ти зможеш переконатися, що всі вони вчили майже одному й тому ж — ставитися до іншого так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе самого[1]. Ця формула настільки ж проста, настільки й дієва. Хочеш, аби тебе поважали? Навчися поважати інших! Бажаєш бути коханим? Розвивай у собі самому любов до іншого, бо ти просто не зможеш оцінити любов, коли тебе хтось нею обдарує. Прагнеш до поблажливості щодо своїх недоліків? Учися розуміти інших і ставитися з терпінням до їхніх недоліків.
Таким чином, аби щось отримувати, ти сам маєш уміти віддавати. Твій ближній — це не той, хто ставиться до тебе з любов’ю. Твій ближній — це той, кого ти сам здатен обдарувати своєю любов’ю!
Всі світові Вчителі, по суті, говорили про одне й те ж — про взаємини людини зі Всесвітом і про те, що все в ній — лише відбиток того, що міститься в тобі самому.
Мойсей, наприклад, розповів про те, що зле не треба привносити у світ. Гаутама Будда вчив тому, що нерозуміння великих істин призводить до страждання. Ісус Христос вів мову про любов до свого ближнього без яких-небудь умов і умовностей, а Мухаммед нагадав про те, що не існує інших богів крім Єдиного Бога. Хіба всі вони хоча б у чомусь суперечили один одному? Ні, вони лише доповнювали сказане іншими.
І вчення Ісуса Христа аж ніяк не скасовувало заповіді Мойсея, як це іноді намагаються подати, чим нацьковували іудеїв і християн одне на одного. Воно лише підносило взаємини людини з Богом на зовсім нову висоту, коли декалог[2] просто втрачає свій сенс, хоча й продовжує діяти для тих, хто не в змозі досі піднестися до рівня чистої любові до свого ближнього.
Тому не потрібно вигадувати щось нове. Треба лише очистити від усього привнесеного те, що є вічним, як саме Життя. Певна річ, що мова знову-таки йде не про скороминущу форму, а лише про принципи, на яких базується всесвіт.
Поверніться до Вчення про Безумовну Любов, яка є частиною самої людини, як образу Передвічного. Її не треба шукати десь зовні, шукайте її, передусім, у собі. Про неї ж казав Ісус, який зміг очистити своє «Я» від недоліків, властивих більшості людей, та стати провідником божественного — Христом.
— А хіба він не був Христом від народження? Нам завжди розповідали про його божественне походження та дивовижне народження абсолютно в унікальний і непорочний спосіб.
— Ісус був народжений абсолютно нормальним чином — від батька та матері. Вони кохали одне одного, тому їхній син і став плодом любові. А істинна любов — завжди чиста та непорочна.
— Кажуть, що його народження супроводжувалося величними знаменнями.
— Люди охочіше вірять у дивовижні знамення, ніж здоровому глузду та серцю. Тому вони їх і отримали. А яких не отримали — ті самі з часом вигадали.
— У нас багато хто вважає, що чудеса, коли, наприклад, плачуть чи мироточать ікони, люди раптово зцілюються від невиліковної хвороби чи у несподіваних місцях з’являються лики святих тощо, є ознакою особливої місії чи навіть богообраності народу, де все це відбувається. Це так?
— Зовсім ні. Чудеса свідчать не про велику віру, а навіть зовсім навпаки — про маловір’я людей. Найгрубіша форма людської свідомості не в змозі розгледіти Невидиме за зримим. Вона вважає, що все, що можна пояснити природними причинами, є банальним і земним, а те, що виходить за межі буденного — дивовижним і божественним. Однак жодне з так званих чудес не суперечить жодному з природних Законів Всесвіту. Просто є Закони, які ви вже відкрили, і ті, які вам ще невідомі. До речі, за Ісусом Христом багато хто йшов лише тому, що бачив чудеса, які він творив[3]. Вони ж його першими й покинули.
Прочитай уважно як-небудь потім на дозвіллі Новий Заповіт. Попри те, що його неабияк підчистили, ти не зможеш не помітити головного, якщо, певна річ, дивитимешся на все неупередженим поглядом. Дослухайся до свого серця — воно вкаже тобі на крупинки істини, з яких твій розум зможе відтворити образ реального Ісуса Христа. Тоді ти зрозумієш, що його мати — Марія — ніколи навіть не підозрювала, що начебто народила Бога. Ти дізнаєшся, що сам Ісус ніколи не прощав будь-кому гріхи, допущені ними щодо інших людей, так само, як і не вчив цьому своїх учнів, а лише свідчив про те, що спокутування гріхів тієї або іншої людини вже відбулося. Для тебе, напевно, стане одкровенням те, що Ісус не брав на себе гріхи людства та не спокутував їх своєю кров’ю, бо кожен сам має відкрити в собі Христа — прояв Бога в людині, джерело Сили та Чистоти, що усувають будь-які прояви гріховності. І ти, напевно, будеш чимало здивований, коли дізнаєшся, що не кожен зрадник насправді є негідником і мерзотником … І багато ще чого. Читай, порівнюй, думай.
— Отже, щоб осягнути Істину, слід читати Писання, як про те кажуть християни?
— Аби осягнути Істину, можна читати і Писання також — Біблію та Коран, буддійські канони[4] та авесту[5], танах[6] і веди[7], та багато ще чого — тобто, те, до чого прагне твоє серце. Але ти маєш пам’ятати, що будь-яке Писання — це всього лиш чиєсь тлумачення того, що неможливо висловити мовою людини. Тому ти можеш читати що завгодно, але підносити до рангу істини чужі висновки — навряд чи доцільно. Вчитель Гаутама наприкінці своїх днів наголошував своїм учням, аби вони не вірили його словам лише тому, що їх вимовив Будда, а самі мали перевірити їх на собі, для чого кожен з них мав стати світлом для самого себе. У будь-якому випадку здоровий скептицизм ніколи зайвим не буде.
Багато хто вважає, що можна начебто пізнати Істину та наблизитися до Бога, лише вивчаючи яке-небудь Священне Писання. Вони можуть читати його постійно, можуть сперечатися з іншими з приводу термінів та їхнього походження, дискутувати про те, хто й що саме мав на увазі, коли тлумачив те чи інше місце в Писанні. Але це шлях у безвихідь, який насправді лише віддалятиме людину від Бога. Писання можна та навіть потрібно вивчати, доки шукаєш Його, коли відчуваєш, що Він десь тут, поруч, або коли намагаєшся щось для себе з’ясувати… Але коли настає момент Одкровення, єднання з Божественним, буквокопання й теолінгвістика стають осторонь. Бог не пізнається через Писання — Бог пізнається через Одкровення. Не через розум — через Серце.
За осяжну історію людства уявлення про взаємини між людиною та її Творцем різними релігійно-філософськими школами були настільки ускладнені та заплутані, що реальним виходом з такого стану справ може бути лише повна відмова від релігійних догматів і створення нової релігії — релігії Серця, релігії Любові, релігії Свободи та Рівності. Та вона не буде релігією в повному розумінні цього слова. Нова Релігія Любові не ґрунтуватиметься на сумнівних догматах і заборонах, ненависті та переслідуванні «невірних». Для неї не потрібні будуть церковні ієрархії та складні й незрозумілі для розуму культи. Буде достатньо лише однієї єдиної Заповіді, що проходить червоною ниткою через усі релігії: «Стався до іншого так, як ти хотів би, щоб ставилися до тебе».

— Одного разу до мене додому приходили якісь християнські проповідники. Коли я сказав їм, що для пошуку Істини вважаю за краще використовувати своє серце, вони рішуче запротестували, стверджуючи, що лише Біблія є Словом Істини, а от людське серце — це вмістилище мало не всіх наших вад. Я чимало здивувався, але вони показали мені місце в Писанні[8], де чорним по білому так і було написано. І це прозвучало із уст самого Ісуса Христа! Як же у всьому розбиратися?
— «Серце» в Біблії — це не те, що мають на увазі під цим словом сьогодні. У біблейській мові «серце» — центр ума людини, а «серце» та «нутрощі» (чи «нирки)» — синоніми, що означають осередок почуттів і мислення, або ж центр її духовного життя[9]. Таким чином, в прадавні часи «серце» для людини було синонімом «розуму». Сьогодні ж його, як правило, вважають центром любові та божественного одкровення. Крім того, Євангелія — це ж не стенограма слів Ісуса Христа чи його особисті записи. Євангелія писалися лише через десятиліття багатьма безвісними авторами, які були по суті іудео-християнами, а тому використовували знайомі їм образи та стійкі словосполучення, знайомі спрадавна.
Показово, що прадавні єгиптяни, бальзамуючи своїх померлих, виймали з тіл усі нутрощі та залишали лише серце та нирки. Таким чином вони намагалися зберегти зв’язок померлого з його земним центром ума та духовності. А ось древні іудеї, здійснюючи жертвопринесення, спалювали на жертовнику з нутрощів лише нирки (і печінку) тварини, але не її серце, підкреслюючи цим відсутність у неї ума — характеристики виключно людини[10].
Так що дехто з християн свідомо маніпулює різницею у визначеннях, аби відвернути людей від здатності та бажання любити, підміняючи поняття та наголошуючи на необхідності розвитку в собі ненависті (нехай навіть «благородної» ненависті — до зла), а не на любові. Любов звільняє людину від умовностей, а вільна людина може самостійно вибирати свою релігію та свій шлях до Бога.
Саме тому значна частина релігійних діячів боїться такої свободи — вона позбавляє їх реальної влади над умами людей.
Любов, Бог, Свобода — це все, по суті, синоніми. Істинна Любов завжди звільняє, а Істинна Свобода завжди призводить до Любові. Таким чином, релігія може вести людину до Бога лише доти, доки вона звільняє її від помилок, догм і умовностей.
Справжній поклик Отця Небесного — саме в серці, через об’єднуючу Безумовну Любов. А ось сили темряви якраз і промовляють через незрілий і непросвітлений ум.

— Що таке «сили темряви»? Звідки вони взялися?
— Сили темряви — це узагальнена назва тих, хто не бажає підкорятися єдиним Законам Буття. Їхня мета — не служіння Єдиному Духу, а прагнення встановити свою власну владу. Проте, це їх вільний вибір, на який вони теж мають повне право!
Щоб досягти своєї мети, вони не можуть говорити правду, оскільки тоді всім стане зрозуміло, що їхня влада — фікція. Тому вони змушені брехати. Але для цього їм спочатку необхідно внести між вами розбрат та пересварити між собою різні групи людей, аби ви перестали довіряти один одному й не змогли порозумітися та збагнути їхні істинні наміри. Людьми, розділеними між собою та заляканими, управляти набагато легше. Ваше неуцтво — невідання — в елементарних речах і ненависть один до одного — ось основа їхньої «влади». Вони знають, що ваша сила — в єдності та просвіті, а любов робить вас воістину вільними та непереможними. «Відання» — це не просто знання про Бога чи Божественні Принципи Буття. Це відомо й силам темряви. Відання — цей стан єдності з цими Принципами, коли вони стають суттю та основою буття людини, визначаючи її мислення та емоційний стан.
— Пригадую, ти сам казав, що зло є лише породженням нашого недосконалого ума? Тепер же виходить, нібито сили темряви чи зла цілком реальні та навіть б’ються за наші душі…
— Темрява — це всього-на-всього лише відсутність світла. Де воно є, там темряви не може бути за визначенням. А ось сили темряви цілком реальні. Проте вони можуть існувати лише для того, хто сам дає їм притулок у своєму розумі, затемненому страхами, ненавистю та злістю. Все це не дозволяє пробитися назовні твоєму внутрішньому світлу — світлу Істинного «Я». Воно ніколи не згасає, але часто стає просто непомітним і невиразним. Ось тоді сили темряви можуть наблизитися до тебе справді дуже близько. Твоє світло нестерпне для сил темряви. Вони відступають від тебе, щойно ти освітлюєш простір навколо себе, та знову повертаються, коли воно меркне. Ти зможеш постійно перебувати у світлі лише в одному випадку — коли сам станеш його джерелом. Навіть найменший вогник відганяє найбільшу темряву!
Стосовно ж битви між силами світла й темряви, то вона, поза сумнівом, триває. Але відбувається вона не десь на задвірках Всесвіту чи нехай навіть поруч з тобою. Вона точиться всередині тебе самого. І доки існує людина, ця битва триватиме, бо це битва її его, як прояву власної нижчої природи, з «Я» вищим — її божественною суттю. Самé Вище «Я» жодних «бойових дій» не веде, бо це було б, фактично, визнанням реальності зла. А битва із злом дає злу енергії не менше, ніж потурання йому! Для того, щоб зникло зло, треба лише розвивати добро.

— Ти мене майже збив з пантелику, — промовив я задумливо, — якщо Священні Писання — це всього лише трактування людиною Одкровення згори, то як тоді збагнути, де крупинки Істини — Слова Божого, а де відсебеньки перекладачів і переписувачів?
— Слухай своє серце. Слово Боже не принижуватиме людину та не засмучуватиме її, не заганятиме в глухий кут розчарування, не ділитиме людей на кращих і гірших, на своїх і чужих…
Воно має нести людям умиротворення та любов, надію та натхнення, показувати вихід навіть з найважчої ситуації. Це Слово має давати людині сили знаходити в собі недосконалість, недоліки, через які вона й здійснює вчинки, що називаються «гріхами», та виправляти їх самостійно, для того, щоб вона ставала кращою, світлішою, чистішою!
Це самовдосконалення кожного призводитиме до поліпшення самого світу та навколишніх людей. Воно буде корисним усім в незалежності від того, вірує він у Бога, чи заперечує Його присутність у світі, належить він до тієї чи іншої релігії, настане кінець світу завтра чи колись у віддаленому майбутньому…
Треба не лякати людину, а розповісти та пояснити їй, що вона сама своїм усвідомленням і вчинками може змінити себе саму, а через себе — весь світ! Дайте людині відчути, що вона є частиною Єдиного Цілого — Того, Хто є Любов. А назве вона таке Ціле Богом, Абсолютом, Вищим Розумом або Першопричиною — Істині байдуже! У Бога багато імен, бо немає місця у Всесвіті, де б Його не було, і немає такого часу, коли б Він не був присутнім у Своєму творінні!
Ніхто не може видати комусь «ліцензію» на благовіствування чи виписати свідоцтво про істинність його слів — ні священик будь-якої церкви, ні Сам Господь. Ви маєте самі навчитися слухати свої серця та Розум.
Для чистого серцем «Бог є Любов»[11], а тому слова, в яких немає Любові, — не можуть бути Божим посланням. Любіть і поважайте один одного. Ви тут для того, щоб навчитися співпрацювати, а не змагатися…
Ставтеся з терпимістю та любов’ю до свого ближнього, навіть, здавалося б, негативний досвід і біль обертайте собі на користь. Допомагайте тому, хто спіткнувся, знайти свій шлях до Любові-Бога. Простягніть руку допомоги тому, хто впав. Підставте своє плече тому, хто втратив рівновагу. Спробуйте відповісти усмішкою на зневагу, любов’ю — на ненависть, розумінням і незасудженням — на гнів і прокляття на вашу адресу. Припиніть творити зле — і у світі неминуче стане трішечки краще, чистіше … Плекайте в собі радість, а не блукайте зі скорботними обличчями в прагненні показного благочестя. Нехай ваші храми наповняться теплом і світлом, а музика буде натхненною і надихатиме вас на добро. Змініть культ мучеництва та страждання на проповідь щирості, чистоти і сили духу.
І не вам знати терміни, коли все станеться. У Бога не може бути приреченості — в Його словах завжди буде Надія. У Бога не може бути смутку — в Його словах завжди буде Віра. Слова, що несуть розбрат, ненависть, страх і зло — лише породження недосконалого ума, оскільки у Бога немає нічого крім чистої Любові! Не бійтеся майбутнього, споглядайте світ з Любов’ю та спробуйте в кожному побачити іскру Божу, а в кожному обличчі — лик Христа! І тоді ви станете благословенними — не священиками, а самою Любов’ю! А Любов — і є Бог.
Крім того, іноді важливішим є навіть не зміст Одкровення, а те, яким саме чином його доносять до людини.
Уяви-но собі ситуацію: хтось летить у літаку і раптом помічає, що з одного з двигунів виходить тоненька цівка диму. Він усвідомлює реальну небезпеку для пасажирів цього літака і починає нестямно волати: «А-а-а-а-а-а!!!! Ми горимо!!! Зараз ми всі впадемо та загинемо!!!» Невже після цього пасажири спокійно сидітимуть на своїх місцях і слухатимуть спокійно його слова? А якщо та цівка диму є лише ознакою одного з нормальних і штатних режимів роботи двигуна літака? Але паніка вже поширилася серед пасажирів! Стюардеса намагається їх заспокоїти. Пілот майже на межі нервового зриву. А йому ще літак з усіма саджати! Чи не краще було б тихенько та якомога спокійніше повідомити про своє спостереження стюардесі, а та передала б цю новину пілотові, чи тут же заспокоїла б неспокійного пасажира тим, що це зовсім не пожежа, а нормальна робота двигуна?
Приклад надзвичайно яскравий, а висновок з нього занадто очевидний. Але ж саме так або дуже схоже до цього звучать слова деяких горе-проповідників, які провіщають прийдешні катаклізми та швидкий Суд Божий. Хоча навіть єдине тихе й тепле слово, сказане вчасно, варте сотень проповідей і молитов, а дитяча посмішка замість переляку та сліз — тисяч поклонів і закликів до Небес.
Якщо людина, почувши слова Любові, розкриє своє серце — вона відкриє в собі Бога, Який і очистить всю її сутність і душу від недоліків і помилок. І скільки б часу не залишилося після цього людині, вона проживе решту свого життя з Любов’ю і в Любові, а не в страху чи очікуванні смерті та покарання.

***

— Так, ти маєш рацію — релігія має бути живою, а це означає, що вона має змінюватися разом з людиною. Здається, яскравим прикладом такої зміни був Новий Заповіт, що ґрунтувався на Вченні про Бога-любов та прийшов на зміну Старому. Проте це Нове Одкровення було отримано Ісусом Христом. Хто ж зможе отримати це … скажімо «Новітнє Одкровення»?
— Релігія хоча й ґрунтується на певних постулатах, які не вимагають доказів, але жива релігія може замінювати одні догми та умовності (застарілі та недієві) на інші — вищого порядку.
Наприклад, для примітивного ума безглуздо стверджувати, що Бог є Любов. Він це не зрозуміє, оскільки поняття «Любов» перебуває поза сферою його розуміння. Тому йому кажуть: «Не вбивай», «Не кради», «Не вчиняй перелюбу» тощо. Ці категорії цілком відповідають способу його мислення та розуміння: «Мені заборонено це робити. У разі порушення цієї заборони мене буде покарано». Для такої людини виконання норм-заборон вже може вважатися доброчесністю. Мовляв, не вчинив комусь поганого — вже добре. Це найдавніші закони моралі — ухилятися від гріха. Утримуючись від поганих схильностей, ми неминуче рухаємося в інший бік — до доброчесності. Хоча цей рух не є усвідомленим.
Коли ж ум достатньо зміцніє та буде готовий прийняти нове одкровення — через любов — заповіді-догмати можна буде замінити іншим догматом-одкровенням — Бог є Любов. Розум, здатний любити, вже не потребує колишніх заповідей-заборон. Саме такі моральні Закони вищого порядку — Закони Любові — і передав Ісус Христос людям два тисячоліття тому.
Проте вважати Христа, на відміну від інших людей, Богом — було б великою помилкою, що призводить до усіх інших ваших хибних висновків. У образі Ісуса поєдналася низка різних і часто суперечливих уявлень з інших релігій та вірувань. Оповідачі історії про нього компілювали свої твори з більш ранніх сувоїв та усних переказів. Переписувачі теж робили свій внесок, трактуючи події на свій розсуд і рясно доповнюючи їх коментарями, без яких, як їм здавалося, текст був менш зрозумілим… Врешті-решт образ реального Ісуса було втрачено. Якщо в найперших його життєписах — досить мізерних і небагатослівних — він мав вигляд людини з усіма властивими їй емоціями та рисами особистості, то в пізніших уявленнях його змальовували вже як Бога та вершителя людських доль. Ти сам можеш почасти простежити таку еволюцію уявлень про Ісуса, прочитавши спочатку Євангеліє від Марка, потім — від Луки, далі — від Матвія, закінчуючи Євангелієм від Івана.
Увесь парадокс цієї ситуації полягає в тому, що Ісус справді був і людиною і Богом одночасно. Його було народжено нормальним чином, він так само, як будь-яка інша людина любив і страждав, гнівався та непокоївся з приводу того, що його неправильно розуміють. Але Божа суть розкрилася в ньому повною мірою, і він став Христом — буквально втіленням божественного. Але Христос — не звання, не прізвисько та не виняткова якість Вчителя з Галілеї. Христос — це те божественне, що є в кожній людині, воно лише дрімає в ній до певної пори — доки кожний сам не розкриє в собі те, що споконвіку єдине з Правічним Джерелом Життя — Отцем Небесним.
Він відкрив цю Істину для себе та знайшов в собі сили сповістити про неї іншим. Але його змогли частково зрозуміти лише деякі з його учнів. Інші ж сприймали його слова занадто буквально, зводячи використовувані ним образи до свого рівня розуміння та перетворюючи їх таким чином на нісенітницю, що межує з замахом на древні традиції прабатьків. Більшість з тих, хто його слухав, слова про Бога — Отця Небесного — відносили до Єгови. Та Єгова був лише божеством прабатьків, тобто богом племені, з якого бере початок їхній народ. Але Ісус розповідав зовсім не про нього, а про Того, Хто все рухає та все наповнює енергією Життя.
Ісус, як людина, не брав (та й не міг узяти навіть за всього свого бажання!) на себе всі гріхи людства. Певна річ, він не міг і спокутувати їх своєю кров’ю, оскільки це було б найвищою несправедливістю, коли один розплачується за провину іншого. Хоча, ти ніде й не знайдеш, що він нібито таке стверджував. Учитель лише казав про те, що він є Шляхом, Істиною та Життям[12]. Та говорив він про це не як Ісус — син теслі Йосипа та його дружини Марії, а як Христос — тобто, як прояв Бога в людині, що виражається в любові без обмежень та будь-яких умов. Він розповів про єдиний шлях до Бога — через нелицемірну любов. Вона ж — Істина, бо розкриває людині великі таємниці буття. Вона ж — Життя, бо наповнює її буття сенсом, перетворюючи людське існування на служіння Творцеві через служіння Його творінню.
Проте пізніше ці його слова трактували інакше — нібито шлях до Бога лежить виключно через земну церкву, що назвалася його ім’ям. Так Вчення Любові та служіння єдиному людству було перетворено на вчення церкви та служіння державі, що сіє між людьми розбрат і ненависть.
Христос — це Істинне «Я» кожної людини, єдине з «Я» усіх інших людей. Усвідомлювати це — і означає «бути у Христі». Той, хто цей божественний принцип вбачає лише в собі, йде шляхом помилок, розвиваючи в собі гординю та відділяючи себе від Бога.
Якщо людина любить свого ближнього — не любов’ю-почуттям, а передусім любов’ю-дією, — то вже не може нікого скривдити. Ось так Христос звільняє людину від влади гріха… Так благочестя неусвідомленого ухиляння чи втечі від гріха замінюється в ній благочестям усвідомленим — прагненням до доброчесності.
Утім, кожен з нас перебуває на своєму власному рівні усвідомлення. Хтось досі не розуміє Законів Христа? Ну що ж — нехай тоді дотримується законів, що забороняють погані вчинки. Та інший вже доріс до прийняття Любові у своє серце, а тому не потребує будь-яких заборон.
Через це досі чинні й ті, й інші закони. Та жоден з них не кращий і не гірший. Вони всього-на-всього різні, бо призначені для різних рівнів усвідомлення.
Коли ж розум зміцніє ще більше, навіть цей догмат — Бог є Любов — стане йому не потрібний, оскільки Любов не буде для нього лише орієнтиром. Вона стане його практикою, досвідом, буттям, його суттю, його другим «Я». Тепер він зможе остаточно звільнитися від умовностей, не лише вірячи в те, що Бог є Любов, не просто усвідомлюючи це в собі, а будучи цим насправді!
Таким чином, якщо догмати розвиваються разом з людиною, вони ведуть її до Бога. Якщо ж ні — від Нього відводять.
— Хто ж давав людям моральні закони? Якщо вірити Біблії, то тут не обійшлося без божественного втручання.
— Ні, вони давалися не Богом — вони давалися людьми, що сприймали Бога. Наскільки досконалими були ці люди, настільки досконалими були і їх моральні закони. Духовні люди, здатні сприймати одкровення згори, були в усіх народів і в усі часи. Одні культури часто ставали зразком або підґрунтям для інших пізніших культур. Проте стверджувати, що ті чи інші моральні та законодавчі норми сліпо копіювалися, було б помилкою. Якщо якісь закони були цілком задовільними, то їх брали за першооснову та допрацьовували, враховуючи національні, культурні чи будь-які інші особливості.

Ще один дуже важливий момент — релігія, обряди та ритуали не повинні виступати замінником людської совісті.
Совість — це голос вищого «Я» в тобі, тобто, по суті, це голос Самого Бога. Коли ти перебуваєш у плоті, цей голос може бути для тебе майже нечутним через розлад і гуркіт емоцій, бажань і пристрастей. Проте коли ти залишаєш свою земну плоть, він цілком владарює над тобою, оскільки є твоєю істинною суттю, до якої ти повертаєшся та від якої ти не можеш ані сховатися, ані віддалитися.
Однією з найпоширеніших рис Бога в різні часи та в різних світоглядних системах вважалася Його справедливість. У багатьох з ваших релігій навіть сказано про те, що Бог особисто чи разом зі Своїми помічниками судитиме тих, хто завершив своє земне існування, зважуючи на вагах їхні гріхи та чесноти.
Та вища справедливість полягає не у вибірковому та суб’єктивному оцінюванні справ тієї чи іншої людини. Навіть для досконалого Бога це було б занадто стомливо — оцінювати всі вчинки всіх людей і приймати правильне рішення щодо кожного окремо. Стосовно ж Його помічників, які за визначенням не можуть бути такими ж досконалими та об’єктивними, як Сам Бог, завжди існує вірогідність неправильної оцінки, що може призвести до помилки в призначенні покарання чи нагороди, а отже і до несправедливості.
Вища справедливість Бога полягає у встановленні Ним таких загальних Законів буття, що діють автоматично, без участі будь-кого та для всіх без винятку — від мінералу до Самого Творця. Стверджувати протилежне було б рівносильним звинуваченню Бога в упередженості чи в наявності у Нього певних улюбленців, яких Він може судити поблажливіше, ніж усіх інших.
Можливо, ти здивуєшся, але тут ніхто нікого не карає. Ніхто нікому не завдає незаслужених випробувань. Ніхто не заслуговує страждань і не змушений покірливо терпіти їх в убогості та хворобі… Тут немає й не може бути жодної каральної організації, що визначає міру провини та обирає відповідне покарання для кожного. Це суперечило б твоєму праву свободи вибору. Більше того, потенційне покарання за неусвідомлений гріх може призвести лише до страху та бажання уникнути такого покарання. Такі судді могли б лише погіршити ситуацію.

Твоя совість — ось твій найбезжальніший і найсправедливіший суддя. Тільки вона знає, наскільки ти винен і сам усвідомлюєш свою провину, наскільки ти розкаюєшся та змінюєшся, усвідомлюючи наслідки своїх вчинків, і карає тебе якраз настільки, наскільки ти того справді вартий.
— Чи не занадто вже зацікавлений і необ’єктивний суддя — наша совість? Хіба не можна з нею домовитися? Чи просто вдати, що її не існує? Чи вирішити, що вона — примха слабкого та виправдання нерішучого, на підставі чого відмовитися від неї, як від вади, що заважає бути сильним і рішучим? Якщо наш суддя — справді наша совість, то й боятися його нібито не варто. Хіба ж ми заподіємо самі собі щось погане? Сумніваюся! А раз так, то чи не може людина вчинити злочин і уникнути покарання? Можливо, було б таки краще, аби вона боялася того, що покарання є невідворотним і ніяк не залежить від неї самої?
— В цьому немає щонайменшої необхідності. Закони Причинності та Відповідності працюють самі по собі, автоматично, а тому зовсім не потребують будь-якого зовнішнього втручання в їхню роботу.
Справа в тому, що будь-чия провина з’являється лише там, де є її усвідомлення — визнання того, що ти повівся з кимось неналежним чином. Камінь, через який ти спіткнувся та впав, не може бути винен у тому, що ти відчуваєш біль, оскільки він анітрохи не бажав тобі зла. Не може бути винним і дерево, корінь якого став причиною твого падіння. І більшість тварин також. Лише вищі тварини можуть цілком усвідомлювати свою провину та навіть розкаюватися.
Що ж до людини, то вона не лише здатна розуміти всю тяжкість свого спонтанного та неконтрольованого вчинку, але й цілком усвідомлювати наслідки власного поганого наміру, спрямованого проти іншої живої істоти. Навіть якщо людина сама це зараз не розуміє! Так, ти можеш не визнавати свою провину, хоча й все усвідомлюватимеш. Твоє его шукає миттєву вигоду, воно ні на кого не зважає, бо для нього лише ти один (а точніше — воно саме) гідний мати всі дарунки Всесвіту. Але як би ти глибоко не впав, як би ти високо не злетів у своїй гордині та як би далеко не зайшов у власній самовпевненості, твоє Істинне «Я» ні на мить не втрачає зв’язку з твоєю свідомістю. І нехай його світло зовсім тьмяне, в суцільній темряві твоєї душі досить навіть такого слабкого вогника, щоб не збитися з правильного шляху.
Таким чином, совість — це твій орієнтир, що вказує тобі шлях до Бога. Лише вказує, а не зумовлює, не керує, не наказує. Ти можеш навіть не звертати на нього жодної уваги! Це теж твоє законне право. Крім того та на додаток до всього — ти маєш повне право не відповідати ні за що з того, що робиш на Землі. Ні перед ким. Лише перед самим собою — якщо побажаєш.
— Тоді навіщо взагалі потрібна совість? Навіщо себе в чомусь обмежувати та відмовляти собі іноді в найнеобхіднішому? Навіщо жертвувати своїми часом, силами та коштами, якщо можна просто заплющити очі на проблеми свого ближнього та жити собі на втіху?
— Можеш спробувати, — байдуже сказав Ангел.
— І мені за це нічого не буде? — не повірив я.
— Скажімо так: ніхто тебе за це не каратиме. Твоя совість схожа на шланг, за допомогою якого людина може дихати під водою. Чим глибше ти занурюєшся, тим більший дискомфорт відчуваєш. Єдине, що пов’язує тебе зі світом, з якого ти прийшов, це ось ця тонесенька трубочка. Так, вона суттєво обмежує твої дії під водою, але чому ж ти не відмовишся від неї?
— Бо я взагалі без неї загину!
— Твоя совість — саме ця дихальна трубка. Хіба хтось може змусити тебе через неї дихати? Ні. Але доки існує вона, існуєш і ти. У мить твого занурення в середовище, яке суттєво відрізняється від місця твого справжнього існування, ти буквально поєднуєшся з тим, що продовжує пов’язувати тебе зі своїм світом. Ти сам нібито стаєш цим. Чим воно менше, тим менше тебе самого. Тепер ти зрозумів, чому ти не можеш від нього відмовитися?
— Бо воно — це я сам, — вимовив я, замислившись.
Дивно, але я ніколи не замислювався про це саме в такому розрізі. Мені завжди здавалося, що совість — це щось зовнішнє, що може мене мучити, коли я роблю що-небудь погане. Що можна, якщо гарненько постаратися, зробити так, аби воно більше ніколи не знайшло тебе та не стало докоряти, чи навіть мордувати, позбавляючи сну та спокою. Я був просто впевнений, що є Хтось, нехай навіть такий, що піклується про мій добробут, але надто вже настирно, щоб я міг належним чином оцінити всі його благі зусилля. І цей Хтось буквально наступає мені на п’яти. Від однієї цієї думки мені ставало ніяково та хотілося стрімголов тікати від нього ще швидше. Іноді, коли вже не залишалося жодних сил бігти, я рішуче зупинявся, щоб обернутися та, задихаючись, гукнути йому: «Дай мені спокій!»… але там нікого ніколи не виявлялося. Тоді я вважав, що він просто швидший і витриваліший за мене. Тепер я зрозумів — від нього неможливо втекти чи сховатися, його неможливо обдурити чи умовити. І чим активніше я намагався від нього відірватися, тим відчайдушніше він продовжував мене переслідувати. Він — моє прокляття та моя доля, моя надія та моє життя. Бо він — це і є я сам.
— Так, совість — це твій провідник у світ Духа та світло твого вищого «Я», що веде тебе додому, до Бога. Саме тому жодна з релігій і жодний світогляд не повинні позбавляти тебе права бути самим собою. Заміщаючи собою голос совісті, вони роблять тебе залежним від них. Істинна релігія нікого за собою не тягне та нікого перед собою не жене, нікого нікуди не заманює та нікому не погрожує, розвиваючи в тобі страхи та витісняючи цим Любов. Вона лише бере тебе за руку та завжди готова підтримати, якщо ти оступишся, хоча вона ніколи не вирішуватиме за тебе, куди тобі йти. Адже Істинна релігія — це Свобода, Істина, Любов.
Проте поняття «совість» при подоланні тобою умовної межі, що відділяє твоє усвідомлене буття від неусвідомленого, поступово втрачає своє значення, повністю припиняючи своє існування у вищих сферах буття.
— Як? — здивувався я. — Хіба у вищих духів совість відсутня?
— Вони просто не мають необхідності в провіднику до світу Духа. Совість — це супутник провини, тобто того, що з’являється в твоїй свідомості, коли дії твого его суперечать інтересам Істинного «Я». Чим досконалішим є дух, тим меншим є його его. Коли твоє «Я» повністю возз’єднається з Єдиним Духом, потреба в совісті відпаде назавжди.

— Добре, — погодився я, — коли я живу по совісті, я ще можу якось припинити вчиняти погано стосовно когось. Про це, врешті-решт, вчить більшість релігій. Але ж інші, з якими мені доводиться мати стосунки, можуть і не мати таких от моральних установок стосовно мене самого. Це означає, що, навіть припинивши чинити погане іншим, я так і не зможу стати щасливим!
— Навчися правильно реагувати на погане ставлення до себе.
— Гарна порада! — вигукнув я з іронією. — Отже, мене ображають, а я маю мовчати у відповідь? Так хіба? Певна річ, ти зараз знову говоритимеш, що образа — це дія, що залежить від обох, — того, хто кривдить, і того, кого кривдять; що, ображаючись, я сам обираю своє ставлення до тієї «поганої» людини. І все це буде, в принципі, так. Але як цього досягти? Простіше кажучи — як не сприймати «погану» людину погано?
— Ти зовсім не маєш мовчати у відповідь. Але твоєю відповіддю не повинна бути інша образа. Бо ти тоді сам станеш таким, як і твій опонент. Нехай твоєю відповіддю буде дія.
— Яка саме?
— По-перше, якщо тебе намагаються вдарити, безрозсудно самому підставлятися під удар. Супротивник, по правді, саме й розраховує на те, що його удар досягне своєї мети. Більше того — він може у свій удар вкладати всю свою силу та все своє вміння. Якщо ж ти зумієш уникнути удару — відхилитися, відійти убік, — супротивник буде збентежений і збитий з пантелику. Ще б пак — адже він вклав стільки енергії у свою дію, а вона так і не досягла своєї мети!
— Так, але все це справедливо лише щодо фізичного удару. Згоден, тут треба не підставлятися під удар, а намагатися від нього ухилитися… Та як ухилитися від удару морального? — не заспокоювався я.
— Принцип залишається тим же — удар супротивника має піти в порожнечу.
Будь-яка людина за своєю суттю є дух з усім складним комплексом чеснот, недоліків, рис, характеристик, звичок, емоцій тощо. Якщо тобі самому не під силу скласти про себе об’єктивне та найповніше уявлення (інакше ти не був би людиною), то наскільки нереально зробити це для того, хто знає тебе набагато гірше, ніж ти сам, а то й не знає тебе взагалі!
— І що ж це все означає? — я лише дивився на Ангела, нічого не розуміючи.
— Це означає, що ти для нього — зовсім не ти, а той спотворений образ, який сформувався в його свідомості та лише має твоє ім’я чи твій зовнішній вигляд. Він цілком залежатиме від його власних переконань і його поглядів на твої чесноти та недоліки. Пригадай-но, як твоя думка про когось іноді змінювалася на абсолютно протилежну, щойно ти пізнавав ближче цю людину!
Оскільки людина, що тебе ображала, сама далека від досконалості, а її уявлення про тебе надто мізерні та надзвичайно спотворені, то й твій образ у її свідомості лише віддалено нагадуватиме тебе самого, справжнього. Тому вона ображає зовсім не тебе, а лише своє уявлення про тебе.
— А раз вона ображає не мене, — до мене тільки-тільки почав доходити глибокий зміст сказаного, — то… То мені й ображатися на ту людину просто немає жодного сенсу!
— Правильно! Бачиш, як все виявляється просто?
— Таким чином виходить, що я завжди приймав удар на себе, хоча насправді били не мене, а те, що не має до мене жодного стосунку! Так, це все просто… але й складно водночас, — зауважив я. — Адже раніше я уявляв собі своїх навколишніх, як безліч осіб, які взаємодіють між собою, а тепер виявляється, що суспільство для мене — це лише набір моїх власних уявлень про інших людей. І це має бути справедливим взагалі для кожного з нас! Таким чином, усі ми живемо у світі-ілюзії, створеному нашим власним мисленням.
— Саме так.
— Що ж робити, аби побачити реальну картину буття?

— Не дивися на світ очима ума. Споглядай його очима свого серця. Лише тоді ти зможеш побачити істинний стан речей. Ти побачиш людей саме такими, якими вони є насправді.
Адже людина — це дух, одягнений у тлінну плоть. Він має певні уявлення про світ, що є результатом його знань і міри їхнього усвідомлення. Але якщо всіх духів-індивідуальностей уявити собі як різновікових людей, то немовляті відповідатиме дух, що досяг, умовно кажучи, рівня людини, а столітньому старцеві — Бог-творець. Вік тут — не ознака дряхлості чи хворобливості, а лише відображення рівня духа та міри його чистоти. Таким чином можна уявити всю духовну ієрархію. Дух, що «дорослішає», піднімається все вище й вище. Хтось може «дорослішати» швидше, хтось — повільніше, а то й зовсім затримуватися надовго у своїй «віковій категорії».
Розвиваючи свій духовний зір, ти бачитимеш не просто фізичне тіло людини, але й міру зрілості її індивідуальності-духа. Тоді за зовнішністю, здавалося б, дорослого чоловіка ти зможеш розгледіти, наприклад, п’ятирічну дитину. А побачивши її, ти зрозумієш усю суть його вчинків і навіть мотивацію поведінки. Так само, за зовнішнім виглядом підлітка ти часто зможеш розгледіти дорослого та мудрого духа. Більше того — діти в людських сім’ях дуже часто можуть бути набагато «старшими» за своїх батьків!
— Дивно. Мені завжди здавалося, що діти завжди духовно «молодші» за своїх батьків, і що батьки допомагають їм «подорослішати», передають свій досвід і вчать тому, що самі знають?
— Таке теж трапляється. Все залежить від мети, якої прагнуть духи, що втілюються. Якщо дух дитини «молодший» за дух одного з батьків, то можливо, що батьку чи матері доведеться доглядати його надто довго, поки той не навчиться приймати зважені рішення. Якщо ж дух дитини «старший» за дух батька чи матері, то він і дорослішає над свої літа та стає самостійним набагато раніше від своїх земних однолітків. Проте приблизно в половині випадків духовні рівні батьків і дітей приблизно однакові.
У будь-якому випадку — діти не є «власністю» своїх батьків. Це лише духи, яким батьки мають допомогти стати на ноги, так само, як їм самим колись допомогли їхні батьки. Діти доручені своїм батькам лише на певний час, по закінченню якого їх необхідно просто відпустити від себе, оскільки вони мають свою власну програму діяльності на планеті.
— Дивитися на світ очима серця — це означає дивитися на світ з любов’ю. Правильно? — запитав я, ретельно зважуючи кожне слово.
— Так, дивитися на все й на всіх з любов’ю.
— Але ж це, мабуть, дуже нелегко! Я розумію, що сам у своїй свідомості створюю óбрази тих, з ким стикаюся у своєму житті. Але, доки я сам недосконалий і не можу постійно перебувати в гармонії, всі ці óбрази теж будуть недосконалими. Когось я незаслужено звеличуватиму, інших — так само необґрунтовано недооцінюватиму. До третіх я взагалі залишатимуся байдужим. Якщо перших любити легко, та й з третіми особливих проблем бути не може, оскільки, чому б і не полюбити тих абстрактних для мене людей, які не зробили мені нічого поганого. Але як змусити себе полюбити тих, хто завдає мені біль і прикрощі, хто викликає в мені страх або презирство?!

— Полюби спочатку не їх — полюби себе. Лише тоді ти зможеш полюбити і їх. Адже всі вони без винятку є лише відображенням твого власного єства в усьому його розмаїтті. На кожного з них ти проектуєш частку себе самого. Саме тому якщо ти бачиш у комусь зле, то це означає, що це зле досі дрімає в тобі самому.
— Я часто чув від християн, що любити себе — це неправильно, оскільки така любов призводить лише до гордині. Навіть більше того — багато хто з них прямо-таки наполягає на тому, що людина має займатися самоприниженням — аби раптом не загордитися. Вони кажуть, що необхідно спочатку полюбити Бога, потім — свого ближнього, як самого себе, а от любов до себе треба мало не викорінювати…
— Ісус Христос говорив про необхідність любові, але його слова знову спотворили. Так, він учив, що перш за все необхідно полюбити Бога[14]. Проте любити і полюбити — це не одне й те ж. Любити — це стан глибокого усвідомлення єдності та гармонії з тим, кого любиш. Полюбити — це дія, що приводить тебе в цей стан. Але що це за дія? У чому вона полягає? Хіба це просто порив і нестримне прагнення? Ні, всепоглинаюча пристрасть від любові тільки віддаляє.
Щоб полюбити, необхідно очистити все своє єство від усього, що заважає внутрішній гармонії — і розум, і бажання. Це просто неможливо без прийняття самого себе та світу, в якому живеш. Коли ти досягнеш цього стану, твоє серце не зможе не відкритися. Отже, щоб когось полюбити, ти маєш спочатку виплекати цю любов у собі самому.
Таким чином, ти не зможеш полюбити Бога, допоки раніше не полюбиш самого себе! Проте любов до себе — це не потурання примхам свого его, а здатність розгледіти та виростити в собі Божу основу, єдину з Отцем Небесним.
Тепер ти бачиш, чому Ісус в першій заповіді говорив лише про любов до Бога — бо любов до себе в ній вже міститься. Друга заповідь — «полюби ближнього твого, як самого себе» — лише підкреслює необхідність любові до себе самого. Хіба ж можна полюбити когось, як самого себе, якщо самого себе не любиш?!
Якщо ж любов до себе всіляко витісняється презирством і самоприниженням, то чи не переноситься все це потім і на стосунки зі своїм ближнім? Але в такому душевному пориві для Любові-Христа немає місця, оскільки розмірковувати про любов до Бога та зневажати Його творіння здатний лише лицемір.
— То ж виходить, що любов до свого ближнього цінніша навіть від любові до Бога?!
— Якщо любов до Бога не виражається в любові до Його творіння, то це й не любов зовсім, а дурниці та святенництво. «Всяке дерево, що не приносить доброго плоду, рубають і кидають у вогонь»[15]. Саме за цією ознакою ти завжди зможеш відрізнити істинну любов до Бога від любові показної та удаваної.
— Якось я дивився телепередачу, в якій обговорювалися проблеми гомофобії[16] в сучасному суспільстві. Що мене найбільше вразило, так це те, що в ній брав участь якийсь священик однієї з незліченних церков — чи то з протестантів, чи то з новоявлених християн. Він відкрито назвав себе гомофобом і навідріз відмовився навіть сидіти на одному дивані з кимось з «не таких».
— Це і є лицемірство, що ховається під благочестивим приводом. Певна річ, що ні до істинної віри, як такої, ні до Вчення Христа ця людина не має щонайменшого стосунку. Сам Ісус Христос абсолютно не гребував суспільством тих, кого вважали грішниками, пояснюючи все тим, що «не здорові мають нужду в лікареві, але хворі"[17]. Все правильно: якщо ти вважаєш їх грішниками — йди до них і допоможи їм позбутися тягаря гріха, якщо ж ні — хоча б не гребуй їхньою присутністю.

Ти служиш Богові в особі тих, кого любиш[18]. Надай своєму ближньому посильну для тебе допомогу та нехай вона не буде для тебе простою формальністю, а виходить із чистого серця. І не тому, що хтось її потім помітить і оцінить, а лише тому, що та людина потребує твоєї допомоги.
Людина може з легкістю пробачити будь-кому лише ту недосконалість, якої не має сама, і ніколи не зможе пробачити комусь власну недосконалість. Тому, якщо тебе що-небудь дратує в іншому, шукай причину цього в собі самому: він лише твоє дзеркало. Визнай в іншій людині свій власний недолік. Таке визнання багато чого варте! А визнавши його наявність у собі, ти фактично наполовину позбавишся від нього.
— Нічого собі! Що ж це виходить — якщо якийсь негідник позбавив когось життя, а я обурююся з приводу цього дикого вчинку, то це означає, що я сам теж маю схильність до такої дії!?
— Ти постійно плутаєш причину з наслідком. Дії, якими б жахливими вони не були, є лише «верхівкою айсберга», назва якому — внутрішній світ людини. А складається цей світ із чеснот і недоліків, звичок і вихованості, життєвих цінностей і культури — в найширшому розумінні цих слів. Надзвичайно рідко певний вчинок буває наслідком одного-єдиного твого недоліку. Найчастіше до нього підштовхує цілий комплекс твоїх рис, далеких від досконалості, — страх, мстивість, гнів, відчуття власної переваги, запальність тощо. Якщо хоча б один із недоліків у певній ситуації не виявиться чи виявиться не повністю, чи буде компенсований якимось стримуючим чинником, то жахливих наслідків може й не бути.
Тому шукай недоліки все-таки в собі самому. Спробуй проаналізувати та зрозуміти, що саме спонукало тебе на цей вчинок, аби знати свої слабкі місця.
— Ну, а якщо я ще не готовий до того, щоб визнати в собі наявність того чи іншого недоліку?
— Це треба не комусь. Це треба в першу чергу тобі. Спершу признайся в цьому собі самому.
— Добре, припустімо я визнаю наявність в собі недоліку, хоча це іноді дуже нелегко… Нехай навіть я прекрасно усвідомлюю його згубність для себе! Але що робити, якщо я втрачаю над собою контроль і дозволяю вийти назовні тому, в чому потім, напевно, гірко розкаюватимуся?
Наприклад, візьмемо таку погану рису людини, як гнів. Мені не треба казати про те, що гніватися — це погано, що це шкідливо для навколишніх, бо така моя негідна поведінка навряд чи принесе комусь заспокоєння, хіба що тільки зловтіху. Я усвідомлюю, що мій гнів шкідливий і для мене самого… Але як бути, якщо я, незважаючи на все це, таке допускаю? Докоряти собі та займатися самознищенням? Чи таки визнати, що я виявився слабкішим за свої недоліки?
— Не варто себе докоряти чи звинувачувати у безсиллі. Ти можеш просто сказати собі: «Я знаю, що моє божественне «Я» вимагає від мене правильної поведінки, але я, як людина, ще до цього не готовий». Це означає, що ти усвідомлюєш у собі проблему, ти знаєш, в якому напрямі необхідно рухатися, і ти розумієш, у якій точці свого шляху до мети ти перебуваєш. Це зерня все одно з часом проросте. Нехай кожна така ситуація стане для тебе уроком, наскільки ти готовий до неї та в якій мірі ти контролюєш свої емоції. Наступного разу спробуй врахувати свої помилки та відреагувати на схожу ситуацію інакше. Наприклад, ти можеш не дозволити комусь втягнути себе в конфлікт, або ж можеш вчасно від піти від провокатора, не втративши контролю над своїми емоціями. А можеш навіть згадати про це, коли конфлікт вже у самому розпалі…
Якщо ти постараєшся поставити себе на місце іншої людини та спробуєш поглянути на світ її очима, то, можливо, більше її не засуджуватимеш або не боятимешся, оскільки зрозумієш, чому вона поводиться саме таким чином.
— А якщо детальніше?
— Насправді, все знову-таки знаходимо на поверхні. Це якраз те місце, де найрідше шукають суть питання, — відповів Ангел і усміхнувся. — Поміркуй-но сам, чим керується кожна людина, виконуючи ту чи іншу дію?
— Та хіба мало чим! — вигукнув я здивовано. — Кожен може мати свої причини та мотиви власної поведінки.
— Все правильно. Але якщо брати до уваги лише суть, то їхній перелік буде не таким вже й довгим. Так?
— Ну, так … — невпевнено вимовив я.
— Ну, а якщо я тобі скажу, що причина всього-на-всього одна? — Ангел хитро усміхнувся та поглянув на мене, нахиливши голову набік.
— І яка ж?! — я був по-справжньому здивований і навіть заінтригований.
— Потреба, — спокійно відповів мій співрозмовник.

— Яка потреба? Потреба в чому? — запитав я.
— Та в будь-чому! Будь-яка потреба — усвідомлена чи ні — призводить до необхідності пошуку можливостей для її задоволення. Потреба організму в їжі призводить до відчуття голоду і, як наслідок, — ти шукаєш можливість її задовольнити. Потреба в самореалізації призводить до пошуку шляхів розкриття своїх здібностей. Потреба в спілкуванні призводить до необхідності пошуку друзів і однодумців. І так далі. Твоє виховання, культура та реклама переконують тебе у наявності в тебе купи інших потреб — істинних і уявних. Або ж інші люди можуть маніпулювати твоїми справжніми потребами у своїх особистих корисливих цілях.
Що б ти не робив, якими б мотивами не виправдовував свої погані вчинки, як би ти не намагався здаватися безкорисливим під час здійснення навіть найблагішого вчинку, ти завжди керуєшся виключно власними потребами. Ти буквально все робиш для себе. Завжди й у всьому. Винятків не буває.
Тому в будь-якому своєму вчинку стосовно іншої людини шукай самого себе. Навіть жертвуючи жебракові милостиню чи допомагаючи, здавалося б, з чистими помислами донести бабусі важку сумку, ти в першу чергу реалізуєш свою власну потребу. Яку? Поміркуй сам. Запитай себе: «Навіщо це мені»? Знайди цю свою потребу, не прикриваючи її безликим бажанням допомогти своєму ближньому.
Так, певна річ, хтось цілком може потребувати допомоги. Але чому одна людина байдуже пройшла повз нього, а ти раптом узяв і вирішив допомогти? Або чому, йдучи повз храм, ти дав жебракові монету? Бо він голодний? Так, але голодний не лише він. Можливо тому, що тебе так навчили — раз він стоїть біля храму, то ти просто не маєш права пройти повз нього, не пожертвувавши йому хоч щось? Чи тому, що це буде зауважено Богом і враховано на Суді? А можливо, ти жертвуєш тому, що підсвідомо відчуваєш свою незбагненну провину перед ним? Чи навіть бажаєш відкупитися, щоб не відчувати його докірливий погляд услід? Чи все-таки ти бажаєш хоча б чимось полегшити його напевно важке життя? Поміркуй, як слід. Упевнений, що ти відкриєш багато нового про себе самого.
Крім того, такий погляд на життя дозволить тобі не чекати від будь-кого вдячності за свої вчинки. Все це цілком зрозуміло — яка може бути вдячність з чийогось боку, якщо ти робиш все це для себе?
— Ну, і яку таку свою потребу реалізує хтось, намагаючись мене, скажімо, образити?
— Поміркуй сам. Можеш пригадати схожу ситуацію, але тільки спробуй дослухатися до своїх відчуттів…
— Можливо… ні, я точно відчував обурення, навіть сором…
— Це все наслідки… Чому саме ти був обурений? Чому гнівався чи відчував сором?
— Бо мене намагалися принизити…
— Правильно! Але чому? Як, ти вважаєш, чого прагнула та людина? Для чого їй було треба тебе принижувати?
— Раз вона хотіла мене принизити, — мене раптом осяяло, — значить, вона хотіла себе піднести за рахунок мене!
— То яку тоді свою потребу вона реалізувала, ображаючи тебе? — не заспокоювався Ангел.
— Бути вищим? — невпевнено запитав я.
— Нарешті! — вигукнув Ангел і буквально засвітився від радості. — Вона саме реалізувала свою потребу бути вищою. А чому? Та тому, що вона відчувала себе не досить комфортно, можливо маленькою та беззахисною дитиною. Відчувала, але не усвідомлювала. Можливо, це її комплекс по життю — доводити свою значущість. Але, вірогідно, така потреба виникає в неї лише час від часу — коли вона усвідомлює, що хтось, наприклад ти, у важливій для неї галузі діяльності перевершує її. Якщо до такої людини ображений не має належної поваги, то в нього може виникнути відчуття власної нікчемності. Та це для скривдженого надто образливо! От він і «вирівнює» ситуацію, наскільки вистачає його розуміння та особистих якостей.
— І що мені з нею робити? Людина мене ображає, а я ще й маю її пожаліти? Так, чи що?!
— Ні, жаліти її не варто. Вона ось така є результатом вираження власного вільного вибору. І вона має цілковите право бути саме такою! Твоя жалість не допоможе ні тобі, ні їй. Просто, якщо ти усвідомиш, що впевнена в собі гармонійна та самодостатня людина ніколи не вчинить погано стосовно іншої людини, а також не підкреслюватиме перед іншими свій нібито вищий статус за допомогою різних надмірностей і предметів розкоші, що виходять далеко за межі розумного, для тебе багато що зміниться. Тобі більше не треба буде переступати через своє его, тамуючи в собі обурення чи жалість. Вони просто не виникнуть.
Той, хто лихословить, вчиняє підло та замишляє зле, сам дуже нещасний, бо щаслива людина ніколи всього цього не творитиме. А раз він такий нещасний, то ти можеш навіть йому поспівчувати! Але поспівчувавши йому, ти вже, напевно, не зможеш ставитися до нього погано. Хіба до хворої дитини, яка вередує, ставляться погано?
По суті, будь-який «поганий» вчинок людини — це її неусвідомлене прохання про підтримку. Той же, хто здійснює багато таких вчинків, фактично волає до людей про допомогу! Він намагається заповнити в собі самому зяючу та жахливу порожнечу, від якої не може ні втекти, ні забути про неї, не усвідомлюючи, що він цим ще більше спустошує себе.
Коли хлопчик відчуває потребу здаватися дорослим та самостійним, то на всі спроби назвати його маленьким, він рішуче заперечує: «Ні! Я дорослий»! І спробуй-но посперечатися з ним! Сльози, плач, істерика… Але минають роки, позаду залишається не лише дитсадок, але й школа… А можливо навіть інститут… Його голос стає грубим і низьким, а вранці в дзеркалі він бачить уже не рожевощокого карапуза, а цілком дорослого неголеного типа, втомленого від життя й такого, що заплутався в стосунках. І вже начебто ніхто не називає його дитиною, проте відчуття власної безпорадності, що старанно запихається кудись всередину, і що прикривається різними атрибутами суспільної значущості, так і не полишає його. Йому знову хочеться крикнути: «Я дорослий!!!», але його ум випереджає його прагнення та відповідає йому: «Так, ти вже давно подорослішав». І він замовкає, бо не знаходить аргументів для заперечення. Просто він так і не зрозумів, що став дорослим лише зовні, всередині ж себе так і залишився тим рожевощоким карапузом, який прекрасно розуміє, що він маленький, але боїться собі самому в цьому зізнатися. Цілком можливо, що він зараз охоче і зізнався б, що є маленьким… Ось тільки зараз він цього вже не знає…

— В чому ж різниця між жалістю та співчуттям? Я навіть якось чув, що жалість до людини може призвести до любові до неї. Хіба це погано?
— Жалість — це коли ти кажеш комусь: «Ти нещасний, як же тобі погано!», але ж це звучить як: «Я щасливий, як же мені добре!» Таким чином, жаліючи когось, ти неусвідомлено підносиш себе над ним. Але чи може це йому допомогти?
Крім того, коли ти когось жалієш, то цим, по суті, визнаєш, що з ним вчинили несправедливо. Але хто той злий демон, який є таким жорстоким стосовно нього? Бог чи Закон причин і наслідків? Чи є ще хтось, перед ким пасує навіть Сам Бог, або втрачає силу Закон буття?
Ні, кожен завжди перебуває на своєму і лише своєму місці, він сам обирає власний життєвий шлях, а також те, яким саме буде його життя та його фінал.
Проте, це зовсім не означає, що можна бути безсердечним і навіть байдужим до чужого болю. Мовляв, сам винен, то причому тут я? Але біль — це не покарання за щось. Він повертає людину в цю мить, змушує її стати усвідомленою. Адже практично неможливо думати про щось інше, коли ниє зуб або болить коліно, коли крутить живіт або відчуваєш головний біль. Тому біль — це не ворог, хоча й другом його називати було б неправильним. Сприймай його як індикатор або ознаку того, що ти всього-на-всього збився з правильного шляху чи віддалився від реальності.
Ні, не жалості потребує людина. Людина потребує співчуття. Причому з обох сторін!
Співчуття — це коли ти здатен відчувати те ж саме, що й інший, коли ти можеш зрозуміти його, як самого себе. Але при цьому ти не перебуваєш у полоні страждання, а тому цілком здатен допомогти йому впоратися з його болем, використовуючи для цього весь свій досвід. Твоя участь допомагає стражденному підвестися, а тобі самому пережити ті ж самі випробування найлегшим для себе чином. Діяльне співчуття називається милосердям — виявленою милістю серця. Не жалій, а поспівчувай і вияви свою любов до ближнього — стань милосердним.

Таким чином, жалість лише роз’єднує. Співчуття ж здатне об’єднати. Любов теж є об’єднанням — коли іншого сприймаєш як самого себе. Якщо хочеш, то співчуття до іншого показує тобі самому, наскільки ти сам у змозі любити. Щоправда, часто просто не замислюються про ці відмінності та називають співчуття жалістю. Звідси непорозуміння та плутанина.
— А чи є різниця між співчуттям і вболіванням?
— Авжеж! Як між відчуттям і стражданням. Ти можеш щось відчувати, але страждатимеш лише тоді, коли біль опанує твоєю свідомістю та позбавить тебе спокою. Щоб допомогти іншому, тобі досить зрозуміти, наскільки він потребує твоєї допомоги — відчути його біль разом з ним. Але вболівати за нього, тобто страждати разом з ним тобі немає потреби.
Співчуття та любов до ближнього показують, наскільки Божественне Начало розкрилися в вас самих. Але більше за всіх на землі, поза сумнівом, потребують співчуття та любові ті, кого люди вважають грішниками та лиходіями.
— Отже, я повинен сприймати біль іншого, як свій власний?
— Ні, не повинен. Ти взагалі нікому й нічого не винний. Просто коли ти усвідомлюєш свою визначальну єдність з тим, кому болить, ти не зможеш не відчувати його біль. Але допомогти своєму ближньому ти зможеш лише тоді, коли будеш готовий трансформувати його біль, пропустивши його через себе та повернувши людині спокій і впевненість. Інакше все це не лише не принесе іншому користі, але й зашкодить тобі самому.
— Але ж усвідомлювати свою єдність з ним — означає любити його! Що ж можна любити в тому, кому хоч і болить, а він свідомо чи несвідомо чинить зле?
— Спробуй розгледіти в ньому божественну іскру, яка обов’язково є в усьому сущому, та полюби її!
— А якщо ця іскра настільки мала, що її майже непомітно?
— Значить, вона ще більше потребує захисту того, хто здатен її розгледіти. Дайте їй шанс розгорітися та зміцніти.

— Знаєш, мені здається, що на людину іноді покладається занадто велика відповідальність. Настільки велика, що вона часто просто може не впоратися з тими випробуваннями, які їй пропонує Життя. Інакше звідки взялося б стільки нещасних і зневірених, або навіть стільки злочинців, на виправлення яких майже ніхто не сподівається! Важко повірити, що людина сама обирає такий свій шлях.
— Відповідальність не покладається кимось стороннім, кожен сам покладає її на себе. Коли дух готується зійти на Землю, він не обирає жити на Землі у відчаї чи провести довгі роки в ув’язненні. Дух лише обирає для себе випробування, завдяки яким він міг би виявити свої кращі риси, здолати в собі те, що заважає йому рухатися в напрямку досконалості. Проте далеко не всі можуть реально оцінити власні можливості, а тому беруть на себе занадто багато. Вони хочуть якомога швидше пройти якийсь відрізок шляху, не за два чи три життя, а всього лише за одне. Певна річ, що їхнє життя має бути дуже нелегким, адже проблеми та нещастя сипатимуться на них майже безупинно! Хоча, таке трапляється не так вже й часто.
— Тоді звідки на Землі стільки нещасних!?
— Вони у більшості своїй не можуть пройти всього-на-всього одне чи декілька випробувань, які знову та знову повертаються в їхнє життя. Якщо учень у школі має вчитися десять років, але не може впоратися з матеріалом, наприклад, п’ятого класу, то що з ним буде?
— Найімовірніше його залишать на другий рік, і він буде змушений знову пройти весь курс п’ятого класу, — цілком упевнено відповів я.
— Все правильно, саме так і буде. Адже, не засвоївши шкільний матеріал на цьому етапі, він не зможе рухатися далі. Та це означає, що замість десяти років він навчатиметься одинадцять. Якщо знову не зможе засвоїти матеріал якого-небудь класу, знову залишиться на другий рік, чим знову-таки продовжить свій термін навчання в школі. І так далі. Але якщо в житті людини таких повторних класів не може бути багато (ну не на пенсію ж їй піти зі шкільної лави!), то для духа-індивідуальності таких обмежень немає. Він за людськими мірками практично вічний. Тобто, якщо є необхідність, він може також практично нескінченно довго повертатися в схожі ситуації та обставини.
Щоб впоратися з тією чи іншою ситуацією, йому необхідно, насамперед, прийняти її, як належне. Неможливо скласти іспит, якщо не приймаєш усі його умови. Проте, найчастіше саме на цьому етапі й виникає більшість проблем! А тому й складається таке враження, що людина проходить через довжелезну низку випробувань, хоча насправді це одне з них розтягується на все її життя. Їй би прийняти його із вдячністю та пройти з гідністю, то й життя її було б щасливішим!
— І безтурботним? — вирішив уточнити я. — Не віриться щось, що після такого життя може бути безхмарним.
— Не звалюй все до одної купи… Ну, передусім, ти сходиш на Землю не для того, щоб прохолоджуватися чи безтурботно марнувати своє життя. Хіба від нього буде хоча б яка користь? Ні, ти приходиш на планету працювати — насамперед над собою. Просто якщо ти сприйматимеш життєві труднощі як насильство над собою, вони викликатимуть твої природні невдоволення та страждання. Якщо ж ти бачитимеш в них нові можливості, то, навіть долаючи їх, ти будеш щасливим. Ох, якби ти знав, як часто ви падаєте духом і зневірюєтеся, перебуваючи лише за півкроку до мети! Ви здаєтеся та знову скочуєтеся до вихідної точки, щоб потім знову й знову продовжувати своє сходження…
Світ влаштовано настільки складно, проте розумно, що безвихідних ситуацій не буває. Та найчастіше ви намагаєтеся долати проблеми у традиційний і звичний для себе спосіб. Все ж, що виходить за звичні рамки, ви вважаєте просто неіснуючим. Але іноді достатньо лише вийти за межі площини мислення, в якій міститься проблема, і вихід буде знайдено. Не буває таких випробувань, яких ви не могли б подолати[20], хоча деякі з них справді перебувають на межі ваших можливостей.
— Але ж є такі, кому все дістається без щонайменших зусиль! Скільки людей живе фактично розкошуючи, у той час, як мільярдам інших щодня доводиться заробляти собі на хліб важкою працею…
— Це все тому, що ти бачиш проблеми одних людей і заплющуєш очі на проблеми інших. Невже ти вважаєш, що наявність багатства робить їх автоматично щасливими? Ні, вони так само страждають і радіють, приховуючи перше та демонструючи усім лише друге. А все через те, що гроші — це не нагорода та не гарантія щастя, а лише інструмент для досягнення мети. Крім того, хіба ти знаєш для чого саме вони прийшли на планету? Цілком можливо, щоб своїми мільйонами допомогти іншим упевнитися в собі, чи стати меценатом, будувати лікарні та школи, чи, використовуючи свій вплив у суспільстві, допомагати залагоджувати конфлікти.
— Тоді чому ж не всі з них цим займаються?
— З тієї ж самої причини, що й усі інші стають нещасними — забувають про своє істинне призначення та направляють усі свої зусилля на те, що не приносить їм справжнього задоволення.
— І як же їм про це згадати?
— Слухати своє серце та бути уважнішим до тих, хто поруч. Це можуть бути рідні, друзі, чи ті, до кого відчуваєш симпатію. А можуть бути навіть перехожі чи випадкові попутники.
— Хороша порада! Але ж таких може бути скільки завгодно!

— Певна річ, — усміхнувся Ангел, — але потрібна інформація надходить до тебе завжди саме у тому вигляді, що зрозумілий лише тобі. Це той знак, на який будь-хто інший може навіть не звернути жодної уваги. А ти, хоча б трохи проаналізувавши обставини, здатен зробити для себе певний висновок, який допоможе вивести тебе на потрібний шлях. Якщо певна подія в твоєму житті продовжує повторюватися, або ти вбачаєш явну схожість між різними подіями — це знак. І чим менше ти до нього дослухатимешся, тим частіше він повторюватиметься. Але повторюватиметься він, як правило, по зростаючій — все настирніше та жорсткіше. Коли ти наближаєш руку до вогню, то спочатку можеш нічого не відчувати, потім відчуєш тепло, далі тобі стане гаряче… Якщо ж ти вчасно не відсмикнеш руку, вона може запросто постраждати.
Якщо ти простежиш події, що передували певним трагічнім обставинам, то зможеш дійти висновку, що Небеса попереджали тебе про них задовго до їхнього виникнення, але ти був занадто самовпевненим, а тому не дослухався до тих знаків.
Небесам не потрібно, щоб ти страждав. Їм потрібно, щоб ти усвідомив у собі недолік і самостійно та добровільно його виправив. Врешті-решт, це все в твоїх власних інтересах! Тебе лише ведуть обраним тобою шляхом.

— А яка роль сім’ї в житті людини?
— Про певні моменти сімейних стосунків ми вже говорили. Для дитини сім’я́ є моделлю взаємин батька й матері, тією нормою, яку вона надалі братиме за основу, коли будуватиме власні стосунки. Дитина може як враховувати і не робити помилки своїх батьків, так і повторювати їх. Але саме сім’я́ закладає основу її мислення та спосіб її дій.
Копіювання та наслідування — найпростіші способи освоєння премудростей світу, що не вимагають будь-якого складного аналізу та мислення. Дитина, наслідуючи своїх батьків, переймає від них норми та правила поведінки в суспільстві. Але якщо батьки не є ідеалом моральності та не вчать цьому свою дитину, то нехай не дивуються, коли вона, подорослішавши, стане їх зневажати. Якщо батьки вважають, що кращий шлях виховання — це примус і насильство, то хай для них не буде несподіванкою, коли дитя їх зненавидить. Лише той, хто зуміє поєднати суворість і любов, отримає нагороду — його любов і вдячність.
Сім’я для дитини крім прикладу різнобічних стосунків між людьми є також образом Всесвіту в цілому, де чинні загальні та об’єктивні Закони буття. Наскільки виховання в сім’ї відповідатиме їм, рівно настільки ж дитя згодом буде готове до самостійного життя. Це означає, що набуті навички воно автоматично переноситиме і на свої стосунки зі світом. Якщо батьки беззаперечно та з неприкритим благоговінням виконували всі забаганки дитини, саме того ж вона вимагатиме й від світу. Якщо в її конфліктах з однолітками батько та мати завжди були на її боці, навіть якщо дитина була беззаперечно винна, то цю патологічну впевненість у власній правоті вона намагатиметься ствердити і в дорослому житті. І якщо за серйозні провини дитина не отримувала відповідного покарання, то у неї напевно складеться враження про власну безкарність і вседозволеність. Тому покарання дитини — це не просто право її батьків, але й їхній святий обов’язок. Окрім того, визначаючи міру її провини та спосіб впливу, вони самі складатимуть перед Небесами іспит на предмет знання Законів життя.
Маленька дитина цілком і повністю залежить від дорослих, але, коли вона дорослішає, їй необхідно все більше й більше прищеплювати вміння самостійно вирішувати життєві завдання. До моменту повноліття дитини ця залежність має поступово зійти нанівець.
На жаль, занадто часто дорослі під час виховання дитини керуються не її інтересами, а лише своєю власною зручністю. Їм зручно, коли вона цілком слухняна, коли вона беззаперечно виконує наказане, коли діє у будь-якій ситуації «правильним» чином і радиться з ними з будь-якого приводу чи навпаки — не пристає до них зі своїми нескінченними розпитуваннями… Та чи зможе з такої тіні своїх батьків вирости гармонійна та всебічно розвинена особистість?
— Якщо сімейні стосунки відіграють настільки важливу роль у житті людини, то чому тоді в доброчесній сім’ї може вирости дитя, що має злочинні схильності? Чи, наприклад, у сім’ї високоосвічених батьків зростає абсолютно неосвічене створіння, тоді як у сім’ї, здавалося б, нікчемних батьків, — надзвичайно світле та неймовірно мудре дитя? Що саме відіграє вирішальну роль у вихованні?
— Хоча всі монади без винятку спочатку рівні між собою, та швидкість їхнього вдосконалення, а отже, і їхній поточний рівень в ієрархії Духа, може бути (і є) неоднаковим. Це означає, що в один і той же час на Землі втілюються духи абсолютно різних рівнів. Упродовж життя їхні персональні якості можуть або розкритися, або так і залишитися невиявленими.
Як з алмазу за допомогою огранки можна отримати діамант, вартість якого суттєво перевищуватиме вартість необробленого каменю, так само з високого духа завдяки вихованню можна добитися розкриття всіх його граней неординарної особистості. Та з простого необробленого камінчика дорогоцінний отримати неможливо — скільки зусиль не докладай для його обробки. Тому з духа невисокого рівня навіть чудове виховання ніколи не зробить видатної людини.
Виховання — це лише огранка духа, проте його «вартість» переважно залежатиме від того, ким він вже є насправді на момент свого втілення.
І ще один вкрай важливий момент. Оскільки кожен має свою власну програму дій на Землі, то дитина зовсім не зобов’язана жити так, як того хочуть її батьки. Вони мають лише допомогти їй відкрити в собі схильності й таланти, а також розвинути їх, аби вона могла надалі вже самостійно визначитися зі своїм подальшим життєвим шляхом. Але й батьки не мають підпорядковувати все своє життя інтересам дитини! Врешті-решт, вони теж мають власне коло інтересів. Простіше кажучи, і батьки, і дитина мають пройти шлях від повної обопільної залежності до повної обопільної свободи.
Звичайно, не лише сім’я, але й суспільство в цілому бере участь у вихованні дитини — всі, з ким вона так чи інакше стикається у своєму житті. Тільки одні можуть їй допомогти випробувати на собі певну ситуацію, в якій треба себе правильно проявити, а інші — допомогти з нею впоратися.
Сім’я справді відіграє в житті людини неабияку роль. Якщо з приятелями чи знайомими ти можеш досить легко розірвати стосунки, коли вони тебе вже не влаштовують, то в сім’ї все набагато складніше. Тут, хочеш ти того чи ні, та спілкуватися треба, а тому і взаємний вплив членів однієї родини незрівнянно сильніший. Саме тому і саме між рідними виникають надзвичайно сильні так звані кармічні зав’язки чи вузли, коли одні й ті ж індивідуальності знову й знову збираються разом, аби вирішити певну спільну проблему. Причому все це може відбуватися в різні епохи та в різних ролях, але суть цих стосунків завжди одна й та ж. Як правило, одна (а нерідко навіть всі) сторони мають зрозуміти для себе щось важливе, когось пробачити та буквально відпустити його, відв’язати від себе, звільнившись таким чином від того, що заважає їм усім піднятися вище.
Та сім’я — це не лише взаємини між батьками та дітьми. Дорослішаючи, людина створює свою власну сім’ю, щоб проявити себе не лише в ролі дитини, але й партнера по шлюбу, а також самому виступити в ролі батька-наставника. Таким чином, упродовж всього лише одного життя кожен має можливість проявити себе всебічно та в різних сферах.
Пошук своєї, як кажуть, «другої половинки» — надзвичайно важливий та відповідальний момент, до якого часто ставляться занадто легковажно. Це, по суті, той попутник, з яким треба буде без сторонньої допомоги вибудовувати свої стосунки, використовуючи весь свій досвід і знання.
— Ось так ми з тобою наблизилися до надзвичайно важливого питання — пошуку супутника життя. Я мав безліч друзів і знайомих, які, здавалося б, незважаючи на чималий життєвий досвід, так і не змогли знайти ту єдину людину, з якою вони були б у цілому щасливими. І це все при тому, що дехто з них укладав шлюб неодноразово, а тому начебто мав врахувати свої колишні помилки. Навіть ті, хто прожив усе життя разом, далеко не завжди мали щасливий вигляд. Як же правильно поставитися до такого надзвичайно важливого вибору в своєму житті?
— Відповім утретє тобі — слухай своє серце. Багато хто вибором свого серця називає всепоглинаюче бажання, пристрасть, але, як ти вже знаєш, усе це занадто далеке від істинної любові.
Така любов украй рідко вривається в твоє життя несподівано та нестримно. Для неї важливо, щоб твій вибір і твоє рішення були зваженими та усвідомленими. Вона не супроводжується спалахами пристрасті та ревнощів, божевільними вчинками та величезними жертвами. Якщо на таку любов поглянути збоку, то може навіть скластися враження, що це й не любов навіть, а лише дія ума, холодний розрахунок. Але такий висновок може зробити лише той, кого виховали на дамських романах, мелодрамах і патологічно тужливих і нескінченних телесеріалах.
Істинна любов завжди ґрунтується насамперед на дружбі, на спільних інтересах і глибокій обопільній повазі. Це зовсім не означає, що в ній не може бути пристрасті та емоцій! Просто вони приборкані та перебувають під контролем розуму. Це той вогонь, що палає в домівці та зігріває будинок, а не охоплює його в лічені хвилини, спопеляючи вщент.
Гасло такої любові не «Я так хочу, і хай буде по-моєму за будь що» і не «Я зроблю для тебе все, що завгодно, щоб ти мене лише не покинув», а «Я хочу, щоб ти був щасливий, а тому зроблю для цього все, що в моїх силах». Справжня любов не плазує та не підлабузнюється, не пригнічує та нічого не вимагає натомість, не ревнує та не висуває жодних умов, не зраджує та не обманює, не лицемірить і не шукає вигоди. Вона звільняє та облагороджує, зміцнює та захищає, допомагає розкрити в собі глибину та чистоту духа, вона надійна та вдячна, щира та відкрита.
— Як на мене, ти змалював щось занадто вже ідеальне і… неможливе!
— Якщо ти вважаєш, що таку любов може хтось тобі дати як нагороду чи подарувати, то, швидше за все, ти розчаруєшся. Істинна Любов — вільна птаха. Вона зможе оселиться лише там, де для цього будуть створені відповідні умови. Тому для того, щоб її отримати, необхідно їй цілком відповідати. Вона — не дар, не щасливий випадок долі, не милість Небес і не поблажливість, а відгук на твою власну Любов.
За великим рахунком, усі, хто з’являється в твоєму житті, зовсім не випадкові. Будь-яка людина, на яку ти звертаєш увагу навіть побіжно, дуже важлива для тебе, оскільки дає тобі інформацію про тебе самого. Якщо хтось якимось чином звертає на себе твою увагу, то це означає, що в тобі є щось, що зацікавилося цією людиною. Ти можеш навіть сам не усвідомлювати свою якусь дуже важливу потребу, та вона час від часу даватиметься тобі взнаки доти, доки не буде задоволена.
Навіть невдачі та розчарування — це не кара чи несправедливість стосовно тебе, а лише відлуння твоїх власних вчинків і способу мислення. А тому не докоряй Небесам: «За що мені все це»? Краще собі самому постав інше питання: «Для чого ця подія трапилася в моєму житті»? Якщо твій вибір був вільним і продиктованим власними інтересами, хоча тобі й не подобається результат, то це означає, що ти не врахував щось дуже важливе для себе, про що, можливо, ти навіть і не підозрював! Коли ти зрозумієш, де саме припустився прорахунку чи помилки, ти зможеш врахувати все це надалі.
Таким чином, люди, з якими ти підтримуєш стосунки, завжди й у точності відповідають тобі самому.
Стосовно ж твоєї зустрічі зі справжньою любов’ю, що відкриє в тобі досі невідомі глибини духа, то вона більш аніж реальна. Просто досі ти звертав свою увагу не на того, хто тобі справді потрібен, а на того, чий образ було в тебе вселено завдяки вихованню, культурі та суспільству. Ти шукав не серцем, а умом, і слухав кого завгодно, та тільки не самого себе.
Ти можеш навіть заперечувати мені та намагатися переконати, що це не так, що ти, передусім, керувався саме любов’ю… Але ти несвідомо сам себе обманював, підмінивши поняття. Ти називав любов’ю пристрасть, сліпий захват, нестримне бажання володіти іншою людиною… Ти приписував любові всі ті атрибути, що не мають до неї щонайменшого стосунку, — ревнощі, безрозсудність, втрату самоконтролю, готовність буквально знищити будь-кого, хто стане на твоєму шляху, та навіть сварки зі скандалами! А потім сам же й тужив: «Чому все в житті так безглуздо влаштовано!?» Надбання такої «любові» не може зробити тебе щасливим, воно лише на досить короткий час може задовольнити твої амбіції, щоб ті незабаром знову спалахнули з новою силою. Це схоже на спроби вгамувати спрагу солодкою водою. Але чим більше ти п’єш, тим сильнішим стає твоє бажання. Бо вода для цього має бути лише чистою та прозорою!
Поки ти сам чітко не уявлятимеш, що тобі справді потрібно, зустріч, на яку ти так очікуєш, не відбудеться. І навіть якщо ти одного разу все ж зустрінеш свою долю, то просто не зумієш оцінити її як слід. У кращому випадку ти абсолютно байдуже пройдеш повз неї, в гіршому ж — вирішиш, що та людина тобі взагалі не підходить. І навіть якщо через багато років ваші шляхи знову перетнуться, це колишнє помилкове поспішне враження може жорстко з тобою пожартувати. Уявляєш — та людина майже ідеально для тебе підходить, ти теж внутрішньо змінився та готовий з радістю та вдячністю прийняти її кохання, але… тут з глибин твоєї свідомості спливають колишні розчарування та упередження. І все! Зустрічі не відбулося!
До речі, це ще одна з функцій Ангела-хранителя — оберігати тебе від передчасних зустрічей і робити все можливе, щоб вони відбулися, коли ти будеш до них готовий.

— Так, схоже, що взаємини з іншими людьми справді дуже важливі для людини, — сказав я, замислившись.
— Навіть більше того! Вони не просто важливі — без них тебе просто не існує. Адже взаємини — це не лише твої стосунки чи спілкування з іншими людьми. Це ще й твоє ставлення до предметів і різних явищ. Коли ми розмовляли з тобою про механізм пізнання будь-якої людини, з’ясували, що твоя безпосередня взаємодія зі світом неможлива — ти все так чи інакше пропускаєш через своє мислення, де власне кажучи, і створюються образи всього, що існує. Образи — це єдине, чим ти здатен оперувати.
Наприклад, ти бачиш шафу, на підставі чого можеш зробити висновок, що вона існує. Якщо ж хтось намагатиметься переконати тебе, що її насправді немає, то ти можеш навіть до неї доторкнутися чи запитати ще когось, аби той підтвердив, який саме предмет ти бачиш перед собою. Але всі підтвердження твоїх суб’єктивних висновків будуть не менш суб’єктивними, оскільки і доторк до шафи, і слова підтвердження — все це є твоїми власними відчуттями чи створено за допомогою твоїх органів чуття.
Власне кажучи, ти просто не в змозі довести об’єктивне існування будь-чого — хай то шафи, планети чи Бога, а тому єдине, в чому ти можеш бути цілком упевнений, то це в існуванні себе самого. Адже має бути хтось, хто каже про себе «Я» і намагається будь-яким чином пізнати себе та навколишній світ! Мимоволі порівнюючи себе в різних аспектах з образами цього світу, ти наповнюєш це своє «Я» певним змістом. Тому взаємини — це найбільша цінність у твоєму житті. Вони буквально визначають те, ким ти є.
— Як же все-таки зустріти свою «половинку»?
— Дослуха́йся до власних відчуттів. Якщо тобі з людиною затишно, якщо тобі не доводиться грати невластиву для себе роль, аби їй сподобатися, і якщо ти сприймаєш її такою, як вона є, не ставлячи їй жодних умов, а вона, у свою чергу, все це відчуває стосовно тебе самого — придивися уважніше. Цілком можливо, що саме ця людина тобі й потрібна. І хай тебе не бентежить, що ваша зустріч відбулася тихо та майже непримітно, що не було сліпучого спалаху пристрасті чи приголомшливої закоханості. Любов — не буря, любов — гармонія. Закоханість поступово зникає, коли перегорають первинні почуття та емоції. Може минути місяць, рік або навіть декілька років, і ти зрозумієш, що те, що вас пов’язувало весь цей час, зникло кудись безслідно. Ти називав це «коханням», але справжнє кохання не покидає та не припиняється. Воно може з роками ставати лише все сильнішим і міцнішим. Ви буквально вростаєте один в одного, перетворюючись на єдине ціле. Ви навіть стаєте схожими. І не лише внутрішньо, але й зовні! І якщо колись з будь-якої причини ви таки будете змушені розлучитися, таке кохання ніколи не перетвориться на байдужість або ненависть — лише в щиру вдячність. Дерево завжди пізнається по плодах його.
Щоправда, є одна умова, не виконавши яку практично неможливо досягти гармонійних взаємин…
— Що ж це за умова? — щиро поцікавився я.
— Ви не повинні мати секретів і таємниць один від одного. Певна річ, йдеться не про малесенькі секрети — приємні сюрпризи чи подарунки, а про ті речі, що стають між вами, виростаючи поступово в стіну непорозуміння. Діліться частіше своїми тривогами та сумнівами, радощами та перемогами — всім, що так чи інакше може вплинути на ваші взаємини. Тоді скільки б часу не минуло, ви розумітимете стан один одного, маючи можливість вчасно запропонувати свою допомогу, чи зрозуміти свій нинішній стан і вчинки, що його супроводжують.
— Нічого собі умова! А якщо я розповім усе, як воно є, а мене неправильно зрозуміють та все повернуть проти мене ж самого?
— Значить, ти раніше сам був нещирим, а тому між вами вже накопичилося занадто багато нерозуміння. Можливо ти обрав неправильні слова чи не той час, аби розповісти про сокровенне. Та, цілком можливо, що твій вибір партнера теж був неправильним — якщо він настільки нездатен тебе зрозуміти, незважаючи на всі твої зусилля. У будь-якому випадку, вам необхідно доброзичливо і якомога спокійніше вислухати один одного та спільно вирішити, що робитимете далі.
— Але ж під час такої розмови ми можемо дійти висновку, що наші взаємини себе вичерпали, а тому ми маємо розлучитися!
— Значить, вам справді варто вчинити саме так.
— А якщо ми на той час матимемо спільних дітей?
— Тоді ви маєте подумати і про їх долю, а не лише про свої власні. У будь-якому випадку ваше обопільне рішення має максимально задовольнити інтереси усіх, кого воно стосується, а не бути спонтанною чи миттєвою необдуманою дією, з приводу якої вам пізніше доведеться жалкувати. Ви вже вчинили щось схоже, коли необдумано виявили бажання жити разом, а тому не варто повторювати чи примножувати свої помилки. Можливо, вам доведеться щось змінити в собі самих, аби відкрити у своїх взаєминах нові грані. Проте це рішення має прийматися кожним з вас самостійно, без яких-небудь ультиматумів і умов, без поблажливості та лише на рівних. Якщо у одного з подружжя з’явився інший (чи інша), то нехай це стане для нього приводом визначитися з власними пріоритетами в житті. Сприймайте це як випробування міцності ваших взаємин.
Цілком можливо, що ви й після всього цього дійдете висновку, що краще таки припинити ці стосунки. У такому разі спробуйте зробити цей розрив якомога менш болісним, будьте великодушними стосовно один до одного, щоб потім, принаймні, не розкаюватися та не докоряти собі за свою ганебну поведінку.
Якщо в сім’ї не залишилося не лише любові, а й елементарної поваги один до одного, то не варто навіть намагатися зберегти такий шлюб, ще й виправдовуючи це нібито інтересами своїх дітей. Ви не маєте страждати чи терпіти присутність один одного через них. Діти мають жити в любові та злагоді, а батьки мають бути для них прикладом, гідним наслідування. Та який урок вони можуть зробити з вимушених «жертовних» взаємин своїх батьків? З брехні? Лицемірства? Нещирості? Цілком імовірно, що після розлучення кожен з вас все таки зможе зустріти свою «половинку» і, врахувавши всі свої помилки та життєвий досвід, створити нові взаємини на основі любові. То навіщо ж позбавляти себе шансу стати щасливими, прирікаючи один одного на розчарування життям і животіння поруч з нелюбою людиною?
— Але щоб розібратися у всьому та прийняти правильне рішення, необхідно проаналізувати та зважити надто багато чого!
— Ти маєш рацію. Враховувати доведеться справді чимало як явних, так і не надто явних чинників, про деякі з яких ти можеш навіть не здогадуватися.
Проста історія: якось Він і Вона зустріли один одного, і між ними спалахнула іскра симпатії, що незабаром перетворилася на полум’я пристрасті. Зачаровані силою своїх почуттів, вони вирішили дивовижні миттєвості взаємин перетворити на вічне свято та стали жити разом. Але спільне життя через досить короткий час усе менше та менше нагадувало райські видіння з їх нестримних мрій. Як виявилося, сімейні стосунки — це ще й побутовий клопіт, а також піклування про дітей і навіть не зовсім вишукані риси один одного, які зазвичай люди приховують від сторонніх, намагаючись здаватися кращими, ніж вони є насправді. Спочатку такі неприємні відкриття намагаються не помічати чи ігнорувати, потім виправдовувати та сподіватися на перевиховання свого партнера, та пізніше, якщо розлучитися з будь-якої причини не вдається, — надія змінюється розчаруванням і самозаспокоєнням, що, мовляв, живемо ми не гірше від інших, що все необхідне ми маємо…
Але діти поступово дорослішають і залишають батьків… І тут виявляється, що під одним дахом мешкають дві зовсім чужі людини, що їх вже давно ніщо не пов’язує, а далека-далека пристрасть, що колись штовхнула їх у обійми один до одного, здається вже чимось несправжнім, помилкою, злим жартом Долі…
Навіть якщо сценарій спільного проживання не такий банальний, але крім первинного пориву та пристрасті між двома спочатку нічого більше не було, поступове віддалення один від одного неминуче призводить до охолодження взаємин. Пристрасть і запал почуттів — дивовижний і хвилюючий стан людини. Але все це з часом неминуче слабшає, люди звикають до існування один одного, що вже можуть навіть не помічати вклад протилежної сторони в їхнє спільне буття. Життя вони вже вважають сірим і нудним. Так, нібито все правильно робимо та взагалі нам ніби й гріх на щось скаржитися. Проте чогось важливого та дуже потрібного все ж не вистачає! То чого ж?
Тут з глибин пам’яті мимоволі спливають романтичні спогади з минулого, юнацька безтурботність, що межує з безпечністю, енергійність і завзяття, більше схожі на самовпевненість і безрозсудність. А ум намагається пов’язати все це з відчуттям щастя та наповненості. Але як повернути минуле — адже річку життя назад не завернеш і юність свою не проживеш заново… Так, але ж можна знову відчути давно забуті хвилюючі почуття та пристрасть! Нехай навіть не самі почуття, та хоча б ілюзію таких почуттів… І людина кидається назустріч невідомому, забувши про все та ризикуючи втратити глибоку, та часто неусвідомлену єдність з тим, з ким прожив усе своє життя.
Людина, сформована в умовах сучасних мегаполісів, абсолютно природно та як щось буденне сприймає електрику та водогін, громадський транспорт і автомобільні заправні станції, магазини, в яких будь-коли можна придбати все необхідне, роботу комунальних служб міста… Та якщо хоча б щось з цього переліку раптом узяти, та й вилучити з її життя, це стане для неї чималим потрясінням, здатним спричинити серйозні наслідки.
Або, наприклад, покажи кільком особам аркуш паперу з чорнильною плямою та запитай їх, що саме вони бачать перед собою. Ти почуєш безліч фантазій з приводу форми плями, та навряд чи хоча б хтось з них скаже, що бачить сам аркуш паперу. Все тому, що ум, наче примітивна тварина, реагує лише на рух, або на щось незвичайне.
А от усе звичне й органічно-природне — недосконале мислення абсолютно ігнорує. Все це для людини нібито перестає існувати. Людський ум не помічає обертання Землі навколо своєї осі, хоча якщо воно зненацька припиниться, все живе на планеті миттєво загине. Він не бачить повітря навколо себе, хоча позбав його можливості дихати всього лише на кілька хвилин, і він зрозуміє, наскільки воно для нього важливе. Так само людина не помічає своє здоров’я, допоки воно її не полишає. Вона не відчуває свою руку, поки не має з нею проблем, не підозрює, що таке серце, допоки воно колись не дасть про себе знати гострим болем.
Та найголовніше — що людина з часом звикає до тих людей, в колі яких вона не просто перебуває, а які є частиною її життя. Вони стають для неї немов би елементом інтер’єру, чимось другорядним, чим можна у разі необхідності скористатися для власної зручності. Зовсім як чайником або каструлею! Чи телевізором… Чи навіть виделкою… Вони суттєво полегшують життя, та хіба хоча б хтось може подумати, що всі ці предмети можуть мати свій власний складний внутрішній світ, яскраві переживання та незалежні бажання? Ні, на те вони й предмети, щоб мовчки служити людині та колись бути спокійно викинутими на смітник, щойно закінчиться термін їх використання.
Звичка — ось те, що приховує від тебе справжній стан справ і людські стосунки як вони є.
— Як же знову побачити реальну картину та самотужки оцінити, що значить для тебе та чи інша людина? Ще й так, аби не помилитися!
— За допомогою власного розуму та уяви. Згадай-но, як ти ще хлопчаком стояв колись біля бездиханного тіла твого дідуся та кожною своєю клітинкою усвідомлював, що той вже ніколи не начепить свої старенькі смішні окуляри та не прочитає тобі казку чи невеличку статтю з відривного настінного календаря. Ти розумів, що відтепер він вже не переступить порогу свого сарайчика, де так любив майструвати з дерева різні речі, а його старі інструменти, дбайливо розвішені на стінах, здавалося б, втратили своє життя разом з ним… Бо саме в його руках вони тільки й оживали…
Пригадай, як після чергової величезної втрати, ти присягався собі, що ставитимешся уважніше та терпиміше до тих своїх родичів, хто наразі живий. Але минало зовсім небагато часу, і вир життєвих проблем захоплював тебе цілком і повністю, і ти знову забував про свою палку обіцянку — до наступної втрати…
Пам’ятаєш, як ти вкотре відкладав відвідини своїх давно вже немолодих батьків? То тебе, бачте, друзі запросили в гості… То на вулиці занадто холодно та вогко… Бр-р-р. То якраз сьогодні ввечері по телевізору йтиме твоя улюблена передача… То ти просто дуже втомився та хочеш просто відпочити, погортавши в теплому ліжку перед сном книгу…
Та коли трапляється непоправне, ти розумієш усім своїм єством, що зараз ладен був би у будь-яку наймерзеннішу погоду бігти під час своєї улюбленої телепередачі, закинувши чимдалі на полицю книжку та не шкодуючи про те, що вечірка у друзів обходиться без тебе. Ти біг би до них, аби відчути неквапливість і розміреність життя, щоб хоча б на мить відчути дивовижний стан спокою та захищеності, коли ні час, ні злигодні не мають над тобою влади, позаяк є ті, хто тебе любить не зважаючи ні на що, наповнюючи твоє життя сенсом і радістю… Але зараз тобі вже нікуди квапитися, бо місце їх останнього притулку тобі добре відоме, і тепер вони чекатимуть на тебе скільки завгодно, поки ти не завершиш усі свої нескінченні справи.
Певна річ, своїм відвідуванням ти не перешкодив би їхньому відходу, та зараз тобі не було б, принаймні, так соромно та бридко на душі від того, що ти з власної волі необачно та неодноразово розмінював істинне та вічне на скороминущу метушню…
А тепер уяви-но собі, що той, з ким тебе пов’язують невидимі зв’язки, зник із твого життя назавжди. І не просто кудись поїхав, звідки можна повернутися чи, принаймні, написати листа, а помер. Раз — і все! Учора він ще був, а сьогодні його вже немає. І завтра не буде. І післязавтра. І ніколи більше. Якщо ви з ним мешкаєте під одним дахом, уяви собі в найменших деталях, виразно та в усіх подробицях, як ти повертаєшся додому, а там абсолютно порожньо — тебе ніхто не зустрічає, не цікавиться твоїми справами, не готує тобі вечерю, не займається своїми звичними справами. Раніше він займав певне місце в твоєму житті, був його частиною, наповнюючи твоє буття своєю присутністю — і хорошим, і, нехай, навіть поганим. Він чимось тебе радував, чимось іноді дратував. Ти постійно ставився до нього неминуче необ’єктивно, перебільшував його промахи та помилки, вперто недооцінюючи його чесноти, які в ньому, поза сумнівом, були. А тепер його немає. І вже ніколи не буде. Замість нього в твоєму житті утворилася глуха зяюча порожнеча. Чи стане тобі від цього легше? Адже віднині доведеться найсерйознішим чином переглядати все своє життя, змінюючи пріоритети та звички, щоб тільки заповнити безмежну пустоту, яка враз утворилася?
Можеш нікому в цьому не зізнаватися, та будь чесним перед самим собою, бо це треба лише тобі.
Якщо після його відходу у небуття для тебе нічого не зміниться, то ця людина для тебе нічого й не значить. Якщо ж зміниться, іноді навіть забагато чого, то це свідчить про те, що вона займає в твоєму житті дуже важливе місце. Можливо, у такому разі необхідно розбудувати взаємини з ним дещо інакше? Можливо, треба бути трохи уважнішим до нього та поблажливішим, терпимішим до його цілком невинних забаганок? Чи може варто бути трішечки чуйнішим? Або ж не полінуватися зайвий раз набрати номер його телефону та поцікавитися його самопочуттям? Можеш просто подумки поставити себе на його місце та уявити, наскільки ти сам потребував би його уваги та турботи. Адже час летить нестримно і невблаганно. Не встигнеш навіть озирнутися, як твої власні діти виростуть, і вже ти чекатимеш від них найпростіше: «Здрастуй, татусю! Як поживаєш? Як самопочуття? Можливо тобі щось треба»?
Особливо корисно вдаватися до такої уявної процедури тоді, коли перебуваєш у стані сварки з близькою для тебе людиною. Певна річ, ти злий, роздратований, почуваєшся ображеним… Та хіба мало які ще емоції та почуття захльостують тебе! Важливо лише те, що між вами несподівано постала стіна непорозуміння та взаємних образ. Ти впевнений, що справедливо вважаєш себе постраждалою стороною. А раз так, то й перший крок до примирення якщо хтось і має зробити, то це, звісно, не ти. Проте чи всі обставини ти врахував? Щоб ти сам робив на його місці, коли б з тобою повелися так само, як ти повівся з ним?
Можливо навіть, що ти цілком усвідомлюєш власну провину, та лише боїшся (так-так, саме так — боїшся) визнати це, щоб продовжити гратися в «сильну та горду» людину. Ти вважаєш, що нічого страшного не сталося, що провина протилежної сторони у вашій суперечці ніскільки не менша, ніж твоя, а тому, власне кажучи, чому саме ти маєш раптом поступатися власними принципами та першим просити пробачення?
Або навіть можливо, що ти цілком упевнений у власній неправоті, проте твоя гордість, точніше — гординя (давай називати речі своїми іменами!), не дозволяє принизити власну гідність таким визнанням. Ти вважаєш, що попросити вибачення ніколи не пізно, а тому, чи не все одно, коли саме станеться ця воістину епохальна подія! І ти заспокоюєш себе тим, що при першій же слушній нагоді обов’язково так і зробиш. Ну то й що, якщо це станеться не завтра! Нічого страшного. Хіба не так? Нехай навіть не на цьому тижні чи взагалі не цього місяця… Дуже зручно, наприклад, зробити це на прощену неділю. І кому яке діло, що до неї ще майже рік!? Зате тоді можна буде попросити вибачення за все одразу, гуртом, кинувши безлике: «Ну, ти пробач мене за все, якщо що…» і продовжувати далі лукавити та вдавати, що нічого «такого» нібито не сталося. Наче це пробачення потрібне кому завгодно, та тільки не тобі самому!
Проте будь певен, ти ще згадаєш про цей випадок в усіх дрібницях і деталях. Але тоді твоя рідна людина вже не зможе нічого відповісти… Чи, може, таки не варто відкладати своє визнання провини на невизначене майбутнє? Хіба ти можеш бути впевненим, що воно для вас обох обов’язково настане?
Ось так твоя власна уява може допомогти тобі вчасно усвідомити свої помилки в розбудові взаємин і заздалегідь скорегувати свої дії відповідні чином. Повір мені, це допоможе тобі уникнути в житті багатьох розчарувань…
— Ти вже вкотре використовуєш слово «гординя», та явно вкладаєш в нього виключно негативний зміст. Я часто чув, як особливо ті, хто називав себе християнами, абсолютно не розрізняли між собою гординю та гордість, стверджуючи, що це одне й те ж. Для мене така категоричність завжди була незрозумілою та надто суперечливою. Який же зміст у ці слова вкладаєш ти?
— Гординя — це синонім зарозумілості, почуття власної переваги над іншими, переконаність у власній винятковості. Разом з категоричністю суджень і нетерпимістю до інакомислення вона може вважатися вірною ознакою глупоти, оскільки людина явно переоцінює свої часто надто скромні досягнення, не помічаючи або зовсім ігноруючи заслуги інших. Таким чином, гординя — п’єдестал для нікчеми, на який він сам себе підносить, аби відчути власну вдавану значущість.
Ще гординя — це камінь спотикання на життєвому шляху людини. Та переступити його не в змозі лише надто дрібна людина.
З гордістю не все так просто… Справді, іноді між нею та гординею не помічають відмінностей, хоча найчастіше мають на увазі певні вищі почуття — самоповаги чи задоволення від власних успіхів. Можна пишатися своїм чоловіком або дружиною, можна пишатися дитиною — якщо вкладаєш в них власні зусилля, любов і знання задля того, аби вони могли з твоєю допомогою досягти чогось більшого. Проте абсолютно безглуздо та нерозсудливо пишатися, скажімо, величчю своєї країни, якщо ти сам не доклав до цього власних зусиль. Чи ти, наприклад, можеш пишатися славною історією свого роду чи Батьківщини. Та яка особисто твоя в цьому заслуга? Хіба це нормально — пишатися заслугами інших?
Тому, попри те, що гордість є вищою якістю, ніж гординя, та навіть вона частенько набуває дивних і неприродних форм.
Утім, як одне, так і інше можна вважати властивістю недосконалої свідомості, оскільки це розділяє людину з навколишнім світом.
— Ми з тобою непомітно підійшли до теми, що вважається у багатьох забороненою, страшною, або такою, яку приховують за сімома печатками, — про смерть… Звичайно, я вже усвідомив, що її настання не означає кінець всього. Та в мене все одно стільки запитань, що я навіть не знаю, як їх сформулювати! — пробурмотів я збентежено.

— Тоді давай насамперед уточнимо, що таке ось ця «смерть»…
Те, що є в тобі та що здатне розмірковувати про себе самого чи про когось іншого, про світ або про ту ж саму смерть — це твоя свідомість. Вона є невід’ємною властивістю тебе, як духа. Поки існуєш ти, існує й вона. Вона незмінно супроводжує тебе, де б ти не перебував — у фізичному тілі на Землі чи то в тілі духовному. Проте коли ти перебуваєш у плоті, твоя свідомість може суттєво трансформуватися, піддавшись ілюзії матеріального світу та буквально дезорієнтувавшись, приймаючи за істинне буття свою фізичну форму.
Але оскільки будь-яка форма потрібна духу лише на певний час для виконання певного завдання та в певних умовах, то вона не може бути такою ж вічною, як і сам дух. Вона може бути лише скороминущою, тимчасовою. Коли виникає потреба в ній, вона створюється, та коли така потреба зникає — розпадається, дезінтегрується. Її складові елементи повертаються до свого первинного стану для того, щоб знову колись бути затребуваними для створення іншої форми. Це схоже на гру дитини в конструктор, коли вона з набору стандартних деталей може зібрати для себе ту чи іншу іграшку, а награвшись, знову розібрати її на деталі.
Тіло плоті саме по собі не має ні свідомості, ні ума, тому воно нездатне перейматися своєю тлінністю та боятися того часу, коли воно стане більше не потрібним і буде змушене припинити своє існування.
Таким чином, ти, як дух — вічний, а твоє фізичне тіло — тлінне. Ти не можеш казати щось про смерть, оскільки для тебе, як духа, її не існує. Хоча й тіло нездатне розмірковувати про неї, бо не має власної свідомості!
Отже, смерть — це всього лише вигадка незрілого ума, твоєї свідомості, що піддалася ілюзії матеріального світу та зведеної фактично до рівня фізичного тіла. Припинення свого існування та неможливість переступити за межу фізичного світу твій розум цілком зрозуміло вважає найбільшою трагедією чи несправедливістю. Та особистість — це не ум. Ум — всього лише недосконалий інструмент пізнання світу. Навіть більше того — позбуваючись такого недосконалого інструменту разом з тілом плоті, дух стає самим собою, особистістю, що має розум. Допоки ти ототожнюватимеш себе зі своїм земним умом, ти продовжуватимеш боятися небуття — смерті.
Для того, хто усвідомлює свою духовну природу, смерть перестає бути трагедією. Хоча, ти, як дух, можеш розмірковувати про смерть. Та лише про смерть форми чи тіла. Тобто того, чим ти не є!
— Тема посмертного існування душі чи духа — мабуть, одна з найбільш дискусійних у людському середовищі. Життя в тілі занадто вже швидкоплинне та в порівнянні з вічністю здається просто миттєвістю. Розум людини не бажає миритися з власним небуттям, а тому вперто намагається хоча б якось проникнути за межу невідомого. Віряни, що належать до різних релігій і вчень, про те, що відбувається з кожним із нас після смерті його тіла, мають надто туманні уявлення. Наприклад, такі релігії, як християнство та іслам, стверджують, що душа-особистість вічна, та вона приходить у цей світ лише раз, аби потім цілу вічність пожинати плоди свого життя в тілі. Іудаїзм ще менше про це говорить, але нарівні з християнством та ісламом сподівається на воскресіння людини колись в майбутньому — у невизначеному кінці часів, після чого відбуватиметься Страшний Суд, на якому вирішуватиметься доля кожної душі.
Щоправда, де саме та в якому тілі це воскресіння відбуватиметься — на Землі, на якійсь новій Землі (незрозуміло, що мають під цим на увазі — іншу планету чи оновлену нашу) чи на Небесах — згоди знову-таки немає. Хтось пішов ще далі, стверджуючи, що нібито Господь Бог знає, де зберігаються всі елементарні частинки, з яких складалася кожна людина, і збере їх знову воєдино вже в райському саду! Певна річ, така доля чекає лише на праведників — виключно членів їхньої церкви. Таким чином, усі ці релігії, по суті, стверджують про вічність особистості людини. А от у буддизмі поняття цієї самої особистості настільки розмите, що іноді на його адресу взагалі лунають звинувачення, що нібито він її взагалі заперечує.
— Ну чому ж, особистість у буддизмі зовсім не заперечується — вона лише розглядається в нерозривному поєднанні з усіма. Людство у вченні Будди постає не хаотичним нагромадженням особистостей, а їхнім гармонійним поєднанням на вищому рівні буття в єдину картину, що називається Життям. Ілюзією в буддизмі є не особистість, а лише її незмінність та відособленість від інших.

Спробуй-но змалювати себе вичерпно та всеосяжно і ти зрозумієш, що це просто неможливо зробити, адже згадуючи про якийсь один з аспектів свого «я», ти тут же, так чи інакше, протиставиш його іншим. Ти можеш узяти шматок мінералу та розкласти його на окремі молекули, молекули — на атоми, атоми — на елементарні частки, а елементарні частки — на гіпотетичні кварки… Але й вони всі — не що інше, як просто згустки енергії! А якщо ти почнеш деталізувати та як слід аналізувати власну особистість, то незабаром зрозумієш, що упираєшся своїм розумом в порожнечу, яка, тим не менш, теж є чимось! Спробуй узяти будь-яку частину свого тіла, чи одну з рис характеру, або навіть якесь із переконань. Хіба хоча б щось із них залишатиметься незмінним? Невже ти сам, твоє світосприйняття чи якості твого «я» не зазнають змін навіть упродовж одного лише життя на Землі? Якщо відкинути все те, що змінюється та розвивається, то що в тобі залишиться такого, що можна було б назвати незмінним «стрижнем» особистості?
Якщо ж ти подумки рухатимешся у зворотному напрямку — від простого до складного, то неминуче дійдеш висновку про гармонію та єдність усього сущого, де кожен навіть щонайменший елемент незмінно буде пов’язаний з усіма іншим.
Таким чином, реально існує лише певне єдине ціле, загальне «Я», де все без винятку відіграє власну незамінну роль на благо всього іншого.
— Так, але хіба не зникає особистість, як така, коли вона зливається з загальним «Я»? — не заспокоювався я.
— Поміркуй сам, чи зникає краплина води, потрапляючи в океан, або ж вона просто набуває нової якості?
Тому з точки зору християнства ти, як особистість, звісно, існуєш. З точки ж зору буддизму тебе, як чогось визначеного, немає, оскільки твоє «я» — це щось таке, що постійно змінюється та перетікає з однієї форми в іншу. Ти зараз і ти через мить — це вже не той самий ти! Частина твоїх клітин померла, частина — з’явилася. Ти став більше знати, твій досвід став дещо іншим… Це як полум’я свічки — запали її ввечері, але чи буде воно тим самим полум’ям наступного ранку?
Чи є в людині щось вічне та безсмертне? Є. Воно єдиносуще з Джерелом Буття, з Якого все з’являється та в Яке все з часом повертається.
Більше того — я стверджую, що у Всесвіті немає жодного атома, про який не можна було б сказати те ж саме! Все у Всесвіті, все без жодного винятку — живе та єдиносуще з цим Джерелом. Просто кожна його частка усвідомлює цю єдність різною мірою — від стану повної неусвідомленості до стану досконалого усвідомлення. Людина — теж частина цього Джерела буття (Бога, Абсолюта, Брахмана, Аллаха…). Вона приходить у цей світ, аби набути досвіду та повернутися до Свого Начала, збагативши Його цим своїм досвідом. Таким чином, Бог виражає Себе через людину та через неї набуває досвіду. Християнство каже про Джерело Буття — Творця та про шлях до Нього, та буддизм вважає за краще не відволікатися від свого шляху, оскільки все, що можна сказати про Бога — це не є Сам Бог. Це всього лише наші численні уявлення про Нього.
Що б ми про Бога не казали — це аж ніяк не Істина, проте чим більше ми про Нього говоримо, тим більше від Нього віддаляємося! Його неможливо описати словами, так само, як не можна уявити чотиривимірну фігуру за допомогою людського «тривимірного» світосприйняття.
Це «щось», про що ми говоримо, є в кожному з нас. Його просто не може не бути! І буддизм говорить про те ж. Просто воно невимовне та неуявне, воно незмінне лише у своїй постійній мінливості.
Отже, це «щось» справді існує, але чим воно є? Який воно має вигляд та які властивості?
Християнство намагається дати відповідь на це питання, але… упирається в порожнечу, яка наповнена тим, що непідвладне розуму… І тоді єдиним виходом для порятунку своїх уявлень залишається лише… віра! Буддизм не витрачає часу на те, що відвертає людину від щоденних зусиль із власного вдосконалення. Християнство та буддизм ґрунтуються на моральності, на осягненні себе та на відокремленні в собі того, що допомагає сходженню до Вершини, від того, що перешкоджає цьому.
Таким чином, християнство стверджує вічність особистості-душі, а буддизм заперечує її незмінність. У чому ж тоді полягають непримиримі протиріччя між ними?
— Добре, — погодився я. — Я вже зрозумів, що мої уявлення про смерть були… скажімо так — дещо спотворені нерозумінням. Я також зрозумів, що Вищий Суд, на який нібито йде душа людини після смерті, — це, взагалі, й не суд у нашому розумінні, коли ти стоїш перед тим, хто оцінює твої вчинки, здійснені за життя, та вирішує твою подальшу долю… Багато інших моїх понять теж виявилися переважно не без недоліків… Проте виходить, що хоча найважливіші для нас уявлення про всесвіт і місце людини в ньому, про її життя та подальшу долю вкрай недосконалі та занадто суперечливі (що, мабуть, і призвело до виникнення різних релігій), хоча, вони ґрунтуються на цілком реальних явищах. Але чим тоді насправді можна вважати рай і пекло, про які нам розповідають деякі вчення? Адже вони теж не можуть бути тільки вигадкою!

— Пекло та рай для християнина чи мусульманина — це кінцевий пункт слідування душі. Пекло — покарання за її гріхи та недоброчесності, рай — нагорода за праведність. У індуїстів і буддистів існують, на перший погляд, схожі уявлення, проте, скажімо, між раєм християн і нірваною[22] буддистів існують істотні відмінності. Так, для християнина душа продовжує залишатися індивідуальністю, що відчуває та усвідомлює себе. Для буддиста ж нірвана — це стан поєднання з Вічністю та Безмежністю, коли говорити про «я», як особистість, не має жодного сенсу. Проте нірвана — це не зникнення «я», а трансформація особистого «я» у безособове Все. У індуїзмі до поняття нірвани близькими є концепції самадхі[23] та мокші[24]. Та, значення цих термінів навіть у межах однієї релігії можуть суттєво відрізнятися від традиції до традиції.
Хоча всі уявлення людини про посмертне існування індивідуального духа внаслідок обмеженості ума мають певні недоліки, концепція раю та пекла містить їх надто вже багато.
— Чому ж? — здивувався я. — Хіба погано, коли комусь постійно добре?
— Поміркуй сам: душу людини можна покарати, лише скинувши її з того духовного рівня, на якому вона перебуває. За загальновизнаними уявленнями «пекло» — це місце, де душа отримує муки за свої гріховні вчинки в земному тілі. Проте страждання душі та її смиренність перед покаранням (як тут не змиритися — адже покарання є вічним, а вічно опір покаранню не чинитимеш) призводять до часткового спокутування гріхів, тобто душа стає менш грішною, ніж до її потрапляння до пекла. Це й не дивно — тривалі страждання не можуть не привести людину до усвідомлення гріховності власних вчинків. Але це означає не що інше, як, хоча й зовсім малесенький, але рух душі від гріха до позбавлення від нього! Цей крихітний крок, помножений на вічність душі, призводить до стійкого та постійного руху до досконалості. Таким чином, перебуваючи в пеклі, душа безперервно вдосконалюється, а отже, рухається у напрямку до раю. Біси ведуть душу до святості! І все це називається покаранням? У чому ж тоді полягає зацікавленість так званих «темних сил», якщо душа під їх наглядом неухильно прагне до світла?
Насправді душа (точніше — дух) може деградувати лише в одному випадку — коли вона рухається до пітьми, тобто падає. А це можливо лише тоді, коли душа перебуває у стані вічного неробства. Саме тоді вона потихесеньку, під захоплені емоції та ейфорію повільно та неухильно деградує, сповзаючи, стікаючи та звалюючись у духовне убозтво та нікчемність. Саме це й може вважатися справжнім покаранням душі, до чого можуть прагнути «темні сили» — скинути вниз душу людини, віддалити її від Бога поступово та непомітно. Проте таке непомітне, а тому й дуже небезпечне сповзання в морок, помножене на вічність перебування душі в раю, призводить до повної та надійної деградації особистості. Нехай дурень радіє та насолоджується байдикуванням — ось вірний шлях до справжньої загибелі! Тому саме вічне неробство, зараховане кимось до «принад раю», є справжнім, але прихованим пеклом для безсмертної душі людини!
Таким чином, поширені переконання про едемове тотальне неробство — надто підступна та небезпечна теорія, що містить у собі безліч невидимих пасток.
Насправді ж, душа набуває реальної свободи та рухається до Бога лише в умовах постійної активної праці та допомоги тим, хто її потребує. Якщо пекельні пательні та казани змушують душу повільно видиратися до Світла та Бога, то за допомогою активної та свідомої праці вона до них фактично злітає. Ось цей політ душі до Бога й можна вважати справжнім раєм для неї. Праця, а не байдикування роблять душу довершеною.
Таким чином, рай і пекло — не вигадка. Та це не якісь місця у Всесвіті, куди потрапляють душі після Суду. Рай і пекло так само як любов і страх — це всього лише стан духа. Якщо дух відчуває біль і муки совісті, відчуває страх і ненависть, то такий свій стан він сприймає як муки пекла. Якщо ж його совість чиста, а сам він світлий і вільний, то він відчуватиме задоволення та радість, тобто всі ті атрибути, що приписують саме раю.
Ми вже говорили про те, що у міру занурення в матерію дух-індивідуальність все більше й більше починає відчувати свою відокремленість від решти світу та Єдиного Духа. Говорили також і про те, що такий стан є лише ілюзією, що виникає завдяки властивостям матерії впливати на свідомість. Ця ілюзія відокремленості від Цілого сягає своєї кульмінації якраз у фізичному світі — найщільнішому з можливих світів.
Але якщо під час занурення в матерію ця ілюзія лише посилюється, то що, як на тебе, відбувається, коли дух здійснює зворотний рух — сходження з фізичного стану в духовний? Як ти гадаєш?
— Мабуть, він все більше й більше позбавляється від ілюзії відокремленості. Чи не так?
— Саме так — позбавляється від ілюзії відокремленості від Цілого. Чим вище піднімається дух, тим швидше для нього зникають відмінності між різними частинами Єдиного Цілого.
— І що це все означає? — запитав я, не цілком усвідомлюючи, до чого це Ангел веде.
— Припустімо, що хтось упродовж свого життя — усвідомлюючи це чи ні — завдавав іншому болю. Ця людина, щиросердно помиляючись, вважала, як їй здавалося, абсолютно справедливо, що вона — це вона, а хтось інший — це інший. А також якщо між ними й існують якісь зв’язки, то вони стосуються виключно моральної сфери. Тому ними можна сміливо нехтувати: навіщо себе в чомусь обмежувати? навіщо з кимось ділитися? навіщо на когось зважати? Адже це круто — вважати себе центром світобудови, над яким не владні Закони буття. Нехай ними керуються інші… Ти гадаєш, що такі погляди — рідкість? Зовсім ні. Вони лише проявляються у кожного різною мірою.
І ось ця людина помирає. Так-так, саме помирає, оскільки особистість поза тілом вже не є людиною — тіло залишається в землі, а дух-індивідуальність звільняється та продовжує подальше існування.
Проте, як ми вже з’ясували, покинувши своє фізичне тіло, дух позбавляється найбільшої ілюзії. Попри те, що він потрапляє в природні для себе умови, в яких перебуває переважну частину свого існування, — набагато більшу, ніж в тілі на Землі — певний час продовжує зберігати свою «земну» свідомість. Він мислить так само, як мислив у тілі, має ті ж самі погляди, пристрасті та риси характеру. Але оскільки він вже втратив тіло плоті, за допомогою якого поєднувався з фізичним світом, його відчуття зазнають істотних змін. Він вже не відчуває фізичні об’єкти, хоча й продовжує їх так само сприймати. Водночас він вже починає відчувати та сприймати явища тоншого світу — астрального. У його свідомості на звичну картину буття немов би накладається інша картинка — досі невидима, хоча й не менш реальна. Непідготовлений до такого дух, як правило, буває дезорієнтований і зляканий. Він може намагатися спілкуватися зі своїми рідними, не розуміючи, що з ним відбувається. Для багатьох моментом усвідомлення, що сталося дещо непоправне, є вигляд свого бездиханного тіла.
Найбільш виразний контраст між різними відчуттями у тих, хто загинув несподівано чи внаслідок трагічного випадку.
— Чому? — я запитав, мимоволі замислившись про власні відчуття в такий момент.
— Тому що, коли людина вже прожила довге життя, багато чого для себе усвідомила, так чи інакше цікавилася тим, що може очікувати за його межами, вона вже певною мірою уявляє, що на неї очікує. Проте, майже всі (за поодинокими винятками) потребують певного часу, щоб отямитися та усвідомити свій новий стан.
Це дещо схоже на те, коли людина відходить від наркозу чи анестезії. Поки знеболення діє, може скластися враження, що тіло є не твоїм і з ним можна робити все що завгодно.
Уяви собі, що кожен орган твого тіла має власну свідомість. Уяви також, що ти тримаєш у правій руці голку, пришиваючи ґудзик. Раптом ти випадково вколов палець лівої руки. Ліва рука обурена такою підступністю, вихоплює голку у правої та завдає уколу їй у відповідь. Ще й так, аби та запам’ятала надовго! Права рука вже була готова просити вибачення за свою ненавмисну провину, але така неадекватна реакція колеги та подруги не залишає їй іншого виходу, окрім як знову мстити… Коли протистояння досягає свого апогею, анестезія проходить. Як ти вважаєш, що відчуватиме при цьому усе тіло?
— Воно відчуватиме неймовірний біль, — тихо відповів я. Мені здалося, що сам вже почав відчувати його всім своїм єством. Я мимоволі здригнувся, неприємні відчуття зникли.
— Саме так. Ми всі — елементи єдиного організму. Коли минає стан ілюзії, ти починаєш відчувати увесь біль, який може буквально захльостувати всього тебе.
У міру такого усвідомлення всі явища фізичного світу стають все більш розпливчастими, а явища світу астрального — чіткішими. Особистість починає сприймати той біль, який вона заподіяла іншим. І хоча вона ще не в змозі відчувати його цілком, а лише частково, та й цього буває достатньо для неймовірних страждань.
— Це і є горезвісні «пекельні муки»? — в мені змагалися суперечливі почуття: з одного боку — очевидність почутого, а з іншого — власні глибинні, та неоформлені внутрішні переконання, про походження яких я міг лише здогадуватися.
— Не зовсім так. Це лише один з елементів надзвичайно неприємних відчуттів під час переходу з одного стану в інший. Важливу роль при цьому відіграє твій світогляд на момент такого переходу. Якщо ти боявся смерті, вважав себе грішником, гідним покарання, якщо вірив у різну потойбічну погань, то починаєш усе це на собі відчувати, оскільки сам створюєш реальність власною думкою[25]. Всі твої страхи матеріалізуються та з’являються перед тобою в тому вигляді, яким їх наділяє твоя підсвідомість.
— І скільки все це триватиме?
— Доки дух не зрозуміє та не усвідомить, що помилявся.
— А що відбувається з людиною, що наклала на себе руки?
— Їй не позаздриш. Справа в тому, що людина вирішує піти з життя переважно в стані виключного хвилювання, під впливом страху. Для неї весь світ вже зруйновано, життя втратило сенс, а негативні емоції переповнюють всю її сутність. І що вона може відчувати та бачити в такому стані під час переходу?
— Образу… біль… страх… відчай… — почав я перелічувати, намагаючись зрозуміти чи навіть відчути на собі внутрішній стан людини, що наважилася на таке.
— Все це — явища астрального світу, що стають для особистості реальністю! Дух, який щойно покинув своє тіло, буквально занурюється в усе це, хоча воно не є об’єктивною реальністю. Все це — його власне породження.

— Так… але… — я раптом затнувся, не наважуючись запитати щодо моїх власних відчуттів під час переходу моєї свідомості в нову форму.
— Ти хочеш запитати, чому ти сам не бачив чогось такого, коли покинув своє тіло, — чи то запитуючи, чи то стверджуючи, Ангел озвучив мою думку.
— Загалом, так! — видихнув я та з надією поглянув на свого супутника.
— Все тому, що твій відхід відбувався в стані спокою. Поки ти там, на Землі, пішки перетинав поле, ти встиг у цілому заспокоїтися й остаточно прийняти ситуацію, як вона є. Хоча, сімейні негаразди, що буквально переслідували тебе кілька останніх років, для тебе давно вже не були одкровенням. Ти неодноразово поривався все кинути та вирватися з того зачарованого кола. Нерозуміння рідних, невдачі в роботі, постійні чвари з дружиною поступово починали тебе лише обтяжувати. Так ти втратив усе, що прив’язувало тебе до життя на Землі. Коли ти пішов з дому, це буквально розірвало зачароване коло розчарувань, і ти мимоволі та несподівано для самого себе відчув раптове полегшення.
Коли твій шлях перетнувся з шляхом водія старенького «Опеля», ти позбувся залишків обтяжливих роздумів. Згадай-но, як ти ринув за ним, забувши про все інше! Для тебе на той момент не існувало власних проблем. Ти думав лише про одне — як би цей хлопець у такому стані не накоїв чого непоправного, навіть не підозрюючи, що це непоправне вже сталося — стосовно тебе самого.
Потім ти лежав у незручній позі на асфальті. Ти вже зрозумів, що допомоги не буде. Але тобі зовсім не було страшно. Тобі було абсолютно байдуже, що буде далі. Ти дослуховувався до своїх відчуттів, неначе все це відбувалося не з тобою, а з кимось іншим. Навіть пригадуючи різні епізоди зі свого життя, навіть відчуваючи холодні бризки хвиль у себе на обличчі та слухаючи рев двигуна, чи виразно відчуваючи на своїх плечах вагу ранця з першою двійкою, ти залишався майже байдужим…
У цей час для тебе немов би перетнулися та відкрилися одночасно два світи — фізичний і духовний, минуле та майбутнє, відчай і надія, ілюзія та реальність, долі — твоя та водія, все твоє осяжне життя та невідомість, на порозі якої ти опинився. Це була твоя «точка ікс» — точка визначення.
А коли я запитав тебе, чи не бажаєш ти повернутися на Землю у своє тіло, ти не прагнув назад, так само як і не втікав звідти — ти все зважив і вирішив для себе.
— Знаєш, коли я йшов полем, я абсолютно не уявляв собі свою подальшу долю. Це було дуже дивно та незвично, адже я звик якось планувати своє життя, уявляти, що робитиму сьогодні, що на мене очікує завтра, мріяти, чим займатимуся через тиждень, місяць, рік. А тут — абсолютно нічого! Лише порожнеча та невизначеність. Невже цей нещасний випадок було сплановано кимось заздалегідь? А якби я не пішов з дому чи, скажімо, пішов би іншою дорогою, цього б не було?
— Не було б. Тому що заздалегідь ніщо наперед не вирішено. Ти сам у кожну мить свого життя створюєш його продовження. Проте, у житті може бути кілька моментів, коли ти можеш «вийти з гри», тобто вирішити для себе, чи готовий ти продовжувати свій шлях на Землі. В інший час тобі не дозволять цього зробити, бо з тобою та твоїм життям можуть бути пов’язані інші люди, що без тебе не зможуть пройти своє випробування.
— Ну, гаразд… Для мене, припустімо, такий момент настав, я покинув своє тіло та вирішив не повертатися. Припустімо також, що для моїх рідних, з ким я був пов’язаний взаєминами на Землі, теж настала мить самовизначення щодо майбутнього. Та причому тут водій того старенького «Опеля»? Його ж обов’язково покарають за вчинення аварії зі смертельним випадком! Чому ж він має через мене страждати?!
— Не роби поспішних висновків. Ніхто не страждає за когось іншого. Він, як і ти сам, заплутався у стосунках з людьми. Тільки якщо ти вже міг «вийти з гри», то для нього така мить ще не настала, хоча й продовжувати жити як раніше він вже не міг.
— Але чому? — вигукнув я вражено.
— Тому, що його партнер по бізнесу, якому він заборгував, вирішив «провчити» його з допомогою своїх приятелів. Певна річ, що вбивати ніхто його не збирався, та вони й самі навіть не підозрюють, що їхні дії неминуче спричинили б його загибель. Тому випадок з тобою фактично врятував йому життя! Тепер він не лише перебуватиме подалі від них, але й матиме кілька років, аби переосмислити все своє життя.
— По правді, ти мене заспокоїв, — зітхнув я з полегшенням. — Бо мені було певною мірою ніяково від того, що я мимоволі змарнував комусь життя.
— Не варто цим перейматися. Кожен сам його будує. Решта людей лише так чи інакше допомагає йому в цьому. Якби ти раптом зміг побачити всі ниточки взаємин, які пов’язують людей між собою, то був би чимало здивований, наскільки ви всі є, фактично, єдиним організмом.
— А яку роль в житті… духа відіграє ритуал поховання його тіла? Адже різні народи це роблять кожен по-своєму.
— Тут вирішальне значення має ставлення духа до свого тіла. Після виходу з тіла переважна більшість особистостей досить тривалий (за земними мірками) час продовжує ідентифікувати себе з ним. Тобто, почесті чи неповага стосовно їхнього тіла, вони, певною мірою, відносять до себе. Якщо в першому випадку вони заспокоюються, що дає їм можливість покинути Землю, то в іншому — вони можуть гніватися та намагатися зробити все можливе, щоб добитися належного ставлення до себе. Це не лише буквально прив’язує їх до фізичного плану буття, але й штовхає декого з них на рішучі дії стосовно тих, хто на їхній погляд поставився до них неналежним чином.
Якщо ж тіло було поховано відповідно до певних правил, що встановлюються культурою чи традиціями народу, чи згідно з власною волею, висловленою за життя, то дух, зазвичай, вважає себе вільним.
— «Зазвичай»?! — перепитав я здивовано. — Що ж може зашкодити йому вважати себе по-справжньому вільним?
— Причин може бути декілька. Точніше — дві. Наприклад, він може захотіти впевнитися, що його рішення залишити життя було правильним і що ті, кого він любив, зможуть пережити втрату. Тобто, він сам вирішує дещо затриматися.
— А друга?
— А друга полягає в тому, що його буквально не відпускають ті, хто залишається на Землі. Вони своїм горем і голосіннями можуть фактично прив’язувати його до себе та не давати йому можливості звільнитися. Уяви собі, що може відчувати дух, який любить своїх рідних, коли бачить їхню невтішність та відчуває їхній біль, але не в змозі хоча б чимось їм зарадити! Померлого необхідно відпустити із вдячністю, а не прив’язувати його до землі своєю тугою.
— Чи має значення для духа, яким саме чином було поховано його тіло?
— Спочатку, поки ще дух зберігає свою «земну» свідомість — безумовно. Якщо ритуал поховання цілком відповідатиме його очікуванням і уявленням, він невдовзі відчує себе вільним. Проте для духа набагато більше значить не вартість надгробка чи пишнота самого ритуалу, а лише любов і вдячність близьких та рідних. Їхня вдячність робить його вільним, а любов — дає йому сили піднятися у вищі сфери буття.
Хоча, ритуал поховання важливий навіть не стільки для духа, що залишає Землю, а, передусім, для тих, хто залишається там жити. Під час цього процесу люди мають можливість вкотре замислитися про швидкоплинність життя взагалі та про те, як вони використовують своє власне.
— А якщо тіло спалили під час кремації?
— У цьому випадку дух звільняється від земних зв’язків набагато швидше — майже негайно після кремації. Щоправда, якщо дух очікував на традиційне поховання тіла в землі, а його було спалено, то він може певний час бути невдоволеним. Проте це дуже швидко минає, бо він бачить суттєві переваги — швидке звільнення від пут фізичного світу. Для народів, у яких такий ритуал прощання з людиною є традиційним, не стається жодних непорозумінь.
Ще один важливий момент — коли фізичне тіло повністю зруйновано, для рядового духа не існує моральних проблем для чергового втілення на Землі в інше, нове тіло.
— Дивно. Нам завжди казали, що єгипетські фараони якраз і наказували зберігати свої тіла для того, щоб знову втілитися!
— Популярна хибна думка. На самому початку своєї історії (десь за три з половиною тисячоліття до Христа) їхні попередники зберігали свої тіла якраз для того, щоб більше не втілюватися. Потім зміст цього ритуалу їхніми нащадками було втрачено і вони стали помилково вважати, що метою такого ретельного зберігання тіл було не що інше, як майбутнє втілення в них колишніми власниками.
— І хто ж з них мав рацію?
— І ті, й інші помилялися, — усміхнувся Ангел. — Можливість втілення аж ніяк не залежить від збереження чи руйнування тіла.
— За деякими повір’ями шлях душі померлого лежить через річку. Для древніх греків — це Стікс або Літа, для слов’ян — Смородина…
— …у індійців — Вайтарані, в карело-фінському епосі — Туонела, у стародавніх скандинавів — Гієль, у прадавніх в’єтнамців — Такхай… — продовжив Ангел.
— Так… Імовірно, всі ці уявлення мають під собою вагому підставу. Чим же є ця річка смерті?
— В уявленнях людей про те, що царство живих і царство мертвих розділяє якась ріка, поєдналося кілька моментів. По-перше, в давнину люди селилися своїми громадами біля ріки, а ховали своїх рідних за нею. По-друге, річка часто була природною межею між територіями, населеними нерідко людьми, що ворогували між собою. Крім того, іноді Чумацький шлях, прекрасно видимий на нічному небі, теж уявляли як ріку між Землею та Небесами.
Як бачиш, рікою завжди змальовували межу між світом людей і тим, що розташовано за його межами. Проте все це — лише зримі образи. Вони уособлювали не що інше, як стихію води. Вона уявлялася якраз між стихіями землі (світу фізичних форм) та повітря (духовного плану буття). Індивідуальний дух, покидаючи своє щільне тіло, має пройти через етап трансформації своєї сутності — від обмеженого об’єму до повного злиття зі Вселенським Духом. Таким чином, він немов би розчиняється, зливаючись воєдино з Відвічним.
— І це розчинення не означає зникнення, — задумливо додав я.
— Звичайно, не означає! Адже ми з тобою про це нещодавно вже говорили. Зникають лише рамки, що обмежують індивідуальне «Я». Воно стає всім, а Вселенська Свідомість — його свідомістю.
Істинне відкриття Бога — це возз’єднання з Ним. Це внутрішній процес усвідомлення, що Він завжди був у тобі, так само як і ти завжди був у Ньому. Необхідно лише ліквідувати рамки, створені розумом.
Істинна віра — це зовсім не довіра, тобто те, що було «до віри», а «ввіреність», коли ти буквально ввіряєш себе Єдиному Джерелу буття. Це відкриття Бога в собі та усвідомлення себе частиною Бога. Так само як і будь-кого іншого — адже він теж є частиною Бога, а Бог є його істинною суттю та єдиною реальністю, незалежно від його віри, кольору шкіри, статі, національності, соціального стану та інших умовностей, що не мають одна перед одною жодних переваг.
А раз так, то в Богу ми всі — Одне.
— Стривай! Ми чимало говорили з тобою про життя та його початок у Всесвіті. Ми говорили навіть про те, ким є Бог, як виникла перша жива форма, та багато про що… Але хто створив самого Бога?
— Інший Бог. Чи Єдине Ціле, частиною якого є ти сам. А можливо навіть ти один. Чи навіть якась частина тебе самого.
— А цього іншого Бога хто створив? Ще один Бог — ще вищий?
— Саме так, — спокійно відповів Ангел.
— Але хто тоді створив найпершого Бога?! — не вгамовувався я.
— Ех, людино! Ти живеш у власному маленькому світі, оточеному з усіх сторін непроникними стінами, зведеними твоїм розумом, і хочеш дізнатися, що розташовано за цією стіною. І ти отримуєш відповідь не лише на це своє запитання, але й на багато інших, про існування яких ти досі навіть не здогадувався. Ти дізнався не лише про те, що розташовано за найближчою до тебе стіною, але й про те, що розташовано за сусіднім будинком, за межами твого міста, твоєї країни, планети, зоряної системи, Всесвіту… І ти, колись готовий віддати свою останню сорочку за найменше, тепер запитуєш: «А що далі»? Певна річ, що навіть на це твоє запитання існує відповідь, але шукати її ти маєш не десь там, вдалині, за межею пізнаного, а в собі самому. Тому що прагнути до неозорої далечіні, не пізнавши себе самого, немає жодного сенсу — ти бачитимеш лише порожнечу та пітьму.
Твоє майбутнє ясне настільки ж, наскільки ти сам є світлим. Твоя зайва цікавість відриває тебе від найголовнішого — від того, заради чого ти прийшов у цей світ. Зернятко не замислюється про те, як йому піднятися якомога вище над землею. Воно лише дає паросток, виростаючи у величезне дерево. Самореалізуючись, виконавши своє призначення, воно здобуває весь світ. Ти ж, лише мріючи про далекі світи, можеш просто-напросто не встигнути зробити найголовніше у твоєму житті. Повернися в «тепер» і «тут». Повір, заправити вранці ліжко для тебе може виявитися важливішим, аніж дізнатися, що саме в цю мить турбує іншу цивілізацію десь на іншому краю Всесвіту.
Пригадай-но, яким ти усвідомлював самого себе та яким уявляв мене, коли ми зустрілися там, над поверхнею Землі!
— Так, я прекрасно пам’ятаю… — відповів я, знову переживаючи все в найменших деталях.
Тоді мене переповнювали дивовижні та незвичайні відчуття. З одного боку, я почувався цілком земною людиною з усіма притаманними їй пристрастями та звичками, з усіма знаннями та емоціями. Навіть, попри те, що мене з моїм нещасним тілом вже ніщо не зв’язувало! Але, з іншого боку, в моїй свідомості та, здавалося б, всередині мене утворилася певна межа, що розділяла мене немовби на дві частини — істинну та уявну. І я стояв (так-так, саме стояв — бо так я тоді це відчував!) над Землею та ніяк не міг для себе вирішити, яка з них двох є якою. Моя свідомість і мій розум були чимось невиразним і розпливчастим, вони наче легкий туман розтікалися та здригалися в мені від щонайменшої моєї думки чи емоції. Було якось дивно усвідомлювати, що я так легковажно та навіть із певною байдужістю ставився до всього того, що зовсім нещодавно вважав самим собою, своїм світом. Я дивився на все це й відчував, як воно гойдається та вібрує, поступово розчиняючись і втрачаючи свої контури.
Проте, я абсолютно не відчував, що втрачаю щось важливе для себе! Адже одночасно з цим мене наповнювали дивовижні відчуття, наче в мене з навколишнього простору вливається щось істинне, чим я є насправді, та що я на певний час мав залишити, коли світ матеріальних форм охоплював мене своїми обіймами. Внаслідок цього там змогла проявитися лише малесенька частина мене. Така малесенька, що в мене навіть склалося враження, що це навіть зовсім не я, а лише мій відблиск, тінь, контур… Здавалося, що хтось просто клацнув вимикачем і всі мої органи чуття враз стали грубими, втративши свою сприйнятливість. Хоча, попервах я ще пам’ятав себе того — справжнього, та метушня й турботи нового світу поступово та неухильно витісняли з моєї пам’яті останні крихти тих спогадів. Незабаром від них майже нічого не залишилося…
Зараз моя думка була настільки легкою, а пам’ять чистою та насиченою, що я міг запросто перенестися в будь-яку мить свого життя, щоб знову відчути на собі те, що вважав давно й назавжди втраченим. Кожен епізод, на який я подумки кидав свій погляд, немов би спалахував у мені в усіх деталях. Це було дещо схоже на те, як над дрібним і нерозбірливим для ока текстом, переміщують збільшувальне скло — букви у полі зору лінзи, деформувалися та збільшувалися до нормальних розмірів, аби тут же знову спотворитися та згорнутися до розмірів нерозбірливої точки.
Ще дивовижнішим відкриттям для мене стало те, що я міг згадати не лише свої власні переживання та відчуття, але й переживання та відчуття тих, з ким так чи інакше стикався у своєму житті! Було дивно та незвично наче роздвоюватися, бачити та цілком відчувати ситуацію одночасно з обох ракурсів. Як виявилося, я міг стати будь-ким, сприймаючи світ його очима, пам’ятаючи все його пам’яттю та відчуваючи все його органами чуття. Я начебто сам ставав тією людиною, на яку подумки переводив свій погляд…
Я пригадав, як споглядав Земну кулю, оточену сполохами інформаційного поля. Хоча, «згадав» — це зовсім не те слово, що було б доречним у цьому випадку. Адже сам процес згадування був таким легким і природним, що давався мені без жодного зусилля. По суті, я зовсім навіть і не згадував, а сам ставав тим, про що думав. Минуле, теперішнє та майбутнє сприймалися єдиним цілим, перетворившись на вічне Зараз.
— Ти мені здався тоді просто-таки величезним! — звернувся я знову до Ангела. — А от коли ми з тобою відвідали Храм Науки, ти вже мав приблизно мої розміри та набув вигляду юнака. Зараз же ти мені взагалі здаєшся просто світлом!
— Це тому, що я маю залишити тебе сам-на-сам з собою, — пролунало у відповідь і немов би промайнуло навколо мене, огорнувши з усіх боків.

— Стривай! Ти мені так і не сказав, хто ти! — вигукнув я.
— Я — це ти, — гучно відповів сяючий простір. — А хто ти — вирішуй сам. Невже ти досі так і не зрозумів, що у Всесвіті немає нікого, крім тебе Одного! Є тільки Ти — множинний у своїх проявах, але Єдиний за своєю суттю.
Раптом простір навколо мене спалахнув, в одну мить осяявши всі його найдальші куточки, і ми з ним злилися в Єдине «Я».
Так ось, виявляється, в чому справа! Та ця ж думка завжди лежала на поверхні.
Коли в суцільній темряві запалюєш свічку, її вогник освітлює навкруги лише невеличкий простір. Все, що міститься за цією уявною сферою, твій розум називає темрявою. Її контури надто умовні. Полум’я свічки то спалахує сильніше, вихоплюючи з темряви частину навколишнього простору, то знову тьмяніє, внаслідок чого створюється відчуття порожнечі, що насувається. Простір вібрує та дихає, розділяючи весь світ на уявне світло та уявну темряву.
«Я — це я» — начебто нехитра на перший погляд формула, та моє індивідуальне «Я» має певні контури. Їх ніхто не встановлював і не обмежував мене, як особистість. Я сам, своїм умом, розумом, свідомістю встановив їх для самого себе! Мовляв, тут ось я… І тут теж… І там… Я сам визначив для себе власні межі, обмеживши ними свій світ і назвавши його «Я». Те, куди моя свідомість не дотяглася, куди мій розум не встиг проникнути, я назвав тим, що було навколо мене з усіх боків — «Не-Я».
Це світло, що освітлює всю мою сутність ізсередини, — це вогник любові. Він завжди існує, хоча іноді може бути настільки тьмяним, що не в змозі освітити навіть усього мене. Тоді моєю сутністю мій боязкий розум вважатиме лише незначну частину того, чим я є насправді. Решта мого простору як і раніше губиться в темряві. Щоб її позбутися, я маю спочатку прийняти та полюбити самого себе. Та я надто вже боюся, що коли відкрию свій вогник, він може назавжди згаснути від найлегшого подиху вітру.
Здогадуюся, що поруч зі мною під покровом цієї темряви мешкає багато-багато інших маленьких і боязких «я», яких так само обступала з усіх сторін холодна та непроникна порожнеча. Прислухавшись, я можу лише відчути їхнє дихання, та вони залишаються для мене невидимими. Адже вони так само, як і я сам, дбайливо приховують власне світло від сторонніх очей.
Я бачу, як то тут, то там у Всесвіті спалахують крихітні зірочки. Цікаво, що б це могло означати? Що це — чиєсь народження чи смерть? Початок чи кінець? Чи безпечно це для мене самого?.. Питання, тисячі питань розбурхують мою уяву, але так і не знаходять відповідей.
Лише коли я втомлюся боятися чи коли моя цікавість подолає страх невідомого, моє внутрішнє світло зможе досягти меж мого «я» і… я буквально спалахую, стаючи видимим для інших! У цю саму мить я усвідомлюю, що таке зірки…
Тепер я вже не просто здогадуюся, що я не один. Тепер я знаю та бачу, що нас багато! Іноді наші шляхи можуть перетинатися, і завдяки цьому ми отримуємо можливість ближче пізнати один одного. Хтось нам здається занадто холодними та непривітними, інші — цікавими, хоча й занадто далекими, треті — промайнуть повз нас так швидко, що залишать після себе лише яскравий незабутній слід… І лише коли між нами виникає зацікавленість, що переростає у взаємне тяжіння, ми починаємо обертатися навколо спільного центру, уважно придивляючись один до одного. Один з нас посилає іншому зі свого серця промінь любові. Той приймає його та віддає власний — посилений своєю симпатією та вдячністю. Перший, натхненний щирою відповіддю, знову дарує тому своє світло, вкладаючи в нього всю ніжність і натхнення, та отримує у відповідь любов і вдячність!
Це взаємне сяйво все посилюється, поступово заповнюючи простір не лише між нами, але й навколо нас. Минає час і збоку може здатися, що це вже не дві малесенькі зірочки, а одна велика та яскрава зірка. Проте, ми самі давно вже вважаємо себе єдиним цілим, підтримуючи один одного та відчуваючи іншого як самого себе. Наше світло вже є величезною сяючою сферою, що сягає своїми променями далеко в навколишній простір. Хіба вже тут можна розібрати, який з цих променів чий! Зрозуміло лише, що жоден з них так і не з’явився б на світ, якби поруч зі мною не було мого другого «я»… А можливо й першого! А можливо взагалі — єдиного, що лише відбився двічі!
Коли ти лише осягаєш велику математику Світла — два тьмяні джерела перетворюються на одне яскраве, у сто разів яскравіше за кожне з них окремо, для тебе змінюється все. Ти вже не стримуєш своє світло, побоюючись, що воно вичерпається та потухне, адже ти сам здатен бути його невичерпним джерелом. А інші, дивлячись на тебе чи пізнавши Велику Істину самостійно, зможуть відкрити таке ж джерело в собі самих! Ти дивишся на них, і вся твоя сутність наповнюється радістю та щастям, бо ти сам знаєш, що таке взаємна Любов. Тепер ти навіть можеш бачити світ їх очима. Ти можеш відчувати та переживати так само, як і вони. Між вами зникають межі, як колись вони зникли між тобою й тим, хто допоміг тобі відкрити в собі Джерело буття. А можливо, цих меж ніколи й не було? Можливо, відстань між нами необхідно було лише заповнити нашим спільним Світлом, не з’ясовуючи між собою хто з нас є його джерелом? Адже обмежити світло — означає утворити за цією перешкодою темряву…
Коли ж твоя свідомість позбувається останніх обмежень, ти розумієш, що це Світло — і є ти сам, справжній, Істинний, Вічний.
Так от, виявляється, чому необхідно ставитися до іншого, як до самого себе — просто тому, що насправді немає ніякого такого «іншого»! Є тільки ти один — єдиний, єдиний з Відвічним — з Тим, Хто осягнув цю Єдність набагато раніше за тебе, з Тим, Хто дав тобі можливість осягнути для себе самого цю Велику Істину самостійно.
Допоки ти бачиш в іншому лише те, що нібито протилежне тобі, ти відділяєш себе від Бога, як Єдиного Стану Буття. Сам. Ніхто не може відірвати тебе від Нього. Ніхто, крім твоїх власних недолугості, егоїзму, зарозумілості, марнославства та гордині. Та оскільки немає нікого «іншого», то у навколишньому світі ти бачиш лише власні риси, але боїшся чи просто не бажаєш визнати, що вони є лише твоїм відображенням.

Кривдячи або принижуючи іншого, ти кривдиш і принижуєш не просто якусь абстрактну людину, схожу чи несхожу чимось на тебе, а безпосередньо самого себе! Допомагаючи чужій дитині, ти не просто полегшуєш їй життя чи життя своїй власній — ти допомагаєш самому собі. Ненавидячи та проклинаючи іншого, ти руйнуєш не те, що є відокремленим від тебе, бо таке відокремлення — ілюзія, помилкова думка, гра недосконалого ума. Ти знищуєш не іншого, ти лише руйнуєш цю ілюзію. І вона розсіюється, відкриваючи тобі те, що ховалося за нею — ти знищуєш себе самого.
Ось, виявляється, чому Христос учив ставитися до ближнього, як до самого себе! Тому що, заподіявши іншому щось огидне, ти заподіяв це собі. Ось з якої причини все приховане стає явним — просто через те, що себе, як би ти не намагався, обдурити ніяк не вдасться, навіть якщо ти спробуєш сховатися під покровами блаженного невідання. Ось, значить, чому немає жодної необхідності в тому, хто зважував би на вагах справедливості всі твої вчинки, визначав би міру твоєї провини та призначав би тобі відповідне покарання. Ти сам чудово упораєшся з цим завданням, буквально мордуючи та нищачи себе самого своїми ж вадами. І ця розплата наздоганяє тебе не колись потім, у майбутньому, а негайно, наразі ж, у ту саму мить, коли ти тільки-но замислюєш свій огидний вчинок. Ти вважаєш, що твої ненависть, зло та підлість ніколи не повернуться до тебе? І ти маєш рацію. Ти навіть не підозрюєш, наскільки ти маєш рацію! Так, усе це ніколи не повернеться до тебе — бо воно ніколи тебе навіть не залишало.
Цей «ти», про якого я кажу — це я сам, про численні грані якого часто навіть не підозрюю. Я сам творю своє пекло, наповнюючи простір навколо себе ненавистю та заздрістю, а потім страждаю та проклинаю… самого себе за те, що занурив себе в цей страшний вир. Я самостійно творю свій рай, випромінюючи в простір Любов і милосердя. І вони, пройшовши Всесвітом, знову повертаються до мене, наповнюючи мене та надихаючи на нове самовираження!
Я знову поглянув на себе й не побачив нічого, крім Світла. Я розглядав Всесвіт, наче власне тіло. Усі ці незліченні іскорки, з яких його було немов виткано, — частинки мене самого. Кожна з них, якою б малесенькою вона не здавалася — це я.
Цікаво, чи знають вони самі про це!? Якщо ні, то їм обов’язково треба про це як-небудь розповісти. Тільки як це зробити?
— Йди до них і будь ними, — відповів мені Простір моїм власним голосом. — Коли ти зійдеш у щільний світ, ти зможеш досягти своєї мети.
— Але ж я не перестану бути собою — тим, ким я є насправді! Як же я зможу стати всіма ними чи хоча б одним з них?
— Ти вже один з них. Ти вже є всіма ними одночасно. Все залежить лише від того, на що ти проектуєш свою свідомість. Ти був, є і завжди залишатимешся всім.
— А якщо я захочу бути лише частиною самого себе?
— Ти й так вже частина самого себе. Ти — частина Бога, що колись породив тебе для того, щоб пізнати Самого Себе. Але ти не просто Його частина — ти і є Він, як будь-яка твоя частинка є тобою. Ти не перестаєш бути самим собою, виражаючись у як завгодно малому.
— Але ж будь-яка частина мене може сказати про себе, що у світі існує лише вона!
— І вона, поза сумнівом, матиме рацію, якщо не відділятиме себе від інших. Кожна твоя частинка може сказати, що вона — це ти сам, коли усвідомить, що ви з нею — єдине Ціле.
— А якщо вона все ж відокремить себе від інших моїх частин?
— Тоді вона зможе набути свого неповторного досвіду, який, певна річ, буде також і твоїм власним досвідом. Її помилка буде твоєю помилкою, її осяяння — твоїм осяянням. Чим нижче ти опускатимешся у світ щільних форм, тим більше відокремленою від інших усвідомлюватиме себе кожна з твоїх частин.
— Але мені тоді, напевно, знадобиться хтось, хто допоміг би мені не загубитися десь там, унизу, коли моя свідомість стане зовсім крихітною та немічною. До речі, де мій вірний супутник — Ангел, що вів мене сюди? Куди він зник?
— І зовсім я не зник, — почув я знайомий голос. — Просто ми стали з тобою єдиним Цілим. Але ти подумав про мене — і ось я знову тут.
— Схоже, що мені знову знадобиться твоя допомога!
— Певна річ! Тим більше що, допомагаючи тобі, я допомагаю також собі, — усміхнувся він.

— Ти бажаєш повернутися? — почув я голос Ангела, що лунав не звідкись з якоїсь певної точки простору, а, як здавалося, звідусіль одночасно. Навіть зсередини мене самого!
— По-моєму, я вже колись чув це запитання, — відповів я дещо розгублено, знизавши плечима. — Хоча…
Ангел лише мовчки усміхнувся та значуще розвів руками.
— Так, я хочу повернутися туди знову, — рішуче підтвердив я та вказав жестом на Землю. — Мені здається, що я вже дещо зрозумів. Мені хотілося б усе це спробувати застосувати на практиці.
— Що ж… Це твоє рішення, це твій власний вибір, на який ти маєш повне право.
— Але доки я був тут, на Землі, як мені здається, минув деякий час… Можливо навіть багато часу… А для того, щоб я знову зміг втілитися, можуть минути ще роки чи навіть десятиліття! Чи можу я знову потрапити в ті умови, в яких жив там, у своєму останньому житті? Мені хотілося б спробувати прожити по-новому те, що не вийшло раніше.
— Час має визначальне значення лише для світу щільних форм. У світі Духа він набуває зовсім інших властивостей. Твоє життя схоже на слід на аркуші паперу від ручки, якою ти пишеш власну долю. Ти не можеш повернути час назад і стерти написане, наче його й не було…
— То що ж мені робити!? — розгубився я.
— …але ти можеш розпочати все з чистого аркуша… — закінчив Ангел.
— Отже, я можу повернутися в певний момент свого життя та переписати свою долю наново? — з недовірою перепитав я.
— Звичайно. Ти вже неодноразово так робив. Саме тому тобі іноді здавалося, що той чи інший епізод зі свого нинішнього життя ти вже колись бачив[27].
— У цьому випадку я створю, як кажуть, паралельну реальність?
— Не зовсім так… Під паралельною реальністю, переважно, розуміють те, коли події розгортаються одночасно в двох (а то й більше) варіантах. Тобто, в першому з них ти живеш і дієш по-одному, а в другому — по-іншому. Насправді ж, коли ти повертаєшся в якусь точку свого земного життя, щоб спробувати прожити її інакше, розвивається лише одна її гілка — та, яку ти формуєш в дану мить. На альтернативній гілці події перестають розгортатися. Вони немов би завмирають. Жодного «простору варіантів», що нескінченно розгалужується та в якому одночасно існують різні варіації подій, немає й бути не може. У кожну мить свого життя ти обираєш свій шлях, покладаючись на весь свій попередній досвід.
— Але що потім відбувається з тією гілкою подій, яку я покинув?
— Можеш вважати, що вона невдовзі немов би розчиняється та зникає.
— Так, але ж у ній окрім мене діяли й інші особи? Що відбувається з усіма ними? Невже вони теж розчиняються та припиняють своє існування?! — не розумів я.
— Згадай, що ти не можеш оперувати явищами та особистостями — ти оперуєш лише власними уявленнями про них. Оскільки ти залишаєш ту реальність, то трансформуються і всі твої уявлення про інших — ти переносиш ці образи в свою нову реальність.
— Ти сказав про «інших»? Я правильно почув?
— Так, я сказав про інших. Твоя свідомість знову перебуває на тому рівні, коли має сенс говорити про них. Ми всі є безумовним Єдиним Цілим лише на вищому рівні буття. І хоча ми ніколи не припиняємо бути ним, наші почуття та світосприйняття під впливом матерії трансформуються до невпізнання. Зараз ти трохи інший, ніж був ще зовсім нещодавно, але ж це не означає, що ти нинішній і ти той — колишній — це дві різні особистості? Тому цілком припустимо говорити про «інших», якщо мати на увазі під цим словом лише інші грані єдиного явища.
— Якщо я знову потраплю в світ ілюзії, внаслідок чого забуду, хто я такий, навіщо прийшов на Землю тощо, то як я зможу прожити своє життя по-новому — так, як хотів, коли був чистим і усвідомлював себе духом?
— Твій досвід нікуди не зникає. Ти прийдеш на Землю дещо іншим, аніж минулого разу. А це означає, що ти зможеш у якійсь ситуації також діяти інакше, ніж це зробив би ти — той, колишній.
— А якщо я забуду щось із того, про що ти мені казав?
— А з чого ти взяв, що я казав тобі те, чого ти сам не знаєш? — відповів Ангел, скопіювавши не лише мою інтонацію, але й, як мені здалося, мій власний голос.
— Тобто, — нерішуче почав я, — ти хочеш сказати, що все, про що ми говорили, я вже знав?
— Певна річ! Я лише озвучував те, що тобі й так відомо.
— Але як таке можливе? — я почувався збитим з пантелику.
— Вище знання для кожного з нас стає доступним лише тоді, коли ми самі стаємо до нього готовими. Але приходить воно не у вигляді слів або ж звичної для людини інформації, а у вигляді надзвичайно ємного багатовимірного образу, який необхідно лише розшифрувати, — тобто, адекватно виразити його на твоєму поточному рівні свідомості, підібравши для його опису якомога точніші та зрозуміліші порівняння та слова. По-суті, коли ти щось читаєш, або ж когось слухаєш, то ти в першу чергу слухаєш самого себе. Прочитане чи почуте твоя свідомість порівнює з тим твоїм цілісним внутрішнім образом і в разі їхнього збігу каже тобі: «Так, це саме так»!
***
«Так, це саме так…» — повторив я про себе автоматично, мовчки споглядаючи дивовижної краси земну кулю в себе під ногами.
Більше я вже нічого не бачив і не чув, бо цілком подумки перебував там, унизу. Я линув над горами та рівнинами, над річками та містами. Я бачив істинні обличчя людей, які вони зазвичай ховають під різними масками, боячись здатися іншим такими, якими вони є насправді. Я немов би зливався з ними воєдино, коли торкався до них своїм серцем.
Біля одного будинку на моріжку я помітив дитину, що смішно насупила свої брови, — вона з абсолютно серйозним виглядом розглядала чорного жука, що повз кудись у своїх справах. Я доторкнувся до немовляти та відчув одночасно величезну зацікавленість і страх стосовно небаченого дивовижного творіння. Ці почуття клубочилися та захоплювали всю мою сутність, породжуючи переживання дивовижної сили та глибини.
Я навмання перенісся в інше місце та помітив молоду пару, що явно перебувала у стані сварки, бо я відчував образу та обурення, відчай… і любов — звичайну неповторну людську любов з усіма її емоціями та почуттями.
На околиці невеличкого села я угледів старенького дідуся, що сидів згорбившись на лавці, що була, напевно, ненабагато молодша від нього. Я доторкнувся до нього, та відчув величезну втому, що у буквальному розумінні слова пригнула мене до землі. Повз мій погляд промайнули картини з якогось чужого, та водночас і близького для мене життя. Я чув уривки фраз і дзвінкі голоси з далекого минулого та розумів, що моє минуле та почасти моє сьогодення — це і є я сам. Моє тіло сповнював біль, а душу — невимовна радість…
Я навмання витав від однієї випадкової людини до іншої, лише на мить зливаючись з кожною з них і відчував одну й ту ж гамму емоцій, вражень і переживань, що відрізнялися лише своєю силою та гостротою. Все це скидалося на виконання індивідуальних музичних партій, що за задумом, явно, складали усі разом єдиний твір. Але вони зливалися лише в якусь незрозумілу какофонію, оскільки кожен музикант грав так, як вважав за потрібне, абсолютно не дослуховуючись до інших.
Я прекрасно усвідомлював, що як тільки знову опинюся в своєму тілі на Землі, тут же стану немов би відрізаним від навколишнього світу, поринувши з головою у власні переживання. І найголовніше — я втрачу здатність так ясно мислити та бачити суть усіх речей, що є можливим лише у стані вільного духа.
Мені було абсолютно невідомо, що я маю пережити в майбутньому, оскільки я обрав лише ситуації, які, без жодного сумніву, знову проявляться в моїй долі. Як до них ставитися та варіанти свого поводження в них я вже маю обирати там самостійно.
Мені доведеться діяти буквально наосліп, покладаючись лише на свої органи чуття та особистий досвід. Тому я судорожно витав у просторі, що огортав планету, й намагався якомога більше ввібрати в себе та по можливості максимально все запам’ятати, щоб спробувати потім донести це й до інших. Чи, можливо, в першу чергу — до самого себе?
Можливо, що колись я напишу про все, що зможу пригадати стосовно свого перебування в якості духа та стані дивовижного усвідомлення єдності всього сущого. Чим для мене був цей незвичайний досвід — сном або реальністю, вигадкою чи звичайною примхою, я сам вже не цілком був упевнений. Тож, нехай кожен дослухається до власного серця та вирішує це для себе сам.
Я знаю лише, що якщо така книга коли-небудь з’явиться, вона матиме назву «Точка Ікс».