— Тоді продовжимо? — у відповідь я лише кивнув головою на знак згоди. — Отже, до початку Творіння Бог-Творець стосовно майбутнього світу є Непроявленою Єдиною Присутністю. Це теж, сподіваюся, має бути цілком зрозумілим — проявитися у тому, чого ще не існує, просто неможливо.
Про Непроявлену Присутність у загальних рисах, часто надто туманно та розпливчасто згадується в деяких ваших найдавніших вченнях. Вона така ж досконала, як досконалим є Нуль, який не має ні довжини, ні ширини, ні ваги, ні об’єму — взагалі нічого. Але варто лише Їй проявитися, як Вона одразу перетворюється на Нескінченність, оскільки відтепер Вона є всім сущим. Цю мить народження усього з єдиної позамежної точки наука називає Великим Вибухом[1]. По суті це й був вибух! Але вибух не руйнівний, а творчий (як, наприклад, демографічний) — неймовірно швидке розширення усього з нічого людський розум може уявити лише у вигляді вибуху. Нуль перетворюється на Одиницю — Єдине Неподільне.

Так Непроявлена Присутність стає проявленою. Єдине проявлене постає у своїх трьох первісних аспектах — Дух (Розум-Вічність, Бхагаван[2]), Душа — середовище розвитку Духа (Свобода-Спокій, Параматма або Душа Світу) і Його тіло — енергія Життя (Любов-Світло, Брахман).
Від цих головних аспектів утворюються всі інші. Наприклад, якщо їх скласти між собою попарно, то можемо отримати ще трійку:
● Свобода + Любов -> Сила-дія
● Любов + Розум -> Мудрість-мета
● Розум + Свобода -> Служіння-буття
Проте, всі наші такі уявлення надто і надто умовні, адже Бог — явище трансцендентне та непередаване за допомогою простих міркувань та образів. А тому, по правді, кожен для себе самостійно обирає той Його образ, який найкраще відповідає його власним переконанням і знанням.
Саме з цієї причини кожна релігія або світоглядна система зображує Його по-своєму. Дехто з них каже про одного Бога (як іслам чи юдаїзм). Інші — про триєдиного, у Якому різні Його іпостасі-аспекти постають у незбагненній єдності (християнство). Треті ж усі Його аспекти змальовують у вигляді різних богів або духів, породжених одним найвищим Богом (більшість течій індуїзму, релігії древніх Греції, Риму та Русі).
Та навіть щодо імені Єдиного проявленого Бога люди ніколи не виявляли одностайності: Платон називав Його Деміургом[3], платоніки — Логосом[4], християни — Господом або Богом-Отцем, мусульмани — Аллахом. У різних течіях індуїзму він іменується — Праджапаті[5], Брахман[6], Вішну[7], в Кабалі — Елохім[8], що означає не що інше, як «боги».
Однак у кожному випадку Бог — це єдина універсальна творча Сила Всесвіту, що проявляється у Своєму творінні, кожний з аспектів Якої у різні часи та у різних народів уособлювався в образах богів-співтворців, Архангелів або девів[9].
Так, у тибетському буддизмі первісним Буддою[10] є Аді-Будда[11], завдяки медитації якого з його космічного тіла — універсального духа — різні аспекти проявляються в образі п’яти Дхіані-Будд, яких теж можна вважати, по суті, богами-співтворцями.
Більшість індуїстів розглядає Абсолют — Брахман — як безособовий аспект особистісного Бога, якому вони вклоняються у формі Вішну, Крішни, Шиви або Шакті.
За уявленнями синтоїзму[12] світ спочатку перебував у стані первинного Хаосу, який містив у собі всі елементи у змішаному, безформному стані. У певний момент Хаос розділився, внаслідок чого утворилися два світи — Вищий і нижчий. Саме тоді виникли і перші боги.
Маю зауважити, що Хаос, про який тут йдеться, це не те, що ви зазвичай маєте на увазі. Це не розгардіяш або сум’яття, не нагромадження чогось різнорідного чи безлад. Це не руйнування порядку, а те, що існувало до миті виникнення будь-якого порядку — споконвічна первісна субстанція.
Бачиш, наскільки людські уявлення про Бога відрізнялися одне від одного?! Ти можеш уявляти окремі аспекти-якості єдиного проявленого Бога у вигляді богів-співтворців. Але вважати їх окремими особистостями — розвинутими монадами — безглуздо, оскільки їх не було створено, як більшість монад — «чистими аркушами». Ці боги є самісінькою верхівкою піраміди Життя нашого світу. І саме завдяки їм міріади монад у Всесвіті можуть рости та розвиватися. Вони, ці боги, немов турботливі батьки створюють сонми інших духів, що допомагають втілювати божественний первісний задум світу, формуючи середовище існування для монад, а потім дбайливо та старанно супроводжують їх протягом усього життя.
Таким чином, існує немовби два види духів: перший — створені монади, що долають свій шлях від «нульової матриці» до Бога, і другий — ієрархія еманованих[13] духів, яких можна вважати провідниками волі і якостей Творця. За допомогою останніх Він і підтримує Своє творіння. Обидва різновиди духів, певна річ, мають єдину природу, але їхнє призначення різне з самісінького початку. Монади нагадують зерна Духа, які шляхом численних втілень у всьому розмаїтті матеріальних форм мають набути різнобічного досвіду, необхідного Творцеві задля самопізнання. А ось еманованих з Божественної суті духів можна порівняти з землеробами, які дбайливо та сумлінно вирощують із цих зернят повноцінні рослини. На відміну від монад, ці вищі духи не лише мають чітке уявлення про свою природу, вони насамперед і є проявленим Єдиним Духом, як єдині з полум’ям багаття окремі його язики.
— Виходить, що емановані вищі духи не втілюються у фізичних тілах?
— Саме так. Якщо таки виникає гостра потреба зійти у світ щільних форм, вони можуть з’являтися або ж у власних духовних тілах, або ж створювати собі тимчасову подобу земного тіла з матерії нижчого плану буття.
Монада, набувши досвіду, усвідомивши свою єдиносутність з Богом та трансформувавши свої недоліки в чесноти, також стає вищим духом. Таким чином, ангелами та архангелами можуть бути як створені монади, так і емановані та персоніфіковані аспекти Єдиного Бога.
— Наша наука стверджує, що на початку Всесвіт був практично точкою, у якій і містилася вся його речовина. Однак вчені й досі не мають прийнятної теорії, за допомогою якої можна було б описати стан Всесвіту на цьому етапі[14] його розвитку..
— Вчені змушені винаходити теорії, які могли б узгодити їхні уявлення про Всесвіт, як про певне замкнене на себе явище, оскільки для ірраціонального та трансцендентного[15] Творця в їхній іманентній[16] моделі світобудови місця не залишилося.
Тому, позаяк Всесвіт є таким величезним і масивним і увесь час розширюється, то, певним чином, у початковий момент вся його речовина мала міститися в якомусь надмалому об’ємі. Та хіба увесь об’єм величезного дерева містився у насінині, якою воно колись було? Це суперечило б не лише здоровому глузду, але й бодай найменшій доцільності. Насінина — це образ майбутнього творіння з програмою його розвитку. Вона взаємодіє з навколишнім середовищем, отримуючи від нього все необхідне для свого розвитку. Так само й зі Всесвітом: Бог-Творець формує Свій задум, а потім наповнює його власною енергією.
Дух і Душа Єдиної проявленої присутності, поєднані енергією Життя, як Батько та Мати, об’єднані Любов’ю, започатковують світ матеріальний, що є образом вищого світу — божественного.
У теології цей процес називається «відокремленням» творіння від свого Творця.

2. ВІДОКРЕМЛЕННЯ ТВОРІННЯ ВІД ТВОРЦЯ

— Я неодноразово намагався читати Біблію з самого початку, де описується процес творіння Богом Землі. Та я або зовсім вже нічого не розумію у тому, що там написано, або ж у цьому описі містяться помилки та омани. Так, наприклад, спочатку Господь створює небо та землю[17], але дещо згодом Він знову утворив сушу, назвавши її «землею»[18]…
— У найпершому вірші Біблії використовується не прислівник «спочатку», а прийменник з іменником — «на початку». Таким чином, у ньому йдеться не про перші часи створення Богом Землі, а про певний непроявлений «початок» («начало», «першоджерело»), де й містився задум майбутнього творіння — його ідея, прообраз. Саме тому «Земля ж була безвид­на і порожня» (Бут. 1:2).
Далі сказано, що була «темрява була над безоднею, і Дух Божий носився над водою» (там же). Всесвіту ще й досі немає, так само як немає того, що його згодом наповнюватиме — ні матерії, ні енергії. Взагалі нічого. Будь-яка форма має свої контури — вона обмежена ними. Але те, що не має своєї форми, також не має і меж — це безодня. Та й «вода» тут — це не рідина, яка всім відома, основа біологічного життя. Це ще навіть не першоелемент-стихія (інакше — агрегатний стан речовини), а всього-на-всього ідея — неоформлена, плинна та рухлива, за допомогою якої надалі ще буде утворено матерію. «Дух Божий» — це Розум, формотворна думка.
«І сказав Бог: нехай буде світло. І стало світло» (Бут. 1:3). Певна річ, «сказав» тут — це не проголошення будь-яких слів чи то звуків. Це первісний імпульс творення, поштовх, запуск механізму творіння та втілення мислеформи. Та й «світло» — це не просто електромагнітне випромінювання у видимому для людського ока діапазоні частот. «Світло» — це енергія взагалі, поширювана від свого джерела. Вчені кажуть про Великий Вибух, як про надшвидке розширення речовини колосальної температури та неймовірної щільності. І вони вже не такі й далекі від істини. За винятком хіба що уявлення про замкненість Всесвіту на себе. Тобто припущення, що вся його речовина містилася буквально в одній точці, а не була привнесена Творцем ззовні у вигляді потоку енергії. Момент появи Всесвіту для уявного стороннього спостерігача приблизно й мав би вигляд спалаху світла.
«І побачив Бог світло, що воно добре, і відокремив Бог світло від темряви. І назвав Бог світло днем, темряву ніччю» (Бут. 1: 4-5). У розумінні людини день — це період часу, коли Сонце перебуває над обрієм планети та освітлює своїми променями землю, а ніч — коли світило заходить за обрій і його промені вже не дістають частини поверхні Землі, яка відвернена від нього. По суті, ніч — це тінь, яку відкидає у простір планета у променях Сонця. Але у вірші йдеться про часи, коли ще не було не тільки Сонця та Землі, але навіть галактик з їхніми зірками, як таких. Тому біблійний «день» — це щось інше. А саме — первинна матерія у вигляді електромагнітних випромінювань та інших фізичних полів, що наповнюють Всесвіт. Вони пронизують своїми променями — «освітлюють» — величезні простори. Тоді «ніч» — це матеріальна субстанція у вигляді речовини (елементарні частинки та хмари газу[19], які мають лише масу, але не мають ні певного об’єму, ні будь-якої визначеної форми). Речовина на відміну від електромагнітного поля має масу спокою. Вона здатна поглинати або відбивати різноманітні випромінювання (не лише світло), створюючи таким чином «тінь». Тому, у даному вірші Писання мова йде про поділ первинної енергії («світла») на різноманітні випромінювання та поля («день»), а також речовину («ніч»).
«І був вечір, і був ранок: день перший» (Бут. 1:5). Ти можеш запитати, звідкіля раптом з’явилися «вечір» і «ранок», якщо Земля досі не обертається ні навколо Сонця, ні навіть навколо власної осі, оскільки її все ще не створено? Та йдеться тут знову-таки не про звичні для вас явища. «Вечір» і «ранок» — це певні часові позначки, що задають напрямок руху часу. У євреїв, погляди яких і лягли в основу Біблії, є прадавня традиція відліку початку доби з вечора — щойно сідає Сонце. Тому образне людське мислення упорядників Писання і прив’язало первісний стан непроявленого Всесвіту — відсутність світла, темряву — до поняття «вечір», а початок творіння — відповідно до ранку, світанку, початку дня. «День перший» — це інтервал часу, що свідчить про закладені ритми та циклічність процесів у природі. Так що, у цьому вірші йдеться лише про виникнення часу, як обов’язкового атрибута простору та матерії.
«І сказав Бог: нехай буде твердь посеред води, і нехай відділяє вона воду від води» (Бут. 1:6). Тут слово «вода» має вже дещо інакше значення, аніж у Бут. 1:2. І означає воно аморфну матерію, отриману згущенням газоподібної речовини. Ця матерія вже має властивості рідини. Творець відокремлює від неї певну частину, з якої надалі буде сформовано планету. Приблизно так само гончар бере дещицю глини з великої маси задля того, аби виліпити необхідний виріб. Об «твердь» у цьому вірші дослідниками було зламано чимало списів. Твердю навіть називали власне небесне склепіння, яке нібито розкинулося над Землею немов прозорий кришталевий купол, на якому Господь прикріпив Місяць та зірки. Цим словом було перекладено давньоєврейське «ракі̀а», утворене від дієслова «рака̀?» — розтягувати, розпростирати. Тобто «ракі̀а» — це щось протяжне у просторі. У грецькому перекладі на цьому місці можна бачити слово «стереома» (від грец. stereos — тілесний, твердий, об’ємний, просторовий). Отже, «твердь» — це зовсім не обов’язково щось тверде, а лише те, що відокремлює певний об’єм від цілого та встановлює його межі.
«І створив Бог твердь, і відокремив воду, що під твердю, від води, що над твердю. І стало так. І назвав Бог твердь не­бом. І був вечір, і був ранок: день другий» (Бут. 1:7-8).
Бог відокремив речовину, з якої Він сформував планету, від речовини, з якої було сформовано все інше у Всесвіті — тіла небесні, «небо».
«І сказав Бог: нехай збереться вода, що під небом, в одне місце, і нехай з’явиться суша. І стало так. І назвав Бог сушу землею, а зібрання вод назвав морями» (Бут. 1:9-10).
Те, що перебувало «під небом», — це первинна планета Земля, яка мала вигляд кулі без ознак біологічного життя. Поступово на ній почали утворюватися моря та океани. У цьому вірші слово «вода» втретє змінює своє значення і відтепер означає знайому для всіх рідину — поєднання водню та кисню.
— Але звідки на безжиттєвій планеті з’явилася вода?
— Є три головні джерела води на планеті. По-перше, вода заноситься на планету з Космосу. Деякі комети містять у собі до 50% води, а середня комета може нести до мільярда тонн льоду. Навіть сьогодні таким чином на Землю з мікрокометами щорічно потрапляють тисячі тонн води. Значні її обсяги (мільйони і навіть сотні мільйонів тонн!) вже виявлено людиною на Місяці та Марсі, на астероїдах та інших планетах Сонячної системи і навіть на їхніх супутниках. Так що вода у Космосі — не таке вже й рідкісне явище. По-друге, вода утворюється в надрах самої планети, де водень поєднується з киснем. Мантія Землі містить набагато більше води, ніж усі її океани разом! По-третє, певна кількість води утворюється у верхніх шарах атмосфери, де потоки заряджених частинок із Космосу, неабияку частку з яких становлять протони — ядра водню — реагують з киснем. За час існування Землі навіть цієї води накопичилося вже кілька мільярдів тонн. Окрім того, звичайнісінькі метеорити містять у собі до 0.5% води. Небагато? Але ж загальні обсяги води на Землі (у вільному та зв’язаному станах) цілком порівнянні з цією кількістю[20]! Вода у Всесвіті — це зовсім не виняток із правил, а поширене правило.
Отже, Земля набула вигляду, схожого на сучасний, — великі ділянки суші, що омиваються з усіх боків морями та океанами.
«І сказав Бог: нехай вирощує земля зелень, траву, що сіє насіння за родом і за подобою своєю, і дерево плідне, що приносить за родом своїм плід, у якому насіння­ його на землі» (Бут. 1:11).
Ти можеш запитати: «Як це так? Сонця ще немає, а рослинність вже з’явилася!»
Ті, хто писав перші розділи книги Буття, навіть не здогадувалися про мікроскопічні форми життя. Але ж біологічне життя надзвичайно різноманітне за своєю природою. Воно завжди виникає там, де для нього створюються умови, і воно цілковито відповідає цим умовам. І хоча таке життя може існувати у вкрай обмеженому діапазоні температур та інших умов середовища, першими з’являються не рослини, а найпростіші організми. Для них цей діапазон прийнятних умов істотно ширший, аніж для інших — складніших організмів. Чим простішими є організми, тим раніше вони з’являються на планеті. Найпростіші з них цілком пристосовані до життя майже у неймовірних умовах, в яких будь-який інший організм негайно загинув би. Ці «прапращури» майбутньої цивілізації перетворюють первинну атмосферу планети, що містила вуглекислоту, аміак, вуглеводні, водяну пару та інші гази в атмосферу, придатну для життя вищих організмів.
«І сказав Бог: нехай будуть світи­ла на тверді небесній для освітлення­ землі і для відокремлення дня від ночі, і для знамень, і часу, і днів, і років; і нехай будуть вони світильниками на тверді небесній, щоб освіт­лювати землю. І стало так. І створив Бог два світила великі: світило більше – для управління днем, і світило менше – для управління ніччю, і зорі» (Бут. 1:14-16).
Зорі формуються з гігантських хмар первісного газу — водню. Він має найпростішу структуру з усіх можливих хімічних елементів у Всесвіті. У процесі еволюції зірок з водню шляхом термоядерних реакцій синтезу виникають все важчі елементи — аж до заліза. Після цього зірка вибухає й викидає у простір майже всю накопичену речовину[21]. Окрім того, у мить самого вибуху утворюються ще важчі та рідкісніші елементи. Зірка постає у ролі «фабрики» хімічних елементів, з яких надалі будуватиметься основа для всіх планет і власне планети. У тому числі й такі, що будуть придатними для виникнення біологічного життя. Таким чином, уявлення вчених про те, що вся Сонячна система нібито утворилася з однієї величезної хмари газу та космічного пилу, помилкові. Деякі планети справді виникли таким чином, інші ж є прибульцями ззовні, захопленими полем тяжіння Сонця, треті було сформовано з уламків різного походження.
Матеріал, з якого створено Землю, планети земної групи[22] та астероїди, набагато старший, ніж той, з якого складається Сонце.
— Сонце молодше за Землю!? — я мимоволі вигукнув від здивування.
— Певна річ, молодше. Воно на 3/4 складається з водню і приблизно на 1/4 — з гелію. Усі важчі елементи загалом становлять менш як 1% від його маси. Планети-гіганти сформувалися з тієї ж воднево-пилової хмари, що й саме Сонце, а тому також складаються переважно з водню та гелію[23]. Звичайно, спочатку їх було набагато більше, але потім їхня більшість з’єдналася з Сонцем, а деякі було викинуто за межі системи, де вони й розсіялися. З тих, що залишилися, утворилися нинішні газові гіганти.
Одночасно з ними формувалися і планети земної групи, проте механізм їхнього утворення був дещо іншим. Матеріалом для їхнього утворення була величезна хмара твердих уламків, залишками якої дотепер вважається розсіяний диск, розташований на відстані, у кілька разів більшій від радіуса орбіти Плутона. Переважну більшість таких твердих об’єктів було захоплено Сонцем (близько тисячі мас Землі), планетами-гігантами (кілька десятків мас Землі, що увійшли до складу їхніх ядер), або ж викинуто за межі Сонячної системи. Так що молоде Сонце лише впорядкувало тверду речовину, що започаткувало процес формування планет земної групи та їхніх супутників. Окрім того — навколо всіх планет-гігантів існують власні розсіяні диски — залишки матеріалу від будівництва супутників і самих планет.
Вплив Сонця призвів до того, що деякі планети (і навіть окремі супутники) отримали власне магнітне поле.
Наявність планет навколо зірок — правило. Життя у Всесвіті — Закон. На фізичному рівні буття воно завжди з’являється там, де це стає можливим.
Задля того, аби планета стала придатною для біологічного життя, має виконуватися цілий перелік обов’язкових умов: багатий і різноманітний хімічний склад; наявність достатньої сили тяжіння для утримання атмосфери планети; магнітне поле, що захищає від смертоносного космічного випромінювання; розташування у так званій «населеній зоні»[24], що дозволяє воді перебувати у рідкому стані, та деяких інших. Зерна та спори найпростіших форм життя, як правило, вже є на планетах цього типу.
При потраплянні планети у межі населеної зони придатної зірки, ці форми життя активізуються, що дає початок процесу еволюції.
— Отже, виходить, що Дарвін таки мав рацію, стверджуючи, нібито все на Землі виникло еволюційним шляхом від найпростіших!? — мені здавалося, що ця теорія так і не витримала випробування часом, але останні слова Ангела знову повернули мене до неї. Я був спантеличений.
— І так, і ні. Життя на Землі справді почалося з найпримітивніших форм життя. Але ці прості форми не перетворювалися шляхом природного добору у складніші. У риб не виростали кінцівки лише тому, що ті будь-що прагнули вийти на сушу, а в ящірок не з’являлися крила внаслідок їхньої невгамовної жаги літати. Це була КЕРОВАНА еволюція. Це була еволюція не живих організмів, а ідеї. Для того, аби виникла нова форма життя, необхідно внести відповідні зміни в ДНК[25] вже наявного виду. І це втручання має бути винятково розумним, цілеспрямованим і усвідомленим. Будь-які інші втручання — випадкові або некваліфіковані — призводять лише до виродження та загибелі мутантів. Або ж така помилка згодом  виправляється, позаяк увесь механізм ДНК спрямовано на стійкість організму до серйозних випадкових мутацій.
— Хто ж скеровує еволюцію життя на Землі?

3. СПІВТВОРЦІ

— Можеш вважати їх богами і посланцями Єдиного Бога. Це можуть бути ті, кого ви називаєте ангелами або вищими духами. Та завше вони є лише виконавцями Вищого Розумного Принципу Всесвіту. Саме вони здатні так змінити ДНК вже наявного біологічного виду, аби з’явився інший вид. Певна річ, новий вид не може істотно відрізнятися від попереднього, оскільки середовище проживання змінюється надто повільно. Такий процес управління життям можна порівняти з агрономом, який вміло використовує сівозміну задля досягнення максимального результату у майбутньому. Кінцева мета такого керованого процесу — створення умов життя на планеті для вищих тварин і людини. Так що еволюція — це керований і дуже тривалий процес, під час якого одні форми життя готують умови для існування інших форм життя.
— Виходить, що якась там малосимпатична рогата жаба, кумедна носата мавпа або злоблива бацила можуть бути такою собі «дипломною роботою» якого-небудь вищого духа, що діє за задумом Творця? — вирішив пожартувати я.
— Можна й так сказати, — цілком серйозно відповів Ангел. — Але у випадку глобальних катаклізмів шанс виживання тих, кого ти щойно назвав «злобливими» бацилами, суттєво вищий, аніж у інших живих організмів.
— Що ти маєш на увазі під «глобальними катаклізмами»?
— Життя людини та існування небесних тіл — це складний комплекс умов і залежних одна від одної подій, які, на перший погляд, для пересічного розуму взагалі можуть мати вигляд непов’язаних між собою явищ. Наприклад, листопад і цілком очевидне для метелика-одноденки вмирання дерева восени може здатися безглуздям. Ти ж, як людина розумна, виразно усвідомлюєш, що це лише закономірний етап у єдиному ланцюжку його життя. Просто одна форма змінює іншу, а те, що вмирає, дає життя тому, що народжується.
Зірка теж колись виникає, а отже, коли-небудь неминуче повинна припинити своє існування. За весь термін її, здавалося б, довгого життя вона лише порівняно невеликий відрізок часу поводить себе як цілком спокійна та передбачувана система, здатна підтримувати біологічне життя на своїй планеті. Зірка не лише дарує їй світло й тепло, але й утримує всі планети на своїх орбітах, а населену планету — на орбіті близькій до кругової. Таким чином вона впорядковує навколо себе рух всіх космічних об’єктів. Центральна зірка слугує для них таким собі регулювальником руху, задля того аби уникнути їхніх випадкових зіткнень між собою (у галактиці роль такого регулювальника відіграє надмасивне космічне тіло, що перебуває в самісінькому її центрі — так звана «чорна діра»[26]). Коли вона стає нестабільною, вищим формам життя на населеній планеті аж ніяк не вижити. Це під силу лише найпростішим.
Навіть якщо внаслідок зіткнення з іншим космічним тілом планету буде зруйновано, частина з них може вижити на уламках, що розлетілися врізнобіч. А згодом, через багато тисяч і навіть мільйонів років, впасти на інші планети, частина з яких перебуватиме в населеній зоні іншої стабільної зірки. Вони будуть першими будівельними елементами нового життя на планеті, що стане їхньою новою домівкою. Цей процес знову буде запущено духами-співтворцями — від простого до складного, аби врешті-решт духам, здатним перейти до усвідомленого стану свого буття, таки трапилася нагода реалізувати свій потенціал стати Богом.
Так що, друже мій, життя може лише здаватися випадковістю або некерованим процесом. Тільки от керування це відбувається поступово, повільно, з найменшими витратами сил та засобів і у повній відповідності з Законами та силами, що діють у Всесвіті.
Тому, попри те, що люди, які змальовували створення світу, не розуміли повною мірою стародавні переважно алегоричні історії про зародження життя на Землі, загальна картина всього цього у Писанні є цілком правильною. Звичайно, якщо правильно розуміти її окремі деталі.
— Але хіба не було б набагато швидше для Вищого Розуму або богів-співтворців створити всі хімічні елементи одразу й у потрібних кількостях? Або, наприклад, нашу Землю — з чистої енергії, винятково силою думки, уникаючи такого довгого та нелегкого шляху?
— Творіння — явище надзвичайно складне, тривале і багатоступеневе, під час якого духи різних рівнів і здібностей мають можливість проявити себе творцями.
Уяви собі будівництво храму дивовижної краси. Архітектор розробляє детальний план майбутнього творіння, після чого до роботи стає безліч інших людей. Дехто з них чудово знається на властивостях ґрунтів та вибирає найкраще місце для майбутнього храму, а також бере участь у закладенні фундаменту. Коли все це готове, до справи стають мулярі, що зводять стіни та перекриття. Потім — теслі, склярі, художники, різьбярі по каменю та дереву, ковалі, золотарі та чимало інших. Кожен з них володіє довершено лише своїм ремеслом, але всі вони працюють разом, об’єднані натхненною творчою ідеєю. Під час цього вони мають можливість не тільки розвинути та вдосконалити власну майстерність, але й опанувати нові методи та види діяльності. А тепло серця кожного з них, вкладене у спільну справу, стає частиною, елементом єдиного цілого, що отримує власну історію та власне буття. Всі вони є вже не просто ремісниками, що заробляють собі на шматок хліба, а творцями. Працюючи, вони розвивають свої навички. Створюючи щось, вони розвивають власний дух!
А тепер поміркуй-но, що сталося б з ними, аби хтось взяв та й подарував їм одразу повністю готовий храм. Навіщо тоді всі вони? До чого їм тепер прагнути та у чому себе проявляти, якщо все необхідне вони можуть отримати без жодних зусиль?
Бог, Творець, Вищий Розум створює лише підґрунтя для свого творіння та дає йому можливість розвиватися за єдиними Вселенськими законами, а також кожному проявити свою власну Божу іскру, що слугуватиме для нього орієнтиром всього його життя.

4. ІНШІ СВІТИ

— Ти казав, що зерна найпростіших форм життя вже перебувають на планетах Земного типу. Але ж, з огляду на неозорі простори Всесвіту, можна припустити, що існують планети не тільки зовні схожі на нашу Землю, але й такі з них, які вже досить тривалий час перебувають у зоні населеності своєї стабільної зірки… Скажи, ми не самотні у Всесвіті? — з надією та хвилюванням у голосі я озвучив те, що хвилювало мене здавна.
— А ти сам як гадаєш?
— Я гадаю, що вважати себе єдиною цивілізацією у Всесвіті лише тому, що ми не маємо незаперечних доказів наявності інших населених світів так само нерозумно, як нерозумним є питання блохи з відомого анекдоту: «Чи є життя на інших собаках?» Чи не надто самовпевнено гадати, що все суще було створено Всевишнім виключно заради людей, далеких від якої б там не було досконалості?
— Ти сам і відповів на своє запитання. Звичайно, є й інший світи, й інші цивілізації. Деякі з них схожі на Землю настільки, що ти навіть і не зрозумів би, що опинився на іншій планеті. Інші ж відрізняються від неї, і деякі значно. Але скрізь діють єдині закони, використовувані різними цивілізаціями у залежності від свого рівня розвитку.
Є цивілізації, які давно опанували методи пересування у Всесвіті, поки що недоступні для вас. Ці методи також цілком ґрунтуються на чинних Законах, одні з яких вам уже знайомі, на деякі з них необхідно лише поглянути під незвичним кутом зору, та більшість з них ви ще тільки маєте для себе відкрити. Серед людей є такі, яких ви вважаєте «хорошими» або «поганими». Так само існують і мешканці інших світів, яких ви теж можете поділити на «хороших», тобто тих, хто дарує вам мир і благо, і «поганих» — хто несе руйнування та ставиться до вас вороже. Перших ви цілком обґрунтовано можете навіть називати чи вважати «богами». Вони діють, користуючись вищими розумними міркуваннями та поважають ваше право на свободу, справедливо вважаючи його беззаперечним правом будь-якої живої істоти. Вони лише спостерігають за вами, якомога менше втручаючись у процеси на Землі, та й то лише у виняткових випадках.
Інших же, так само як і всіляких агресивних безтілесних сутностей, люди можуть називати «темними» силами, демонами, бісами.
— А де вони мешкають? Чи далеко від нас?
— «Далеко» і «близько» — занадто індивідуальні категорії. 1000 кілометрів пішки — це далеко й довго. Та на літаку той самий шлях можна подолати всього за годину. Певна річ, що подорожі через неозорі простори Космосу за допомогою ваших сучасних засобів пересування є нереальними. Проте, відкривши нові закони та фізичні принципи, ви зможете створити апарати, за допомогою яких матимете можливість вільно пересуватися на величезні відстані практично миттєво. Цілком зрозуміло, що такі апарати необхідні виключно для ваших подорожей у власному фізичному тілі, а це вимагає чималих енергетичних витрат.
Щоправда, задля цього вам доведеться багато переосмислити, адже ваші пізнання є правильними та справедливими всього лише на кілька відсотків. Все інше — помилкові міркування та хибно пояснені факти. А, маючи таке хитке підґрунтя для роздумів і помилкові висновки, досить складно розраховувати на правильне рішення. Чи не так?
— Так, звичайно, — згодився я. — Але ж людина за свою історію чимало пізнала і багато чому навчилася!

5. СТАН СУЧАСНОЇ НАУКИ

— Ваші уявлення про світло[27] та речовину, про простір і час, про природу електричних зарядів та гравітації, або навіть про природу власне людини та життя, як такого, містять у собі безліч прорахунків, неточностей та помилок. Аби все це привести до реальної та послідовної картини буття необхідно виконати найглибший перегляд головних підвалин, на які спирається ваша наука. Значна частина сучасних поглядів і наукових теорій певним чином зручні для більшості з вас. Вони досить непогано працюють у певних межах, проте не дозволяють за ці ж межі і вийти.
Раніше вважали, що Земля розташована у центрі світобудови, а Сонце та зірки обертаються навколо неї. У межах науки тих часів цього було вже більш аніж достатньо, а видимий рух космічних об’єктів цілком відповідав чинній теорії. Вона працювала! А раз вона працювала, то навіщо було щось там змінювати? Щоправда, іноді трапляються й такі, хто мислив інакше. Але тоді поставало питання — або переписати наново всі наукові трактати і вченим визнати себе такими, що помилялися, або ж нову теорію піддати профанації, висміюванню, аби про неї невдовзі забули. Останнє було набагато простіше виконати, та й наукові авторитети як і раніше могли вважати себе найбільшими умами людства. Таким чином на певний час можна стримати прогрес наукової думки, та ось зупинити його остаточно вже неможливо.
Головні засади новітньої науки не такі вже й недосяжні для вас, та вони вимагають іншого мислення — такого, що часто виходить за межі сьогоднішнього так званого здорового глузду.
Наприклад, якщо уявити тривимірний простір у вигляді проекції двовимірного, то він, скоріш, нагадуватиме аркуш паперу зовсім не плаский, і навіть не з плавними вигинами, а зім’ятий у паперову кульку, безліч точок якого щільно притискаються одна до одної. Тому, аби потрапити з однієї точки простору в іншу, необхідно не рухатися у товщі паперу, повторюючи всі його вигини, а лише вийти за межі свого простору, аби одразу потрапити в інше місце. Іноді такі переходи можуть здійснюватися спонтанно під впливом зовнішніх сил. У такому випадку два різних прилеглих елементи простору немовби проникають один в одного. Внаслідок неоднаковості їхньої густини для стороннього спостерігача це явище постане у вигляді білястого або ж зеленуватого[28] туману. Приблизно так само туманно виглядає водна товща на межі, де прозора прісна вода змішується із прозорої солоною.
— Але якщо наш простір «зім’ято» у кульку на зразок аркуша паперу, то чому тоді ми це не помічаємо? — запитав я.
— А хіба ти помічаєш, що сигнал, який прийшов до тебе оптично-волоконним кабелем, долав цю відстань вигнутим у всіх напрямках носієм? Всі промені, що прямують до тебе звідусіль, йдуть «вигнутим» простором, чітко повторюючи всі його «нерівності».
Якщо такий двовимірний простір з безліччю пов’язаних між собою точок уявити вже у вигляді тривимірного (для вас це буде вже чотиривимірний!), то він буде схожий не на рівномірний, однорідний або ізотропний[29] у будь-яких напрямках і у всіх його точках, а на пухку губку, волокна якої, невидимі у звичайних умовах, відповідатимуть спільним елементам різних точок простору. У такій губці вільний від волокон простір відповідатиме вашому звичному простору, а власне волокна — дуже складній єдиній системі, якою можливо практично миттєво пересуватися з однієї його точки в іншу, як би далеко вони не перебували для вас одна від одної. Таким чином, всі волокна «губки» фактично можуть вважатися однією-єдиною точкою, ніби «розмазаною» по всьому об’єму всесвіту. Тільки от містяться вони не у вашому просторі, а в іншому вимірі. Тобто вони для вас у звичайному стані начебто й не існують.
Окрім того — простір не тільки сильно викривлений і має надскладну структуру! Він ще, до того ж, збільшується в об’ємі. Ти можеш уявити собі повітряну кульку, у якій натомість гуми використовується наша пухка губка. Ось тільки надувається ця кулька не через спеціальну трубочку, а через усі свої точки водночас!
— Тобто, по суті, це щось викривлене чотиривимірне та замкнене на себе ж?! — я майже зойкнув — чи то від несподіванки, чи то просто від обурення такою явно нереальною для себе пропозицією. Таке насправді аж ніяк не могло вкластися в мою тривимірну (чи яка вона там зараз у мене) голову.
— Я знав, що тобі це обов’язково сподобається! — почув я сміх свого супутника. — У такому просторі ти, маючи дуже сильний телескоп, міг би направити його у будь-яку точку простору і побачити власну спину! Цей простір має властивості пружного середовища, що складається з надзвичайно тонкої матерії, маса якої у кілька разів перевищує все, що в ньому міститься. Якщо уявити цю матерію-простір у вигляді гумової натягнутої площини, і на неї покласти Земну кулю, то ця площина прогнеться під нею лише на незначну частку відсотка.

6. ЕФІР

— Що ж це за матерія така — неймовірно тонка, пружна і настільки масивна, та яка заповнює весь простір і яку ми не в змозі виявити?
— Колись її називали «ефіром»[30]. На початку ХХ століття офіційна наука від нього відмовилася нібито через непотрібність. Проте частина вчених, попри глузування своїх колег, завжди вірила в існування такої світлоносної субстанції. Зараз теорія ефіру знову починає набувати популярності, однак всі наукові дослідження з цього приводу є ще занадто сирими та непродуманими. Поміркуй сам: будь-яка елементарна частинка — це аж ніяк не тверда кулька речовини взагалі, а енергія, що міститься у надмалому об’ємі. Енергія та маса між собою однозначно пов’язані[31] і збільшення внутрішньої енергії системи призводить до збільшення її маси спокою. Так що, наприклад, електрон або будь-яка інша елементарна частинка — це чиста енергія коливань. Але коливань чого? Якщо ми говоримо про хвилі в морі, то тут коливаються частки води, якщо ж про звукові коливання — будь-яке пружне середовище…
Що, власне кажучи, може коливатися в електроні? Ти не замислювався над тим, що будь-яка елементарна частинка може бути лише наслідком коливань ще тоншого та невловимого середовища? У такому разі фотон[32] можна вважати поперечною[33] хвилею, що поширюється у цьому середовищі з граничною для неї швидкістю, яка залежить від пружності та щільності середовища. А, наприклад, електрон нагадуватиме в ній стоячу хвилю[34]. Гравітаційної ж хвилі можна уподібнити поздовжній хвилі[35], на кшталт звукової — їхня швидкість буде вищою на кілька порядків, аніж швидкість світла.
Жодна хвиля не може існувати без свого носія-субстанції, у якому вона власне й поширюється. І це середовище має бути безумовно пружним[36]. Коли ефір, як поняття, було виключено з ужитку офіційною фізикою, вченим довелося вигадати певне «поле, що підтримує себе», та здатне поширюватися в абсолютній порожнечі — вакуумі. Потім вони вигадали так званий «фізичний вакуум», який начебто і не є абсолютною порожнечею[37]. Але коли астрофізики зробили розрахунки стосовно поточного стану Всесвіту та поведінки галактик зокрема, то виявилося, що задля підтвердження спостережуваних ними ефектів маса Всесвіту має бути десь у п’ятеро більшою. Тоді її лукаво назвали «прихованою масою», або «темною матерією», хоча для неї ще з давніх-давен існує назва.
— Ефір? — запитав я.
— Саме так. Ефір — це і є те, що, по суті, складає основу або тіло-простір Всесвіту.
— Але якщо ефір Всесвіту має таку величезну масу і є таким всюдисущим, то чому тоді ми його не помічаємо? Чому рухаємося крізь нього без будь-якого опору з його боку?
— Ти просто зовсім неправильно розумієш суть ефіру. Елементарні частинки, з яких складається вся речовина, зовсім не рухаються крізь нього — вони рухаються в ньому і лише завдяки йому. Хвиля не переносить речовину[38] — вона переносить виключно енергію. Тобто частинка не протискується крізь «речовину ефіру», якщо використовувати звичні для тебе образи, а створюється коливаннями цієї «речовини» — вона є її носієм. Саме тому ефір не може чинити опору речовині, яка й складається із частинок-хвиль. Приблизно так само не чинить опору звуковій хвилі ідеальне тверде середовище. Це середовище і кожна його часточка залишаються непорушними. Енергія ж коливань передається в ньому від одного атома до іншого.
Лише правильно зрозумівши всі найважливіші фізичні принципи вашого світу, ви зможете вирватися за межі свого простору. З огляду ж на безліч населених світів у Всесвіті, надто нерозумно було б вважати, що жодна з цивілізацій досі так і не досягла такого рівня. Життя скрізь розвивається за єдиними Законами.
За всіх часів і будь-де будь-який щонайменший винахід людина намагалася застосувати не тільки й навіть не стільки з мирною та творчою метою, скільки задля руйнації та поневолення. Саме тому представники інших світів, що вже опанували неймовірні, у порівнянні з вашими технології, можуть бути як «хорошими» так і «поганими». Проте, вам, як мешканцям Землі, хвилюватися за свої долі особливо не варто. Я вже згадував, що еволюція життя — річ керована. А це значить, що творчі сили завжди переважають сили руйнування.
— По правді, з мого власного досвіду, багато хто з нас у цьому серйозно сумнівається, — зауважив я сумно. — Щоправда, в наших казках майже завжди добро перемагає зло, але практика показує, що казки й реальність — занадто різні речі. Настільки різні, що найнеправдивіші та найнедостовірінші історії ми часто називаємо не інакше, як казками.
— Ви помиляєтеся. Життя — явище настільки ж тривале, наскільки величезним є термін існування самому Всесвіту. Помізкуй-но сам — якби руйнівні явища хоча б на дещицю переважали над творчими, то за такий довгий термін існування Життя вони б, врешті-решт, цілковито перемогли б, і Всесвіт був би зараз мертвою пустелею.

7. КІНЕЦЬ СВІТУ

— Так, це досить переконливо і цілком очевидно. Та багато зі світових вчень віщують про загибель світу, про загибель усього сущого, про Страшний Суд і Армагедон. Якщо відомості про початок світу, які дійшли до нас з глибин тисячоліть так чи інакше правильні, то, виходить, що справедливим може бути і твердження про кінець світу!
— Певна річ. І, зауважу — не в меншій мірі, аніж твердження про Створення світу. Але і не в більшій! Ти вже міг переконатися, що відомості про Створення, які дійшли до вас через міфи та легенди, прямо таки переповнено алегоріями та образами. І саме від правильного їхнього розуміння напряму залежить і розуміння всього, що відбувається в цілому. Точнісінько так само містять помилки й уявлення про те, що очікує на людство наприкінці Часів.
Більшість християн засновують свої переконання на «Одкровенні» Івана Богослова, де йдеться про події, що супроводжуватимуться численними катаклізмами та знаменнями, і які відбуватимуться напередодні так званого Другого пришестя Христа. Але на те, який саме вигляд матиме таке пришестя, вони не мають спільної точки зору.
Так, дехто стверджує, що цій події передуватиме народження на Землі супротивника Христа — антихриста. Цей новий прихід Христа і буде означати, власне кажучи, кінець світу, оскільки спричинить так званий Страшний Суд. Його буде вчинено над людьми з метою відділення праведників від грішників, а також для визначення нагороди для перших та покарання для останніх. Врешті решт, у важкій боротьбі з силами зла Боже воїнство здобуде перемогу, та колишньої Землі вже не буде, а існуватимуть «нове небо та нова земля»[39]. У цьому оновленому творінні Бог власною персоною перебуватиме у середовищі людей у вічному Небесному Єрусалимі. Однак, який саме вигляд буде мати така «нова земля» і цей «Новий Єрусалим» нікому достеменно невідомо.
Інші християни стверджують, що події, змальовані в «Одкровенні», не можна вважати кінцем світу, оскільки знищенню підлягатиме лише переважна більшість людства, проте менша його частина — праведники — житимуть на оновленій Землі[40].
Треті ж вважають, що Землю буде знищено буквально…
Погляди мусульман дуже схожі на погляди більшості християн, оскільки витоки їхніх вірувань наближені до християнських. Наприклад, вони вірять, що наприкінці часів люди чутимуть звук труби, у яку, стоячи на Єрусалимській горі, трубитиме ангел. Цей звук згубить все живе на Землі. Відбудеться всесвітня катастрофа. За віруваннями мусульман кінець світу торкнеться не лише Землі, а навіть самих принципів світобудови. По закінченні певного часу ангел Ісрафіл знову протрубить, після чого всіх мертвих буде спеціально відроджено для страшного суду, на якому й буде вирішуватися доля всіх людей. Праведники підуть до раю, а грішники — у пекло.
Буддисти вірять, що кінець світу буде ознаменовано закінченням циклу Маха-Кальпи[41] — величезного проміжку часу, відлік якого починається від розгортання світу, а закінчується його згортанням. В цей час усі нижні світи, включно зі світом людей, буде зруйновано. Недоторканими залишаться лише світи найвищих з богів-творців — брахм. На початку наступної Маха-Кальпи за їхньою подобою знову буде утворено світ людей. Таким чином, буддисти ведуть мову лише про циклічність розвитку Всесвіту, а тому термін «кінець світу» у їхньому вченні має деякі особливості.
Прихильники юдаїзму стверджують не про кінець світу, а всього лише про певну його кульмінацію, що ознаменується прибуттям довгоочікуваного Месії та відновленням єдиного юдейського царства…
— Я чув, що календар майя закінчується наприкінці 2012 року. Що ж відбудеться після 23 грудня цього року?
— Не повіриш — 24-е грудня того ж самого року! — почув я сміх свого співрозмовника. — Ця дата є всього лиш завершенням одного циклу планетарних процесів і початком наступного. Візьми майже будь-який з календарів, якими ви користуєтеся — всі вони коли-небудь та й закінчуються. Та хіба ти вважатимеш, що далі нічого не буде? А хіба прихід календарної весни 1 березня істотно відрізнятиметься від останнього дня зими? Хіба за мить до настання весни скрізь ще лежать замети, але щойно годинник вказав на дванадцяту ночі, весь сніг миттєво тане, а земля вкривається травою та квітами?

8. СМЕРТІ НЕ ІСНУЄ

Так що погляди людей надто плутані та несхожі між собою. Спільне в них, мабуть, лише одне — те, що нібито кінцю світу будуть передувати катастрофи та потрясіння в усіх сферах людської діяльності. Але тут усі мають рацію. Адже все, що має свій початок, також має і свій кінець. Проте, переживати чи журитися з цього приводу немає жодного сенсу, оскільки Життя, як таке, і життя на Землі зокрема — явища нетотожні. Життя — це властивість і спосіб існування Всесвіту. Але Всесвіт — це лише надземна частина Космічного дерева Життя. Його коріння перебуває у світі Божественному, непроявленому. Навіть якщо відімре його проявлена частина, минуть часи і корінь знову утворить паросток — початок нового Всесвіту, з якого з’являться нові гілки — галактики і листочки — населені світи. Жодне живе творіння — дух, особистість, монада не може бути втрачена, оскільки кожна з них є не істотою світу фізичного, а мешканцем світу Духа. Коли восени з дерева облітає листя або падають загиблі гілки, ти ж не кажеш, що настала його смерть! Воно вже багаторазово повторилося у своїх копіях, а його частини, що відпрацювали своє, постачають матеріал для побудови нових. Так Життя продовжує саме себе. Це його суть, його сенс, його замкнене коло. Тому смерті не існує. Є тільки Життя — мінливе у своїх численних проявах, вічне та нескінченне. Кожний з вас буде проявлятися в ньому знову й знову в різних якостях та формах, поволі просуваючись від досконалості до Досконалості, постійно змінюючись, як постійно змінюється полум’я багаття. Звичайно, що якщо ти ототожнюєш з буттям лише власний нинішній вигляд і свою поточну форму свідомості, то ти неодмінно помреш, підеш у Вічність, розчинишся в небутті. Але й тут переживати та засмучуватися немає сенсу — ти й так вмираєш щодня, щомиті. Цієї миті ти вже дещо інший, аніж трішечки раніше. Та людина, якою ти був ще за мить, назавжди пішла у минуле — небуття. Ти — це той, хто живе зараз, а «зараз» — це не епоха, не життя і навіть не день. Зараз — це мить, межа між тим, що було, і тим, що буде. Якщо ти живеш лише минулим або сподіваєшся винятково на майбутнє, ти втрачаєш найважливіше та найголовніше, заради чого сюди прийшов — Життя. А Життя — це не застиглі форми, як ти собі їх уявляєш. Воно — це постійна мінливість і вічний рух. Здіймися ти над скупченнями галактик або заглибся в надра атома — ти скрізь і в усьому побачиш його. Смерті не існує, але коли ти боїшся цього уявного, ти отруюєш собі те, заради чого подолав такий довжелезний шлях — щастя миті «зараз». Зараз — це і є синонім слова «Життя».
Допоки ти ототожнюєш себе зі своєю формою, ти, безумовно, боятимешся смерті. Але позаяк смерть — це всього-на-всього зворотний бік життя, то ти також боятимешся і самого життя. А якщо ти боїшся життя, ти від нього так чи інакше втікатимеш — або ж у минуле, якого вже немає, або ж у майбутнє, що досі не настало. Таким чином, під впливом страху смерті, ти вмиратимеш щомиті, і залишатимешся мертвим доти, допоки знову самостійно не повернешся до життя — у мить «Зараз». А кожне «зараз» складається в нескінченну Вічність. Не позбавляйй себе дарунка Вічності!
— Добре… Ти розповів про появу Всесвіту та Землі. Але яким чином виникли найперші живі біологічні форми у Всесвіті?

9. ЯК УТВОРИЛИСЯ ПЕРШІ ЖИВІ ФОРМИ

— Завдяки знову-таки керованій еволюції — мінімальне, проте визначальне Розумне втручання у процеси, які розвиваються цілком природно та у повній відповідності зі Всесвітніми Законами, що виявляються на різних рівнях буття.
Ваші вчені дотепер не можуть однозначно вирішити, яку з форм життя можна вважати по суті найпростішою — бактерії чи віруси. Білок вірусів вони не відносять до живих білків, а бактерії, яких формально можна вважати досконалішими, ніж віруси, все ще не мають справжніх хромосом, що несуть переважну більшість спадкової інформації. У будь-якому разі ці форми вже містять у собі надзвичайно важливий для біологічного організму елемент — нуклеїнові кислоти, тобто високомолекулярні органічні сполуки.
Як би не намагалися прихильники самозародження життя довести, що воно могло бути утворено зовсім випадково або спонтанно, та жоден з їхніх експериментів не можна вважати хоча б якоюсь мірою переконливим. Найпростіші ж математичні розрахунки показують цілковиту неспроможність таких теорій. Адже тут надзвичайно важливим є не лише злиття та поєднання всієї маси певної кількості кожного з хімічних елементів чи навіть складніших утворень — нуклеотидів, а розташування цих останніх у суворо визначеному порядку. ДНК можна порівняти з комп’ютерною програмою, кожна ділянка якої відповідає за ту чи іншу якість або дію. Цю програму неможливо створити, якщо в довільному порядку набрати з клавіатури певну кількість окремих символів. Це буде не під силу, навіть якщо використовувати відомі програмні слова-оператори, але розташувати їх неправильно стосовно одне одного. Але навіть якщо всі символи розташувати так, як треба, програма не запрацює без свого середовища — іншої програми, яка «розуміє» її команди і керує базовими функціями пристрою, задля управління яким вона, власне кажучи, і створювалася.
Проте, кожну комп’ютерну програму створює програміст для того, аби користувач, надто далекий від принципів програмування, міг за її допомогою виконувати необхідні для себе завдання. Тому ми так чи інакше приходимо до необхідності обов’язкового існування такого «програміста» і в процесі створення навіть найпростішого з будь-яких можливих організмів. Для виконання таких функцій насамперед необхідно мати Розум — як здатність адекватно сприймати дійсність і здійснювати усвідомлений цілеспрямований вплив на елементи зовнішнього середовища для отримання бажаних результатів.
Навіть якщо вчені виконають неймовірну роботу і таки зможуть вручну відтворити точнісіньку копію якої-небудь ДНК, розташувавши у правильному порядку всі її елементи, вони будуть страшенно розчаровані — ця молекула виявиться непрацездатною. Ні до чого не призведуть і зусилля з відтворення організму, скажімо, тієї ж амеби[42]. Певна річ, зовні вона може бути дуже й дуже схожою. Можна навіть відтворити всі її внутрішні начебто й прості, але надтонкі механізми. Та вчених знову-таки охопить відчай — їхнє дітище буде мертвонародженим. Причина цього полягає в тому, що природне формування живого організму відбувається зовсім інакше, а його фізичне тіло є лише незначною «верхівкою айсберга». Все інше приховується на тоншому плані буття. Кожний біологічний організм створюється для конкретної живої сутності — монади. Вона сходить з вищих сфер буття в нижчі, отримуючи все більше щільні тіла. Її фізичне тіло є всього лише наслідком і відбитком ефірного тіла, яке й визначає всі особливості, структуру та функції цього найщільнішого з тіл монади. Між ними відбувається постійний обмін інформацією, приймально-передавальним пристроєм якої на фізичному плані буття можна вважати молекулу ДНК. Якщо такого обміну інформацією з тоншими структурами організму не відбувається, тіло вмирає.
— Але ж ти сам дещо раніше казав, що смерті не існує! А ось тепер ти стверджуєш, що тіло вмирає… Хіба можливе і те, і інше водночас?
— Я лише використовую звичні для тебе образи. Ти сприймаєш смерть, як кінець життя, а тіло дійсно розпадається, коли його покидає життя. Причина та джерело життя знаходяться поза тілом. Тіло — лише оболонка, інструмент зв’язку духа з фізичним світом. Життя не може припинитися взагалі, але воно може перестати проявлятися через ту чи іншу форму. Людина носить одяг, доки він її влаштовує. Якщо ж він перестає її влаштовувати, вона його викидає та одягає інший, а той — старий — одяг розпадається та припиняє своє існування. Але людина і надалі продовжує жити.
А тому, якщо такі ефірні структури не буде створено під час конструювання фізичного тіла, цей організм з самісінького початку просто не зможе бути живим.
Тепер ти сам бачиш, що між появою справді живого — навіть найпримітивнішого! — організму та його механічним відтворенням зусиллями людини існує величезна прірва. І подолати її в змозі лише Творець — Вищий Розум, здатний зібрати буквально окремі молекули і навіть атоми у першу найпростішу молекулу ДНК, і помістити її в такі умови, де вона зможе нормально функціонувати. Всі інші живі форми були лише модифікаціями та удосконаленням працездатної ДНК того найпершого одноклітинного організму. Та інакше й бути не могло. Адже чим складнішим є живий організм, тим жорсткіші вимоги до середовища його перебування. Ця залежність хоча й не зовсім лінійна, проте простежується досить чітко. Первісні умови для життя на найпершій планеті були надто складними — значні температури та атмосфера, надто далека за складом від сучасної атмосфери Землі. Ось у таких умовах і необхідно було починати діяти першому живому організмові. Його завдання полягало у тому, аби відтворити подібних до себе, а також засвоювати та перетворювати одні речовини в інші — ними надалі користуватимуться досконаліші організми. І так далі ланцюгом. Цей процес за земними мірками надто складний і тривалий. Через це зміна видів на планеті відбувається надзвичайно повільно.
Певна річ, коли розвинені форми життя вже існують у будь-якому місці Всесвіту, процес поширення самого Життя істотно спрощується, адже можна як-небудь сприяти цьому. Наприклад, дуже розвинені цивілізації можуть спробувати себе в ролі таких собі «богів», занісши на інші планети первісний живий матеріал, з якого у випадку виникнення там придатних умов, може розвинутися життя. Але вони самі життя не створюють і не є її джерелом. Вони навіть не є її провідником, оскільки Всесвітнє Життя діє не через них, а лише за їхньої допомоги.
Проте, їх, тим не менше, можна вважати «богами», адже це саме завдяки їхнім зусиллям планета стала населеною. Так що поняття «Бога» істотно розширюється — від Непроявленого Джерела буття до представників дуже розвинених цивілізацій. Щоправда, такий розподіл їх на певні «рівні» досить таки умовний, оскільки всі вони єдині за своєю суттю та діють заради спільної мети.
— Як же відбувається втілення монади у тому чи іншому тілі? І хто, врешті-решт, вирішує, ким їй бути та на якій планеті жити?

10. ВТІЛЕННЯ МОНАДИ

— Допоки Всесвіт дуже молодий, його монади вкрай прості. Для направлення їхнього життя необхідні ті, хто був не створений, але є частиною Єдиного Всесвітнього Духа — його найелементарнішими еманаціями. Однак, «елементарність» тут поняття відносне. Ці найпростіші еманації безпосередньо впливають на елементи матеріального світу, організовуючи, підтримуючи та орієнтуючи їхній розвиток. Аби з чистої Енергії виникли перші атоми та молекули, необхідні ті, хто здатен це зробити. Але в цілому їх некоректно було б називати «духами», оскільки вони самі не є особистостями, так само як і не мають власної свідомості та волі. Вони скоріш нагадують безособову організаційну силу — провідник Вищого Розуму. Їх часто називають не інакше як «духами стихії вогню», хоча правильніше було б називати елементалями цієї самої стихії[43].
Після елементалей вогню до роботи стають елементалі інших стихій — повітря, води та землі[44].
— Чесно кажучи, всі духи стихій мені уявлялися вигадкою, казкою! — я був дещо збентежений і спантеличений.
— Ти перебуваєш під владою розповсюджених помилок. Спочатку людина правильно уявляла їхню істинну суть — як безособові сили природи. Потім їх почали зображати у вигляді дивних і загадкових істот, усвідомлюючи, що ці форми — лише алегорія, образ. Так само можна намалювати «старий» рік, що йде у небуття, у вигляді сивоволосого дідуся, а «новий», що тільки-но розпочинається — у вигляді дитини. Та коли вигаданий образ цілковито витісняє первісний зміст, виникає омана, і як наслідок — профанація та заперечення древніх знань. Мовляв, та що там наші прапращури взагалі знали, якщо мололи такі дурниці!
Люди здебільшого уявляють життя на Землі як щось лінійне — поступова еволюція від найпростіших форм до самої людини, що вважає себе вінцем світобудови. Але це не так. Ваша планета вже була домівкою для не однієї цивілізації, що діяли не лише на фізичному плані буття. Так що ваша історія досить складна, і ви маєте ще багато чого дізнатися про це, якщо бажаєте краще пізнати самих себе.
Та повернімося до питання про втілення монад. Найпростіші з них можна уподібнити до зерен. Зерно самостійно не вирішує, ким йому бути, оскільки для того, аби це вирішувати, необхідно мати досить розвинену свідомість. Наприклад, насіннячко соняшника не може бажати стати яблунею чи трояндою. Воно навіть не уявляє, що взагалі можна кимось бути. Навіть собою — соняшником! Насіннячко діє виключно за програмою, закладеною в ньому. І воно може її або виконати, або ж не виконати. Третього варіанту розвитку подій просто не існує.
Істинна сутність монади — не форма, не майбутні її риси або зовнішній вигляд. Її сутність — це перелік певних якостей, що потребують самовираження та реалізації. Тому, по правді, одна й та сама монада після втілення може бути як яблунею, так і трояндою. Або жасмином. Або морською водорістю чи навіть пустельною колючкою. У будь-якому випадку програма її дій у поточному втіленні завжди чітко відповідає її власним глибинним прагненням. А допомагають їй у цьому духи-наставники, що й ведуть її по життю. Чим сильніше вона індивідуалізується та набуває все складнішої свідомості, тим вищого рівня духи супроводжують її у черговому земному втіленні. Ваші пращури це дуже чітко собі уявляли. Вони за кожною рослиною бачили відповідного духа, до якого необхідно було ставитися з належною повагою та пошаною.
Якщо для найпростіших монад форму втілення обирають духи-наставники, то складнішим (умовно кажучи — тим, які досягли рівня тварини) вже нерідко пропонується та або інша земна форма. А монада, прислухуючись до власних відчуттів і уподобань, обирає із запропонованих найбільш придатну для себе.
Все це можна пояснити дуже наочно. Наприклад, у себе вдома ти саджаєш у горщик зернятко лимона. Але його відвічне призначення — не бути лимоном, а набуття досвіду, спілкування на власному рівні з навколишнім середовищем і людиною. Ти не можеш за нього вирішувати, ким йому бути, бо воно не може бути нічим іншим, окрім як деревцем лимона. Але ти здатен створити йому такі умови життя, у яких воно зможе себе найповніше реалізувати — організувати полив і достатнє освітлення, знищувати його шкідників і вносити за необхідності додаткові поживні речовини тощо. Твоє дерево на підвіконні не має вибору — ти джерело його добробуту. Чим ти його поллєш, те воно й змушене буде прийняти. Якщо ж ти будеш недбалим у догляді за ним, або просто припиниш його поливати, деревце стане хворіти або навіть загине.
Тепер уяви-но собі, що поруч з тобою мешкає свійська тварина — наприклад, кіт. Він теж певним чином залежить від тебе, але він багато у чому вже має власну волю, бажання та смаки. Ти можеш запропонувати йому ту або іншу їжу, але прийняти її чи відмовитися від неї буде вирішувати він. Звичайно, якщо тварина дуже голодна, то вона може з’їсти навіть те, від чого ще нещодавно відмовлялася. Але навіть у цьому випадку вона вирішує для себе самостійно, що для неї є вагомішим — відчуття голоду або ж нелюбов до певного продукту.
Дух, який досяг рівня втілення у оболонці людини, вирішує сам, ким йому бути, в які часи жити, в якій родині та країні народитися та багато іншого.
— Зачекай-но! Як це «вирішує сам»? А якщо він у попередньому житті вчиняв погано, неправедно, несправедливо стосовно інших? А якщо він когось оббрехав, або навіть гірше — позбавив людину життя? Невже його за це не буде покарано? Невже він не отримає втілення у нижчій формі життя, як про це кажуть деякі вчення?..

11. РЕІНКАРНАЦІЯ

— Досить, — зупинив мене Ангел. — Ми згодом ще повернемося до таких питань, а поки що ти маєш засвоїти одну дуже важливу річ — еволюція духа не має зворотного напрямку, оскільки він був би не чим іншим, як деградацією. Досягши певного рівня, дух вже не може втілюватися в нижчих формах життя. Вчення, які стверджують протилежне, помилкові. Якщо дух, досяг рівня втілення у людській подобі, то він у наступних своїх життях не зможе вже бути ні твариною, ні рослиною, ні тим більше мінералом. Він буде або ж людиною — доки не трансформує свою нижчу природу у вищу, або ж стане єдиносущим Богові. Він може втілюватися сотні і навіть тисячі разів, проте зворотного руху для нього бути не може.
Багато хто з вас зовсім не розуміє суть реінкарнації, інші ж розуміють її надто вже викривлено. Як тільки ви її не називаєте — і метемпсихозом, і перевтіленнями, і переселенням душ… Але реінкарнація — це процес багаторазового втілення душі (вірніше індивідуальності-духа) з попередньою (іноді дуже тривалою) фазою підготовки фізичного тіла і певних умов (родина, країна, епоха тощо). Переселення ж душ — це примітивне уявлення про блукання душі від одного наявного тіла до іншого. Іноді можна почути, як хтось запитує: «Невже може трапитися так, що душа праведника потрапить у тіло алкоголіка, а душа вбивці — у тіло святого?» Або, наприклад: «Як душа може відповідати за всіх, у кого вона переселялася, якщо один був праведником, інший — нечестивим, третій — атеїстом, четвертий — божевільним тощо?» Той, хто ставить такі питання, забуває (або просто ігнорує) одну істотну та надзвичайно важливу деталь — особистість людини, як сукупність певних якостей, схильностей, здатностей та рис характеру, визначає не тіло, а позафізична сутність — індивідуальність-дух. Тіло є лише оболонкою, що позбавлена власних розуму та волі. Порядна та чесна людина не стає негідником, коли надягає на себе його одяг. Та й мерзотник не перетворюється у святого, облачившись у його ризи. Ніякого такого «блукання» душі не відбувається та й не може відбуватися. Стверджувати таке може або ж невіглас, або ж той, хто намагається дискредитувати в очах людей сам принцип реінкарнації, маючи на меті наслідки, надто далекі від чесних і праведних.
Напередодні чергового втілення кожний дух має певний потенціал, адже він вже пройшов поступовий і досить тривалий шлях втілень. Його поточний досвід є неймовірною сумішшю позитивних і негативних якостей, переконань та різноманітних вчинків. Власне кажучи, саме вони й визначають, ким він стане в черговому втіленні, які завдання будуть ставитися перед ним, і в яких умовах йому доведеться діяти. Одні цей сукупний досвід називає долею, інші — кармою[45].

12. КАРМА І ЗАКОН КАРМИ

— Я знаю, що багато хто сприймає карму немов якесь прокляття, що висить над людиною й заважає їй бути щасливою та безтурботною. Людина сходить на землю і навіть не підозрює, що її там очікує. Хто вірить в Бога, той вважає труднощі або карою Небес, або ж випробуваннями його чеснот. Той, хто не вірить у вищі сили, просто вважає все це поганою вдачею або ж кричущою несправедливістю. Одні релігії закликають скоритися цій гіркій долі, запевняючи, що «на все воля Божа», і що «ми не можемо знати волю Всевишнього». Інші ж кажуть про те, що ми нібито власноруч обираємо свій життєвий шлях. Однак, навіть у схожих на перший погляд світоглядних системах, можна знайти безліч невідповідностей і розбіжностей, а все це викладено так плутано й незрозуміло, що зовсім не висвітлює суть питання. Наприклад, як можна повірити, що душа обирає для себе настільки складне життя, що людина просто-таки «ламається», звалюючись на самісіньке дно існування? А немовля, що помирає незабаром після свого народження! Невже його душа сама обрала для себе таке швидкоплинне і часто болісне та неусвідомлене життя? Чи не простіше було б пояснити все це елементарною спадковістю, механізм якої для нас достеменно не зрозумілий? Хоча й у цьому випадку можна пояснити далеко не все. Наприклад, чому комусь постійно щастить і він успішний, а іншому — дістаються невдачі та нещасні випадки? І чому ми взагалі нічого не пам’ятаємо з того, що відбувалося з нами у попередніх життях…
— Карма — це не твоє жахливе прокляття. Це твій неоціненний досвід. Закон карми цілком зрозумілий, логічний і дуже прозорий. Звичайно, якщо правильно розуміти всі його елементи. Насамперед необхідно пам’ятати, що людина — це не просто земне «я», а земне «я», нерозривно пов’язане з її «Я» небесним. Простіше кажучи, дух (або істинне «Я») сходить на землю і втілюється у плоті, що дається йому батьками. Так він стає людиною.
Від батька з матір’ю він може успадкувати лише схильність до тої або іншої хвороби, форму носа, колір очей, групу крові… Але в жодному разі не риси характеру чи якості своєї особистості. Все це визначається виключно його нефізичною сутністю. Батьки та суспільство у процесі виховання мають можливість лише злегка виправити (чи погіршити!) деякі з них.
Свідомість людини обмежується рамками її розуму та виховання, а тому вона сприймає себе винятково як земне «я». Та її істинне «Я» нікуди не зникає, просто зв’язок з ним суттєво слабшає, а тому людина буквально «забуває», ким вона є насправді. Платон називав це проходженням крізь браму забуття, коли з пам’яті стирається інформація про свої попередні існування.
Часто можна зустріти твердження, що нібито «карма — це закон причин і наслідків», але це теж не зовсім так. Карма — це не що інше, як безпристрасна сума всіх вчинків індивідуальності. Саме вони є спонуканням для наступного втілення духа. Наголошую — не причиною, а спонуканням, оскільки прагнення особистості врівноважити свою карму призводить до необхідності пошуку шляхів, аби це стало можливим. Причиною ж втілення є це прагнення. А Закон — це лише співвідношення та взаємозв’язок між об’єктивними явищами.
Наприклад, візьмімо камінь. Він сам по собі не є ні дією, ні причиною, ні наслідком. Він лише складається з окремих крупинок, що зв’язані між собою та утворюють єдине ціле. Якщо ж цей камінь підняти над землею та відпустити, то він, підкоряючись закону всесвітнього тяжіння, впаде.
У нашому прикладі камінь — це карма. Дія — падіння. Причина дії — каменя позбавили опори, на якій він перебував у спокої. Наслідок — удар об землю. Чим важчий камінь, тим сильнішим буде удар і тим відчутнішим буде його результат. Закон всесвітнього тяжіння лише пов’язав певним чином всі ці явища воєдино. Камінь ні на мить не припиняв бути каменем, і закон ні на мить не переставав діяти протягом усього нашого досліду. Ти можеш скільки завгодно разів повторювати цей експеримент, піднімаючи камінь і відпускаючи його, і він незмінно буде падати на землю — причина завжди породжуватиме наслідок.
Завдання людини (духа в тілі) по суті полягає в об’єднанні зі своїм вищим «Я». Таке об’єднання можна назвати станом усвідомленості або ж просвітління. У такому стані для людини немов би відкриваються обидва світи одночасно — реальний та ілюзорний. Але те, що вона раніше вважала ілюзією, перетворюється на реальність, а те, що вважала реальністю, стає ілюзією, грою розуму. Однак навіть у звичайному — непросвітленому — стані відбувається постійний обмін між двома її сутностями. Все, що людина думає та робить, відбивається не лише у її земному «я», а й у вищому «Я» також. У ньому всі земні вчинки негайно відображаються, а ось зворотний процес — не такий вже й простий! Якщо десятикласник без жодних зусиль сприймає програму 1-го класу, то першокласникові програма 10-го буде просто незрозумілою. Не треба вважати вище «Я» чимось ідеальним, всезнаючим та досконалим. Це зовсім не так. Воно є результатом довгої низки втілень і досвіду, виносячи з кожного життя як позитивне — осмислення, уміння, мудрість, так і негативне — страхи, погані звички, муки совісті, малодушність тощо. Все це разом складатиме підґрунтя для формування майбутнього характеру людини, який цілком залежатиме від умов втілення. Тобто одні риси її істинної сутності можуть виявитися повною мірою, інші — лише почасти, а треті — перебуватимуть у прихованому стані. Але досвід вищого «Я» щоразу виявлятиметься в мисленні, поведінці та вчинках людини — у вигляді інтуїції, совісті, незрозумілих страхах, схильностях і талантах… На все це накладатиметься його земне виховання, нові звички, колективні установки тощо.
Лише з розширенням свідомості людини та її духовним ростом інформація з вищих сфер буття стає для неї все більш та більш доступною. Особистість все менше ототожнює себе з суто земною істотою, все більше відчуваючи себе істотою космічною. Якщо людина рухається в правильному напрямку, її істинне «Я» починає превалювати над її земним «я».
А тепер уяви-но собі, що в минулому житті ти вчинив з кимось підло, безчесно… Ти сходиш на Землю, аби виправити цю ситуацію, пережити її заново, спираючись на свій поточний досвід. Твоя поведінка зараз має ґрунтуватися не на муках совісті, не на жалості чи співчутті. Такі дії надто часто продиктовано соціальним середовищем, моральними нормами суспільства або ж колективними правилами. Та необхідно, щоб ти прийняв правильне рішення, виходячи лише зі своєї оновленої сутності, з глибини свого «Я» — того, що приховується за покровами земних минущих форм. Що було б, якби  ти, як людина совісті та честі, постав перед фактом свого колишнього ганебного вчинку? Хіба ти зміг би пройти це випробування? Цілком можливо, що ти просто хотів би втекти, піти геть, чкурнути якомога далі через муки совісті.
Тобі ж надається можливість виправити стан справ, як кажуть, «з чистого аркуша». Тобто ти стаєш учасником дуже схожої ситуації (та й люди в ній, вірніше духи, як правило, ті ж самі!). Але ти вже трохи інший — тепер ти навчений колишнім гірким досвідом, ти врахував свої минулі помилки. Та «врахував» — це не просто опрацювання всього цього твоїм земним розумом. Це глибоке відчуття та відбиток цього досвіду у твоєму істинному «Я», що повертається до тебе у вигляді інтуїції та совісті, які ви часто вважаєте голосом самого Бога. І так воно і є, бо ви і Він єдині по суті! Жодний твій вчинок не залишається непоміченим, він немов би зважується на терезах Долі — на одну її шальку покладено твої добрі помисли і справи, на другу — погані. Ти не в змозі з однієї чи іншої шальки хоча б що-небудь забрати або викинути. Ніхто не має права звільнити тебе від тягаря ганебного вчинку — ні ти сам, ні той, проти кого було спрямовано цей вчинок, ні ангели, ні Бог. Але ти сам можеш його компенсувати, врівноважити. Неврівноважені недобрі вчинки призводять до накопичення негативного досвіду і, як наслідок — до «погіршення» карми.
— А хіба Бог не може вибачити мені поганий вчинок? Адже Ісус, наприклад, стверджував, що «Богові все можливо»[46], а наші релігії нерідко стверджують, що нібито можна покаятися, пожертвувати на храм і таким чином позбутися тягаря гріха.
— Вчитель Ісус, безумовно, знав Істину. Однак донести до людей він міг її лише тією мовою, яка тоді була зрозумілою людині. Та навіть після суттєвого спрощення вселенських істин Його мало хто зрозумів чи прийняв Його вчення. Лише зараз ці істини поступово, але неухильно стають частиною вашого життя. Після довгих тисячоліть взаємної ненависті, кровопролитних воєн, справжні причини яких лукаво маскувалися під пристойними приводами, применшення одних рас, народів і соціальних груп з одночасним звеличенням інших... Після тривалого варварського використання природних ресурсів і самовпевнених дій таких собі удільних князьків, які вважали, що вони домінують над Законами Всесвіту…
Ісус Христос мав рацію, коли казав, що Богові все можливо. Та його слова жодним чином не стосуються порушення головних Законів буття.
Чи вміє людина літати сама по собі? Без спеціальних пристосувань — ні. Проте, використовуючи закони природи, вона може побудувати літальний апарат і полетіти. Та хіба вона порушує хоча б який-небудь Закон, піднімаючись у повітря? Ні, не порушує. Вона підкоряється Закону! У нашому прикладі — закону аеродинаміки.
Саме так — Богові все можливо якраз тому, що Він прекрасно розуміється на Законах буття та вміє їх застосовувати.

13. МОЛИТВА

— Одним з найбільш дієвих способів, що допомагають людині позбутися «тягаря гріха», є молитва. Молитва — це звернення людини до Бога. Але це звернення — не слова, не благання чи умовляння. Істинне звернення — це дія. Людина повинна звернутися, тобто знову повернутися до Бога — до своєї вищої суті, до того, ким вона є насправді — відкритися єдиному Духу, пропустити Його через себе, зробити Його своїм єством. А от коли таке звернення відбудеться, людина самостійно зможе віднайти шляхи вирішення своєї проблеми, бо зможе поглянути на неї вже не з точки зору людини, відокремленої від інших, а з позиції усвідомлення загальної єдності буття.
Молитва, як дія, може навіть зовсім не виражатися словами. Для неї не потрібно спеціально відведеного часу або місця. Все життя людини, врешті-решт, повинно стати такою молитвою — дією свого розуму та серця, а не очікуванням незаслужених дарунків, які можна випросити або ж купити в тих, хто став між тобою та твоєю Вищою суттю — Єдиним Богом. Істинна молитва-звернення змінює не наслідки вчинків, вона змінює саму людину. Тепер ця людина здатна самостійно вирішити власні проблеми, компенсувавши наслідки свого недоброго діяння — гріха.
Будь-яку іншу молитву, що не супроводжується внутрішнім перетворенням, можна вважати лише порожнім звуком, самообманом, облудою. Ти сам є причиною як свого гріха, так і його спокути. Цю спокуту неможливо ні випросити, ні вимолити. Її можна здобути лише власними зусиллями.
Проголошення слів молитви саме по собі аж ніяк не єднає людину з Богом. Воно лише допомагає їй від’єднатися від земних повсякденних проблем. З Богом же єднає безпристрасна любов і мовчазне споглядання.
Ум людини схожий на метушливу та непосидючу дитину. Він має все бачити, все чути, робити одночасно кілька справ, майже завжди залишаючи їх незавершеними. Його справи — це твої думки. Зверни увагу, як вони стрибають одна перед одною, перемикаються з однієї теми на іншу, раптово обриваючись і знову виринаючи начебто нізвідки. Ти багато бачиш, але мало що помічаєш. Ти багато слухаєш, але чуєш лише те, що дозволяє тобі твій метушливий ум. Він домінує над твоєю поведінкою та вчинками, і ти дрібочеш за ним, як маленький песик за своїм хазяїном. Ти вважаєш, що керуєш своїм життям? Ні, це твій ум скеровує твої бажання, а ти лише покірно виконуєш їхні забаганки. Але твоїм бажанням байдуже, подобається тобі це насправді чи ні. Твоє щастя їм без потреби. Навіть навпаки! Чим ти нещасніший, тим вони сильніші.
Твій ум переконав тебе, що він — це ти, справжній. І ти просто здався, поступившись його натиску і зухвалості. Ти став ним, і він захопив всю твою сутність. Чи влаштовує тебе таке життя? Якщо твоя відповідь ствердна — живи, як жив дотепер. Тобі ще зарано будь-що змінювати. Якщо ж ти невдоволений власним життям, то настав час визнати, що твій ум таки був негодящим провідником. Чи не настав час брати стерно влади над собою до власних рук?
Зупинися і поміркуй, чим займається твій ум. Він постійно пригадує те, що було, багаторазово обмірковуючи одне й те ж — і так, і інакше, то перескакує у майбутнє, намагаючись накреслити контури твого прийдешнього настрою, стану, поведінки. При цьому за одну лиш хвилину він встигає кільканадцять разів відволіктися на зовсім стороннє і непотрібне! Навіть якщо ти збереш всю свою волю в кулак і приборкаєш свій ум, задавши йому напрямок роботи, і спробуєш розгледіти те, що відбувається навколо тебе, ти не зможеш побачите те, що насправді існує в цю мить — воно буде вислизати, щойно він до нього доторкнеться. А все тому, що ум просто не вміє його бачити!
Ти бачиш лише те, що зафіксовано твоїм мисленням, хоча між подією та її фіксацією умом минає певний час. Згоден, небагато часу, проте його цілком достатньо, аби ця подія вже стала минулим. Твій ум приховує від тебе дійсність як вона є, видаючи тобі натомість реальності своє уявлення про неї.
Спілкування людини з Богом відбувається на рівні духа — від серця до серця. Коли вся твоя сутність входить у резонанс зі Всесвітом, лише тоді ти стаєш провідником Божественного, і лише тоді ця гармонійна та справжня дійсність може виявитися у твоєму житті.
А ось коли тебе повною мірою захоплюють пристрасті та емоції, коли твій ум перескакує з думки на думку, як мавпа з гілки на гілку, резонанс з вищими сферами буття неможливий. Аби твій ум не заважав тобі перебувати у стані гармонії, його необхідно або відімкнути, або дати йому заспокоїтися, або ж чимось його зайняти. Щоб дитина деякий час не заважала батькам, їй дають іграшку, і та сидить спокійно, уважно розглядаючи незвичну для себе річ.
Але відімкнути свій ум — завдання для більшості просто непосильне. Та й заспокоїти його вдається далеко не кожному. А тому його необхідно чимось зайняти! Саме для цього і призначена молитва. Її слова зрозумілі для ума, а зміст допомагає створити відповідний настрій. Власне кажучи, для всього цього необхідні й візуальні образи, звуки, запахи тощо.
Тому молитва може бути двох видів: словесна — від некерованих поганих думок, і молитва без слів, що виходить із самісінького серця. Перша — цілком звична для багатьох людей із так званим «західним» мисленням. Друга ж — це медитація, більше знайома для тих, хто мислить «по-східному».
Однак цей поділ досить умовний. На Сході для того, аби зайняти чимось розум, використовують мантри, які можна безперервно співати годинами. А якщо звична для «західного» мислення молитва не закінчується мовчазним глибоким спогляданням і стоянням перед Божественним, то ефективність її буде вкрай невисокою.
— Звичайно, що дехто відвідує храм регулярно, але, тим не менш, як правило, люди відвідують його лише тоді, коли життя заганяє їх у глухий кут — коли іншого виходу вони просто не бачать. Прийшовши ж туди, вони розраховують на те, що після цього їхнє життя зміниться на краще, що вони зможуть отримати якусь підтримку, розраду, що їхні проблеми внаслідок цього буде вирішено… Тобто, по суті, вони потребують допомоги.
Але, знаєш, що мені завжди було незрозуміло? — я уважно подивився на Ангела і спіймав його спокійний і глибокий погляд. — Невже сили Небесні самі не бачать, що людина потребує допомоги? Невже вони не знають, що вона вже психологічно зломлена і морально роздавлена? Навіщо ж її принижувати ще й тим, що вона повинна у цій ситуації щось у них випрошувати?! Хіба це гуманно?
— Стан, у якому ти перебуваєш кожної миті свого життя, цілком і повністю залежить від того, що ти сам робив і думав до цього. Це результат всього твого життя. Це твій вибір, твоя нагорода і твоє прокляття водночас. Розумієш ти Закони Всесвіту чи ні, але вони незмінно діють і відгукуються на кожний твій вчинок. А тому, бажаєш ти того чи ні, але ти завжди маєш саме те, що заслуговуєш на сьогодні. І якщо тебе у твоєму житті щось не влаштовує, не варто звинувачувати інших людей або Небеса за те, що вони нібито не змогли оцінити тебе як слід і не дали тобі те, на що ти заслуговуєш. Ти вже все це одержав.
Якщо ти прохатимеш сили Небесні дати тобі щось понад усе це, то ти, по суті, змушуватимеш їх порушити фундаментальний Закон Всесвіту — Закон Причин і Наслідків. Невже ти вважаєш, що світлі сили підуть на те, аби потурати твоїм примхам? А ось ті духи, для яких таке порушення цілком звичне, — запросто! Тому ти фактично можеш отримати бажане, проте воно навряд чи зробить тебе по-справжньому щасливим. А все через те, що вони дадуть тобі те, що ти бажаєш, а не те, що тобі насправді потрібне. Окрім того, досягши свого, ти можеш припинити працювати над власними недоліками. А навіщо?! Адже ти й так маєш все, що бажаєш, а, отже, копирсатися в собі немає більше жодної причини. Ось так ти поступово й непомітно для себе сходитимеш зі стежини, що веде тебе до Істини, і, по суті, ставатимеш на шлях служіння зовсім іншим силам.
— Пам’ятається, Ісус вчив, що для того, аби щось отримати, потрібно попросити[47]. Невже він не міг не розуміти, до чого можуть призвести такі прохання?!
— Розумів. Але він і не вчив, що буцімто потрібно порушувати Закон. Однак між Істиною та оманою надто вже тонка межа[48], а тому не треба було занадто багато, аби неправильно витлумачити його слова.
— Чому ж тоді він вчив насправді?
— Він вчив, що для того, аби щось отримати, необхідно, по-перше, усвідомити свою потребу в цьому. Ти не можеш хоча б щось отримати, якщо не маєш у цьому такої потреби. Проте, навіть усвідомлюючи свою потребу, ти далеко не завжди можеш отримати навіть справді потрібне.
— Але чому?!
— Тому, що посудину твоєї свідомості і розуму вщерть заповнено різним мотлохом — образами, пристрастями, пихатістю, страхами та згубними звичками. Все це не дозволяє тобі поглянути на світ об’єктивно. Якщо ж ти звільнишся від усього цього, то зможеш або самостійно зрозуміти, що бажане тобі насправді зовсім не потрібне, або ж отримаєш все це, якщо воно тобі справді необхідне.
Та як би там не було — ти не просто повинен усвідомити свою потребу в чомусь. Ти повинен самостійно та усвідомлено виконати певну дію, щоб таке прийняття стало можливим.
Але в такому випадку тобі зовсім не потрібно якимось чином спеціально озвучувати свої потреби. Закон діє автоматично — щойно ти звільняєшся від непотрібного, так одразу ж отримуєш те, у чому маєш потребу на сьогодні. «Ніколи й нічого не просіть! Ніколи й нічого, і особливо в тих, хто сильніший за вас. Самі запропонують і самі все дадуть!»
— Зачекай-но! Здається, що це слова з «Майстра і Маргарити» Булгакова… Наскільки я пам’ятаю, їх вимовив Воланд, звертаючись до Маргарити.
— І що тебе в них непокоїть? — сліпуче усміхаючись запитав Ангел.
— А те, що він же… — сатана, супротивник Бога! Чи я щось не зовсім розумію, — я збентежено знизав плечима.
— Булгаков був великим містиком. Його думки надзвичайно глибокі, а образи точні. Якщо ти уважно читав цей роман, то напевно пригадаєш, що Воланд і його свита ніколи не карали тих, хто сам не заслуговував на покарання. Тому що тим, хто чистий серцем, його не варто боятися. Кожний індивід зі свити Воланда — просто-таки уособлення цілої низки людських недоліків. Але вчитайся уважно в будь-яку зі сцен роману, і ти зрозумієш, що кожен з них взаємодіяв лише з тими людьми, уособленням недоліків яких він був сам. Таким чином, кожна людина загалом була покарана власними вадами: жадібні страждали через свою пожадливість, лицеміри — від власної брехні, самовпевнені гордії — від завищеної зарозумілості і небажання дослухатися до голосу розуму.
Так, ти маєш рацію, Воланд — протилежність Бога. Одна медаль теж має дві сторони, але хіба одна з них гірша за іншу? Бог — це Джерело буття і безпристрасний Загальний Закон. Але будь-який Закон завжди на боці тих, хто ним керується, хто перебуває у гармонії зі Всесвітом. Для тих же, хто його порушує, Закон перетворюється на грізну силу. А ви взяли та й поділили його на Всеблаго і безумовне зло, назвавши перше Богом, а друге — сатаною.
Окрім того, Булгаков надзвичайно точно вловив ще одну дуже важливу деталь — у подобі Воланда він персоналізував всі людські страхи, однак Бог для нього так і залишився імперсональним і необмеженим будь-якими умовними рамками.
Проте, для переважної більшості вірян диявол-сатана був і залишається уособленням абсолютного зла. Це дуже зручно — вважати, що джерело всієї мерзенності розташоване де завгодно, але не в середині тебе самого. Так набагато менше відповідальності за свої слова та вчинки, адже завжди можна виправдатися: «Це не я! Це лукавий мене поплутав!»
Багато хто з релігійних діячів і просто активні проповідники єдиним виходом у боротьбі з ним вважають ненависть. І вони вже давно оголосили б черговий хрестовий похід проти зла, але їх стримує лише те, що жоден з них не знає, де саме воно мешкає. О, навіть не сумнівайся! Ця битва стала б найкривавішою та найжорстокішою в історії людства. Але це була б не битва сил Світла з силами Темряви, а запекла боротьба невігластва із самим собою. Ось тільки результат такої баталії цілком передбачуваний! Допоки людина битиметься з вигаданим зовнішнім злом, її власне зло лише зміцнюватиметься і руйнуватиме душу зсередини.
Навіть якби сатана-диявол і був особистістю, що протистоїть Богові, то чи не дурницею було б давати йому те, на що він ніби розраховує і що ніби є його суттю — ненависть? Хіба не цього він прагнув би, якби  існував? Хіба не бажав би він, аби ненависть витісняла з ваших сердець божественне? Байдуже, куди ви її спрямовуєте. Найголовніше те, що вона з’являється у вас і виходить із вас, лише зміцнюючи його і даючи йому сили! А все тому, що ненависть не долається ненавистю. Ненависть перемагається виключно любов’ю! Спробуйте не боятися того, кого ви називаєте сатаною, погляньте на нього чистим поглядом, не затьмареним злістю та страхом. І ви несподівано для себе виявите, що весь цей час ненавиділи лише своє власне відображення. Зупиніться, заспокойте свій ум, дозвольте спочатку виявитися своєму розуму, відкрийте своє серце, і ваше відображення неодмінно відповість вам тим же!
— Зажди-но… Я так і не зрозумів, чи можна щось просити у молитві, і якщо так, то що саме?
— Якщо ти справді чогось потребуєш, то не проси незаслужених дарунків, від яких тобі все одно  не буде користі, а попроси сили Небесні допомогти тобі усвідомити твої власні помилки, щоб можна було їх виправити. Тільки у такому випадку ти отримаєш все, що тобі насправді потрібно.
Якщо твоя молитва йтиме від щирого серця, розум буде ясним і світлим, а помисли — чистими та безкорисливими, то на неї просто не зможуть відповісти «темні». Це значить, що ти отримаєш відповідь від тих, кого воістину можна вважати світлими Небесними Силами.
— То до кого ж я повинен звертатися з проханням?
— Це саме той випадок, коли адресат твого послання визначається твоїм душевним станом. Перебувай у світлі і темні не зможуть навіть наблизитися до тебе. Звертайся до того, до кого прагне твоє серце. У Бозі — всі єдині.
Якщо ж ти не перебуватимеш у стані гармонії, тобі зможе відповісти будь-хто, але найчастіше — хтось з «темних».
— А чи можна молитися за інших? Наприклад, приходить людина до священика і каже йому: «Панотче, помоліться за мене!»
— Тоді ти хочеш запитати, чи можна молитися ЗАМІСТЬ інших… А чи можна дихати замість іншої людини? А їсти чи кохати? Я вже наголошував, що молитва — це не прохання. Вона — дія. І дія персональна. Якщо ти кажеш, що зголоднів, але не бажаєш їсти самостійно, то ти, швидше за все, зовсім і не голодний. Якщо ти відчуваєш спрагу, але не хочеш відкрити крана чи набрати з колодязя води і напитися, то це значить, що ти сам ще не визначився, що тобі треба. Виконай свою частину роботи, якщо бажаєш, аби Небеса тобі відповіли!
***
Якось імператор попросив Майстра Сосана завітати до його палацу і помолиться за нього. Сосан прийшов, але молитися відмовився. Він відповів:
— Це неможливо. Є кілька речей у житті, які кожен має робити сам. Наприклад, якщо ви бажаєте обійняти дружину, я не можу зробити це за вас, від вашого імені. Або якщо ви повинні висякатися, вам самому доведеться це зробити. Я не можу зробити цього за вас, це аж ніяк не допоможе. Те ж саме стосується і молитви. Як я можу молитися за вас? Ви моліться, і я молитимуся.
Сказавши це, він заплющив очі і поринув у глибоку молитву[49].
***
— Так, але ж може так статися, що людина не матиме можливості помолитися самостійно! Що робити у такому разі?
— Незалежно від того, жива ще людина чи вже ні, її істинне — духовне — «Я» безсмертне. І відгукується воно не на слова чи набір певних звуків, а на ту любов, яку ми в них вкладаємо. Саме наша любов допомагає духу упевнитися в собі і самотужки впоратися зі своїм випробуванням.
— А як бути з тими, хто покінчив із собою? У нас дотепер ще таких не відспівують у храмах, а раніше взагалі ховали лише за межами цвинтаря…
— Якщо людина не витримала випробувань за свого життя, то, цілком можливо, що вона просто не впоралася з ними власними силами. У важкі й вирішальні для себе хвилини вона розраховувала на підтримку своїх близьких. Навіть якщо сама цього не усвідомлювала! Вона буквально кричала і волала про допомогу, коли ще була живою. Навіщо ж позбавляти її допомоги і після того, як вона подолала межу життя та смерті під тиском безвиході та розчарування? Хто, як не вона потребує вашої підтримки та любові?

14. ПРОЩЕННЯ ГРІХІВ

— Ти сказав, що позбутися тягаря гріха можна лише доклавши для цього персональних зусиль… Але ж Христос, якщо вірити Біблії, неодноразово прощав людям гріхи! У середні віки церква, вдаючи себе його продовженням, навіть влаштувала з цього дійства дуже прибутковий бізнес!
— Ні. Людина, посвячена в таємниці буття, не могла так робити. Проте, він так і не робив, — я здивовано відкрив рота, намагаючись пригадати і озвучити слова з Писання, які спростовують це твердження, але Ангел продовжив: — Ісус жодного разу не вимовив: «Прощаю тобі гріхи». Він казав: «Прощаються тобі гріхи твої»[50]. Не «прощаю», а саме «прощаються»! Тобто віднині вони не ставляться у провину, припиняючи свою руйнівну дію. Слова Ісуса звучать не від його імені, а безособово, немов стороннє свідчення, ніби звичайна констатація факту. Так само можна, наприклад, сказати, що зійшло сонце чи настала весна. Не ми є причиною або джерелом цих явищ. Ми лише озвучуємо те, що вже відбулося. Ісус бачив як причину явищ, так і їхні наслідки. Лише коли людина спокутувала свою провину через свої страждання, каяття чи компенсувавши наслідки власного гріха, лише тоді Ісус казав їй: «Прощається гріх твій». Його слова були не причиною спокути гріха, а лише наслідком цієї спокути, механізмом трансформації свідомості людини. Це дозволяло їй відтепер не жити колишнім гріхом, а повернутися до усвідомленого творіння добрих вчинків.
Нитку провини чи образи, яка пов’язує людей одного з одним, прив’язано одним кінцем до однієї людини, іншим — до іншої. Якби ці зв’язки раптом стали видимими, то ти побачив би, як ви тягаєте за собою цілі оберемки таких ниток і навіть канатів, що міцно вросли у плоть вашого духу! Ти не в змозі розв’язати вузол на тому кінці, але тобі під силу розв’язати свій вузол зі свого боку. І така дія — прощення.
Проте людина може прощати лише тому, хто згрішив стосовно неї самої, так само як і одержувати прощення від тих, перед ким вона сама винна. Простіше кажучи — прощення гріхів можливе лише там, де вони є. Ніхто не може прощати гріхи третім особам, і ніхто не в змозі одержати прощення від них — оскільки вони не пов’язані один з одним кармічно. Якщо ти здійснив поганий вчинок стосовно іншої людини, то лише та людина може вирішити — ображатися на тебе за нього чи ні. Її пробачення істотно спрощує завдання винному, але зовсім не позбавляє його необхідності відшкодування заподіяного збитку. Лише тоді, коли поганий вчинок буде врівноважено добрим, гріх можна вважати спокутуваним. Та обидва вчинки нікуди не поділися, вони лише компенсували один одного. Якщо ж ти за прощенням звернешся лише до кого іншого — нехай це буде священик або навіть Сам Бог, спокути провини не відбудеться. Ти будеш гірко обманутий і розчарований, коли дізнаєшся, що так і тягнеш на собі мішок зі своїми неспокутуваними гріхами.

15. РОЛЬ ЦЕРКВИ

— То навіщо ж тоді існує церква?
— Для того, аби нагадувати людині, ким вона є насправді, пояснювати суть гріха та шляхи його спокути. Але, щоправда, ці функції її служителями багато в чому втрачено. Свою роботу вони переважно розглядають як джерело прибутку, а не служіння істині. Хоча, звичайно, є чимало істинних служителів Богові. Попри те, що їх переважна меншість, саме завдяки їхнім зусиллям церква досі існує. Шукай їх, якщо серце веде тебе саме до них. Воно ж і вкаже тобі на того, кого ти зможеш вважати своїм духовним наставником. Церква має бути провідником до Бога, а не заміняти Його своєю присутністю. Святий Дух мешкає лише там, де є Любов і Свобода. Страх і підневільність породжують лише ненависть. А де є ненависть, там немає Бога-Любові.

16. СМЕРТЬ НЕМОВЛЯТИ — БЕЗГЛУЗДА ВИПАДКОВІСТЬ?

— Скажи-но, невже душа крихітного немовляти сама обирає долю померти незабаром після свого народження? Навіщо?
— Ми всі пов’язані між собою, іноді дуже тісно, навіть якщо такий зв’язок і не зовсім очевидний. Ми всі є елементами єдиного тіла, і кожний з нас виконує свою важливу місію. Кожний вчинок, дія або думка кожного з нас не є чимось відокремленим і замкнутим на себе, а складають спільне середовище існування. Будь-який вчинок будь-кого призводить до результату, який потім стане причиною для дії іншої людини й спричиняє наслідок, що стає причиною для третього… і так далі. Здійснивши якийсь вчинок, людина вже не владна над ним, оскільки він негайно стає загальним. Багато хто не усвідомлює такого глобального зв’язку, проте їхня необізнаність зовсім не скасовує загальні Закони.
Так, дитинча може померти в дуже ранньому віці, але дух його не може бути втрачено. Його дух — це і є те, чим дитя є насправді. Перебуваючи ще у дотілесному стані, дух самостійно обрав для себе таку скороминущу місію, виходячи з власних потреб та завдань своєї родини, а можливо ще ширшої групи людей, якщо ця подія матиме суспільний резонанс. Цілком можливо, що його головним завданням може бути «струснути» свідомість своїх батьків, які дотепер не замислювалися про власну роль на Землі, про життєві цінності, про тлінність та швидкоплинність людського життя.
Певна річ, це лише одна з можливих причин короткого життя немовляти. Якщо батьки правильно відреагують на його загибель, переглянувши свої погляди у потрібному напрямку, вони знову отримають шанс мати дитину — тепер їм можна ввірити її подальшу долю.
Та смерть дитини, певна річ, важлива не тільки для її батьків, але й для неї самої. Можливо, що цей дух повинен був пройти через такі болісні переживання, аби з тієї чи іншої причини випробувати на собі, що це таке. Ніколи не можна сказати точно, яку саме мету переслідує певна трагічна подія — тут все надто вже індивідуальне, і від випадку до випадку може істотно відрізнятися.
Хоча завжди можна з упевненістю сказати, що вона є не випадковістю, вона — не помста і не покарання, а лише спонукання змінити своє мислення та ставлення до життя. Кожна така подія завжди максимально відповідає глибинним духовним потребам кожного, хто до неї стає причетним. Якщо людина пройшла успішно через таке нелегке випробування, вона виходить на новий рівень свідомості та життя. Якщо ж ні, схожі трагічні події будуть супроводжувати її й надалі доти, доки вона не віднайде в собі сили змінитися.
— Але хіба такі випробування не є насильством над долею людини? Ти ж сам казав, що свобода вибору є безумовним правом кожного! А тут виходить, що його ледь не змушують вчинити так, як він того, очевидно, не бажає.
— Якщо з кимось відбувається щось серйозне, то це щось у його житті виникає не просто так. Це значить, що він повинен, нарешті, пройти через це випробування. І дуже важливо, що це не є сторонній примус, це не насильство над його свободою, а його ж власний вибір, про який він, втілившись, забув.
Це нагадує складання іспитів у навчальному закладі. Людина, обравши навчання в ньому, заздалегідь погоджується з тим, що їй необхідно буде періодично проходити певні випробування. Адже іншого шляху оцінити  готовність до переходу на інший — вищий — рівень просто не існує. Хоча, певна річ, ніхто нікого тут не неволить — людина має право в будь-який момент відмовитися від іспиту і покинути цей навчальний заклад. Але вона прекрасно розуміє, що задля свого подальшого росту все це необхідно успішно подолати. Якщо покинеш цей навчальний заклад, потім все одно доведеться йти в інший. А там будуть свої іспити… Тому, якщо хочеш чогось досягти у житті, випробувань аж ніяк не уникнеш.

17. ОБОВ’ЯЗКИ

Тут я маю пояснити тобі одну дуже важливу річ. Я кажу тобі: «Ти повинен». Але повинен кому? Хто він — той, заради кого ти змушений робити щось таке, що тобі не подобається?
Стосунки між людьми — це завжди обмін енергіями, цінностями, увагою. Найчастіше людина віддає комусь дещо, сподіваючись отримати натомість щось інше рівноцінне йому. Ти сам оцінюєш вартість власних зусиль і намагаєшся не прогадати, коли обмінюєш їх на результат зусиль іншої людини. Майже завжди такі стосунки нагадують певною мірою торгівлю, адже ти прагнеш одержати якнайбільше, віддавши за це якомога менше, а то й зовсім нічого не заплативши. Тобто, ти цінуєш і навіть з легкістю переоцінюєш власні зусилля, але явно недооцінюєш внесок у взаємини з боку іншої людини. Адже вона для тебе ніхто, лише епізод у житті, так — звичайний перехожий, хтось сторонній.
Та коли тебе з іншою людиною пов’язує щось більше — хай то симпатія, прихильність, закоханість або пристрасть, система твоїх цінностей зазнає істотних змін. І ти вже зовсім інакше оцінюєш те, що отримуєш, і те, що віддаєш. Ти сам, твоє мислення і твої оцінки — все це потрапляє у залежність від тієї людини, точніше — від твого ставлення до неї, і розглядається крізь призму цих стосунків. Але ж зовні майже нічого не змінилося: та людина залишилася такою, як вона була раніше, та й ти сам не став іншим. Однак відтепер ти бачиш у ній те, що не помічав ще вчора. Більш того — те, що ти в ній побачив, може бути всього лише грою твоєї уяви, вигадкою. Просто ця людина, яка напевно анітрохи не краща та анітрохи не гірша від багатьох інших, стала об’єктом уваги твого ума. На ній немовби на екрані сфокусувалися всі твої власні нереалізовані, але такі, що хочуть виразитися, прагнення, надії та бажання. Вона у цей момент є, по суті, їхнім уособленням і втіленням. І ти з радістю та з власної волі потрапляєш у залежність від цієї людини. Коли твоя пристрасть є сильною, вона може тобою маніпулювати, використовувати і навіть обдурювати тебе. Але саме ця пристрасть і бажання бути поруч з нею не дозволяють тобі тверезо оцінювати ситуацію. У цьому випадку ти надто дорого платиш не за власне стосунки, яких ти так прагнеш, а за ілюзію таких стосунків. Коли ж ілюзія минає, маятник твого ума відхиляється у протилежний бік. Тепер ти вже ненавидиш і ту людину, і себе самого за те, що віддав стільки власних зусиль такій негідній і нікчемній особині.
Така ситуація може повторюватися неодноразово. Ти щоразу дієш, керуючись внутрішніми спонуканнями, виносячи з чергових стосунків крупинки безцінного досвіду, справжня вартість якого може стати зрозумілою лише через багато років. Щоразу, вступаючи у взаємини з кимось, ти є трохи іншими. Самовпевненість поступово змінюються виваженою оцінкою, сліпуча пристрасть — тверезим ставленням, а розчарування та розпач — філософським поглядом на життя і навіть великодушністю. Твої ілюзії, смаки і модель поведінки, нав’язані ззовні, поступово тануть і трансформуються, поступаючись місцем досвіду і мудрості, а життєві пріоритети потихеньку зміщуються у бік  вічних цінностей… І ти розумієш, що ганяючись у взаєминах за вигодою для себе, ти щоразу втрачав в них щось важливе, справжню цінність чого почав усвідомлювати лише зараз. Це — можливість самореалізації, розкриття в собі самому творчого потенціалу і отримання справжнього задоволення від дарування плодів своєї любові.
Ми завжди, у будь-якій ситуації та у будь-яких умовах у момент віддавання будь-чого отримуємо те, що є рівноцінним відданому. Ось тільки ця рівноцінність стає для нас очевидною найчастіше лише згодом. Та й то не для всіх у цьому швидкоплинному житті.
Добро та зло, якими ми платимо іншим, рано чи пізно завжди повертаються до нас самих. Це Вселенський Закон, що діє неухильно й автоматично. Ти можеш навіть не уявляти, що твої недобрі наміри повернуться неприємностями через багато років потому. Ти навіть можеш взагалі ніяк не пов’язувати зрадництво близької для тебе людини з твоїм невеличким негідним вчинком стосовно іншої людини з твого минулого (навіть з минулого життя!). Але все це, тим не менш, наздоганяє тебе й безжалісно б’є по тобі самому. Так само і добрі вчинки, колись посіяні тобою, повертається до тебе у ту саму мить, коли ти потребуєш цього найбільше. У першому випадку ти проклинаєш геть усе за несправедливість щодо тебе, у другому — дякуєш Небеса за послану ними милість. Але в обох випадках причиною всього у своєму житті є ти сам.
Тому насправді ти нікому ніколи нічим не зобов’язаний і нікому нічого не винний. Так само і будь-хто інший нічого тобі не винен. Просто ти часто не в змозі правильно і адекватно співвіднести віддане та отримане тобою.
— Зачекай! Як це так — ніхто нікому нічого не винний?! А якщо я, наприклад, беру в банку кредит, або сам позичаю гроші своєму другові? А як же обов’язок дитини перед батьками або батьків перед їхньою дитиною?
— Ти випускаєш із уваги один надто важливий момент. Коли ти береш у банку кредит, то ти окрім нього береш на себе також і зобов’язання перед цим банком. У міру погашення кредиту твої зобов’язання перед ним зменшуються пропорційно виплаченій сумі. У момент повного погашення кредиту твої зобов’язання — борг — стають рівними нулю.
З другом ситуація дещо інша, але схожа. Коли ти йому позичаєш гроші, ти також покладаєш на нього і певну відповідальність, зважуєш всі свої «за» і «проти», всі ризики і своє ставлення до нього. Сума, яку ти йому даєш, точно відповідатиме сукупності всього цього. Не хочеш розчарувань, втрати грошей і дружби — давай стільки, скільки не жаль втратити.
З дитиною та її батьками трохи складніше, проте принцип залишається тим же. Твоє дитя — це не лише витрати твоїх сил і коштів, але й невичерпне джерело любові та радості. Через нього ти виражаєш свою творчу натуру, ділишся з ним накопиченим досвідом і набуваєш нового — ще ціннішого. Даруючи йому щось, ти також радієш і його радощам. Якщо ж ти не відчуваєш цього і лише сподіваєшся, що колись потім дитина віддячить тобі за все, що в неї було вкладено, ти швидше за все будеш гірко розчарований. Тобі вже було сповна за все заплачено, але ти так і не зміг оцінити все це як слід. То кого у такому випадку ти маєш звинувачувати?
Та й обов’язку перед батьками не існує. І все з тієї ж причини — за всі їхні труди і зусилля вже давно сплачено. Якщо ж вони вкладали в тебе всю свою душу, передаючи тобі свій безцінний досвід і огортаючи тебе своєю любов’ю, ти просто не зможеш все це не цінувати, а отже даруватимеш їм у відповідь свою любов, повагу та ніжність. Але все це буде виходити з твого серця. І не тому, що ти їм щось винен, а тому, що ти дотепер відчуваєш їхню безумовну любов до тебе.
Добро, колись посіяне у Вічність, не можна очікувати назад, інакше коло Добра замкнеться, і воно висохне, припиниться. Все, що було вкладено в тебе твоїми батьками (і навіть більше), ти маєш віддати своїм дітям. Лише у такому випадку Життя отримає своє продовження. Ось такий ще один Закон Всесвіту — Закон Успадкування.
Так що ти справді нікому нічого не винен. Так само, як і інші тобі.
— Але ж ти сам казав, що людина зобов’язана пройти через ті чи інші випробування! Перед ким вона зобов’язана?
— Ти зобов’язаний виключно перед собою. Світобудова ґрунтується на єдиних Законах, яким підкоряються всі без винятку — від мінералів до богів. Ти сходиш у цей світ і крім отримання безумовних прав береш на себе також і певні зобов’язання. Власне кажучи, саме заради них ти і втілюєшся. Коли ти перебуваєш у стані чистого духа, то маєш найповніше уявлення про свій поточний стан і усвідомлюєш шлях, який ти маєш подолати, щоб досягти своєї мети. Цю мету ти також обираєш сам. До неї ти можеш іти різними шляхами. Деякі ведуть до неї швидше, інші — повільніше. Швидші шляхи завжди складніші. Ти сам керуєшся власними уподобаннями, оцінюючи свої сили та здібності.
— Якщо людина сама обирає свій шлях, то чому тоді це випробування для неї не завжди виявляється посильним?
— Недосконалий дух не завжди може правильно оцінити свої здібності, особливо якщо вони перебувають на межі його можливостей. Перед втіленням він може цілком чітко усвідомлювати, що виконати взяті на себе зобов’язання буде вкрай важко, що це вимагатиме від нього мобілізації всіх його фізичних і моральних сил. Але, опинившись у тілі, він забуває багато про що. У тому числі й про те, що завдання, яке ставиться перед ним, хоча й дуже важке, проте цілком здійсненне. І він просто здається, пасує перед труднощами, або навіть намагається вирішити питання зведенням рахунків з життям…
— І що ж буде, якщо він не витримає і, скажімо, накладе на себе руки?
— Він покине своє тіло, заспокоїть свої емоції і врешті-решт зрозуміє, де саме і в чому припустився помилки. Згодом він знову отримає можливість пройти свій шлях заново. Тепер він буде виваженіше ставитися до свого вибору і зможе або обрати легший, хоча й довший шлях, або ж знову спробувати пройти тим же самим шляхом, врахувавши всі свої колишні помилки. Він сам вирішить, коли знову буде готовим до наступного випробування. І щойно всіх умов буде дотримано, йому таку можливість буде надано.
Ти можеш знову й знову обертатися у замкненому колі втілень та випробувань всього лише через одне єдине невимовлене вчасно щире слово «вибач»…
— Але як дух може зрозуміти, у чому саме він припустився помилки, і найголовніше — як він зможе навчитися правильно реагувати на ті чи інші обставини? На Землі для того, аби розкрити свій потенціал створюються спеціальні курси, школи та тренування…
— Можеш собі уявити, що на Небесах, тобто у світі Духа, теж є школи! — сяючи усміхнувся Ангел.

18. ШКОЛА ДУХА

— Школи! Тут? — я тільки й міг, що вигукувати та дивуватися, намагаючись проаналізувати почуте.
— А що тебе так дивує? — відповів він питанням на питання, і немов би між іншим додав: — Та ти й сам можеш у цьому переконатися, якщо бажаєш.
— Звичайно, бажаю! Це має бути до біса цікаво!
— Краще все ж таки казати «божественно цікаво», — мій супутник прямо-таки заливався від сміху.
— Так, так… Вибач, я просто забув, що тут не можна згадувати нечестивого! — я вже зрозумів свою помилку і готовий був розкаюватися…
— Ну чому ж не можна! Ти можеш казати все, що тобі заманеться. Просто твої слова пролунали тут якось безглуздо і смішно. Саме це мене так і розвеселило, — відповів мені Ангел, як і раніше усміхаючись. — Слова означають лише те, що ти сам в них вкладаєш. Тобто важливим є не певний набір букв чи звуків, а твої думки, бажання і почуття, якими ти їх наповнюєш. Повернись-но!
Я повернувся, і в ту саму ж мить простір немов би насунувся на мене (а може це ми самі пронеслися у ньому з неймовірною швидкістю) і розступився, відкривши перед нашими очима фасад величезної будівлі з матеріалу кольору слонової кістки. Прямо під нами десь далеко внизу я побачив сходи, що вели до неї. Сходинок було так багато (напевно, не менше тисячі), що вони, здавалося, зливалися в єдину похилу площину.
Приблизно посередині цих сходів на горизонтальній площині, трохи піднятій над загальним їхнім рівнем, виднілася ще одна споруда, яка нагадувала чи то вівтар, чи то давньогрецький храм. Праворуч і ліворуч від нього височіло по шість товстих колон, а всю споруду увінчував двосхилий дах. Оцінивши на око її розмір — а вона займала на сходах із сотню ста сходинок, — я дійшов висновку, що довжина споруди мала сягати метрів зо тридцять. Причому вона здавалася зовсім крихітною у порівнянні з самим, як я згодом зрозумів, Храмом Науки!
Ми з Ангелом, який, до речі, приблизно зрівнявся зростом зі мною, опинилися майже на рівні верхнього краю дверей Храму. Вони були дерев’яними, і вся їхня площина згори донизу була оздоблена різьбленими фігурами різних міфічних персонажів. Висота дверей теж була просто нереальною — вони сягали майже самісінького даху храму.
Ми влетіли у двері, пірнувши під їхнє перекриття. Переді мною відкрився неймовірно величезний простір всередині Храму. Світло проникало в нього через верхні бічні вікна, що світилися аж під стелею по обидва боки. Уздовж стін від вікон і десь приблизно до середини висоти на горизонтальних ратищах звисали важкі довгі полотнища прапорів, виготовлених із грубої тканини. На прапорах були малюнки, вишиті червоними, зеленими та золотистими нитками. Стіни під ними спиралися на довгі ряди колон, що відокремлювали центральний зал від бічних проходів. Посередині величезної зали виднілася довжелезна червона доріжка з поздовжніми смугами уздовж країв. Вона вела від входу прямісінько до кафедри, що стояла на узвишші. Доріжка розділяла надвоє нескінченні ряди масивних коричневих столів, закритих із трьох боків. За столами сиділи переважно молоді люди в темно-фіолетових мантіях. Їхні голови були непокриті. Погляди декого з них були спрямовані уперед, інші ж щось записували в свої товсті зошити. Тиша стояла така, що я чув подих кожного з учнів.
Кафедра темно-червоного кольору з дерев’яними різьбленими елементами нагадувала швидше п’єдестал пам’ятника. За нею виднівся хтось поважний у білій середньовічній перуці та майже чорній мантії з баклажановим полиском. Його голову покривала такого ж кольору квадратна шапочка-конфедератка із чорною китицею, що звисала ліворуч. Позад нього під протилежною до входу стіною біліла мармурова скульптурна композиція, що, як мені здалося, зображувала сцени чи то з давньогрецької, чи то з давньоримської міфології. Голос лектора чітко і без будь-якого відлуння наповнював величезний зал і був чутним однаково у будь-якому його місці.
Ми повільно пропливали високо над рядами, але ніхто на нас не звертав ані найменшої уваги, наче нас взагалі не існувало.
Я наблизився впритул до Ангела, що зараз мав вигляд зовсім вже молодого юнака, і якомога тихіше прошепотів:
— А ми їм не завадимо? Незручно якось переривати своєю присутністю навчальний процес…
— Ні, — заспокоїв мене мій Ангел, — вони нас навіть не бачать і не чують. Так що можеш не таїтися й розмовляти нормально.
— Що це за люди? — запитав я, вказавши пальцем униз.
— Не люди, а духи, — почув я у відповідь. — Всі ті, хто тут навчаються, не мають фізичних тіл — лише духовні. Це учні. Вони в різний час покинули свої тлінні тіла, і тепер от готуються до наступного втілення — намагаються зрозуміти свої колишні помилки та причини невдач, аби врахувати їх у майбутньому.
— Послухай, ти сказав, що вони покинули свої тіла в різний час… Напевно всі вони вже втілювалися неодноразово? — я запитально поглянув на Ангела. Той, не дивлячись на мене, у відповідь лише ледь кивнув головою убік, немов би підтверджуючи цілком очевидне. Я продовжив, пильно вдивляючись в його постать і намагаючись чітко сформулювати свою думку: — Монади, як я вже зрозумів, народжуються разом з появою Всесвіту, оскільки Творець виражає Себе через них. Цілком можливо, що багато хто з них з’явився набагато пізніше… Адже що може Йому завадити виражати Себе і надалі? Та особистостями, що усвідомлюють своє буття, вони напевно стають усі в різний час. І кожний той час може відрізнятися від іншого дуже суттєво! Отже, частина з них має бути набагато старшою за інших… — Ангел знову так само напівствердно кивнув. — З огляду ж на те, що духи, на відміну від людей живуть мільйони і навіть мільярди років, то й вигляд вони мають мати різний…
— Ну то що тебе бентежить?
— Чому тоді вони мають такий схожий вигляд?! Їм усім на вигляд десь років по п’ятнадцять-двадцять, ніяк не більше! Та й схожі вони між собою, як брати та сестри. Але ж до чергового втілення готуються духи різного віку… Нічого не розумію… — я лише знизав плечима, здивований власним питанням.
— Вік тут не має ані найменшого значення. Та й зовнішній вигляд духа — це не більш, аніж умовність. Ти сам наділяєш його формою, у відповідності зі своїми уявленнями про нього. Насправді ж ти сприймаєш не зовнішність духа, а той потенціал, силу і досвід, які він несе у собі. Якщо ти заплющиш очі й почуєш, наприклад, гавкіт, то напевно вирішиш, що джерелом цих звуків є собака. По гучності й тембру цього гавкання ти навіть зможеш приблизно оцінити його розмір і навіть те, щеня це чи вже дорослий пес. Не розплющуючи очей, ти можеш навіть уявити зовнішність цього собаки, й вона, упевнений, буде не надто далекою від дійсності. Принаймні, коли ти його побачиш навіч, то не будеш занадто здивованим.
Таким чином, твоє мислення допомагає тобі формувати потрібні образи тих об’єктів, з якими ти стикаєшся у своєму житті, керуючись власним досвідом.
Саме тому недосвідченість і жага пізнання духів, що йдуть на нове втілення, у тебе асоціюються з юністю та активністю. Насправді ж «вік» кожного з духів, що навчаються тут, може істотно відрізнятися від інших. Але не час, як такий, відіграє вирішальну роль у «зовнішності» духу, а винятково його особистісні якості — мудрість, чистота, рівень просвітленості тощо. Таким чином, ти можеш бачити тут не духів одного віку, а духів одного рівня. Це — «юні» духи, незалежно від того, як давно вони стали особистостями, що усвідомлюють себе. Простіше кажучи, у їхній зовнішності ти бачиш не вік, а лише духовний потенціал. Тому той, хто тут є дитиною, на Землі може виглядати навіть старим, який, незважаючи на весь свій, здавалося б, великий земний досвід, по суті своїй так і залишається дитиною. І навпаки — висока душа, сходячи на Землю і отримуючи фізичну плоть, все одно залишається високою і мудрою, незважаючи на свої дитячі земні форми. Ось тільки ці її якості до певної пори можуть виразно і не проявлятися.
Духи раз у раз можуть втілюватися в одній родині, але в різні часи та в різних якостях. Вони можуть навіть мінятися між собою ролями. При цьому жодного значення не мають їхній вік і стать. Може навіть трапитися таке, що в одному зі своїх земних життів ти будеш… власним онуком! Ті, хто добре знав твого діда, можуть поглянути на тебе і сказати: «Ну, викапаний дідусь!» Вони самі можуть навіть не здогадуватися, наскільки їхні слова близькі до істини… Або бабусею. Уявляєш, ти можеш бути онуком своєї бабусі, якою ти сам і був! Таких пов’язаних між собою невидимими нитками взаємних симпатій і щирої любові духів часто називають спорідненими душами. Вони є в кожної людини. З ними тобі комфортно, затишно та цікаво навіть без якихось слів, бо ти, по суті, спілкуєшся з ними на тому рівні, на якому слова не потрібні. До речі, ти можеш бути взагалі не пов’язаним з ними кровними зв’язками. В цілому, твоєю спорідненою душею може виявитися хто завгодно — твій друг, перша вчителька, лікар і навіть звичайнісінький перехожий… Та й зрозуміти це не завжди вдається саме тоді, коли така випадкова зустріч відбувається.
Після всього почутого я вже зовсім іншими очима почав дивитися на цих молодих люд… індивідуальностей, намагаючись вгадати долю декого з них, чи, принаймні, хоча б окремі епізоди з їхнього минулого життя, але… Це виявилося зовсім нелегко. Я міг бачити лише уривчасті та невиразні картини якихось подій — найчастіше  драматичних і навіть трагічних, та й то лише деякі з них. Проте, навіть у цьому випадку я був зовсім не впевнений, що бачу реальні картини з їхнього життя, а не власні фантазії, лише відтворені на їхньому тлі. Хвилинку! Але ж серед них може бути і мій батько! Надії, певна річ, не так багато, але все ж таки! Мій погляд почав ковзати по всьому нескінченному залу, вибірково зупиняючись на окремих обличчях…
— Його тут немає, — пролунав звідкілясь згори знайомий голос мого супутника. — Той, хто був твоїм батьком в останньому житті, тепер знову на Землі.
— На Землі? — чомусь здивувався я.
Не знаю, чому почуте викликало в мене саме таку реакцію, адже в тому, що кожний з нас періодично сходить у плоть, здавалося б, не було аж нічого, що б суперечило моєму світогляду, та й просто елементарному здоровому глуздові. Чому ж тоді мій батько має бути винятком з правил?
— Мені здавалося, що між втіленнями має пройти час. Багато часу… Але ж він пішов з життя не так вже й давно! — вимовив я нарешті.
— Ти маєш рацію. Найчастіше між двома послідовними життями на Землі справді минає чимало років. Іноді навіть багато століть. Та бувають і винятки — іноді втілення відбувається одразу ж. І, бачу такі випадки трапляються все частіше. Темп життя продовжує прискорюватися. Раніше між твоєю дією та відгуком на неї іноді минало досить багато часу. Нерідко плата за свої вчинки тебе могла наздогнати лише у наступному житті. Але зараз між причиною та наслідком іноді минає усього декілька років, а то й місяців і навіть днів.
— А де він? У якій родині? — моя зацікавленість його долею була цілком виправданою.
— Це закрита інформація. Вона може бути відкритою лише тому, хто має про це знати. Для інших же вона не принесе жодної користі. Навіть навпаки — вона можна дуже зашкодити тим, хто причетний до його нинішнього земного життя. Але ти можеш заспокоїтися — хто має дізнатися про його минулі втілення, той неодмінно одержить таку інформацію в той чи інший спосіб, і саме в тій формі, яка максимально відповідатиме його потребам.
Скажи-но, будь ласка, а ось якби ти сам вирішив почати своє життя спочатку — в інших умовах, викресливши з пам’яті неприємні епізоди… Чи хотів би ти, аби хтось вдерся у твоє нове життя і нагадав би тобі про те, від чого ти вирішив піти?
— Ні… — вимовив я не відразу, — швидше за все, ні… Навіть напевно, ні! Це було б порушенням моїх прав.
— Тоді тобі також доведеться поважати і його вибір та його право. Ви неодмінно ще зустрінетеся і навіть впізнаєте один одного. Але між вами вже не буде чиїхось там авторитетів, прикрих спогадів та будь-яких образ.
— Так їх, у цілому, і зараз немає, — зауважив я, прислухаючись до власних відчуттів.
— Вони майже напевно з’являться, якщо ваша зустріч відбудеться на Землі, і ви будете пам’ятати події минулого життя. Такий от вплив плоті на дух! І все буде інакше — ви будете бачити доцільність і необхідність того, що на планеті вам було не до душі. З тієї миті між вами буде лише взаємна любов і взаємна вдячність. Зараз же його доля невідома не лише для нього самого, але навіть і його Ангелу-охоронцю.

19. АНГЕЛ-ОХОРОНЕЦЬ

— Ангелу-охоронцю? Хто це?
— Це одна з його (найчастіше) споріднених душ. Іноді їх декілька. Коли будь-який дух втілюється, тут залишається той, хто буде вести його життям.
— І які ж його функції?
— Кожна особистість-дух, усвідомивши потребу у черговому втіленні та врахувавши свої попередні помилки, знову отримує шанс життя на Землі. Однак, цей процес іноді може бути надзвичайно тривалим. Адже необхідно, щоб його доля «вписалася» у долі інших людей і найповніше відповідала потребам усіх, хто пов’язаний між собою у цьому житті. Тобто так, аби випробування одного цілком відповідало потребам іншого.
На цей час кожний дух вже має певний перелік рис характеру, набутих ним у процесі всіх своїх попередніх втілень. Хтось може виявитися занадто жадібним, а тому йому треба попрацювати саме над цим недоліком. Для цього він обирає для себе такий комплекс випробувань, коли його будуть ставити перед необхідністю вибору — дати чи не дати іншому тоді, коли він сам потерпає у надзвичайно скрутному становищі, пожертвувати голодному шматок хліба чи ні, коли в нього самого діти не надто ситі… Якщо ж хтось непомірно ревнивий, він обере для себе комплекс випробувань, пов’язаних з перевіркою на ревнощі… Якщо дехто втілюється занадто запальним і навіть схильним через це до насильства, то інша особа перед своїм втіленням має з власної волі обрати можливість такого ставлення до себе людей з її оточення.
Або, наприклад, хтось у минулому своєму житті зрадив людину. У наступному житті він може виявити бажання випробувати таке на собі. І тоді йому неодмінно нададуть таку можливість, тобто його близька людина має нести в собі певні якості, за яких така ситуація стане реальною, або навіть неминучою. Або ж він може зажадати знову пройти через схоже випробування, але вже спробувати відреагувати інакше — чесно, відверто, щиро… Якщо ситуація стосується подружньої зради, то крім дорослих в ній можуть брати участь і діти. Вони теж мають самостійно обрати для себе батьків з такими складними стосунками та труднощі подальшого свого життя, а також власного становлення у суспільстві. А ще вони можуть мати батьків, друзів, сусідів… Та хіба мало хто ще може бути пов’язаний з ними у житті! Інакше бажання одного порушуватиме права іншого! Адже свобода волі у світі Духа — непорушний Закон.
Проте, Ангел-охоронець не тільки і навіть не стільки охороняє людину від негараздів. Це лише одна з його функцій, та й то — дуже незначна. Основне завдання Ангела-охоронця — допомогти тобі усвідомити проблему, заради вирішення якої, власне кажучи, ти сюди й прийшов. Він формує навколо тебе такий простір, коли це усвідомлення може стати можливим. Тобто, якщо тобі за планом, який ти сам і затвердив, необхідно зустрітися з якоюсь людиною, то він зробить для цього все можливе. У тому числі йому доведеться «домовитися» про все з Ангелом-охоронцем тієї людини, аби спільно діяти заради вашої майбутньої зустрічі. Він може будь-яким чином звернути твою увагу на те, що зможе підштовхнути тебе до усвідомлення необхідності знайти ту людину, або «зненацька» звести з нею там, де можна розпочати розмову тощо. Але він не вершить твою долю. Він лише сумлінний виконавець того, причиною чого є ти сам — твій власний вибір, бажання, прагнення. Ти можеш навіть забути про це (зрештою, саме так і відбувається) і почати діяти зовсім не так, як планував спочатку. Він же нічого не забуває. Завдання Ангела-охоронця — повернути твоє життя у потрібне русло. І триватиме це доти, доки ти не пройдеш заплановане випробування. Чим раніше ти його пройдеш, тим швидше у твоєму житті розпочнеться новий етап. А тому якщо Ангел-охоронець щось і оберігає, то це не тебе від неприємностей, а напрямок обраного тобою шляху.
— То що ж тоді виходить — наше життя вирішено заздалегідь? А як же бути в такому разі зі свободою вибору? Навіщо тоді взагалі втілюватися, якщо підсумок життя на Землі вирішено заздалегідь?!
— Ні, твоє життя заздалегідь не вирішене. Узгоджені лише деякі її ключові моменти, через які ти неодмінно маєш пройти.
Якщо знову порівняти з тими ж іспитами в інституті, то ще до того, як ти станеш студентом, ти заздалегідь погоджуєшся з усіма ними. Та весь інший час ти матимеш цілковиту свободу вибору! Успішне проходження таких випробувань позбавляє тебе необхідності проходити їх знову і знову, а також переводить тебе зовсім на інший рівень стосунків з людьми. Тобто, твій кожний крок не прописаний заздалегідь, а є лише наслідком всіх твоїх попередніх вчинків.
Все це чудово демонструє така притча:
***
Одному учневі весь час не давало спокою таке питання: як у житті людини поєднується визначення Небес і її свобода вибору. Він пішов до Вчителя, і той відповів:
— Коли ти йдеш у поле за букетом, ти не можеш бути абсолютно впевненим ані у своєму майбутньому маршруті (бо навіть напрямок свого руху ти часто-густо уявляєш досить непевно), ані в тому, які саме квіти утворять твій букет. Але ти йдеш від квітки до квітки, керуючись лише своїми внутрішніми міркуваннями, ти вдячно схиляєшся до кожної з них, і зриваєш їх, складаючи одну до одної.
Кожна квітка — це твій малесенький повсякденний досвід, шлях до нього — частина твого життя, а букет — досвід усього твого життя. Яким йому бути залежить лише від тебе.
***
Ти завжди маєш цілковиту свободу вибору. Проте ти маєш діяти у відповідності з ситуацією, яку для тебе створюють за твоїм власним бажанням. Це не чиясь там лиха воля — це твій власний вибір, про який ти просто забув. Саме тому ти повинен — і повинен виключно собі! — прийняти ситуацію, як вона є, як даність, як усе, що йде тобі на користь.
Настання ночі може завдавати тобі страждань. І ти не в змозі зупинити плин часу, чи перетворити ніч на день. Але ти можеш прийняти її як даність, благословити її та очікувати нового світанку. А світанок буде! Неодмінно! Бо це — Закон.
— Ти кажеш, що я маю змиритися з життєвими труднощами та несправедливістю стосовно мене, як тому вчать людей деякі вчення? — вирішив уточнити я.

20. СМИРЕННІСТЬ І ПРИЙНЯТТЯ СИТУАЦІЇ

— Смиренність за всіх часів вважалася однією з чеснот людини. Однак у це слово надто часто вкладали зовсім не той зміст, який може бути доречним у нашому випадку.
Наприклад, певна філософська чи то світоглядна система обмежує активне існування людини лише одним її земним життям. Активне — у значенні безпосередньої можливості впливу особистості на власну долю. Ця система поглядів може взагалі нічого не говорити про те, що ти втілюєшся неодноразово, або навіть заперечувати таку можливість. На питання ж, звідки у такому разі береться наше «я» з усіма його рисами характеру, звичками та страхами, вона іноді може відповідати, вдаючись у досить розпливчасті міркування. Але найчастіше обходитиме їх стороною — подалі від спокус і недоречного мудрування.
Вона стверджує, що нібито кожна людина приходить у цей світ з якоїсь вищої волі. Тобто, мається на увазі, що існує Творець всього сущого, і Він неодмінно справедливий, неупереджений і розумний. Такі атрибути, приписувані Йому, цілком очікувані, виправдані та зрозумілі. Адже якщо божество норовливе та непередбачуване, то людині просто неможливо очікувати його добросердного ставлення до себе. А оскільки доля людини цілком залежить лише від власної примхи такого божества, то і сподівання потрапити у місце посмертного блаженства — останню надію безнадійного та розраду безутішного — практично марні. Адже щоб вона не робила, як би пречудово не поводилася, вона не матиме щонайменшої гарантії отримати нагороду за власну праведність, за всі свої прижиттєві труднощі та поневіряння хоча б по той бік життя. Тому, аби всі зусилля та жертви людини не виявилися марними, божество повинне мати можливість оцінити їх по заслузі. По правді, така теорія, попри всі її недоліки, цілком прийнятно пояснює причини страждань дорослої людини. Адже за своє життя вона неодмінно здійснювала і не зовсім гарні вчинки, мала погані думки, а також так чи інакше порушувала встановлені системою колективні правила-заборони. На всі можливі запитання щодо очевидної невідповідності злочину та покарання за нього, відповідають переважно, що нібито далеко не всі свої провини та гріхи людина має можливість бачити й усвідомлювати. А тому вона має більше молитися та каятися, каятися та молитися — доти, доки ще щось пригадає та осмислить. І це знов-таки може досить непогано спрацювати!
Проте, така система неодмінно пасує тоді, коли очевидному стражданню піддається той, хто просто не мав ані найменшої можливості згрішити — новонароджений, немовля, дитинча. Воно зовсім крихітне та не усвідомлює власні вчинки, але може народитися калікою чи навіть померти невдовзі після народження. У людини, що споглядає таке, виникає цілком справедливе запитання: «Навіщо його страждання?» Може пролунати відповідь: «Вони потрібні не йому, а його батькам. Це їх покарано за неправедне життя». Але ж саме дитя — воно не згрішило, але безмірно страждає — у чому його провина? Невже справедливий Бог може допустити, аби страждав безневинний? Тоді може пролунати на кшталт: «На все, мовляв, воля Божа… Нам не зрозуміти Його задум… Так, дитя страждало, але за це воно поза чергою  отримає місце у раю… Необхідно змиритися зі своєю важкою долею та лише сподіватися на нескінченну милість Божу…» Змиритися — це значить проявити покірність перед несправедливістю щодо себе. Тобто перед тим, на що ти не заслуговуєш, жити з трагедією, болем, сподіваючись на винагороду. Потім…
Однак, якщо людина розуміє, що всі випробування та труднощі в житті є лише її власним вибором, про який вона зараз просто не пам’ятає, то з неприємностями немає потреби змирятися. Оскільки жодної несправедливості немає і бути не може. Ситуація потребує прийняття, тобто розуміння, що її послано не кимось згори як кару за щось, а що все це є власним вибором людини, шансом, випробуванням, успішне проходження якого дозволить їй стати трохи чистішою, дещо досконалішою, світлішою духом.
Ти можеш роками і навіть десятиліттями доглядати за лежачою важкохворою людиною, проклинаючи свою важку долю, несправедливого бога і увесь світ загалом. Ти навіть можеш таємно або ж неприховано бажати смерті тому, хто своєю хворобою завдає страждань і собі, і тобі — жертві обставин. Хоча ти, певна річ, гідний зовсім іншої, щасливішої долі! Проте, твоє однакове ставлення до цієї ситуації неодмінно призводить і до однакового результату. Якщо ж ти бажаєш досягти чогось іншого, то ти маєш, насамперед, змінити своє ставлення. Але ти занадто гордовитий і впертий, аби змінюватися самому — ти жадаєш, аби світ сам змінився у відповідності з твоїми примхами. Це не смиренність і не прийняття. Це життя, перетворене на пекло.
Можна стільки ж займатися тим же, постійно молитися та сподіватися на милість Божу, сподіваючись, що ці страждання від догляду за хворим не минуть безслідно, не забудуться, а будуть враховані тоді, коли вирішуватиметься твоя власна посмертна доля. Це і є смиренність. Це життя, перетворене у надію на рай.
Та можна навіть, здавалося б, найважчі випробування сприймати інакше: «Хто ж, якщо не я, може допомогти нещасному? І чому, власне кажучи, це маю бути не я?» І доглядати за хворим лише тому, що він потребує саме твоєї допомоги. Розуміючи, що бурчання та невдоволення хворого не мають на меті принизити тебе, або ж применшити всі твої зусилля, а є лише наслідком його страждання, уявної відсутності любові до нього та вигаданої ним байдужості з боку Всесвіту. І ти маєш можливість подарувати йому цю любов! Незважаючи ні на що, просто так, лише тому, що вона є в тобі, і вона невичерпна, допоки твоє серце відкрите. Ось це вже не смиренність, а справжнє прийняття! Це частина тебе самого — нехай навіть важка, але вона не завдає страждань, це не покарання, а урок. Ти сприймаєш ситуацію як належне, як необхідний період свого життя. І ти вже не розмірковуєш ні про рай, ні про пекло. Ти вже не проклинаєш Небеса і не намагаєшся торгуватися з ними. Ти просто живеш так, як підказують тобі серце та сумління.
І знаєш, що найголовніше? Що твої суворі випробування невдовзі обов’язково припиняться — щойно ти приймеш ситуацію як належне, правильно відреагувавши на неї. І це цілком закономірно — Небесам (Богу, твоєму Вищому «Я», Тому, Ким ти є насправді) зовсім не потрібні твої страждання. Їм необхідне твоє усвідомлення, за яким йтиме слідом зміна твого мислення. Ти сам є причиною як власних страждань, так і звільнення від них.
Таким чином, доречніше вести мову не про смиренність як таку, а про прийняття ситуації. І краще це робити із вдячністю.

21. СТРАЖДАННЯ

— Перша буддійська Благородна Істина[51] стверджує, що наше життя є стражданням. Іноді взагалі можна почути, що саме в стражданнях і вдосконалюється душа людини. Я, як людина, маю і їх прийняти з вдячністю?
— Ні, душа вдосконалюється не у стражданні, а у пошуку того шляху, йдучи яким, можна влаштувати своє життя так, аби у ньому було якомога менше страждань. І не життя саме по собі є стражданням, а лише його оцінка з точки зору недосконалої людини. Немає і навіть бути не може такого божества, якому подобалися б твої страждання. Особисто тобі сподобалися б муки твоєї власної дитини? — запитав Ангел і пильно поглянув на мене.
Я рішуче замотав головою, категорично заперечуючи навіть думку про таке. Можливо, я занадто сентиментальний, але я давно, дуже давно вже не міг байдуже пройти навіть повз бездомну і зовсім чужу для мене тварину, що страждає. А навесні, коли розквітали сади і крони дерев наповнювало важке гудіння хрущів, я дуже обережно їхав на велосипеді по доріжці, що вела в сад, аби ненароком не розчавити занадто неповоротку комаху, яка мала необережність забаритися на стежці. Певна річ, я прекрасно розумів, що багато з них є безумовними шкідниками для тих рослин, які ми самі й вирощували, але позбавляти життя навіть їх мені здавалося зовсім вже неправильним і негуманним.
Проте, моя свідомість у цей час перебувала у тій невизначеності, коли найменше живе створіння я вже не міг спокійнісінько та з байдужістю взяти та й позбавити життя власноруч, але, тим не менш, досить спокійно ставився до купівлі, приготування та вживання в їжу розчленованих тварин, вбитих кимось іншим. Мабуть, я пояснював собі самому, а може й просто виправдовувався, що в наших умовах без цього варварства людині не вижити. Хоча все це було майже правдою.
Що тут вже казати про страждання людей! Навіть якщо вони їх цілком заслуговували. Або про тих, у яких причиною негараздів були їхні власні пристрасті чи дурість. Мені, наприклад, завжди було шкода бідних п’яниць, що звично не розрахували прийнятну для себе міру. Можливо вони таким чином просто намагалися втекти від своїх непосильних, як їм здавалося, проблем. Та як би там не було, їхній жалюгідний стан свідчив лише про слабкість і елементарну нездатність протистояти життєвим випробуванням. Як же можна погано ставитися до того, хто викликає твоє щире співчуття? Певна річ, було шкода нужденних і безхатьків, важко- або невиліковно хворих… І все це — у самісінькому центрі бабусі-Європи на межі третього тисячоліття! Так, моє ставлення до всіх, хто страждав, поступово змінювалося від жалості до співчуття, та звикнути або залишатися байдужим до чужого болю особисто для мене було зовсім неможливо.
Коли я ще був зовсім дитиною, у кіно та літературі можна було частенько натрапити на сміливі фантазії на тему людства у 21-му столітті. Тут тобі й космолети з телепортацією, хлібні ниви на Марсі та керування погодою, повсюдна й остаточна перемога над голодом, хворобами та війнами… Якими ж, виявляється, наївними, простодушними та самовпевненими ми були ще буквально вчора!
Ми рвемося до далеких світів, зовсім не помічаючи, що коїться тут, серед нас. Ми нахабно втручаємося у живу клітину, справді вважаючи, що зможемо якимось чином її вдосконалити чи навіть усунути «помилки» природи. Частина з нас потопає у неймовірній і прямо-таки непристойній пишноті, у той час, як сотні мільйонів інших людей страждають від хронічного недоїдання…
Крізь гімни та панегірики сучасній науці й техніці все частіше можна почути реквієм за самою людиною, що залишає після себе отруєні ріки та озера… Згадки про мертві міста та епідемії, що виникають на планеті бозна-звідки, стають дедалі частішими… Наше телебачення, естрада й література все більше й більше відриваються від дійсності, переважно нагадуючи бенкет під час чуми, а не механізми, що здатні допомогти подолати наші недоліки. На жаль, третє тисячоріччя я уявляв собі у дитинстві дещо інакше…
Ангел продовжив:
— Страждання не ведуть людину до досконалості. До неї веде усвідомлення їхньої згубності для людини та її духу. Недосконалий ум намагається від них втекти, втекти в іншу реальність, забутися та не повертатися назад. Він гадає, що не має над ними влади. Його жене страх. Але спроба втечі від страждань аж ніяк не звільняє від них життя. Їх можна навіть не бачити та не відчувати, але вони завжди чатують на свою жертву, бо саме від її мук вони стають впевненішими у собі та сильнішими. Доки ця людина сама не зрозуміє, що для звільнення свого життя від них необхідно докласти чималих власних рішучих та всебічних зусиль, вони продовжуватимуть владарювати над нею.
Ще далі від будь-якого духовного розвитку віддаляється той, хто страждає із задоволенням, хто насолоджується власним стражданням і пишається ним. Так-так! Зустрічається навіть таке. Така людина цілком переконана, що покладає його на вівтар свого вигаданого божества, підносячи мучеництво у ранг найвищої чесноти, та очікуючи щедрої винагороди за нього. Коли ж вона усвідомлює, що всі її страждання були марними, а сама вона жорстоко обманулася, намагаючись торгуватися з богом, фанатична відданість надзвичайно легко перетворюється на таке ж фанатичне протистояння та ненависть. Фанатику байдуже у що саме вірити, бо він прагне не до Істини, а лише перебуває у гонитві за силою відчуттів. Ним керують не розум чи серце, а почуття у їхньому найгіршому та найбільш руйнівному прояві.
Зустрічаються навіть такі, хто звик постійно грати роль жертви, сподіваючись на те, що їм поспівчувають або знову-таки високо оцінять їхні страждання. І найцікавіше те, що вони майже не лицемірять перед іншими — вони лицемірять перед самими собою, таким чином неусвідомлено виправдуючи власні непевність та бездіяльність.
Отже, страждання надто міцно та серйозно увійшли в життя сучасної людини. І значать вони для неї нітрохи не менше, ніж вогонь для дикуна — такий потрібний, але здатний поглинути того, хто втратить над ним контроль. І так само, як цей дикун, ви можете влаштовувати з них справжнісінький культ!
Та страждання — це не просто дуже серйозні чи навіть скрутні життєві ситуації. Страждання — це стан, коли людина надзвичайно негативно сприймає ситуацію, що призводить до її душевних переживань, болісних роздумів та тяжких відчуттів, що межують з безвихіддю.
Страждання позбавляють людину спокою, буквально згортаючи увесь світ в єдину точку — їхнє джерело. Той, хто страждає, не може перебувати у стані гармонії, а отже й адекватно оцінювати ситуацію, що потребує його участі та вирішення. Необдумані й необачні вчинки у такому стані аж ніяк не допоможуть виправити стан справ. А це знову-таки призводить до посилення страждання. Так страждання підтримують себе, захоплюючи всю сутність людини, спопеляючи її зсередини, та нерідко призводять до несамовитості.
Наприклад, хтось носить важкі камені, зводячи будинок для власної родини. Для нього ця важка праця буде радістю. А дехто навіть набагато менші камені носитиме у концтаборі сьогодні на одну купу, а завтра з неї — на іншу. Для такого цей процес перенесення каменів перетворюється на страждання, оскільки втрачається піднесена мотивація важкої праці та її сенс!
Якщо життя вже вкотре б’є тебе в найболючіші місця, ти можеш звично втратити контроль над собою і цілком зануритися у всепоглинальне страждання та саможаління. Та хіба такі відчуття йтимуть тобі на користь? Хіба вони допоможуть тобі виправити своє життя?
Чи не краще було б з найбезвихіднішої, як може здатися на перший погляд, ситуації зробити відповідні висновки, що зможуть допомогти тобі уникнути такого у майбутньому? Щоправда, задля того, аби ти хоча б розпочав міркувати у цьому напрямку, тобі необхідно буде ще неодноразово знову й знову потрапляти в схожу ситуацію доти, доки ти сам не завиєш від безвиході, та не зрозумієш, раптом порозумнішавши — таки потрібно з цим щось робити… І не просто зрозумієш, що, ну, гаразд, не завадило б дещо змінити у собі, а сам зажадаєш. І зажадаєш так, що твоє бажання перевершить твоє страждання! Тільки тоді ти матимеш шанс стати іншим.

22. ГАРМОНІЯ ЗІ СВІТОМ

Людина завжди прагне до гармонії зі своїм навколишнім світом. Це прагнення може бути усвідомленим чи неусвідомленим, але у будь-якому разі до нього призводить відчуття її внутрішнього дискомфорту. А воно з’являється там, де порушується гармонія між потребами її власного «я» та зовнішнім світом. Якщо людина її не відчуває, то не може бути щасливою, оскільки вона сприймає світ як вороже для себе середовище. Причому така гармонія необов’язково має бути високою чи піднесеною. Той, у кого всередині безлад, влаштовує подібний безлад і навколо себе — саме так він сприймає гармонію та почувається за таких умов зовсім непогано. Тому, якщо бажаєш пізнати когось краще, познайомся з його житлом.
Що ж стосується світу у загальному розумінні, то тут персональні зусилля людини, спрямовані на вдосконалення Всесвіту, можуть і не увінчатися успіхом.
— Що ж їй робити, аби знову бути в гармонії зі світом? Підлаштовуватися під нього? А якщо я вважаю його злим і несправедливим? Невже й мені для відчуття гармонії з ним необхідно опуститися до його рівня?
— Світ не хороший і не поганий. Він не зобов’язаний тобі служити або ж підлаштовуватися під тебе. Він розвивається за єдиними Вселенськими Законами і не ставить собі за мету тебе образити чи принизити. Певна річ, що ти теж зовсім не зобов’язаний підлаштовуватися під нього, якщо вважаєш його несправедливим.
— То який же тоді існує вихід із ситуації, що склалася?
— Усвідомити, що «нехорошість» світу — це не реальність, не істина, а лише твоє враження, ілюзія. Ти дивишся на світ очима свого розуму. Наскільки досконалий ти сам, настільки ж досконалим здаватиметься тобі й світ. Тобто ти бачиш не реальну картину буття, якою вона є насправді, а лише те, що вже пропущено через твою недосконалу свідомість. Таким чином, ти бачиш одне, хоча насправді існує інше. Ось саме це ти й повинен мати на увазі. Це схоже на те, коли ти намагаєшся на око визначити глибину ріки, щоб її перебрести. Тобі може здаватися, що глибина цілком прийнятна, та насправді вона буде приблизно на третину більшою. Якщо не врахувати цю різницю, можна просто потонути.
Не варто підлаштовуватися під світ — просто зрозумій і усвідом, що він цілком відповідає твоїм поточним потребам, що все у ньому гармонійно, все відбувається вчасно і завжди в потрібному місці. Якщо ти відчуваєш дискомфорт, то це наслідок твоєї персональної недосконалості. Шукай причину цього дискомфорту в собі. Коли ти усунеш цю причину, тоді й світ навколо тебе зміниться сам по собі. Просто ти, ставши іншим, більше не притягатимеш до себе попередні обставини. Ти пройдеш всі необхідні випробування і у Всесвіту відпаде необхідність знову й знову повертати тебе у твій колишній стан.
  ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------