— Так, це все, на перший погляд, зрозуміле і навіть очевидне. Але як позбутися страждань, якщо вони виводять людину зі стану гармонії і не дозволяють їй адекватно оцінювати ситуацію для того, щоб прийняти правильне рішення, А це, у свою чергу, призводить лише до посилення її страждання! Як вирватися з цього зачарованого кола?
— Прийняти світ як даність. Зрозуміти, що він завжди пропонує тобі саме те, що тобі насправді потрібно саме зараз.
Ти завжди керуєшся у житті внутрішніми спонуканнями й смаками, сформованими на підставі виховання, культури, реклами та власних відчуттів. Такі спонукання вкрай необхідні, оскільки саме вони визначають, у якому напрямку ти рухаєшся: що хочеш випробувати, ким бути, куди прийти, чого досягти тощо…
Однак далеко не завжди події можуть розгортатися так, як того бажаєш ти. Всесвіт, по суті, спрямовує тебе у потрібному напрямку. Це зовсім не означає, що твій істинний життєвий шлях має бути чистим та безхмарним, даватися тобі з найменшими зусиллями задля досягнення максимального результату. Іноді, аби чогось досягти, необхідно спочатку щось перебороти в собі самому для того, щоб ти либонь зрозумів, що тобі це справді необхідно, або ж задля того, щоб ти підготувався до прийняття цього.
Наприклад, якщо на шляху до мети у тебе виникнуть перешкоди, ти можеш для себе все зважити та прийняти рішення, що її досягнення для тебе не настільки вже й важливе, як ти вважав раніше, а тому ти шукатимеш інший напрямок для докладання своїх зусиль. Але, можливо, перешкоди будуть свідчити лише про те, що хоча мета для тебе справді надзвичайно важлива, тобі спочатку необхідно ще щось пізнати, чомусь навчитися, щоб стати до неї трішечки ближчим.
Припустімо, ти вирішив досягти серйозних результатів у спорті, оскільки, начебто, маєш для цього всі дані. Але! Для цього тобі слід приділяти набагато більше часу тренуванням, можливо навіть змінити режим харчування, спосіб життя, місце проживання… Чи готовий ти піти на все це заради досягнення своєї мети? Чи не занадто все це непосильне та обтяжливе для тебе? Але навіть якщо тебе все це зовсім не лякає, і ти маєш прекрасні фізичні дані саме для цього виду спорту, ти не зможеш завтра ж стати чемпіоном світу. Для цього ти маєш пройти досить тривалий тренувальний процес, взяти участь у купі проміжних змагань і лише після успішного проходження всього цього шляху тобі буде надано можливість здійснити свою мрію.
— Якщо перешкоди на шляху до мети не завжди означають, що мені потрібно займатися чимось іншим, то як мені зрозуміти, про що саме вони свідчать?
— Слухай своє серце та розум і вирішуй сам. Перешкоди свідчать лише про те, що вхід до твоєї мрії знаходиться не тут, не в цьому місці. Можливо, він трохи далі, або ж у іншому напрямку. Шукай! Але ніхто ніколи не зможе дати тобі готову відповідь на всі випадки життя.
Однак може трапитися й так, що твоє бажання досягти певної мети буде занадто великим, проте всі твої зусилля залишатимуться марними, або ж ціна її досягнення виявиться надмірною для тебе. Такі невгамовні бажання призводять лише до страждання та душевних мук. Звичайно ж, ситуації можуть бути і не такими трагічними, проте їх може бути дуже багато. Вони навіть можуть буквально мучити тебе і позбавляти спокою, оскільки ти щоразу потроху відчуватимеш власну неспроможність, ущербність, непотрібність та нереалізованість.
— Що ж робити у такому випадку? Відмовитися від бажань і ні до чого не прагнути, аби потім не розчаровуватися?
— Бажання, як такі, самі по собі є нейтральними. До розчарування можуть призвести переважно неконтрольовані бажання, які переростають у подальшому в пристрасть чи навіть у манію. Так що, допоки ти сам їхній хазяїн — все нормально. Якщо ж ти стаєш їхнім рабом, варто замислитися, чи потрібен тобі такий от «господар».
Для того, щоб якомога менше розчаровуватися і не перейматися через дрібниці, спробуй свої бажання поступово замінити віддаванням переваг.
— А чим же вони відрізняються одне від одного?
— Бажання — це щось конкретне, те, чого ти бажаєш досягти. При цьому ти можеш навіть не розглядати будь-які інші варіанти розвитку події. Якщо, наприклад, ти бажаєш саме чорної кави з молоком, то всі інші варіанти тебе аж ніяк не зможуть задовольнити. І ти, напевно, відчуватимеш незручність, невдоволення або навіть щось серйозніше у разі, якщо твоє бажання залишиться нереалізованим. Незадоволення бажання у будь-якому разі негативно позначиться на твоєму самопочутті.
А ось віддання переваги означає, що ти заздалегідь готовий до різного розвитку подій.
Наприклад, кави в кафе може й не виявитися. Або закінчилося молоко… «Немає молока, але є чорна кава? Дайте кави без молока!» «Немає кави? А що є? Чай? Добре, дайте, будь ласка, склянку чаю з лимоном. І лимона немає? Тож несіть без лимона!» Таким чином, ти вже не бажаєш, а просто віддаєш перевагу чорній каві з молоком. Це означає, що з безлічі варіантів, які тебе так чи інакше влаштовують, ти обираєш саме той, який тобі найбільше подобається чи єдиний доступний на цей час. Таким чином, ти не обмежуєш себе лише єдиним можливим варіантом, а розглядаєш усі, запропоновані тобі Всесвітом. Твій вибір не ставить йому жодних умов. Твій вибір прямує за Всесвітом, а також приймає із вдячністю все, що він тобі дає.
У бажань є ще й прихована риса. До того ж — не менш неприємна.
— У чому ж вона полягає? — я був дуже заінтригований.
— Ми обов’язково ще повернемося до цього питання трохи згодом — коли ти зрозумієш, як саме працює думка.
— Гаразд, — охоче погодився я, довірившись своєму супутнику.

— Тобі, ймовірно, доводилося чути про те, що думка нібито є матеріальною?
— Так, звичайно. Я й сам неодноразово у цьому переконувався, — цілком впевнено відповів я.

— Загалом, ця теза досить умовна і навіть дискусійна. Все залежить від того, що саме ти вважаєш матерією. Наприклад, магніт, як фізичне тіло, оточене магнітним полем, безумовно, є матеріальним. Цілком матеріальним є і його магнітне поле, яке він створює. Та чи можна вважати матеріальними силові лінії, якими ілюструють конфігурацію цього поля? Їх можна зробити видимими, піднісши магніт під аркуш паперу з розсипаними на ньому рівномірним шаром металевими ошурками.
Однак, як би там не було, думка — це певна організаційна здатність, що впливає на навколишнє середовище у відповідності з  бажаним образом.
Загалом, цей образ вже можна певною мірою вважати результатом думки, а тому їх нерідко не розділяють, і тоді йдеться про єдине явище — мислеобраз. Але думка — не є результат, це не об’єкт і, тим паче, не сам суб’єкт, а лише процес, що приводить у дію природні сили у цілковитій відповідності з Законами розвитку Всесвіту.
Думка виникає на ментальному[1] плані буття, або ж на рівні Духа. Це активний рівень, здатний впливати на всі інші плани буття, що перебувають нижче. Внаслідок цього вищий ментал нерідко називають каузальним планом — від латинського causalіs — «причинний» (causa — «причина»), тобто тим, що спричинює наслідок.
Думка має дуже цікаву властивість — породжена одного разу, вона продовжує діяти — взаємодіяти з подібними до неї мислеформами та впливати на матерію, організовуючи її. Причому матерії абсолютно байдуже що або хто є джерелом цієї думки, а також усвідомленою вона є чи ні. Найголовніше в ній — сила і цілеспрямованість впливу. Вивільнену думку вже неможливо вилучити чи повернути назад так, неначе її й не було.
Всі думки — гарні чи погані — здатні групуватися за своїм головним принципом і створювати у просторі таку собі інформаційно-енергетичну субстанцію, яку часто називають егрегором. Так чи інакше, всі більш-менш стійкі образи, властиві мисленню людини, мають свої егрегори. Іноді абсолютно байдуже, існував насправді якийсь там історичний персонаж чи ні, мав він будь-які унікальні риси особистості, чи не мав. Його образ може обростати переказами та легендами, міфами та сказаннями і врешті-решт стати тим, що взагалі лише віддалено нагадує той образ, який колись його породив.
Такими, наприклад, бувають літературні герої, вигадані їхніми авторами. Але люди своїми думками про них за безліч років самі наділяють їхні образи силою, і ті починають власне життя, у свою чергу, впливаючи на самих людей та на їхнє мислення.
Ти, напевно, неодноразово чув про так звані «намолені» ікони. Це намальовані художні образи, які зазвичай мали свої реальних земних прототипів, і які буквально заряджені позитивною енергією. Та джерелом цієї енергії є не сам образ і, певна річ, не матеріал, з якого його виконано. Це навіть не ергегор, створений думками самих людей, які перебували поруч з ним з побожністю та надією, відкритим серцем і трепетом душі, а Єдиний Вселенський Дух. Цей мальований образ і його егрегор можна вважати лише ключиком для відкриття дії цього Духа в тобі самому. Іноді навіть той, хто зовсім далекий від поклоніння будь-яким святиням, сам починає відчувати поряд з ними щось піднесене та глибоке. А все тому, що його власне серце відкрите, а розум чистий.
Власні егрегори мають історичні особистості та великі засновники релігій, тирани та святі, людські пристрасті та чисті помисли. Коли ти про щось думаєш, твої думки об’єднуються зі схожими думками інших людей і можуть повернутися до тебе багатократно посиленими, якщо ти «налаштований» на їхню хвилю та перебуваєш у стані внутрішньої гармонії та душевної рівноваги.
Ти можеш взяти звичайнісіньке зернятко й посадити його в ґрунт, навіть забувши про нього, залишивши усі наступні турботи про його подальшу долю землі. Вона сама дбайливо і ніжно виплекає з нього здорову і сильну рослину — коли для цього буде створено необхідні умови. Точнісінько так само дають свої паростки і всі твої думки. Думка, породжена на ментальному плані, — це зернятко, а астральний план — це ґрунт, у який це зернятко саджають. Те, що ти посіяв, потім приносить свої плоди вже на фізичному плані буття.
Усі твої думки повертаються до тебе, створюючи твою реальність незалежно від твого бажання! Навіть якщо ти сам про це не підозрюєш. Таким чином, по суті, ти сам є творцем своєї долі. Але вона лише тоді може бути світлою та чистою, коли всі твої помисли будуть такими ж. Той, ким ти є сьогодні — це плід того, що ти сам думав учора.
— Але хіба я вчора чи ще коли-небудь бажав бути бідним, нещасним і хворим?! Хіба я хотів, аби моє життя було насичене проблемами та розчаруваннями? То чому ж тоді все це проявилося у ньому, буквально отруюючи все моє існування?
— Певна річ, ти цього не бажав. Та всі твої нещастя від того, що ти не бажав занадто вже сильно. Пригадай, ти ж, насправді, зовсім не прагнув бути щасливим — ти просто не бажав бути нещасним. Ти навіть не намагався бути здоровим — ти просто не бажав хворіти. І ти ніколи не йшов до достатку, а лише втікав від бідності, яка не полишала тебе ні на мить.
— Чесно кажучи, я не бачу жодної різниці — думати про здоров’я чи не бажати хворіти. Хіба це не одне й те ж?! І якщо я нізащо не бажав залишатися бідним і голодним, то невже комусь не зрозуміло, що я бажав бути багатим і ситим!?
— Якщо ти хочеш виростити, наприклад, томати, то маєш посадити в землю насіння саме томатів, а не огірків чи фіалок. Хіба не так?
Вода, як явище, неодмінно існує. Але що таке «не-вода»? Якого кольору насправді те, що є «не зеленим»? І що міститься у кошику, в який поклали не-яблука? Для Всесвіту та Духа заперечення не існує. Вони можуть оперувати лише тим, що існує, що є самосутнім і що реальне. Все інше — лише ілюзія, гра розуму.
Ти, як індивідуальність, і є дух. І не просто дух — ти єдиносутній Загальному Духу, Єдиному з Самим Творцем. Хоча, це зовсім і не дивно — адже ти створений Ним за Його образом та подобою. Але створюючи тебе, Він закладав у тебе лише те, що має Сам. А тому усі Його риси — твої риси, які лише розкрилися в тобі різною мірою. Творець створює бажаний образ силою Своєї думки, і ти теж здатен на це.
Всесвіт вібрує та відгукується на кожну твою думку — якою б вона не була. Це — Закон. Господь промовляє: «Хай станеться світло!» Всесвіт Йому відповідає: «Так, хай станеться світло!» І воно з’являється. Бог проголошує: «Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою» і Всесвіт Йому у відповідь: «Так, створімо людину!» і запускаються невидимі механізми Законів, які призводять до появи людини у відповідності з задумом Творця.
Ти теж можеш сказати: «Я щасливий!» Всесвіт одразу ж відповість тобі: «Так, ти щасливий!» Ти можеш ще навіть не відчувати цього, але образ, створений тобою, вже почав наповнюватися енергією буття. І він обов’язково проявиться у твоєму житті!

Однак, коли ти промовляєш: «Я не бажаю хворіти!», Всесвіт не помічає цього «не». Він відповідає тобі: «Так, ти бажаєш хворіти!» І якого, врешті-решт, слід очікувати результату?
— Дивно! — я був буквально ошелешений і спантеличений. — То що ж тоді виходить? Для того, щоб бути здоровим, необхідно лише сказати: «Я бажаю бути здоровим!» І все?
— Ні, ти від цього здоровим не станеш. Ти не забув, що у такому випадку відповість тобі Всесвіт?
— Якщо я правильно зрозумів, то він відповість мені: «Так, ти бажаєш бути здоровим!» Правильно?
— Саме так! — Ангел задоволено усміхнувся і багатозначно поглянув мені у вічі. — Саме тому ти здоровим і не станеш — ти перебуватимеш у стані бажання бути здоровим. А цей стан може тривати дуже й дуже довго. Тому, якщо ти прагнеш чогось досягти, не виявляй бажання, а дій.
— Як це?
— Став перед собою мету, створюй чіткий мислеобраз і стверджуй його. Та не колись у майбутньому, а саме тут і саме тепер.
Повертаючись до нашого прикладу зі здоров’ям, ти маєш перебувати у стані гармонії та чистоти думки. Важливо заспокоїти всі свої емоції, інакше вони можуть перешкоджати процесу синхронізації вібрацій твого земного «я» з твоїм Істинним «Я», яке не знає ні бідності, ні хвороби, ні горя, ні проблем. Коли ти усвідомлюєш, що тебе вже не обмежено рамками земного тіла, що немає межі між тобою та Всесвітом, а думка стає ясною та чіткою, злетівши над пристрастями та турботами, створи образ свого здорового тіла. Подумки пройдися по ньому знизу доверху і наповни його любов’ю — безпристрасною та глибокою. Адже хвороба — це не щось, що існує саме по собі. Хвороба — це лише відсутність здоров’я. А здоров’я — це гармонія між духом, душею та тілом, а також між усіма його органами. Таким чином, хвороба — це всього лише відсутність гармонії між ними.
Хвороба ніколи не з’являється сама по собі. У кожної хвороби є своя власна причина. І з’являється вона на тонкому плані — у вигляді думки. Всі твої обра̀зи, злість, дратівливість, заздрість, страх — все це виводить тебе зі стану гармонії та рівноваги, і ти стаєш сприйнятливим до тих руйнівних і багатократно посилених енергій, що відповідають твоєму поточному стану. Але, оскільки першопричина всього проявленого виникає саме на ментальному рівні буття, то можеш сам уявити, що це не лише може проявитися, але обов’язково проявить себе на фізичному плані буття.
— Якщо я правильно розумію, то все це стосується лише тих хвороб, які людина придбала за довгі роки життя? Але ж окрім них існують ще й спадкові хвороби! Або, скажімо, батьки в період зачаття чи внутрішньоутробного розвитку плода зловживали алкоголем, і немовля через це народжується інвалідом? Хіба не на їхній совісті лежить провина за стан дитини? А звідки беруться гострі вірусні захворювання, наприклад, та ж сама застуда?
— Ще раз наголошу — кожен сам обирає умови для свого втілення. Спадковість від батьків і їхні схильності до тих чи інших захворювань передається й дітям. Але це зовсім не означає, що дитина обов’язково з’явиться на світ хворою. Просто ризик занедужати на таке захворювання у неї буде набагато вищим, аніж у тих, чиї батьки не були носіями якої-небудь спадкової хвороби. У будь-якому разі ця обставина обов’язково враховується духом, що втілюється.
Стосовно ж народження дитини у батьків, що ведуть ризикований спосіб життя (сюди можна віднести не лише зловживання алкоголем), то ситуація буде дуже схожа на попередню. Однак стверджувати, що нібито батьки винні у народженні хворої дитини неправильно. Це не їхня провина. Це їхня біда. Про провину можна вести мову лише тоді, коли твій вчинок є причиною якихось згубних наслідків. Але кожна людина пожинає винятково плоди власних вчинків. І в жодному разі — чужих. Хоча з боку це може здаватися й не так. Це теж Закон. Вони поводилися певним чином і тепер, піклуючись про хвору дитину, змушені будуть витрачати на це набагато більше сил і коштів, і, швидше за все, ці турботи призведуть до зміни їх самих. Як саме — вони вирішуватимуть самостійно. Адже це їхнє власне випробування.
Дитина, що стала інвалідом у родині алкоголіків, теж сама обирала цей надзвичайно складний шлях. Задля чого? Як знати, можливо для того, аби швидше пройти необхідні для неї випробування. Бо набагато складніше проходити їх у немічному тілі… Можливо, задля того, аби стати для інших прикладом того, як не потрібно поводитися, та щоб люди замислилися й отямилися! Інваліди — це переважно надзвичайно світлі люди, які часто однією лише своєю присутністю показують людям, наскільки ті самі є людяними за своєю суттю.
Так, інвалід сам обирає власну долю. Але це зовсім не означає, що ти тепер можеш байдуже пройти повз нього, або навіть докорити йому, що він сам, мовляв, у всьому й винний… Але хіба не може так статися, що ти прийшов сюди також задля того, аби якраз навчитися не проходити повз тих, хто потребує твоєї допомоги?
Навіть застуда сама по собі не виникає. Дві людини перебувають в однакових умовах, але одна з них занедужала, інша ж — ні. Тоді причому тут віруси? У чому їхня провина?
— Та я й не стверджую, що вони винні… Просто перша людина, вочевидь, мала набагато слабкіший імунітет, аніж друга, — припустив я навмання.
— Яка різниця, кого чи що ти будеш звинувачувати у хворобі людини — віруси, імунітет, погоду чи обставини. Чому ти звик шукати причину всіх своїх проблем де завгодно, але тільки не в собі самому? Згоден, це зручно. Ти вважаєш, що причина твоїх нещасть таїться не в тобі, отже, не від тебе залежить і їхнє вирішення. Чи не так?
У відповідь я лише знизав плечима, з жалем визнаючи справедливість цього твердження і розуміючи, до чого йде мова. Ангел продовжив:
— Таким чином, можна розслабитись і нічого не робити, щоб хоч якось поліпшити свій стан. А можна навіть цілковито поринути в «п’янкі» страждання, вимагаючи від інших підвищеної уваги та співчуття до своєї немічної персони, що безневинно страждає. Невже в тебе такого не було?
Я присоромлено закусив губу:
— Та не так, щоб… ну, хіба що лише іноді… — почав я, знову-таки намагаючись знайти собі виправдання. Коли ж зрозумів, що вкотре красномовно повторюю ту ж самісіньку помилку, видихнув з несподіваним для себе полегшенням: — Так, було!

— Будь-яка хвороба не є випадковою. Та й взагалі, що стосується більш-менш значущих подій, то випадковостей у твоєму житті не буває. Всі вони є лише неявними закономірностями усього того, що до них призвело. Просто ти не усвідомлюєш причини виникнення тієї чи іншої події, а тому вважаєш, що вона трапляється начебто зненацька, сама по собі.
Ти тут казав щось про імунітет… А що це таке? Хіба він залежить виключно від якихось зовнішніх умов? Невже ти є лише жертвою чийогось підступного вчинку? Так, звичайно, ти можеш мати й від народження надто слабкий імунітет. Але ж ти можеш його зміцнити! Точно так само, як послабити сильний. Все залежить лише від тебе самого. Та основа основ твого здоров’я — це спосіб життя та мислення. Тут все перебуває лише в твоїх руках.
— Але ж бувають і невиліковні хвороби!
— Ні, таких не буває. Бувають хвороби, для зцілення від яких певним методом може просто не вистачити часу, або ж метод цей був насправді помилковим.
Я не дарма використав слово «зцілення», а не «лікування». Лікування — це коли ти борешся з хворобою. Зцілення ж означає, що ти робиш щось таке, що приводить всього тебе — дух, душу і тіло — у стан цілісності та гармонії. У лікуванні ти робиш наголос на хворобі, у зціленні — на здоров’ї. Будь-яке лікування — хай то застосування якихось медичних препаратів, різноманітних методів фізичного впливу або оперативне втручання — якщо й зможе тобі допомогти, то лише на певний час, бо справжні причини захворювання так і не усунуто.
Сучасна медицина бореться переважно з симптомами, тобто проявами хвороби. Пригадай, адже ти сам неодноразово, коли відчував головний біль, просто приймав рятівну пігулку і вважав, що проблему вирішено. Та головний біль — це не причина хвороби, і навіть не сама хвороба, а лише індикатор того, що у твоєму організмі не все працює правильно. Це така собі лампочка, що загоряється на пульті керування, на якій написано «Тривога!» Невже, якщо ти її вивернеш, причину небезпеки можна буде вважати усунутою? Біль — це не твій ворог. Біль — це швидше друг, до сигналу якого варто прислухатися та розпочати шукати істинні причини його виникнення.
Наприклад, тривалі образи, ненависть і втрата сенсу життя призводять до руйнування тонких тіл, що у свою чергу може призвести до утворення злоякісних пухлин. Злість і безконтрольні емоції можуть запросто призвести до хвороби печінки, гординя — до хвороб ніг у колінах, нездатність сприймати та засвоювати нові ідеї — до захворювань шлунка тощо.
— А пристріт і причина? Вони існують?
— Існують. Але їхні першопричини також містяться у тебе всередині — це твої страхи і образи[2]. Зовнішній акт твого недоброзичливця може лише привести в дію всі ці механізми. Іноді досить невеличкого стороннього зусилля, аби допомогти неприємностям проявитися у твоєму житті.
— Якщо думка продовжує діяти постійно і незалежно від того, хто її сформулював, то чи не значить це, що нічого вже не можна змінити? Що всі подальші зусилля виправити ту чи іншу негативну ситуацію зовсім марні?
— Ні, не марні. Думку не можна повернути назад, але її дію можна нейтралізувати іншою думкою. Для цього тобі просто необхідно пригадати ситуацію, в якій ту «неправильну» думку було породжено, і заново подумки пережити цю подію. Але пережити вже по-новому, врахувавши всі свої помилки та використавши нові знання, які ти встиг придбати після того.

Повертаючись до організаційної сили думки, маю звернути твою увагу на одне важливе «але»…
Розглянемо приклад. Нехай, ти бажаєш побудувати будинок. Задля цього тобі необхідно не просто як-небудь з чого-небудь і де-небудь залити фундамент, а в суворо певному місці, у потрібний час і в цілковитій відповідності з усіма будівельними нормами. Потім тобі необхідно буде звести стіни — класти цеглини рівнесенько одна на одну, а не розкидати їх випадковим чином по будівельній території. З усім іншим ти маєш вчинити так само — послідовно, чітко дотримуючись черговості етапів зведення окремих елементів. Гадаю, що в цьому прикладі все досить наочне і цілком логічне.
А ось тепер про наше «але». Але якщо ти поглянеш на те, що встиг «нагородити» за своє життя силою власної думки, то навряд чи задовольнишся результатом. А все тому, що твої думки були занадто плутаними і невизначеними, вони безладно нагромаджувалися одна на одну, часто просто таки суперечили одна одній, зненацька обривалися або випливали немовби нізвідки. Ти постійно приводив у дію творчі Закони Всесвіту, проте робив все це настільки невміло та безсистемно, що просто не давав можливості проявитися у своєму житті тому, до чого прагнув. Твої мрії були туманними та занадто розпливчастими. Ти навіть міг створювати один образ, маючи при цьому на увазі зовсім інше!
У підсумку ти завжди одержував саме те, що бажав. Та всі твої бажання були здебільшого неосмисленими. Вони аж ніяк не відповідали твоїм справжнім потребам.

— Ну то в чому ж таки полягає прихована сторона бажань, про яку ти нещодавно згадував?
— О! Вони мають одну дивовижну властивість, яка буквально лежить на поверхні, але, імовірно, саме тому вона часто й залишається непоміченою.
Бажаючи щось, ти, по суті, неусвідомлено визнаєш, що цього не маєш. Правильно? Тобто, на фізичному плані буття ти промовляєш: «Я цього хочу», проте на ментальному рівні це вже звучить як: «У мене цього немає». І що за таких умов тобі має відповісти Всесвіт? Невже ти гадаєш, що він тебе втішатиме? Мовляв, та нічого, все ще як-небудь влаштується… Чи ти вважаєш, що він думатиме-гадатиме, що саме ти мав на увазі? А, можливо, він має зачекати, доки ти не навчишся правильно формулювати свої думки? Але тоді ти точно ніколи й нічому не навчишся.
— Всесвіт мені відповість: «Так, у тебе цього немає!» — промовив я, розмірковуючи вголос. До мене тільки зараз почало доходити значення почутого. — Виходить, що я сам неусвідомлено направляю усі творчі сили Космосу на те, аби ствердити це небуття!
— Саме так! І чим сильніше твоє бажання щось мати, тим активніше ти заперечуєш його присутність у своєму житті.
— То що ж тоді виходить!? Якщо я бідую і сильно хочу розбагатіти, то я у будь-якому випадку залишуся злидарем!?
— Так, — відповів Ангел спокійно і навіть байдуже.
— І що мені в такому випадку робити, аби вирватися з цього зачарованого кола?
— Ти завжди притягаєш до себе те, до чого внутрішньо готовий. Пам’ятаєш, ми розмовляли з тобою про свідомість і підсвідомість? Під останньою часто мають на увазі не що інше, як надсвідомість або ж свідомість твого вищого «Я» — того, ким ти є насправді.
— Так, пам’ятаю. Ми розмовляли з тобою про особливості мислення та колективних установок, які панують над нами, але часто надто далекі від того, що є насправді. Ти тоді ще сказав, що підсвідомість виступає в ролі сумлінного виконавця. Правильно? — Ангел ствердно кивнув головою. — Я тоді ще хотів запитати тебе про те, як же нам замінювати неправильні установки правильними…
— Твоє істинне «Я» завжди знає, хто ти і чого ти гідний. Бог не створював ані злиденність, ані хвороби — все це є лише наслідком твого самообмеження. Ніхто не змушує тебе страждати або перебувати у тяжкому становищі, голодувати або хворіти. Ти самостійно обираєш власні життєві випробування, але ти також обираєш і власне ставлення до них! Ти можеш прийняти труднощі із вдячністю та усвідомити їхню важливість для себе. А можеш проклинати й оскаржувати свою важку долю. І вони знову й знову повертатимуться у твоє життя, бо ти сам колись обрав саме цей шлях. Всесвіт і сили Небесні лише сумлінно повертають тебе на нього задля твого ж блага.
Ти сам власною думкою твориш свою ж реальність. Але думка — це дуже складне поєднання свідомого та неусвідомленого. Думка твого істинного або вищого «Я» і є тим, що формує події навколо тебе. Вона не може дати тобі більше, ніж ти готовий прийняти. Але якби навіть все це проявилося повною мірою у твоєму житті, то ти був би обов’язково щасливим, бо отримав би все, що тобі справді необхідне, а не те, чого ти прагнеш лише тому, що тебе в цьому переконали інші. Та вся проблема полягає саме в тому, що твоя земна свідомість і твоє земне мислення заважають проявитися всьому цьому в твоєму житті!
— Ти хочеш сказати, що я зможу стати щасливим, лише змінивши свою свідомість?

— Саме так. Аби щось отримати, потрібно, насамперед, бути цим. Твоє істинне багатство — це твій досвід і рівень досконалості твоїх власних якостей. Коли ти приходиш до магазину, то можеш вибрати там все, що завгодно, але тільки на суму, що не перевищує кошти у твоєму гаманці. Та якщо ти навіть маєш мішок золота, проте не знаєш, як його витратити, то можеш страждати від голоду й холоду. Хоча ти, по суті, заможна людина!
Ти ВЖЕ маєш все, що тобі необхідно для повного щастя, але ти просто не вмієш цим правильно скористатися. Ти можеш бути неймовірно багатим, але твоя свідомість весь час тобі каже: «Я бідний». І все! Твоє багатство так і залишається невикористаним.
Тому ти маєш не бажати розбагатіти, а усвідомлювати, що ти вже багатий. Лише у такому разі твоє багатство зможе проявитися у житті повною мірою.
— Невже мені потрібно стверджувати, що я ВЖЕ щось маю, якщо я не володію цим насправді? Це більше схоже на самообман.
— Про який самообман тут йдеться? Тебе переконували в тому, що ти вічно чогось потребуєш, що у Всесвіті всього на всіх бажаючих не вистачає, що саме життя є стражданням і боротьбою за існування… І ти, врешті-решт, у все це повірив! Ти перестав чути своє Істинне «Я», яке намагається сказати тобі зовсім інше — що життя не є боротьба, що у Всесвіті немає бідності та обмежень.
Не потрібно себе дурити — просто спробуй почути себе самого. Не варто переконувати себе в тому, в що ти не віриш. Просто зрозумій і усвідом те, ким ти є насправді. Тебе переконували в чомусь, що не було істиною, але воно для тебе з часом нею стало. Ти розбудовував своє життя у повній відповідності з цими привнесеними ззовні переконаннями, та чи зробило все це тебе щасливим? Ні. То, можливо, потрібно спробувати інший шлях? Зрештою, що ти втрачаєш?

З усіма іншими колективними установками, які вже перестали працювати, або навіть взагалі не працювали (а є й такі!), потрібно вчиняти точно так само: вивільняти їх зі своєї підсвідомості, усвідомлювати їхню недієвість і заміняти правильними та дієвими формулами. Однак процес такої заміни може бути досить тривалим. Лише тоді, коли правильні формули стануть немовби твоїм другим «Я», твоєю суттю та глибокими переконаннями, твоє життя зміниться кардинально. Проте перші позитивні зміни ти напевно помітиш одразу ж. Нехай вони будуть для тебе покажчиком правильності твого шляху.
Таким чином, про жодний самообман і мови бути не може. Ти немовби конвертуєш одні свої якості в інші. Наскільки ти сам це усвідомлюєш, настільки ж у твоєму житті проявляться статок, гармонія та щастя.
Але всього цього просто неможливо досягти, доки ти не перебуваєш у стані рівноваги та гармонії духа, доки ти сам знову й знову накручуєш себе дурними думками і буквально заганяєш себе самого в глухий кут.
— Що ж тоді робити?
— Насамперед потрібно зрозуміти, що варто зупинитися і для початку відволіктися від дурних думок. Якщо ти сам ще не готовий прийняти таке рішення, тобі може допомогти друг. Це може бути навіть зовсім стороння людина, яка випадково кинула якусь репліку, деяка подія, що відволікла твою увагу тощо. У будь-якому випадку ця «випадковість» зовсім не випадкова, — скаламбурив Ангел і задоволено усміхнувся. — Ти завжди отримуєш підтримку в потрібний момент і в потрібному місці. Вона може здатися тобі випадковістю, але така підказка завжди буде на рівні найменшого впливу, який потрібен, аби змінити твоє мислення у правильному напрямку. Тобто, на цей час ти вже достатньо настраждався, ти здійснював якісь вчинки — обмірковані й не дуже, виявляв емоції та думав. Багато думав — і гарячково, і цілком розважливо. Перед твоїм поглядом неодноразово проносилися найрізноманітніші рішення — від божевільних до цілком поміркованих, і ти вже майже готовий змінити своє мислення… Ось саме тут якраз і потрібен лише найменший поштовх у необхідному напрямку.
— Але хіба не простіше було б просто дати людині відповідь у певний час, а не чекати, коли вона перебуватиме на межі… — я запнувся, намагаючись підшукати потрібне слово.
— Простіше, — спокійно перервав мої гарячкові міркування Ангел. — Але яка у цій відповіді буде заслуга самої людини?
— А до чого тут заслуга людини? — перепитав я, не розуміючи, до чого він веде.
— А до того, що ти по-справжньому цінуєш лише те, що дісталося тобі дорогою ціною. Чим більше твоїх власних зусиль міститиметься в чомусь, тим вище ти це цінуватимеш. Потім вже ти можеш переносити вартість своїх зусиль на інші речі та явища, порівнюючи їх зі своїми потребами — тобто обмінюючи власні зусилля й працю на зусилля та працю іншої людини. Ти навіть можеш отримати у подарунок щось дуже коштовне — тобто безоплатно, але ти цінуватимеш це рівно настільки, наскільки воно допоможе тобі заощадити твої зусилля в майбутньому. Те, що тобі не потрібне ні зараз, ні потім, не матиме для тебе жодної цінності. Простіше кажучи — в тому, що ти отримуєш від когось, ти завжди бачиш лише свої власні зусилля.
Турботливий батько, якщо його дитя не може розв’язати якусь шкільну задачу, ніколи не даватиме йому готову відповідь. Бо дитина перепише її до свого зошита і негайно ж про неї забуде. Бо рішення, що дісталося такими зусиллями, чи навіть зовсім без них, взагалі не цінується. Іншим разом вона навіть не стане заморочуватися над розв’язуванням чергової задачки, а негайно прийде до батька. Втретє ж розв’язування шкільних задачок стане обов’язком такого недбайливого татуся! Його благі (принаймні, він сам так вважає) наміри призвели до того, що дитина припиняє думати і відтепер цілком розраховує на допомогу інших, опиняючись таким чином у прямій залежності від них. Тепер, аби змусити її думати самостійно, необхідно буде докласти набагато більших зусиль, аніж це було потрібно спочатку. І з часом це співвідношення стає все загрозливішим. Та й сенс такого розв’язування шкільних задачок полягає не в тому, аби правильно визначити, скільки яблук лежить у кошику, чи коли зустрінуться потяги, що йдуть назустріч один одному. Весь сенс цієї, здавалося б, не цілком серйозної вправи у тому, щоб навчити дитину думати самостійно. Придбані навички вона зможе потім використовувати де завгодно.
— Благими намірами пекло вистелене… — промимрив я собі під носа чи то розмірковуючи вголос, чи то немов би підсумовуючи почуте. Потім, отямившись, поглянув на Ангела і запитав: — А якщо завдання виявиться для людини непосильним?
— Заважких завдань Небеса ні на кого не покладають[3]. Адже дитині, яка вчиться у п’ятому класі, ніхто не задає задачки з курсу, наприклад, восьмого чи десятого класу. Кожне завдання є трохи складнішим, аніж попереднє. Не можеш впоратися з ним зараз? Погортай трохи підручника і спробуй-но розглянути попередні завдання, прочитай правила, освіжи в пам’яті той чи інший прийом. Можливо, ти щось перед цим просто пропустив — ну так вивчи спочатку все це. І лише потім берися за поточне завдання.
— Це все зрозуміло. Та яке значення має розв’язування шкільних задачок для вирішення серйозних життєвих проблем?
— Найпряміше! Таке пряме, що далі вже нікуди. У вирішенні будь-якої задачі алгоритм залишається одним і тим же. Точнісінько так само завжди і неодмінно все найнеобхідніше для вирішення чергової життєвої проблеми вже міститься в тобі самому. Тобі лише необхідно поміркувати, все зважити та прийняти правильне рішення. Певна річ, що перед цим ти маєш заспокоїтися, аби привести себе у стан гармонії. Це не так вже й важко. Постійне тренування та акцентування своєї уваги на думці: «В мені вже є правильне рішення. Я лише маю його відшукати. І я можу це зробити!» допоможуть тобі з кожним разом знаходити його все швидше і все з меншими втратами для себе.
Розпочати ж ти можеш з найпростішого.
— З чого саме? — поцікавився я.

— На той час, коли ти доходиш висновку, що твоє мислення все частіше й частіше дає збої, що результат власних зусиль тебе вже не задовольняє, а тому потрібно щось змінювати, ти маєш суттєвий життєвий досвід. У твоєму житті було багато чого — чудового й неприємного, проблеми і навіть трагедії. І все це повторювалося так чи інакше неодноразово.
— Звичайно! — погодився я. — Якби не всі ці неприємності та труднощі разом з їхніми наслідками, я б не дійшов до необхідності змінювати свій світогляд. Але що далі?
— З того часу, як тільки-но ти дійшов до такого висновку, починай поступово себе контролювати.
Наприклад, перед тобою виникає нове завдання. Насправді воно не таке й нове, бо у твоєму житті щось подібне або схоже вже напевно відбувалося. Але тоді ти ще не знав, що можна бути іншим. Тому ти занадто цим переймався та навіть панікував, бо вважав, що твоє життя просто-таки летить шкереберть, і вже ніщо не виправити…
Я злегка кивнув на знак згоди, похапцем переглядаючи подумки все своє життя. Зараз це робити було досить просто, адже у своєму нинішньому стані я пам’ятав у найменших деталях усе, що зі мною будь-коли відбувалося. Мені навіть стало соромно, наскільки часто і з незначних, по правді кажучи, приводів я роздмухував справжню трагедію.
Ангел пильно поглянув мені в вічі й продовжив:
— А тепер пригадай-но, чим закінчувалися ситуації, які ти тоді так сильно драматизував?
Я знову вибірково переглянув деякі свої «трагедії» та їхні наслідки… Виявилося, що жодна з них не була тією останньою межею, за якою зяяла лише прірва та порожнеча. Колишні закоханості впевнено змінювалися новими захопленнями, а пережиті втрати неодмінно відходили у небуття, поступаючись місцем іншим подіям, що наповнювали моє існування свіжим сенсом і новою жагою до життя. Окрім справді трагічних подій, яких, на мій подив, виявилося не так вже й багато (чи, може, це з роками все бачиться не таким вже й похмурим), з глибин моєї звільненої пам’яті виринула сила-силенна спогадів…
Ось одна з типових «трагедій» — ми збираємося до театру, я надягнув костюм, знайшов давно закинуту краватку… «А де моя шпилька для краватки!?»… «Та ні, не армійська, а інша!»… «Ну все! Сходили на виставу!»… У підсумку — дружина засмучена, я майже себе не тямлю… Нещасна шпилька знайшлася вже після вистави. Та й вистава, правду кажучи, була так собі… Згодом все забулося. Та тільки, як виявилося, не зовсім.
І таких от — з дозволу сказати — «трагедій» у моєму житті, виявилося чимало! Вони випливали одна за одною, одразу ж лопаючись, немов мильні бульбашки, та все прискорюючи свій темп…
— Досить! — рішуче запротестував я.
Перед моїми очима все це раптово розчинилося та зникло. Я почувався вкрай ніяково, подумки усвідомлюючи побачене…
— Тепер ти сам бачиш, — почав Ангел, — що всі «трагедії» розпочинаються приблизно однаково: передумови, невдоволення, дратівливість, вибух емоцій, паніка. Тобто, будь-яка ситуація розвивається по висхідній. І не завжди так стрімко, що несила її контролювати. Зазвичай, перед будь-якою сваркою відбуваються менш драматичні події. Їхня тривалість може змінюватися у досить широких межах, але ці межі все-таки існують. Чому б тобі не взяти за правило зупинятися у вияві своїх неприємних відчуттів та емоцій на одному з попередніх етапів?
Наприклад, ти знову щось не можеш знайти, хоча, як тобі здається, це щось тобі конче потрібне. Це передумова до «трагедії». Зупинися. Поміркуй: «Таке зі мною вже відбувалося. Траплялося, що я одразу ж знаходив потрібне, та іноді бувало й так, що з якоїсь причини я не міг вчасно цього зробити. Я починав все більше й більше втрачати контроль над собою та занадто драматизувати ситуацію тоді, коли для цього не було ні реального приводу, ні найменшого сенсу. Я лише накручував себе та інших людей, хоча це аж ніяк не додавало у наші взаємини ні порозуміння, ні приємних емоцій. Після всього цього я відчував лише сором за свою поведінку, проте гордовитість не дозволяла мені за неї попросити вибачення. Згодом ця неприємна історія забувалася, хоча прикрий осад від цього неодмінно накопичувався десь всередині мене, аби колись при нагоді знову вирватися назовні».
Якщо не вдалося взяти ситуацію під контроль на початковому етапі, спробуй згадати про таку можливість на стадії невдоволення чи дратівливості. Звичайно, це може вийти в тебе не одразу або не повною мірою. Якщо ти знову не стримався, не картай себе та не впадай у відчай. Це аж ніяк не додасть тобі впевненості. Краще якомога спокійніше проаналізуй ситуацію, намагаючись зрозуміти, де саме ти припустився прикрої помилки. Можна потрапити в неприємну ситуацію, коли почуваєшся кепсько та шкодуєш про свою поведінку, але ще гірше — не зробити з усього цього для себе жодних висновків на майбутнє!
Та коли тобі таки вдалося опанувати ситуацію, запам’ятай це відчуття невеличкої перемоги свого вищого «Я» над власним «его».
Твої перші кроки у цьому будуть успішнішими, якщо тобі допомагатиме твоя дружина (або чоловік — бо у наступному житті ти можеш бути й жінкою). Попередньо домовся з нею, що коли ти раптом почнеш дратуватися чи нервуватися, щоб вона спробувала не загострювати ситуацію словами чи діями, і, по можливості, не зважала на твої нерозважливі слова. Звісно, ти теж мусиш поводитися так само, якщо вона почне нервуватися. Ви маєте стати одне для одного підтримкою, а не знищувати свого партнера, коли той випадково схибив.
— Ну, добре, — погодився я, — ми розмовляли про те, як навчитися себе контролювати. Але ж причина наших проблем міститься не тільки в нас самих! На роботі може вилаяти начальник-самодур… Дитина своєю поведінкою може засмутити… А якщо мене хтось просто взяв та й образив чи скривдив?
— Не шукай причину всіх своїх проблем в інших. Вона набагато ближче, аніж ти гадаєш. Я розповім тобі одну невеличку історію…

— Кожна монада у Всесвіті завжди має право вибору. Воно безумовне, священне та абсолютне. І цей її вибір є цілковито вільним. Це значить, що ніхто за тебе не вирішує, як тобі вчиняти та що тобі робити. Все, що відбувається з тобою, є лише твоїм власним вибором, про який ти можеш просто не пам’ятати.
Твоя свобода є Закон, єдиний для всіх і вся. Але цей Закон не може обмежувати чиюсь свободу. Він лише встановлює загальні правила, незалежно від статусів та рангів.
Наприклад, ти, як людина, не вмієш літати подібно птаху. Ти можеш вважати це несправедливістю чи навіть обмеженням власної свободи пересування. Та й Закон всесвітнього тяжіння ти скасувати не в змозі… Проте силою власного розуму ти можеш відкрити для себе інший Закон — аеродинаміки, і піднятися в небо за допомогою різноманітних винайдених тобою пристосувань.
Тому, якщо ти в якійсь ситуації вважаєш, що не маєш жодного вибору, то це значить не те, що його справді немає, а лише те, що ти його нині не бачиш. Та він обов’язково існує, хоча й може бути поза сферою твого поточного мислення або сприйняття. Діючи за звичкою, не замислюючись, ти сам обмежуєш кількість варіантів розвитку будь-якої події.
Ти можеш вважати чи навіть бути цілком впевненим, що не маєш впливу на ту чи іншу подію, що плин ріки життя несе тебе незалежно від твого бажання та всупереч твоєму рішенню… І ти матимеш рацію! І триватиме це доти, доки ти сам не зрозумієш, що й така життєва позиція теж є твоїм вільним вибором.
Ти можеш розпоряджатися на власний розсуд своєю долею чи навіть життям. Ти маєш цілковите право як на щастя, так і на помилки, маєш можливість обирати собі самостійно як друзів, так і ворогів, брати на себе відповідальність чи навіть вчиняти зовсім безвідповідально. Але інші теж мають точнісінько таке саме право!
Ти не можеш змусити їх щось робити так, як це хочеться тобі. Але ти можеш змінити власне ставлення до того, що вони роблять. Спілкуючись з ними, ти завжди маєш свободу вибору. Вони пропонують тобі свої правила гри? Це їхнє законне право. Але ж ти зовсім не зобов’язаний грати за ними! Ти можеш самостійно встановлювати власні правила. І це вже твоє власне законне право. То чому тоді ти так рідко ним користуєшся, віддаючись на волю та свавілля інших?
— Чи означає це, що я в будь-яку мить маю можливість відмовитися і від своїх випробувань — життєвих труднощів?
— Певна річ, маєш. Тільки це зовсім не означає, що твоє життя негайно зміниться на краще. Будь-яка серйозна ситуація, в якій ти береш участь, є твоїм власним вибором. Про це ми вже з тобою розмовляли. Духи, які ведуть тебе по життю, за попередньою вашою домовленістю організують для тебе такі умови, в яких ти маєш можливість виробити в собі та виявити свої найкращі чесноти. Якщо ж цього не відбувається, тобі нададуть ще шанс. Потім ще й ще. І так доти, поки ти не досягнеш бажаного результату.
Однак умови, у яких тобі доводиться діяти, можуть мати певну інерційність. Наприклад, якщо ти за кермом автомобіля мчиш на величезній швидкості у напрямку прірви, то іноді навіть негайне усвідомлення серйозності свого становища чи навіть екстрене гальмування та поворот керма не завжди зможуть виправити стан справ — ти занадто пізно прийняв правильне рішення. Або, приміром, ти посадив зернятко в землю та навіть повністю забезпечив його всім необхідним. Та хіба воно за твоїм бажанням зможе назавтра ж стати дорослою рослиною? Ні, йому необхідний певний час, аби вирости.
Якщо ти навіть не підозрюєш про таку от інерційність більшості явищ, то можеш навіть дійти до неправильного висновку, що начебто твоя цілеспрямована та усвідомлена дія абсолютно марна. Саме тому ти можеш аж ніяк не пов’язувати свої поточні неприємності з тим, що ти накоїв раніше.
Чим більше розвинута індивідуальна свідомість, тим менш очевидні явища — причини і їх наслідки — вона може пов’язати одне з одним за допомогою своєї спостережливості, мислення та логіки.
Якщо ти бажаєш привчити до елементарного порядку домашнього кота, наприклад, не заскакувати на стіл, то вживати відповідних виховних заходів ти маєш негайно, як тільки-но він зробить те, що йому робити не слід. Через зовсім невеличкий проміжок часу будь-які твої виховні дії будуть марними — тварина просто не зрозуміє, чого ти від неї вимагаєш. Кіт не зможе пов’язати твоє покарання зі своїм вчинком.
Людина ж цілком здатна чимало пам’ятати, аналізувати та навіть подумки програвати ситуацію, намагаючись осмислити свої помилки та зрозуміти причини своїх невдач.
— То ж виходить, що навіть усвідомлення помилок і зміна мислення не є гарантією зміни мого життя на краще?
— Без будь-якого сумніву все це є лише ПОЧАТКОМ зміни твого життя на краще. Ти не станеш жити одразу ж інакше. Та цілком достатньо того, що ти у своєму житті почнеш сприймати все інакше. Коли іспит успішно складено, більше немає потреби у його повторенні. Проте попереду тебе очікують ще й інші випробування.
— Ти кажеш, що кожний з нас може абсолютно вільно обирати власну долю, — я поглянув запитально на Ангела, а він у відповідь на моє питання лише ствердно кивнув. — Але чому тоді ми вважаємо, що це не так?
— Ви всі маєте таке право, та більшість з вас від нього відмовляється самостійно. У цьому полягає найбільший парадокс — ти з власної волі та без жодного примусу ззовні сам відрікаєшся від свого вільного вибору, що теж є твоїм абсолютним правом.
— Але чому!?
— Тому, що не буває прав без зобов’язань і зобов’язань без відповідальності. Абсолютні права йдуть «у комплекті» з абсолютною відповідальністю. Той, хто боїться відповідальності за свої вчинки, не бажає брати на себе жодні зобов’язання, а значить і права. Людина просто не впевнена у власних силах чи правильності своїх вчинків, а тому з легкістю віддає свої права першому-ліпшому, хто візьме всю його відповідальність на себе. Так виникли релігії.

Буддисти причину страждань вбачають у невігластві людини та пропонують їй шлях звільнення від них шляхом правильного мислення та поведінки.
Мусульмани звинувачують у всьому непокору людини Богу-Аллаху і, відповідно, пропонують свій вихід — повне упокорення[4] йому.
Християни та іудеї причиною нещасть людини вважають первородний гріх — відпадіння людини від Бога внаслідок непослуху та вияву власної волі. Іудеям пропонується рецепт спасіння від такого гріха — неухильне виконання сотень заповідей, значна частина яких є прямою забороною здійснювати ту чи іншу дію. Християни ж ось уже майже два тисячоліття ніяк не можуть дійти якогось єдиного висновку і тлумачать різні положення Біблії кожний по-своєму — від беззастережної віри в Бога до праведних вчинків за умови обов’язкового та регулярного дотримання спеціальних релігійних обрядів. Учитель Ісус Христос навчав лише необхідності прийняття любові у своє серце. А ось вже це серце, наповнене щирою любов’ю, саме підкаже людині що і як їй необхідно робити, щоб знову віднайти втрачену колись гармонію зі світом.
Однак багато хто з тих, що називають себе християнами, цю любов намагаються підмінити дотриманням обрядів, а віру в Бога — страхом покарання за гріхи. То чи варто тоді дивуватися, що завжди знайдеться (і таки знаходиться!) той, хто використовуватиме чи навіть спеціально розвиватиме цей страх людини з власною корисливою метою? Це внутрішнє відчуття побожного страху, що витісняє та применшує їх власне «Я», єдиносуще з Відвічним, вони й називають Божою присутністю у собі, а свій страх перед цим страхом — вірою в Бога. Боячись відповідальності за власні вчинки та не бажаючи розгнівати норовливе божество, що карає й милує виключно на власний розсуд, вони з величезною радістю власноруч позбуваються своєї свободи, вважаючи, що таким чином позбуваються також особистої відповідальності. Мовляв, що нам казали, те ми й робили!
Насправді ж право вільного вибору не може бути відібране в особистості або ж передане нею комусь іншому з доброї волі. Точно так само, як не можуть бути передані з доброї волі або відібрані кимось у людини її подих чи серцебиття. А раз так, то і позбутися персональної відповідальності за власні вчинки й думки просто неможливо. Той, хто сподівався на це, буде надто розчарований, коли дізнається, що жорстоко помилявся у своїх очікуваннях!
— То ж виходить, що наші релігії лише віддаляють людей від гармонії та Бога!?
— Не зовсім так. Релігії можуть бути почасти корисними. Як милиці допомагають людині стояти, поки в неї після важкої хвороби чи травми не зміцніють ноги, так і релігії можуть допомогти незміцнілому розуму «стати на ноги», пропонуючи йому замість розчарування абсурдністю буття досить струнку та послідовну картину світоустрою і стосунків людини з зовнішнім світом. Однак, коли її розум достатньо зміцниться, милиці їй не тільки не допомагатимуть, а навіть заважатимуть. Тому «найістинніша» (буквально вашими ж словами) релігія в жодному разі не стане прив’язувати до себе людину. Вона буде її звільняти. І в першу чергу — від себе самої. Така релігія подібна до матері, що народжує дитину. Коли дитина з’являється на світ, мати звільняє себе від неї, а її — від себе.
Наша свідомість схожа на маятник, що розгойдується з одного крайнього положення в протилежне: добро-зло, любов-ненависть… Ми шукаємо гармонію у житті, не розуміючи, що вона міститься лише у точці рівноваги цього маятника. Однак такий стан багатьом здається небуттям і навіть смертю, а тому вони знову й знову намагаються його розгойдати. Але чим далі вони намагаються відхилити його від стану рівноваги, тим сильніше на них впливає протидіюча сила.
Шукай свій власний і неповторний шлях до Бога. Можливо, тобі цілком підійде певна релігія чи якась світоглядна система. Та може статися, що тобі доведеться взяти потроху від кожної з них — те, що лише тобі одному й підходить.
На всіх планетах, у всіх країнах і за всіх часів проблеми у їхніх мешканців надто схожі між собою. Люди можуть належати до різних соціальних станів, мати різні рівнень добробуту, релігію та інше, але вони мають найголовніше та спільне для них — бажання кохати та бути коханими, виховувати дітей і радіти їхнім успіхам, переживати, коли ті хворіють чи відчувають себе нещасними… Люди мають надто багато спільного для того, щоб жити у мирі та злагоді одне з одним. Розбіжності та непорозуміння між ними потрібні лише тому, хто намагається ствердити власну владу на Землі. Люди ж з розвинутою духовністю звертають увагу насамперед на те, що єднає їх з іншими та притаманне кожній особистості.
— Але ж є такі релігійні діячі, що акцентують свою увагу на розбіжностях між нами, і політики, що роблять багато чого для об’єднання людей!
— Духовність та релігійність — це надто різні речі. Релігійність — це визнання божественного начала у світі та неухильне виконання певних встановлених правил — канонів релігії, а також дотримання цілої низки обрядів задля набуття гармонії у взаєминах з Богом. Духовність же — це, насамперед, усвідомлення божественного начала в собі. Простіше кажучи, релігійність — це блукання у пошуках Бога, а духовність — це вже певна міра реального наближення до Нього.
Релігійність людини може бути щирою, коли вона справді впевнена, що саме таким чином йде до Бога. А може й бути показною — коли за зовнішньою атрибутикою, культом і вдаваною побожністю вона намагається приховати свої справжні задуми, надто далекі від істинного благочестя.
Бог, як Космічна ідея вираження Вселенського Життя та Джерело буття — єдиний. Навіть ті, хто заперечує ідею Бога, як Творця всього сущого, можуть казати про гармонію та єдність буття у Всесвіті. Заради справедливості мушу наголосити, що найбільші уми, переконані у своєму атеїзмі заперечують не саму ідею якогось єдиного джерела всього видимого та невидимого, а лише його недосконалий і занадто спрощений образ, так чи інакше розтиражований вашими релігіями.
У Найвищого та єдиного Принципу Буття немає і бути не може будь-якої релігійної приналежності чи віросповідання, так само як національності чи статі. По правді, Богу релігія взагалі непотрібна, оскільки вона є лише уявленням про Нього та про шлях до Нього, а також про місце особистості у світоустрої. Богу шукати шлях до Себе — безглуздо. Вказувати шлях іншим? Але ж вони мають самостійно відшукати його, інакше це буде порушенням їхньої свободи волі.
Бог є все — від найдрібнішої елементарної частинки до галактик і Всесвіту в цілому, у всьому своєму розмаїтті форм прояву. Ті божества, яким люди поклонялися у різні часи, були всього лише їхніми уявленнями про Єдиного Бога, як надприродну Силу, Джерело Буття та Життя. На цей вигаданий образ свого бога вони переносили всі свої уявлення про світобудову, всі сподівання та надії, всю свою досконалість і, певна річ, всю свою недосконалість. Саме тому релігії завжди так відрізнялися й відрізняються одна від одної. Але відмінності між ними — це абсолютно нормальне явище. Різні спільноти людей можуть формувати свої власні уявлення про загальні явища. Ці уявлення цілковито залежатимуть від їхньої культури та традицій, способу мислення та системи цінностей.
Бог вічний, бо час не має влади над Ним. Він незмінний у Своїх найголовніших принципах, що відображаються у Вселенських Законах. Проте Він постійно змінюється, оскільки Його Творіння постійно розвивається, а Він і Його Творіння — суть єдине ціле. Бог безособовий (а точніше — всеособовий), оскільки не обмежений рамками будь-якої особистості, проте Він виражає Себе через кожну з особистостей.
Та ти й сам поєднуєш у собі як особисте, так і безособове! Як особистість, ти усвідомлюєш свою унікальність, певні персональні якості та погляди, так чи інакше протиставляєш себе світу. Та як імперсональна всеособистість ти здатен хвилюватися за іншого, відчувати його біль, споглядати світ його очима. Ти навіть можеш бути ним! Ось чому багато хто з людей відчуває, що мав якісь незбагненні переживання, яких він просто не міг мати у своєму поточному житті. Люди схильні приписувати такі бачення досвіду своїх минулих життів, і вони почасти мають рацію, оскільки й такі екскурси свідомості у часі не лише можливі, але й відбуваються час від часу. Проте не часто, а лише тоді, коли людині необхідні елементи того, минулого досвіду. Тим не менш, ти, імовірно, помічав, як зненацька згадував щось, що прийшло до тебе явно не звідкілясь із глибини століть, а те, що мало всі атрибути сьогодення[5]. У такі хвилини ти немов би ставав на певний час іншою людиною. Ти був пов’язаний з нею через єдине середовище — середовище всюдисущого Духа.
Загалом, Бог навіть не є Любов. Він є лише безстороннім Джерелом Буття та Енергії самого Життя. Але Бог стає Любов’ю для того, хто сам сприймає Його із вдячністю та любов’ю. Той же, хто не бажає сприймати Його або будь-який з Його аспектів, той вбачає у Ньому лише стихію, силу, що намагається зім’яти, зломити людину, або навіть джерело зла.
Тобто те, що людина бачить у світі, залежить лише від неї самої, бо вона дивиться на світ не інакше як очима свого розуму. Якщо розум затуманений пристрастями та недоліками, то й бачитиме він скрізь лише свої власні перебільшені недоліки.
Таким чином, джерело як благополуччя, так і нещасть, як любові, так і ненависті, завжди міститься в тобі самому. Єдину Енергію Життя ти сам перетворюєш на все це у повній відповідності з тим, що маєш всередині себе. Це схоже на механізм відтворення зображення в кінотеатрі — маленький кадр освітлюється потужним джерелом світла та проектується на екрані. Величезна картинка точнісінько і неодмінно відповідатиме зображенню на плівці. Ти сам проектуєш на світ свої власні страхи, а потім сам же й боїшся того, що ними породжено!
Жодна з релігій нікого не веде до Бога сама по собі. Кожна з них є лише можливою формою пошуку такого шляху, або, якщо хочеш — провідником, який показує дорогу. Шляхом же до Бога є лише твоя власна любов. Якщо та чи інша релігія допомагає тобі розвинути її в собі — сміливо йди за нею. Якщо ж ні — шукай собі іншу, або ж ти можеш навіть ризикнути йти самостійно. У будь-якому разі вибір релігії завжди має бути твоїм власним індивідуальним і абсолютно вільним рішенням.

Єдиним мірилом для того, хто обрав шлях до Бога, має стати одкровення власного серця. Ти можеш шукати підтвердження цьому у визнаних тобою духовних авторитетів — письменників, філософів, представників релігій і просто мудрих та шанованих людей. Але ти не повинен бездумно приймати і виконувати те, про що вони кажуть. Певна річ, щось тобі неодмінно доведеться прийняти на віру, а щось пропустити через власний розум і серце. Навіть сумнів в Істині не тільки припустимий — він обов’язковий!
Істина аж ніяк не боїться сумнівів щодо неї, позаяк будь-який сумнів — це роздуми та аналіз. А думаючи та аналізуючи, ти порівнюєш одні факти з іншими. Істинне нікуди не подінеться — будь-яка твоя перевірка приведе лише до переконання в його істинності. А ось неправда та відверта брехня бояться сумнівів у собі. Ще б пак! Більше того — будь-який сумнів може виявитися для них смертельним. Адже якщо людина вважала Істиною те, що насправді є брехнею, то сумніви змусять її порівняти факти, і вона може дійти висновку, що її обманювали.
Наприклад, якщо ти намагаєшся когось переконати, що в тебе в кишені є начебто 100 гривень (яких там насправді немає), то ти будеш змушений зробити все для того, щоб твоє твердження не змогли перевірити. Якщо ж хтось засумнівається і попросить тебе: «Покажи-но!», то ти або одразу маєш зізнатися у брехні, або продовжуватимеш опиратися та наполягати на власній правоті. Ти навіть можеш почати звинувачувати протилежну сторону нібито в недовірі до тебе, або ж взагалі виставляти себе ображеним до глибини душі — аби тільки з «гордістю» та з високо піднятою головою піти геть, так і не зізнавшись, що сам намагався обдурити. Якщо ж ти не брешеш — то сумнівайтеся, скільки вам буде завгодно! Ти можеш просто взяти та й показати цю купюру, і таким чином розвіяти будь-які сумніви у своїй чесності! Так що — сумнівайтеся, скільки вашій душі буде завгодно. Сумнівайтеся!
Щоправда, бувають у житті моменти, коли будь-який сумнів може бути небезпечним (пригадай хоча б епізод з апостолом Петром[6], який йшов морем до свого Вчителя), коли потрібно буквально зібрати до купи всю свою віру і пройти шлях на єдиному подиху. Лише потім вже ти можеш засумніватися, озирнувшись назад. Але, побачивши, що шлях пройдено — ти знову-таки лише зміцнишся у своїй вірі.
Твоя віра не має бути сліпою, але й твій сумнів не має перетворюватися на нерішучість та бездіяльність. Дій та перевіряй, перевіряй та дій. Будь впевненим у тому, що ти робиш, і не бійся помилитися. Наші помилки — не вороги, а помічники, які вказують на те, де саме ми помиляємося.
Сліпа довіра та істинна віра, як здатність індивідуального розпізнавання Істини — два полюси єдиного поняття «віра». Набуваючи досвід та накопичуючи знання, ти рухаєшся від сліпої довіри до віри істинної!

Любов — ось що об’єднує людей, гармонізує їхнє життя, допомагаючи впоратися зі своїми недоліками та розвинути в собі чесноти.
Не шукай її десь, то тут, то там. Шукай її в собі. А знайшовши в собі, ти зможеш бачити її скрізь: у ближньому й далекому, у травинці чи хмаринці, у краплині води чи мерехтінні зірок… А коли ти знайдеш цю іскру в собі, у твоєму житті багато що зміниться. Відтепер ти дивитимешся на світ зовсім іншими очима, інакше оцінюватимеш людей, що перебувають поруч з тобою. Тепер вони для тебе — і кращі, й чистіші, бо в кожному з них ти вбачатимеш світло Любові. Хтось із них назавжди піде з твого життя, а хтось навпаки — прийде, принісши з собою той промінь любові та теплоти, який ти — новий ти! — зможеш оцінити як слід! А інакше й бути не може — вони лише твоє дзеркало, яке відбиває світло твоєї власної любові.
Земне «я» людини, его — це її Істинне «Я», обтяжене забобонами та помилками, неправильними установками та застарілими силогізмами. Це земне недосконале «я» надто часто помилково сприймає закоханість, пристрасть або звичайні чергові взаємини за справжню любов. Примітивні мелодрами та жіночі романи можуть переконувати вас у тому, що справжнє кохання має супроводжуватися тривогами та муками, оберемками троянд і божевільними вчинками, ревнощами та навіть рабською покірністю чи жертовністю заради єдиного погляду суб’єкту пристрасті. І люди всіляко намагаються припасувати своє життя під такі ось відчуття… Та задоволення від цього вони не отримують, бо пристрасть і кохання — це не одне й те ж.
Таке от «кохання», навіть супроводжуване сильними емоціями, чуттєвістю та незвичайними фізичними відчуттями, аж ніяк не може задовольнити справжні потреби людини, про існування яких вона може навіть не здогадуватися. Людина отримує задоволення для свого тіла (фізичного тіла) і душі (тіла емоційного), і, здавалося б, має відчувати себе щасливою, але… дослухавшись до своїх відчуттів, вона розуміє, що чогось їй таки бракує. Однак її мислення за звичкою все ще працює на тому ж рівні — тіла і душі. І вона знову й знову намагається відшукати це відсутнє там, де шукала досі. Проте, розрив між тим, що вона має, і тим, що їй насправді необхідне, лише продовжує збільшуватися, доводячи людину до стану розчарування та розпачу. Це схоже на спробу втамувати спрагу солоною водою. Чим більше п’єш, тим більше хочеш… І так до нескінченності! Але ж солона вода така схожа на чисту джерельну…
То в чому ж тоді причина такого невдоволення? А в тому, що її Істинному «Я» — її духу — потрібна любов, не як фізичний потяг, не як вогонь пристрасті та вибух емоцій, а любов як стан мовчазного захоплення та глибокого, але спокійного безпристрасного блаженства. Тільки тоді на її обрії може з’явитися та людина, заради якої вона буде ладна кинути всі свої багатства, змінити свій спосіб життя й уже не ганятися за чимось зовнішнім і ефемерним. Вона просто перебуватиме у дивовижному стані гармонії зі своїм Істинним «Я», а отже і в гармонії з усім світом. І найголовніше — людина, через яку відбувається таке розкриття власного єства, може бути зовні зовсім непомітною та неяскравою. Інші можуть не розуміти та лише дивуватися: «І що він у ній знайшов такого особливого!?» Але зрозуміти його зможе лише той, хто сам колись хоча б раз доторкнувся серцем до чистого джерела Любові.
Любов — це коли світ не обмежується іншою людиною, а розкривається через неї в усій своїй красі та розмаїтті. Ця людина лише допомагає тобі розкрити в собі справжнє Джерело буття.
Кохання — це коли ти щасливий від того, що щасливим є той, кого ти кохаєш. Він може навіть не підозрювати про твою любов до нього! Якщо його немає поруч, але ти відчуваєш до нього найтепліші почуття, глибоку повагу, величезну подяку і, можливо, смуток з приводу розлуки, то цю людину ти справді кохаєш.
Якщо ж ти вимагаєш щастя лише для себе, незважаючи на бажання коханої людини, то це вже не кохання. Це чистої води егоїзм. Таке «кохання» надто легко трансформується у свою протилежність — ненависть.

— А яке відношення до кохання мають пристрасть і ревнощі?
— Взаємини людей містять у собі як частку кохання, так і частку пристрасті. Пристрасть сама по собі не погана й не гарна, але вона — занадто підступна річ. Якщо кохання можна порівняти з гармонією та комфортом, то пристрасть — із вогнем. Коли цей вогонь перебуває під контролем серця та розуму, він може привнести у взаємини гостроту емоцій і розкрити інші сторони кохання та гармонії. Якщо ж вогонь стає некерованим, то виникає загроза пожежі та руйнування взаємин.
А ось ревнощі свідчать про те, що людина вже втратила контроль над своєю пристрастю. Адже Істинна Любов і ревнощі просто несумісні, оскільки Любов — це Свобода, а ревнощі — залежність. Той, хто ревнує, по суті, виказує виключні права власності на об’єкт свого обожнювання та кохання: «Тільки я одноособово маю право кохати цю людину, ніхто більше не повинен на це претендувати! І вона має кохати лише мене!»
Якщо ти можеш жити та почуватися непогано лише у присутності коханої людини, а розлука з нею викликає в тебе лише страх, сумніви та ревнощі, якщо саме ця людина для тебе є змістом всього твого життя й без неї світ втрачає бодай найменший сенс, то це зовсім не любов, а пристрасть.
Любов творить, але аж ніяк не руйнує. Ви самі переплутали терміни, охрестивши пристрасть — любов’ю, а Істинну Любов виносите за дужки життя, немов щось надто далеке та недосяжне.
Істинна Любов не вимагає помсти — ніколи й нікому. Їй навіть прощати за щось непотрібно, бо вона не кривдить і не ображається. Вона ніколи не зробить боляче коханій людині. Ти скоріше навіть відпустиш її до іншого, аніж влаштовуватимеш їй сцени ревнощів і намагатимешся погрозами повернути кохання. Бо ти просто бажаєш щастя тому, кого кохаєш. Хай навіть не з тобою!
Але така Любов не може залишитися непоміченою тим, хто насправді є твоєю спорідненою душею. Бо вона отримує від тебе саме те, що їй потрібно, і віддячує тобі тим, що потрібно тобі самому. І цей обмін для вас обох зовсім не обтяжливий, а цілком природний та радісний.

— Ти кажеш про того, кого зазвичай називають «другою половинкою» людини?
— Не зовсім так. Половинок душі не буває — ні перших, ні других, ні яких би там ще. Один дух-індивідуальність не може розділитися навпіл або ж на чоловічу та жіночу іпостасі, які втілюються в різних тілах. Кожен дух не має будь-яких ознак статі, але може ставати як чоловіком, так і жінкою — у залежності від  завдань, що ставляться перед ним у черговому втіленні. Але, навіть перебуваючи у фізичному тілі, він не є виключно тим чи іншим, а несе в собі обидва начала, що проявляються, насамперед, у його персональних рисах.
Наприклад, такі риси, як непохитність, надійність, незалежність, стриманість, реалізм, сила, впевненість, великодушність, завзятість можна віднести до «чоловічих». А от гнучкість мислення, спонтанність, скромність, мрійливість, проникливість, поступливість, терплячість, вірність, добросердність, щирість, співчуття — до «жіночих». Але це зовсім не означає, що чоловік має викорінювати в собі всі «жіночі» риси характеру або ж придушувати в собі «жіноче» начало. Йому необхідно навчитися розвивати та вдосконалювати в собі обидва начала, щоб привести їх у стан гармонії. Жінка теж має вдосконалювати «жіночі» і розвивати в собі «чоловічі» риси.
Дух, що втілюється в тілі людини, за дуже рідкісним винятком є недосконалим. Він схожий на частину кола, розімкнутого з обох кінців. Для того, щоб стати досконалим, йому необхідно заповнити відсутнє. Коли на його обрії з’являється людина, що уособлює в собі необхідні риси та якості, то справді може скластися враження, що ти нібито знайшов свою «половинку», оскільки ви можете просто ідеально пасувати один одному. Та це не більше, ніж враження чи поетичний образ. Поруч з такою людиною можна почуватися зручно та комфортно, але її дано тобі не для того, щоб заповнити те, чого в тобі бракує. А для того, щоб ти, дивлячись на неї, зрозумів, які саме риси ти маєш виправити або ж виробити в собі.
Ви не повинні залишатися «половинками» єдиного цілого, бо з однієї, або навіть з обох сторін може з’явитися спокуса «перетягнути ковдру на себе». Тобто, якщо хтось один з подружжя вважає встановлені гармонічні взаємини винятково власною заслугою, то у такому випадку цілком можливі спроби підпорядкування та навіть применшення іншої сторони. Тоді першому неначебто переходять всі кращі риси обох, інший же перетворюється всього-на-всього на такий собі додаток до першого, цілковито розчиняючись у ньому та втрачаючи власну самоідентифікацію.
Можливий і другий варіант розвитку подій у такій ситуації — коли інша людина не захоче змиритися з таким «розчиненням» і спробує заявити про свої власні права. Тоді найбільш імовірним буде розрив стосунків, а навколишні лише дивуватимуться: «Така гарна була пара! І чого їм тільки бракувало?» Якщо ж обидві сторони з самого початку не визнаватимуть у взаєминах рівність заслуг свого шлюбного партнера, то там цей конфлікт (і можливість припинення взаємин) виникне від самого початку. У будь-якому разі розлучення покаже їм обом наскільки вони помилялися, позаяк після нещодавніх гармонічних стосунків вони знову повернуться до свого колишнього стану усвідомлення власної недосконалості.
Лише коли подружжя сприйматиме одне одного як рівноправні сторони взаємин, а їхній шлюб ґрунтуватиметься на коханні як на взаємоповазі, дружбі, порозумінні та підтримці, лише тоді стане можливим розвиток кожного з них. Із самого початку взаємин вони лише доповнюють одне одного, компенсуючи власні недоліки та створюючи таким чином необхідну гармонію в родині. Далі необхідно активно допомагати одне одному розвивати в собі відсутнє — тобто кожний з них має стати єдиним цілим і досконалим. У цьому випадку обидві сторони взаємин нагадуватимуть досконале коло, а разом їхнє подружжя набуде вигляду знака нескінченності — ¥.
Якщо ж взаємини із самого початку ґрунтуються не на гармонії, а на коханні та відданості лише з твого боку, то це означає лише те, що це не твоя друга «половинка»… Та чи варто сумувати, якщо ця людина надала тобі можливість КОХАТИ!? Прийми це кохання у собі як провісник свого справжнього Кохання. А справжнє Кохання завжди взаємне, бо воно є не тільки прийняттям, але й безумовним даруванням. Причому з обох сторін. І така людина, часто-густо, живе зовсім поруч! Принаймні, час від часу. Просто ти її до пори не помічаєш, оскільки сам поки що не готовий оцінити дарунок її любові, як колись не усвідомлював і сенсу свого життя…
Істинне Кохання — глибоке. Його дуже нелегко побачити у повсякденному житті, оскільки воно не супроводжується фанфарами та феєрверками, воно нічим не жертвує та нічого не випрошує. Саме такого кохання прагне наше істинне «Я». Якщо ти вважаєш, що у взаєминах з іншою людиною ти чимось жертвуєш — часом, кар’єрою, коштами, самим життям, то ти сам поступово руйнуєш своє кохання.
— Так, але ж, коли живеш з людиною, іноді доводиться обирати, що для тебе важливіше — її кар’єра чи своя, родина чи власна самореалізація та багато іншого! Хіба це не жертовність?

— Жертві не місце в коханні. Взаємини, засновані на жертовності, переважно, приречені. Звичайно, іноді доводиться визначати для себе пріоритети у житті. Але ти зовсім не зобов’язаний чимось жертвувати. Ти можеш просто подарувати це своїй коханій людині! Без невдоволення, з радістю. Жертва — це коли ти жалкуєш з приводу того, що втрачаєш, буквально відриваєш його від себе. Це по суті скорбота за нереалізованими можливостями — за тим, що вкрай необхідне тобі, але від чого ти змушений відмовитися заради цих взаємин. Подарунок, дар — це твій внесок у їхній розвиток і благополуччя. Акцентуй свою увагу не на втраті, а на придбанні.
— Схоже, що справжнє Кохання та гармонію у взаєминах віднайти нелегко!
— Так, справжнього Кохання у житті людини не так вже й багато. Проте Кохання — це не потреба будь-чого, бо потреба полягає у відсутності чогось і нагальній необхідності заповнити цю порожнечу. Та ніхто не прийде до тебе й не дасть тобі стільки кохання, скільки ти побажаєш. Хоча для початку його багато й не треба. Бо Кохання — це зерно. І воно є скрізь. Скрізь без найменшого винятку. У тому числі і в тобі самому. Твоє завдання — лише створити умови для того, щоб це зерно дало свої паростки! І тоді Кохання винагородить тебе своїми плодами, бо справжнє Кохання — це не дарунок, що зненацька впав на тебе з Небес, а цілеспрямована, самовіддана праця над собою. Воно є не просто певним станом буття. Воно — насамперед дія. Звільни посудину своєї душі від руйнівних пристрастей, некерованих бажань та недоречних емоцій, і тоді кришталева вода Любові наповнить її по самі вінця. Це зовсім не означає, що ти маєш стати зовсім безпристрасним, байдужим і відчуженим, як машина. Ні! Це означає, що ти маєш розвинути в собі вищі аспекти цих рис. Це означає, що твої емоції мають перебувати під твоїм надійним контролем, а не захльостувати тебе зненацька, позбавляючи розуму та штовхаючи тебе на вчинки, яким ти сам потім шукатимеш виправдання.
— Ми начебто розмовляли про релігію, але знову звели все до любові та кохання… — немовби між іншим зауважив я вголос.
— Насамперед, ми з тобою говорили про Бога, Який є Любов’ю для того, хто сприймає Його дарунки Життя із вдячністю. Розкриваючи в собі дарунок любові, ти теж стаєш її джерелом. Байдуже, у якій саме сфері життя ти проявлятимеш свою любов — у взаєминах з Творцем, зі спорідненою душею, чи просто зі своїм ближнім, або навіть коли ми говоримо про любов до себе. У будь-якому разі ця любов виникає і зростає у тобі самому.
— Якщо любов — це стан буття та внутрішнє усвідомлення своєї єдності з тим, кого ти любиш, то чим тоді можна вважати любов до себе?
— Це любов твого проявленого та усвідомленого «я» до свого «Я» істинного.
Якщо Бога уявити як Єдину Вселенську силу — Джерело Любові та навіть наділити Його певними умовними формами, як це звик робити розум людини для наочності, то слід визнати, що Він є ніким іншим, як нашим спільним Отцем. Проте навіть цей образ є занадто умовним. Чому саме Отцем, а не Матір’ю? І чому Його взагалі потрібно уявляти чоловіком чи жінкою? Чому б не розглядати Його як Того (або Те?), Хто поєднує у Собі як ті, так і інші риси, або взагалі таких не має? Але тоді про Бога доведеться казати «Воно», як свідчать про Нього древні санскритські одкровення. І такий займенник теж цілком для Нього прийнятний, хоча й може сприйматися вами вкрай неоднозначно.
Насправді ж, зовсім неважливо, як саме ти називаєш Бога. Кожне Його ім’я на вашому рівні буття може виражати лише один з Його аспектів. Він не щось одне чи інше, не те або це, не тут і не там. Він є власне буття — «Той, Хто Є». У цьому полягає Його суть і роль. Все, що стосується опису наших уявлень про певну якість або стан Бога, як Вищої Об’єктивної Сутності Буття, може писатися із великої літери і повноправно вважатися Його ім’ям. Саме тому байдуже, як хто Його називає. Кожен для себе самостійно накреслює ті риси Бога, що здаються йому найбільш важливими та визначальними для Його сутності у цю мить. А ці якості безпосередньо залежатимуть від рівня культури, виховання, освіти самої людини, а також від умов її проживання та цілісності світосприйняття.

Всі суперечки релігій між собою можна звести передусім до всього-на-всього однієї думки — хто правильніше та точніше виконує волю Бога. Але воля — це, по суті, Його вимоги до людини. А що таке «вимоги»? Це певні приписи, правила та умови, які необхідно обов’язково виконувати, бо інакше... Проте вимагати будь-що — це означає заздалегідь визнавати, що розвиток подій може відбуватися іншим шляхом, який нас аж ніяк не влаштовує. А що може не влаштовувати Бога? Він створив гармонійний світ, що існує на підставі єдиних і абсолютно справедливих Законів. Він наділив усіх без винятку свободою вибору та волі, розумом, що вдосконалюється, та прагненням самовираження. У Його світі не може бути безневинно скривджених чи незаслужено обдарованих Його милістю. Йому не потрібно турбуватися про порятунок будь-кого, оскільки жодна навіть найменша індивідуальність не може бути втраченою чи марно щезнути, канувши у небуття.
Однак яким чином людина може позбутися боягузливості, якщо не поставити її в такі умови, коли вона може це подолати, проявивши сміливість? Це не завжди відбувається відразу, а тому схожі ситуації періодично виникатимуть у житті особистості. Як людині навчитися проявляти милосердя, якщо їй самій не показати, що таке байдужість, чи навіть не дати їй відчути все це на собі? Як навчити її будь-кого любити, якщо спочатку не дати їй можливості ненавидіти і бути тим, кого ненавидять?! Все у світі є гармонійним і правильним. Одні вчать інших, інші — ще інших, а ті... — перших.
То що тут має не влаштовувати Бога? Чого Він має боятися і за кого переживати? Яке рішення чи чиясь дія зможе призвести до руйнування всього Його Творіння? Відповідь на всі ці питання може бути єдиною — Богові боятися нічого. А отже і вимагати будь-чого від людини Йому немає жодного сенсу. Він створив для нас абсолютно безпечне середовище, де все, що з нами відбувається, йде нам лише на користь, оскільки є унікальним, неоціненним і просто-таки незамінним досвідом.
Той, хто стверджує протилежне, занадто прив’язаний до своєї минущої та недовговічної форми. Але форма — це лише зовнішнє вираження внутрішнього, вона ідеально відповідає його поточним потребам і завданням. Це внутрішнє — ми, як вираження Єдиного Духа. Ми набуваємо досвіду та розвиваємося. То як же наша зовнішня форма може не змінюватися? Як гусінь зможе стати метеликом, якщо бажатиме назавжди залишитися гусінню? Ми і є те, що постійно змінюється, рухається, оскільки цей рух і є Життя. Ми не просто втрачаємо свою форму — ми її змінюємо на нову. І Життя знову й знову продовжується щоразу в дещо іншій якості.
Життя кожної живої істоти якраз і цінується тим, що воно дозволяє кожній з них набути свого неповторного життєвого досвіду, пройшовши через перемоги та розчарування, страх і надії, любов та ненависть, прощення та образи... Для Бога не може бути втрачених чи мертвих. Бог є Дух, і дух кожного з нас єдиний по суті зі своїм Отцем Небесним. Кожен з нас є не тлінним тілом, а вічним духом. Не може бути такого, щоб хтось отримав певні здібності, а інший ні. Ось тільки розвинені вони можуть бути у кожного з нас по-різному.

Ні, Бог від тебе нічого не вимагає. Як нічого не вимагає Він від каменю, від рослини чи від тварини. А все через те, що Йому від тебе нічого не потрібно. А не потрібно Йому нічого тому, що Він ні в чому не має потреби. Він є Любов, а не потреба. Потреба вимагає, Любов обдаровує. Любов не диктує ніякі умови, не зв’язує та не зобов’язує, а дає свободу. Твоя і Його воля — суть єдині. Але саме твоя воля й стає волею твого Творця, та аж ніяк не навпаки. Позаяк Бог хоче для тебе того ж, чого ти сам для себе хочеш. Просто ти втілюєшся й забуваєш про свої істинні бажання та потреби, щоразу приймаючи за них щось ілюзорне та привнесене ззовні у твою недосконалу свідомість.
Тим більше, Бог не може вимагати від нас любові до Себе! Як може вимагати до себе любові батько, якого боїться його власна дитина? Той батько, чиє ставлення до дитини залежить винятково від його настрою, той, від якого дитя не знає чого очікувати у наступну мить.
Ти можеш заперечити мені, що, мовляв, Бог не такий. І ти матимеш рацію! Та хіба більшість із ваших релігій не пропонують своїм прихильникам саме такий викривлений і неприйнятний для більш-менш розумної людини образ Вищого Принципу буття!
Ти надто часто міг чути, що буцімто «Бог є Любов». Але ти майже ніде не знайдеш, що Він є Любов Безумовна, тобто Любов без будь-яких умов чи умовностей, без суджень та осуду. Він не торгує нею та не випрошує Собі нічого у тебе, аби не продешевити. Він є Джерело, а не торговець. Якщо ти хочеш пити, то джерело просто дасть тобі можливість втамувати спрагу. Торговець же спочатку зажадає отримати з тебе плату. І чим сильнішою буде твоя потреба, тим більшу плату він зможе запросити з тебе.
Любові у Бога стільки, що її з лишком вистачить і на праведників, і на грішників, і на невіруючих, і навіть на жорстоких тиранів. Бог-Любов не вирішує, хто її гідний, а хто ні, кому дати дещицю, а кого обдарувати золотими горами. Він каже лише: «Діти мої, беріть Моєї Любові стільки, скільки зможете самі взяти! А якщо захочете взяти ще більше, то звільніть від зайвого свої посудини, якими черпаєте цю Любов — ваші серця!»
— Але ж люди одержують Його любов по-різному — один щасливий і в нього все завжди виходить, інший же постійно вимушений щось доводити, заробляючи на їжу важкою працею. Хіба це справедливо, коли Бог дає одному більше, ніж іншому!?

— Бог дає усім однаково. Неоднаково люди можуть лише взяти — рівно стільки, скільки їм самим потрібно. Дати Любові більше, ніж людина готова прийняти, просто неможливо, бо добро, нав’язане силою, перетворюється на свою протилежність — зло. А тому Любов Бога — це і є справедливість у її найвищому прояві. Бог обходиться з людьми справедливо саме тому, що любить усіх без винятку.
— Отже, всі можуть стати багатими, щасливими та нічого не потребувати? І задля досягнення цього їм потрібно лише всього цього побажати? По-моєму, саме цьому і вчать людей численні школи успіху... Та мене в них щось постійно непокоїло.
— Так, цьому теж вчать. І багатьом це справді допомагає. Але допомагає саме тим, кому якраз і необхідно було лише змінити свою свідомість, аби досягти успіху в своїй діяльності. Для інших же (і таких переважна більшість) результат може бути не таким вже й відчутним, або навіть взагалі його може не бути. І справа полягає не у їхній безталанності чи то хибності Законів успіху. Дехто з них зміг лише почасти змінити свою свідомість, але так і не почав діяти. Інші ж побажали стати мільйонерами, але навіть прекрасно засвоївши всі премудрості ведення бізнесу, вони ними ніколи не стануть.
А все тому, що вони прийшли на Землю не задля цього. Їхні задачі на поточне земне втілення були зовсім іншими. Одному, цілком можливо, якраз необхідно пройти через злидні та хвороби, іншому — досягти гармонії у взаєминах з власним шлюбним партнером, комусь — вгамувати свої ревнощі, гарячкуватість чи жадібність, а ще комусь — випробувати на собі радощі материнства... Тобто їхні справжні завдання могли істотно відрізнятися від того, що вони побажали, коли перебували вже на Землі. Якщо ти виявив бажання випробувати на собі стан зубожіння, то духи, що супроводжуватимуть тебе у земному житті, робитимуть все для того, щоб ти отримав саме такі умови життя. Ось тому тобі може хронічно «не щастити», хоча, певна річ, про жодну невдачу тут навіть не йдеться. Ти можеш або ж взагалі нічого не заробити, або ж заробити, та знову все втратити...
— Але у такому разі будь-які спроби хоча б що-небудь поліпшити у своєму житті зовсім ні до чого не призведуть! То навіщо тоді воно взагалі потрібне?
— Будь-який стан людини на Землі, у тому числі й зубожіння, не є самоціллю. Хоча, звичайно, якщо ти напередодні втілення вирішиш у будь-якому випадку та незважаючи ні на що залишатися злиденним і голодним, то тобі нададуть і таку можливість. Але, як правило, певний стан на Землі необхідний не просто для того, аби щось на собі перевірити чи щось відчути. Насамперед, він необхідний для того, щоб ти щось усвідомив. А тому всі твої «лиха» і «нещастя» триватимуть у твоєму житті доти, доки ти не досягнеш бажаного результату — усвідомлення. Лише після цього ти зможеш мати всі багатства світу. Хоча, цілком можливо, ти сам зрозумієш, що не в цьому полягає справжнє щастя, та навіть з власної волі відмовишся від статків, які вже матимеш на той час!
Ти не обов’язково маєш бути багатим, але ти не повинен відчувати гостру потребу у будь-чому. Окрім того — між багатством і щастям аж ніяк не можна ставити знак рівності.
— Щось я не зовсім розумію — якщо я, наприклад, буду убогим, то як тоді я зможу не відчувати у чомусь потребу?
— Убогість — це коли ти нічого не маєш. А ось потреба — це коли тобі щось необхідно. Можна нічого не мати, хоча й нічого при цьому не потребувати, а успішно обходитися тим найменшим, що маєш. Так іноді поводяться святі чи пустельники. А можна мати чималі статки та навіть бути дуже багатим, але все-таки відчувати гостру потребу ще у чомусь. Наприклад, палко бажати придбати найбільшу та найдорожчу яхту. Або бути при цьому невиліковно хворим і прикутим до ліжка, відчуваючи неймовірні муки... Або прожити все життя у розкоші, але так і не відчути у собі чисте та взаємне кохання...

— У чому ж тоді полягає щастя?
— Щастя не може бути метою життя людини. Як і любов. Мета — це щось віддалене, не зараз, а колись потім, у майбутньому... Можливо дуже нескоро... Можливо, навіть ніколи!
Пригадай, як вам обіцяли світле майбутнє — комунізм, заради якого необхідно було перетерпіти свавілля і труднощі, обмеження й убогість — і всю недолугість комуністичної системи...
Іноді скороминуще й суворе життя людини та чи інша релігія може запросто оголосити Божим випробуванням, перед яким необхідно упокоритися та пройти його з честю, отримавши потім — вже після смерті — всі блага та вічну радість. То невже заради неї не варто трішечки потерпіти, зціпивши зуби, кілька нещасних десятиліть?!
Ні, якщо ти пов’язуватимеш своє щастя виключно з досягненням якої-небудь мети, то ти, напевно, майже все своє життя залишатимешся нещасним. Позаяк, перебуваючи на шляху до неї, ти не відчуватимеш бажаного задоволення. Але, навіть досягши її, ти знову поставиш перед собою нову мету, прирікаючи себе й на нове нещастя. А все тому, що щастя — це не відсутність труднощів, не кінцевий пункт призначення, де на тебе очікує нескінченне блаженство.
Коли щастя — не мета, а процес, все змінюється. Процес — це те, що відбувається зараз, рух. Тоді щастя — це усвідомлення й відчуття радості, натхнення, бажання творити й дарувати іншому радість.
Для художника процес написання картини — щастя. Завершена картина — нагорода.
Альпініст відчуває радість і перебуває у захваті, коли сходить на скорену ним вершину. Але хіба він не зазнавав певних труднощів під час підйому на неї? Хіба тепер йому більше ні до чого прагнути? Хіба всі можливі вершини ним вже скорено? Справжнє щастя — не спалах, не ейфорія, не мить захвату. Підкорення вершини — лише кульмінація. Але якщо в самому процесі підготовки до сходження й у кожному кроці такого сходження альпініст не усвідомлюватиме та не відчуватиме хоча б дещицю щастя, то вся його важка праця перетвориться на одне суцільне страждання. Щастя лише тоді може бути істинним, коли воно — не сама мета і навіть не її досягнення, а шлях до неї.
Коли сприймаєш дійсність як вороже середовище, про жодне відчуття щастя не може бути й мови. Але воно з’явиться, тільки-но ти почнеш її сприймати як середовище великих можливостей, які просто необхідно реалізувати.
Щастя полягає не в тому, щоб виростити дітей і позбавитися від них, як від тягаря, зітхнувши з полегшенням, а в самому процесі виховання, радості за їх щоденні успіхи та співчутті з приводу невдач. Коли немає цього відчуття наповненості та задоволення, життя перетворюється на тортури.
Дехто може вважати, що щастя — це коли він отримує від життя все, що йому потрібно. Але отримати бажане він може далеко не завжди. Бо це залежить не лише від нього самого. Отримання залежить також від того, хто дає. Він може лише приймати те, що йому дають. Але коли йому припиняють давати, він знову стає нещасним. Так виникає залежність від того, хто дає.
А залежність часто породжує ненависть до того, хто дає, коли ти усвідомлюєш, що все твоє щастя фактично залежить від нього та його ставлення до тебе. Лише тоді, коли ти зрозумієш, що справжнє щастя — це давати іншій людині з любов’ю та приймати від неї з вдячністю те, чим вона тебе обдаровує, ти станеш справді незалежним та вільним.
Не відкладай своє щастя на потім, а радій життю зараз, у цю хвилину. Воно має стати твоїм буттям.
Проте ти не просто можеш чи маєш право бути щасливим. Ти ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ бути щасливим! Врешті-решт, своїми наріканнями та невдоволенням, ти буквально звинувачуєш Небеса в несправедливості та упередженості щодо тебе!
Та ні у Бога, ні у сил Небесних, ані у Законів як таких, за якими розвивається все суще, не може бути ні любимчиків, ні знедолених особистостей чи навіть цілих народів.
Люди самі намагаються ділити Любов Всевишнього та Його справедливість, доводячи один одному, хто з них більш гідний цієї любові, неначе її комусь може не вистачити. І в запалі цієї боротьби за благодать люди фактично знищують один одного, сіючи навколо лише страх і ненависть.
Оскільки Бог є Любов, то й плоди Його — теж Любов і лише Любов, бо «дерево пізнається з плоду»[8]. Релігія, що проповідує необхідність страху та ненависті у будь-якому, навіть найпристойнішому вигляді, не може бути плодом Любові! Той, хто пізнав Істинного Бога, не лякатиме інших, бо прекрасно бачить красу, доцільність та гармонію світу, створеного Творцем!

Іноді тобі можуть навіть заявляти, що страх Божий, про необхідність якого говорить релігія, це нібито й не зовсім страх, а лише побоювання скривдити Бога своїм гріхом, або це пристрасть – палке та невгамовне бажання впустити Його в свою душу, щоб Він осяяв її Своїм світлом. Але все це лише хитрощі та лукавство. Страх, хай він буде побоюванням чи пристрастю – це не Любов. Де є Любов, там немає місця для страху. Так само й навпаки — де владарює страх, там не місце для Любові.
Любов — це те, що однаково сприймається як християнином, так і буддистом, як іудеєм, так і мусульманином. Через свою любов — до дитини, матері, батька, коханої, Батьківщини — людина осягає Любов Вищу. Дехто (християни) її можуть називати Богом, інші (буддисти) лише мовчать про це, вважаючи, що її неможливо виразити словами. Та їхнє мовчання — це не відторгнення Бога-любові. Їхнє мовчання — це відповідь. Бо почути Бога можна лише у тиші та любові, а щоб побачити Його — досить лише розплющити очі.
Якщо ти не здатен бачити прояв Бога в тому, що навколо тебе, то ти ніде Його не знайдеш. І всі розмірковування про Нього лише віддалятимуть тебе від Нього, оскільки Бога не можливо осягнути умом. Його можна осягнути лише серцем.
Бог, як Отець, не може ревнувати одну людину до іншої, оскільки всі без винятку є його дітьми. Незалежно від статі, віросповідання, особистих чеснот і наявності чи відсутності недоліків. А тих, хто заблукав і загубився, Він любить ще сильніше, оскільки вони, як ніхто інший, потребують Його любові й турботи.
Майже кожна ваша релігія вважає лише себе виразником волі Бога. З точки зору людської недосконалої логіки це цілком зрозуміло — раз через тебе діє Бог, то це означає, що ти є носієм благочестя й добра. Та оскільки інші, що не підтримують твою точку зору, не такі, як ти, то вони вважаються носіями протилежних якостей.
Хочеш я розкрию тобі найбільшу таємницю людства?
Ангел усміхнувся і, зробивши паузу, значуще поглянув на мене.
— Певна річ! — поспіхом підтвердив я.
— Бог промовляє через кожного з нас! — вимовив він повільно й фактично кожне слово окремо. — Навіть негарні слова, нашкрябані кимось на паркані, по своїй суті є вираженням Його ідеї.
Тепер Ангел вже буквально заливався від сміху, явно потішаючись над моїм розгубленим і від цього, ймовірно, надто безглуздим виглядом. Аби розвіяти моє збентеження він пояснив:
— Просто той, хто цим письмом «прикрасив» місце, відкрите загалу, ось так своєрідно інтерпретував сприйняте Боже Слово, пропустивши його через свою свідомість і свій розум, що воно втратило первісну глибину та мудрість, забарвившись лише дурістю та неуцтвом цієї людини. Це схоже на те, якби ти взяв брудну посудину з огидним запахом і спробував би напитися з нього чистісінької джерельної води!
Все, буквально все, що каже кожний з нас, несе на собі відбиток нас самих. Усі думки, все, що ми бачимо або чуємо, ми пропускаємо через своє мислення та ум. Що ж ми матимемо на виході? Саме те, до чого внутрішньо доросла людина.
— То виходить, що істинної релігії взагалі не може існувати. Адже всі вони вигадані людьми. Недосконалими людьми!
— Ти зовсім забуваєш ще одну можливість — вони всі можуть бути істинними!
— Як таке може бути, якщо вони часто суперечать одна одній?!
— Скажи-но, а яку мову можна вважати істиннішою, щоб розповісти про свої почуття коханій? Українську чи російську? Китайську чи німецьку? А може французьку чи суахілі? Ні. Тільки мову Любові! Будь-яка людська мова — лише оболонка для справжніх почуттів і переживань.
Так само й релігії — кожна з них може виявитися для людини тим поводирем, що допоможе їй прийти до Творця. Але шлях до Нього лежить виключно через нелицемірну любов до ближнього, через співчуття та пробачення.
Навіть більше того — як би ти не блукав, куди б тебе не заводили релігії чи різні переконання, ти не зможеш пройти повз Бога. А все тому, що всі шляхи ведуть до Нього. Просто одні з них пряміші, а інші — звивистіші. Однак не всі прямі шляхи швидші! Іноді ти можеш навіть віддалятися від Нього, отримуючи таким чином неоціненний досвід, що допоможе тобі прийти до Бога набагато швидше, ніж той, хто йшов прямим шляхом, але рухався занадто повільно, чи взагалі тупцював на місці.
Саме тому я й сказав, що всі релігії можна вважати «істинними». Але не тому, що вони безгрішні чи абсолютні в передачі божественного одкровення людині, а тому, що всі вони можуть привести людину до Бога-Істини.

Проте я маю звернути твою увагу на одну досить-таки підступну особливість релігії, як визначеної системи поглядів взагалі.
Усі релігії без винятку формувалися в певний час і в певному місці, у цілковитій відповідності з менталітетом, культурою та образом мислення людей, що мешкали на тій чи іншій території. Можна навіть сказати, що релігія теж є частиною культури, як сфера діяльності людини, пов’язана з її самовираженням.
А от культура — це те, що, по суті, об’єднує людей, що проживають в якійсь місцевості, та перетворює їх на народ. Разом з мовою спілкування, а також релігійними та іншими особливостями вона дозволяє відрізнити «свою» людину від «чужака», створюючи таким чином кожному комфортні та безпечні умови життя.
Тому релігійні переконання одного народу не лише можуть, але й обов’язково відрізнятимуться від переконань іншого. Можна навіть сказати, що народ — це велика сім’я, де кожен без зусиль зрозуміє іншого та буде впевненим, що його не скривдять. Для захисту від ворожих сусідів люди навколо своїх міст зводили стіни, які в прадавні часи часто були й межами держав зі своїм ополченням-армією, органами управління, правосуддя тощо. Потім межі держав розширювалися й могли містити у собі інші укріплені міста й території. Коли між різними народами відбувалися збройні конфлікти, то, як правило, міста супротивника захоплювалися, а їх населення або винищувалося, або асимілювалося із загарбником, переймаючи його мову, культуру та релігію.
Так відбувався процес становлення й укрупнення ранніх держав. Але під час такого укрупнення рано чи пізно наставав момент, коли у межах єдиної держави опинялося стільки різних громад і груп людей, що їх просто неможливо було залучити до єдиних культурних і духовних цінностей. Тому почали виникати багатонаціональні утворення, де різноманітність багатовікових культурних традицій вважалася позитивною якістю, що збагачує та доповнює одна одну.
Проте, якщо культурні особливості вважаються, як правило, чимось цілком закономірним і природним, то релігійні особливості мають певну специфіку.
Кожну релігію можна вважати не тільки частиною культури народу, але й сферою взаємин з Творцем. Але оскільки більшість людей переконана, що існує лише один Бог — Творець усього сущого, то багато хто робить абсолютно неправильний висновок, що має бути й одна-єдина «правильна» або «істинна» релігія. Аргументи ж для таких висловлювань найчастіше цілком логічні та начебто нехитрі — біля витоків «істинної» релігії був той, хто міг особисто спілкуватися з Богом, а тому все його вчення дане безпосередньо і Самим Богом. Саме на цій підставі вважалося, що будь-які інші релігії аж ніяк не могли бути отримані від Нього, оскільки вони відрізняються від «істинної». При цьому, звичайно, «істинною» вважають винятково свою релігію!
Але попри все це або забувають, або навіть не підозрюють про те, що Боже одкровення — це не зведення правил чи норм поведінки, не перелік законів чи обрядів, обов’язкових для виконання. Це всього лише стан духу, натхнення, сходження благодаті, яке кожен може трактувати по-своєму, в залежності від свого рівня культури та духовності взагалі.
У різні часи на Землю приходили Вчителі — ті, хто приносив людям це одкровення, щоб нагадати їм хто вони такі та яким шляхом вони мають йти. Але жоден з таких Учителів не говорив, та навіть і не міг говорити «від себе». Вони лише викладали дуже прості, проте надзвичайно місткі думки та глибокі істини, отримані ними під час богоспілкування, що відбувалося на рівні Духа[9].
Світові Вчителі не могли приносити вчення, що докорінним чином відрізняються від того, чому вчив, наприклад, Учитель Ісус. Вони могли лише використовувати різні образи та терміни, що відповідають культурі та звичаям того чи іншого народу. У цьому й тільки в цьому полягає суть відмінностей між їхніми вченнями. Але всі вони колись говорили про любов, милосердя, співчуття, пробачення та взаємодопомогу.
Згодом їхні послідовники ці слова перетворювали на більш громіздкі та конкретні форми, що призводило до їх неминучого спрощення та спотворення. Все це обростало складними обрядами та культами, які поступово витісняли первісне, хоча й не таке феєричне Одкровення. Щоб його зрозуміти, потрібні гармонія духу та відкрите серце, а не запаморочлива суміш зовнішнього шику та пишноти релігійних обрядів.
Вже через кілька віків від первісного Вчення в релігіях мало що залишалося. Вони все більше й більше починали суперечити одна одній навіть, здавалося б, у найелементарніших речах. Проте їх послідовники продовжували сумлінно дотримуватися традиційних переконань, часто навіть не підозрюючи, що під тим, що вони вважали істиною, ховається цілий комплекс забобонів, помилок, лукавства, а той відвертої брехні. Ще б пак! Адже вони були переконані, що саме цьому й учив той, хто начебто заснував їхню релігію.
В ранній період формування народів і утворення перших держав культура, релігія та органи влади були фактично єдиним цілим. Коли почали виникати великі держави, культурні досягнення різних народів зазвичай поєднувалися, позитивно впливаючи одне на одного, а ось релігії до такого симбіозу виявилися не готовими. Справді, як же може об’єднатися «істинна» релігія з купою «неістинних», а тому нібито ненависних Богові?! Так з’явилася величезна небезпека диктату однієї релігії, що тримає в руках реальні важелі впливу на широкі маси людей.
Ті, хто передбачав таку загрозливу тенденцію розвитку подій у питаннях віри, заздалегідь пішли на відділення релігії, яку уособлювала церква, від держави, як механізму управління країною, озброєного потужним апаратом судочинства, примусу та покарання. Там, де виникає явний або неявний симбіоз між державою та церквою (у найширшому значенні цього слова), завжди існує небезпека застосування сили для насадження тієї чи іншої релігії. Найбільший ризик для цього там, де одна з релігій претендує на роль панівної.
Часто релігійні діячі замість того, щоб нести людині знання про себе та світ, вчення Бога про любов та прощення, вести до розуміння процесів, що відбуваються в житті, йшли (і сьогодні йдуть) на пряме та активне злиття з державою чи політичними силами, що лобіюють їхні цілком мирські інтереси. Дехто з них почав оспівувати правителів, спотворюючи самі засади духовності та зрощуючи релігійний фанатизм у найогидніших формах його прояву. Вони не лише не вели людину до Бога, але й всіляко перешкоджали цьому, стаючи між Творцем і Його земним образом — людиною.
Проте релігія (чи церква) може виконувати свою творчу функцію лише тоді, коли вона перебуває в опозиції до держави. Тільки в такому випадку церква може вважатися її совістю та служити духовною противагою чиновницькому свавіллю. Інакше церква деградує та вироджується, а держава занурюється в безодню свавілля та безмежної влади правлячої політичної верхівки.
— То в чому ж таки полягає підступна особливість релігії?
— У тому, що вона може об’єднувати людей лише до певного часу, і лише в межах єдиної держави. У останні десятиліття інтеграційні темпи на планеті істотно прискорилися. Кордони між країнами стають все умовнішими, а використання сучасних технологій в спілкуванні людей стирає їх зовсім. Відбувається активна міграція людей і об’єднання інформаційних просторів, а транспорт здатен буквально в лічені години перенести з одного на будь-який інший край Землі. А ось релігії традиційно залишаються майже незмінними.
— А хіба це погано, коли у світі є щось традиційне та незмінне? — здивувався я.
— Незмінним може бути лише те, що мертве. Життя ж — це постійний рух. Та й Сам Бог чи Вселенський Дух незмінні лише у своїй постійній та нескінченній мінливості. Ти сам теж змінюєшся — зараз ти вже дещо інший, ніж мить тому, а ще через мить ти змінишся ще більше. Поглянь на полум’я багаття. Хіба воно припиняє бути полум’ям тому, що змінюється? Ні, воно саме завдяки цьому й існує!
Проте незмінне у світі є. Це суть і засади самого буття, принципи організації існування Всесвіту — Бог, як Джерело усього сущого, Любов — як енергія, що наповнює все і все рухає, і саме Життя — як прояв творчого Начала. Вони незмінні в тому, що вони є, але вони завжди мінливі в тому, якими вони є. Вони є не просто буттям — вони є буттям, що розвивається.
Як же у такому випадку можуть не змінюватися самі релігії? Так, суть їх має залишатися незмінною, але ж форма змінюватися не лише може, але й обов’язково мусить!
Релігія має бути живою! Але, як видно, цю мінливість вона сприймає як власну загибель. Проте, хто вбачає в релігії лише форму вираження божественного, а не самого Бога, той змін не боїться. Релігія разом зі своїми обрядами та догматами лише тоді зможе бути живою, коли буде здатна вести людину до Бога, а не займатиме Його місце у свідомості особистості, по суті, перешкоджаючи її прагненню до Бога-любові. Перша — завжди житиме, доки живе людина, інша — вже мертва, навіть якщо сама про це не підозрює.
Простіше кажучи, в сучасних умовах релігія, як така, може бути роз’єднувальним чинником між людьми та цілими народами, тобто вона може стати підґрунтям для культурного чи навіть збройного протистояння. І найголовніше та найцинічніше те, що вся така діяльність може подаватися як захист віри та традицій предків, що є благородним лише на словах. Але в цьому випадку на слухачів магічно впливає те, що воно віщується з амвонів, мінаретів чи інших високих «трибун» і нібито від імені Бога. Не кожна людина після цього наважиться сумніватися в істинності таких вчень, бо все всотується у свідомість особистості, оминаючи її розум.
— Отже, від релігій більше шкоди, аніж користі?

— Ну чому ж? Релігії самі по собі найчастіше є нейтральними. Адже це просто комплекси певних вірувань та обрядів. Якщо бажаєш, то релігію можна порівняти з інструментом. Та хіба, наприклад, молоток поганий чи хороший сам по собі? Хіба не можна застосовувати його як для лихих справ, так і для добрих? Можна. Все залежатиме винятково від того, хто та з якою метою цей інструмент використовуватиме. Саме тому будь-яка релігія може мати своїх як найбільших святих, так і наймерзенніших тиранів.