— Все! З мене досить! — психонув я.

 ***

Він мчав майже порожньою трасою. Його старенький «Опель» стомлено торохкотів, і майже ніщо вже не нагадувало у ньому колись новеньке і жваве авто, яким він, звичайно, бозна-коли був. Утім, якщо зважати на невизначений колір кузова — чи то злегка бежевий, чи то спочатку білий, який згодом втратив свій первісний вигляд — все це було давно. Надто давно. Настільки давно, що вже навіть і не вірилося, що все це колись взагалі насправді було…
Водій за кермом навіть не намагався приховувати своє роздратування та розпач. Проблеми, які й раніше були постійними мешканцями у його в справах, зараз щільно зімкнулися довкола нього, не даючи оговтатися ні на мить. Його невеличкий бізнес давно вже не приносив ані задоволення, ні задовільного чи принаймні стабільного прибутку. Все це викликало зрозуміле і навіть цілком природне невдоволення дружини, яка була змушена розриватися між дітьми та кількома роботами, відмовляючи собі при цьому іноді у найнеобхіднішому. Це її невдоволення все частіше виливалося у докори, сварки та навіть істерики, що ще більше його пригнічувало та обтяжувало. Коло замикалося знову й знову, все щільніше і щільніше, немовби кільця удава, позбавляючи можливості рухатися та не залишаючи виходу. Кредитори постійно нагадували про себе, кожного разу жорсткіше й жорсткіше вимагаючи повернути їхні гроші, позичені йому на розвиток бізнесу…
У монотонний і натужний стогін двигуна вклинилася мелодія мобільного телефону. Тремтячою рукою він взяв трубку й поглянув на екран. Хоча номер, що висвітився, був незнайомим, він таки відповів на дзвінок.
— Так! Слухаю, — прохрипів у трубку, відкашлюючись.
У відповідь він почув до болю знайомий голос того, хто ще нещодавно був його однокласником та другом, а тепер — вже колишнім компаньйоном та нинішнім кредитором. Той знову та вкотре наполегливо вимагав свої гроші… «Гроші… Гроші… Гроші…» — ця думка не давала йому спокою ні вдень, ні вночі, позбавляючи його відпочинку та сну. Він припинив розмову на півслові, щосили натиснувши червону кнопку. Потім роздратовано жбурнув телефон на сусіднє сидіння. Той підскочив і, перевернувшись кілька разів у повітрі, з глухим стукотом упав на підлогу. Знову наполегливо пролунав виклик. Бажаючи взагалі його вимкнути, викинути, знищити, він потягнувся за пристроєм правою рукою, намагаючись знайти телефон на дотик та дивлячись на дорогу лише краєм ока. Але дотягтися до настирного пристрою було не так вже й легко. Телефон буквально витанцьовував і весело награвав нещодавно улюблену мелодію, чим доводив свого хазяїна до сказу. Аби дістатися до нього не вистачало лише кілька сантиметрів. У пориві люті він пірнув під дошку приладів і кинувся за ненависним пристроєм. Щось сіре промайнуло перед самісіньким авто… Та цього він вже не бачив…
 

***

Саме цієї миті я ступив на дорогу…
Ліворуч від мене промайнуло щось велике та світле. Я не встиг ані злякатися, ані навіть зметикувати, що це було, а лише почув глухий удар і відразу відчув незвичайну і дивну легкість у тілі.
 «Напевно, відбулася автокатастрофа!» — здогадався я. Озирнувшись, я побачив, що десь за два десятки метрів від мене зупинилося авто невизначеного світлого кольору. До нього поверхнею асфальту вели два чорних звивистих сліди. Передні ліві дверцята легковика були відчинені, а назустріч мені незграбно біг переляканий водій з блідим обличчям як у мерця. На ходу він явно намагався зібратися з думками і зрозуміти, що та як тут відбулося.
— Що трапилося? — прожогом кинувся я до нього.
Але водій, здавалося, мене зовсім не бачив і не чув. Кілька секунд він стояв, безглуздо згорбившись і озираючись навколо себе. Його відлюдькуватий погляд був повний здивування, жаху та божевілля водночас. Аж раптом він рвучко повернувся і якось чудернацьки побіг до своєї машини. Вся його безглузда й кострубата постать вказувала на те, що він збагнув, що тільки-но випадково став причиною жахливої трагедії, масштаб та наслідки якої він був не в змозі допоки усвідомити. Він добіг до авто, буквально впав на своє місце, рвонув на себе дверцята, намагаючись таким чином якомога швидше сховатися від неприємності, і з місця натиснув на педаль газу. Ревіння двигуна та поєднання шипіння з виском покришок об асфальт повернули мене до тями. «Та він же у такому стані просто небезпечний на дорозі! Цілком можливо, що хтось може від нього постраждати! — промайнула думка. — Його необхідно негайно зупинити!»
Я кинувся за ним: «Куди ти, йолопе! Зупинися!» Але якась невідома сила спочатку м'яко та рішуче зупинила мій рух уперед. Буквально на мить я завис у повітрі. За мить вона повільно почала тягнути мене назад, попри мій відчайдушний опір, потім брутально поволокла, з легкістю долаючи усі мої зусилля, і через кілька секунд щосили жбурнула мене на тротуар, відділений від дороги неширокою смужкою занедбаної трави. В моїх очах потемніло…
Я відчув страшенний біль чи не кожною клітинкою свого тіла. Проте, ні, навіть не відчув… Він буквально вибухнув у мене всередині. Я мимоволі крикнув, але з моїх вуст виповз лише охриплий стогін. З величезним напруженням та неймовірним зусиллям я зміг трохи розплющити одне око, потім друге… Перед моїми очима постав світ, повалений на бік, а мене якась незбагненна сила притиснула до стіни… асфальту! Я спробував було зібрати докупи думки, та біль і нестерпний шум у голові запаморочували їхні уривки. «Так… щось сталося… зі мною… я на зем… на асфальті…» Перед очима все пливло та гойдалося. Мою правицю вивернуло і притиснуло тілом, праву ногу зігнуто і підтягнуто до тіла, голову повернуто вліво… Я спробував було змінити надто незручну позу, але мої зусилля призвели лише до того, що я знову на мить знепритомнів. «Мені потрібна допомога… хтось повинен мене знайти… швидку… тут мало хто зараз… ходить…»
Неймовірними зусиллями я ледь підняв голову, аби хоч щось роздивитися перед собою. Нічого. Лише сіра смужка асфальту та брудна трава, що затуляє собою півнеба. Нікого не чути. А може це я просто втратив можливість чути? Та ні… Онде, на сусідньому дереві цвірінькає горобець. Та й вітер тихесенько гойдає траву. Нікого немає! Не дочекатися мені допомоги… Ну то й добре! Хай так. Все одно моє життя втратило будь-який сенс. Навіщо воно мені взагалі, якщо відсутнє елементарне взаєморозуміння та підтримка одне одного? Усе, що я бажав сказати, я виклав у своїх статтях і кількох невеличких оповіданнях… Ні, я ні про що не жалкую. Навіть якось дивно — кинути все напризволяще та ні про що не жалкувати! Але я справді ні про що не жалкував. Була лише страшенна втома. Були нерозуміння і небажання жити як раніше. Але як? Як виправити те, що залежить не лише від твого бажання?
Якось зовсім недоречно переді мною, немов би на екрані, виринули деякі яскраві випадки з мого життя. Чомусь пригадалася перша шкільна лінійка і те, як ми, дітлахи, стояли всім класом на сходинах школи, а метушливий дядечко намагався нас сфотографувати. Ми ж, змучені спекою та незвичним і страшенно незручним одягом, у який нас усіх запхнули, крутилися на всі боки, намагаючись побачити своїх батьків і бажаючи якомога швидше потрапити додому.
Пригадалося, як одного разу батько взяв мене з собою на полювання. Діставатися туди довелося моторним човном. На Дніпрі, що розлився величезним водоймищем, дув сильний вітер, і величезні брудно-коричневі хвилі сунули назустріч нам, гучно спінюючи свої верхівки. Човен кидало з боку вбік, він раз у раз провалювався у западини між хвилями, зі страшною силою бився днищем об воду і важко піднімав по обидва боки купу бризок. Деякі з них губилися і гаснули одразу ж, поглинаючись сусідніми темними й каламутними хвилями, інші ж проносилися над нами водоспадом, решта барабанним дробом падали всередину човна й стікали струмочками до корми. Злякавшись, що ми от-от потонемо, я лежав обличчям догори, міцно зціпивши зуби та міцно притиснувшись тім’ям до передньої стінки під приладовою дошкою, тримався за горизонтальну планку, що закривала собою трос керування двигуном. Потужний двигун човна то гучно й роздратовано завивав, коли ми опинялися на гребені хвилі і його гвинт виринав з води, то натужно захлинався, коли ми вже чи не в тисячне провалювалися у проміжок між хвилями і знову намагалися видертися на черговий водяний вал. Мій батько стояв поруч на колінах на поролоновому матраці, обшитому брезентом, і вдивлявся поверх переднього скла, крізь яке через потоки води нічого не можна було розгледіти. Його змокле й цілеспрямоване обличчя уособлювало цілковиту впевненість і навіть захоплення стихією, яку йому вдавалося успішно долати. Ця впевненість почасти передавалася навіть мені, поєднуючись із моїм страхом і утворюючи у свідомості щось дивне й незвичайне.
Також пригадалося, як колись, дуже давно, я йшов зі школи додому, отримавши свою першу двійку. Це сталося точнісінько такої осінньої днини. Було сонячно й тепло. За моєю спиною теліпався напівпорожній ранець… А додому повертатися ой як не хотілося! Я плентався тротуаром, петляючи від одного його боку до іншого. Коли я дістався дому, то чомусь очікував найгіршого. Проте мама, повернувшись з роботи, лише поглянула на мене глибоко й проникливо, зітхнула та вимовила лише одне слово: «Поздоровляю!» Мені було надзвичайно дивно та незрозуміло, адже я очікував, принаймні, серйозної розмови та був просто не готовий почути це недоречне поздоровлення. Однак це, як не дивно, вплинуло на мене несподівано — я став уважнішим і стараннішим у навчанні. Хоча це надалі й не вберегло мене від поганих оцінок (утім, їх було зовсім вже й небагато), я часто пригадував цей випадок у найдрібніших деталях.
Переді мною промайнули відлунням і інші епізоди з мого життя. Вони з’являлися по черзі, здавалося б без будь-якої системності, просто так, чіпляючись однією подією за іншу, немовби зненацька виринаючи одна з одної. Але чомусь найяскравішими були дитячі та юнацькі спогади.
Я мимоволі спробував посміхнутися, та раптовий біль немилосердно повернув мене до стану безглуздої реальності. Навколо як і раніше не було нікого, окрім птахів. Дихати ставало все важче. Неймовірно хотілося пити, а язик практично присох до піднебіння. Кожний, навіть, здавалося б, незначний порив вітру жбурляв у обличчя пісок і пил, витерти які не було ані сили, ані бодай хоча б якоїсь можливості. Серце калатало уривчасто, від кожного його удару у голові дзвеніло й розливалося відлунням усім затерплим тілом, жодною клітиною якого я не міг навіть поворухнути, чи хоча б злегка змінити незручне положення голови. Я прислухався до свого дихання. Під час видиху десь усередині щось гарчало та клекотало. Вдихати ставало все важче й важче. Кожен мій наступний вдих був трохи меншим від попереднього… Перед очима все попливло… Пові-і-і-і-льно, краплина за краплиною виходило життя з мого понівеченого тіла… Невдовзі я вже не відчував ані болю, ані незручності положення свого тіла — лише тісні пута свого чи то одягу, чи то плоті взагалі… Душно… Ой, як душно! Тепер я вже не просто розумів, я був цілком упевнений — це кінець. Чого? Не знаю… Можливо, всього лише одного з етапів мого життя, а можливо, і власне існування взагалі. Проте, це мене чомусь анітрохи не турбувало. Я не відчував ані образи, ані претензій хоча б до когось. Не було ані жалю, ані відчуття приреченості… Страху? Дивно, але страху також не було. Був лише спокій і глибока байдужність. Ну то й нехай… Ну то й добре…
Несподівано я перестав бачити вкритий пилом асфальт і брудну траву. Все начебто кудись провалилося, або ж загадково розчинилося та зникло. Те місце, де тільки-но був обрій, спалахнуло яскравим рівним світлом, а небо чомусь здалося набагато темнішим від обрію. Утім, слова «небо» і «обрій» до того, що я споглядав перед собою, можна було віднести лише досить умовно, оскільки бачене мною аж ніяк не було з ними пов'язане. На тлі цього світла я почав вирізняти людські постаті, які мовчки стояли переді мною. Я не мав бодай щонайменшого уявлення скільки їх там було… Можливо п'ятдесят… Цілком можливо, що сто чи навіть тисяча… Від цих постатей віяло доброзичливістю та упевненістю, хоча зовні вони здавалися зовсім спокійними та навіть байдужими. І я раптом зрозумів — вони очікують на мене! Мені навіть стало ніяково від того, що з'являюся перед ними у такому безглуздому вигляді. Я уважніше пригледівся та збагнув, що переді мною стояли не просто якісь незнайомі особи. Серед них я впізнав свою маму, що пішла з життя багато років тому. Та, по правді, «впізнав» — це зовсім не те слово, яким можна було б висловити мої відчуття… Ні, я не впізнав… Я знав, що це саме вона, хоча зовні вона була зовсім не такою, якою запам'яталася мені в останні роки свого життя. Вона була молодою та гарною, як на одній з світлин, зроблених після закінчення нею педінституту. На вигляд їй було років двадцять п’ять-тридцять, не більше.
Я бачив дідуся — батька свого батька. Дивно, але він був зовсім юним парубком. А його, як матір, ніжно та дбайливо обіймала моя бабуся — зовсім вже доросла жінка. Я впізнав і іншого дідуся, якого жодного разу не бачив у своєму житті, позаяк він помер задовго до мого народження. Він був зовсім не схожим на того чоловіка з коротким сивим волоссям та обличчям, вкритим мережею зморшок, якого я знав за старою повоєнною світлиною. Та попри все це, я був абсолютно упевнений, — це саме він.
Я впізнавав по черзі усіх своїх близьких і рідних, що пішли з життя у різні часи. Ось мій дядько — батьків брат… ось мій двоюрідний дядько… ось його дружина… Вони всі були тут! Проте… Ні, не всі… Батько! Я так і не побачив свого батька… Дивно, але він теж повинен бути десь тут…
Не знаю, скільки сплинуло часу, доки я споглядав усіх своїх рідних. Здавалося, що промайнуло лише  якась мить… Але ж я встиг майже всіх розгледіти та впізнати! Дивина…
Їхня поява остаточно переконала мене, що вже час повертатися. Куди? «Додому» — промайнула думка. Я знову прислухався до своїх відчуттів. Було таке враження, що начебто я не просто щось споглядаю, сприймаю, або про щось здогадуюся — я пригадую. Те, що все це колись відбувалося. Зі мною. З моєю частиною. Частиною мого життя — іншого життя, у порівнянні з яким це моє земне життя було лише епізодом, до того ж не найяскравішим чи важливішим за інші. Ну, що ж… Я йду!
Перед моїм поглядом знову почала проявлятися трава. Вона затуляла собою обрій і тих, хто прийшов мене зустрічати. Я спробував хоча б трішечки підвестися, аби знову їх побачити… І раптом відчув, як злегка відірвався від асфальту! Тепер я міг вільно споглядати все, що відбувалося довкола мене. Прагнучи знову побачити своїх рідних, я линув туди, де вони щойно були. Напрочуд, це мені вдалося здійснити майже без зусиль. Спочатку я лише злегка ковзав, витав над землею. Потім почав підніматися все вище й вище. Від цього неочікуваного фантастичного польоту перехоплювало дух. Далеко унизу жовтіло поле, прибране, але ще не зоране до зими. Попереду сірою лиштвою мріла вузька смужка дерев, яка окреслювала це поле. За нею я бачив якісь будинки, споруди, труби та лінії електропередач. Легкість, яку я відчував у тілі (та чи справді у тілі!), надихала й не давала остраху висоти хоча б трохи виявити себе. Мені не доводилося ані махати руками, ні навіть ширяти, як це роблять птахи. Я просто рухався туди, куди бажав, куди спрямовував свій погляд, поступово звикаючи до цих незвичних відчуттів. Ліворуч я помітив крука. Той летів, кумедно притиснувши голову до плечей… (чи що там у нього?) Він поглянув на мене, лише злегка повернувши голову, неохоче хрипко каркнув, але навіть (от вже нахаба!) не змінив напрямок свого польоту. Я піднявся ще вище. Попереду заблищало дзеркало величезного водоймища, за яким знову майоріли поля, населені пункти, вузькі смужки доріг…
Я ще сам не знав, куди лечу й навіщо. Просто був цілком упевнений в тому, що саме так і потрібно, що рухаюся туди, куди слід. Швидкість підйому все зростала. Прямокутники ланів почали зливатися в одне строкате покривало, зшите нитками рік та доріг. Небо помітно потемнішало, проявилися зірки. Обрій почав виразно закруглюватися. Я захоплено продовжував свій політ, дивлячись лише вгору — все вище, вище!
Коли я ненароком поглянув долу, то побачив приголомшливе видовище — далеко піді мною голубіла величезна земна куля. Вона була напрочуд яскравою та гарною. Океани були зовсім не такими, як ми звикли їх бачити на світлинах з космосу. Вони були не просто блакитно-ультрамариновими! Здавалося, що вони сяяли та спалахували зсередини і містили не  звичайну воду а рідке світло, дивовижної глибини та насиченості.
Я зупинився, зачарований побаченим. «Боже, яка неземна, — промайнуло каламбуром, — краса!» Це була не статична, застигла картинка. Це було воістину сповнене життя видовище! Я бачив, як піді мною повільно обертається Земля, як вона виблискує морями та океанами. Смарагдові ліси і бурштиново-золотаві пустелі зовсім не здавалися намальованими — вони були настільки ажурними, що складалося враження, буцімто хтось дбайливо та ретельно виткав їх з найтоншого прядива. Робота ця була настільки витонченою, що на поверхні землі можна було розрізнити кожне дерево та навіть кожний окремий камінець.
Довкола земної кулі я помітив незвичайне ледь помітне сяйво, схоже на електричні розряди. Подекуди то з’являлися, то згасали ниточки блакитно-фіолетових спалахів. Це сяйво довкола планети нагадувало гігантську мильну бульбашку, яка огортала земну кулю, але не переливалася всіма звичними кольорами веселки. «Цікаво, що це?» — здивувався я.
 

***

— Це те, що дехто з вас називає «інформаційним полем Землі», — почув я голос, що лунав, як мені здалося, десь позаду. — Проте, звичайно, це не власне поле. Це всього-на-всього його прояв.
Я озирнувся. Ліворуч і трохи вище від себе я побачив двох величезних істот. Їхній одяг був схожий на просторі білі шати, що нагадували давньоримську тогу. Ці істоти випромінювали яскраве, але зовсім не сліпуче світло, а їхні обличчя сяяли добротою, впевненістю та глибоким спокоєм. Оцінивши на око (наскільки це взагалі було можливим у моєму випадку) відстань до них, я дійшов висновку, що зріст цих істот був просто величезним — вони обоє були розміром приблизно з аеробус! Утім, їх з легкістю можна було навіть сплутати з хмаринками, оскільки окремі риси цих постатей не були чітко вираженими, а деталі одягу і облич не мали звичної чіткості та глибини, що утворюється зазвичай внаслідок гри світла та тіні. Одяг цих істот взагалі не утворював бодай найменшого натяку на тінь, оскільки тінь може утворюватися лише там, де існує перешкода для світла. А вони, як здавалося, самі випромінювали яскраве світло усім своїм єством. «Ангели!» — подумки відзначив я.
Дивно, але я знову анітрохи не злякався, не сторопів, немовби такі зустрічі для мене були якщо навіть і не звичайнісінькою та буденною справою, то цілком очікуваною — це вже точно. Мій стан можна було описати як стримане захоплення або ж наснагу та легкість. Та як би там не було, але я відчув себе впевненішим та спокійнішим. Не було ані жалю за тим, що залишилося там, на Землі, ані бодай найменшого усвідомлення чогось такого, до чого тепер вже ніколи неможливо повернутися, аби його завершити, переробити або виправити.
Невже я помер? Але ж я зовсім не відчував себе мертвим. Навіть більше — я ще ніколи в житті не відчував себе живішим, аніж цієї миті! Здавалося, що увесь Всесвіт дихає, вібрує та звучить кожним своїм елементом, а я сам є його живою клітинкою, частиною, через яку це життя проходить, насичуючи її та надихаючи.
Переді мною, немов на величезному екрані почали проноситися епізоди з мого життя на Землі — від часу, коли я ще навіть не народився, до останньої миті, коли я споглядав усіх, хто прийшов мене зустрічати перед тим, як назавжди покинути своє тіло. Назавжди? … Та чи справді назавжди?
— Ти бажаєш повернутися? — почув я голос Ангела, що лунав не звідкись з якоїсь певної точки простору, а, як здавалося, звідусіль водночас. Навіть зсередини мене!
— Ні! Швидше за все — ні… — відповів я поквапом, уявивши своє понівечене тіло, що лежить там, далеко внизу, від чого мене навіть пересмикнуло. — Я можу не повертатися?
— Так, можеш.
— Але що станеться з моєю сім’єю? Дружиною? Дитиною?
— Вони, утім як і будь-хто інший, мають свій власний шлях на Землі.
— Це означає, що моє життя на Землі закінчилося? Це означає, що я — помер?
— Це означає, що ти вважаєш своє життя на Землі закінченим. Це означає, що ти воскрес. Померла лише людина, що мала ім'я, яке ти вважав своїм. Померло твоє тіло. Воскрес дух, твоє істинне «Я», те, ким ти є насправді. Хіба ти вважав, що вмираєш, коли знімав з себе зношений одяг, або змивав бруд після важкої та брудної роботи?
— Звичайно, ні. Але ж я не ототожнював себе зі своїм одягом!
— Незабаром ти будеш ототожнювати себе й зі своїм тілом, як це вже бувало у твоєму житті.
— На Землі?
— І на Землі теж. Хіба ти не пам'ятаєш, як переносився подумки у щасливі миттєвості свого життя? Або як ти палко мріяв повернутися у місто своєї юності — Ленінград? Або коли вважав себе скривдженим, приниженим чи обмовленим? А те, як ти страждав, коли тебе залишала кохана людина?
— Це все відбувалося лише подумки!
— Це все відбувалося З ТОБОЮ. Хіба ти переносився туди у своєму тілі? Хіба кривдили твоє тіло? Хіба від усвідомлення самотності або зради страждало твоє тіло?
— Ні, не тіло… — замислився я. — Але ж людина — це також і тіло!
— Також і тіло, — промовив Ангел луною, — але не тіло. Людина — це «Я», особистість, яка замкнена у плоті. «Я» у плоті стає людиною. Людина, втративши плоть, стає ангелом.
— Я теж став ангелом? — здивувався я.
— Поглянь на себе.
Я оглянув себе і побачив, що вся моя сутність хоча й зберігала свої колишні контури, проте стала дещо схожою на хмаринку, огорнуту прозорою оболонкою, яка власне й надавала їй звичної форми. Я підняв праву руку, підніс її до обличчя, покрутив нею перед очима. Потім те саме зробив з другою рукою. Вони обидві були зовсім непрозорими, але при бажанні я міг бачити навіть крізь них!
— А чому тоді ні в мене, ні навіть у тебе немає крил? Адже ангели мають крила?!
— Ангелам крила не потрібні, — посміхнувся мій супутник. — Поміркуй сам, навіщо вони нам, коли тут немає повітря, на яке можна було б опиратися під час польоту. Хоча, якщо ти бажаєш, я можу постати перед тобою навіть у такому вигляді!
Він розгорнув чудові крила, що несподівано утворилися за його спиною:
— Подобається?
— Та мені, власне, байдуже, — трохи зніяковів я. — Але чому тоді вас зображують з ними?
Крила Ангела розчинилися та зникли, немов туман.

ЧАСТИНА 1

1. МИСЛЕННЯ ТА ОБРАЗИ

— Скоріше за все для того, — почав було він, — аби на картині ви могли легко відрізнити людину від ангела. Але у будь-якому разі, все це можна вважати лише умовністю, формою, яку ви самі готові сприймати, образом, звичним для вас. Побачить людина таку істоту з крилами та й здогадається: «Ангел». Побачить щось з рогами та копитами, зметикує: «Дідько». Побачить сивоволосого дідуся, що сидить на хмаринці, одразу ж зрозуміє: «Бог»! Ваше мислення обов'язково прагне до будь-чого прив'язатися, до якоїсь певної точки відліку, до вже відомих прописних істин (будемо називати їх звичними для вас термінами). А все тому, що мислення людини є відносним. Через свій розум ви спілкуєтеся з навколишнім світом, наділяєте все видиме і умоглядне звичними формами та образами. Ви занадто прив'язані до форми! Але це не так вже й погано. Принаймні, на певному щаблі свого розвитку. Навіть навпаки! Людське мислення не в змозі оперувати чистими абстрактними категоріями. Йому завжди потрібне щось, на що можна було б обпертися. Навіть попри те, що це «щось» найчастіше буває оманою, спрощенням, недосконалим образом. Це схоже певним чином на доказ теореми: «Припустимо, що…» Далі йдуть якісь умови, міркування, умовиводи, що дозволяють або ж відкинути первісне припущення, або ж остаточно переконатися у його справедливості. Але кожен з вас в той самий образ вкладає власне розуміння та погляд на суть явища. Так, хтось вважає кохання фізичним процесом, яким можна займатися, інший — неземним почуттям, що викликає захват і піднесення, третій — сприйняттям іншої людини невід’ємною частиною себе самого, четвертий — пристрастю… Всі ці образи доповнюються іншими переконаннями та образами й поєднуються у щось суто особисте та ні на що не схоже. Саме тому ви часто-густо не можете зрозуміти одне одного, оскільки користуючись однаковими словами, ви вкладаєте в них зовсім різний зміст.
— Як же нам у такому разі порозумітися?
— Навчитися поважати та слухати одне одного.
— Так просто?
— Ти вважаєш, що це просто? Адже це, по суті, найголовніше, задля чого ви всі сходите на Землю.
— А задля чого ми ще туди сходимо? — запитав я, вказавши на Земну кулю в себе під ногами.
— Кожен для вирішення своїх власних питань. Та якщо спробувати їх дещо узагальнити, то задля того, аби перетворити свою нижчу природу у вищу, а свої недоліки — трансформувати у позитивні якості.
— Ти маєш на увазі — гріхи у чесноти?

2. ГРІХ І ГРІШНИК

— Ні, саме недоліки у позитивні якості, — наголосив мій співрозмовник. — Гріх — це поняття винятково оцінювальне та занадто вже суб'єктивне. Наприклад, якщо склянка порожня, то ти можеш сказати, що в ній не вистачає води — тобто є її недолік. У цьому випадку ти оцінюєш винятково міру наявності води. Якщо ж ти будеш впевнений, що порожня склянка — це погано, то починаєш оцінювати власне враження, відчуваючи на собі цілий комплекс негативних емоцій, які супроводжують все це. Адже якщо є щось погане, то це означає, що має бути і той, хто це вчинив, оскільки погане не може існувати саме по собі. Поганий, негідний вчинок релігія називає гріхом. А якщо є гріх, то як же можна його не засуджувати?
— Колись я цікавився різними світовими вченнями, прагнучи знайти в них вказівники для себе та свого життя. Одного разу я натрапив на цікаву думку. Мова йшла про те, що необхідно любити грішника, однак треба ненавидіти його гріх. З одного боку я був згоден з таким трактуванням, проте дещо мені таки не давало спокою…
— Ненависть до гріха — це найперший крок людини на шляху до Бога, але цей крок майже не відрізняється від вшанування (я не хочу застосовувати для цього слово «любов») гріха.
Якщо відокремити людину від її гріха (використовуватиму звичні для вас терміни), то отримаємо безгрішну істоту та абстрактні гріхи. Проте гріхи не можуть існувати самі по собі, для них обов'язково потрібен носій. Байдуже, хто саме вважається цим носієм — сам грішник, що містить у собі гріх, або ж той, хто цей гріх усвідомлює у собі або ж у іншому — у грішнику. Гріх — це ідея. Він не має самосутності, як не мають самосутності, наприклад, краса або мужність. Вони можуть бути лише суб'єктивними якостями особистості, здатної оцінити красу або міру мужності, покладаючись на свої власні внутрішні переконання, що базуються на суб'єктивному вихованні. Бачиш, як одні суб'єктивні передумови ґрунтуються на інших, ті — на третіх… І так далі. Та чи можна відокремити красу від людини? Чи можна таким чином отримати окремо негарну людину і окремо — її красу?
— Гм… — мені здалося, що я почав розуміти сенс сказаного. — Вочевидь, що ні, не отримаємо!
— Правильно. Ось так виходить і з тим, що ви називаєте гріхом. Гріх просто неможливо відокремити від його носія.
— Грішника? — спробував я уточнити.
— І грішника, і того, хто декого вважає грішником, — отримав я відповідь, яка цілком відповідала моїм очікуванням. — А тому відокремлення гріха від грішника — справа принципово неможлива. Є грішник, як носій певних якостей і вчинків, які називають гріхами, але гріха, як чогось окремого, просто не існує. І ось це неіснуюче, уявне вам потім і пропонують ненавидіти!
— І що ж нам робити у такому випадку? — здивувався я.
— Навчитися любити саме грішника разом з його гріхами. Безгрішного або ж святого полюбити не так вже й складно. Чи не так?
— То що ж тоді це означає? Невже я маю полюбити і його гріхи? — насторожився я.
— Це означає, що ти маєш полюбити його чесноти, які він теж має без будь-якого сумніву.
— Зачекай… Чесноти — це чесноти, а гріхи — це гріхи! Звісно, я маю любити чесноти… Але що мені робити з гріхами? Як ставитися до них?

3. ДУАЛІЗМУ НЕ ІСНУЄ

— Аж ніяк. Тобі необхідно усвідомити, що їх насправді не існує. Як можна ставитися до того, чого нема? Як можна ставитися до тієї половини склянки, у якій відсутня вода? Ти маєш зрозуміти, що дуалізму у Всесвіті не існує. Є лише певне єдине явище, яке недосконале мислення людини намагається розділити на категорії та полярності задля того, аби краще орієнтуватися у світі умовностей. Так, існує єдине поняття «температура», як стан того чи іншого фізичного явища. А ось вже мислення у залежності від особистих відчуттів і якихось індивідуальних мірил поділяє його на «холодно», «прохолодно», «тепло», «гаряче» та ін. Якістю особистості є та або інша чеснота, яка може бути розвинута в різній мірі. Жадібність — це всього лише недолік щедрості, дурість — недолік розуму, зухвальство — виховання.
— Чесно кажучи, я не бачу жодної різниці. Недолік або гріх — чи не однаково?
— Недолік, брак — це всього-на-всього відсутність чого-небудь. Він не може існувати об'єктивно. Якщо взяти порожню діжку, то чи зможеш ти сказати точно, чого саме в ній немає? Ні, не зможеш, позаяк в неї можна помістити будь-що. Але якщо в неї насипали, скажімо, пісок, то ти вже маєш можливість оцінити його кількість. Недолік — вигадка, гра розуму, спосіб мислення. За межами розуму його немає і бути не може. Лише розум оцінює рівень наявності того, що об'єктивно існує, порівнює цю кількість зі своїми суб'єктивними критеріями-відчуттями та виносить вирок: «Малувато буде! Потрібно ще от стільки-то, аби було достатньо». Ось саме це «стільки-то» — тобто суб'єктивну необхідність — і називають недоліком.
Брак чесноти свідчить лише про те, що вона є, але ми вважаємо, що її недостатньо замало. Тобто існує певний потенціал для її розвитку, є можливість її зростання, примноження. А от гріх — це вже, по суті, тавро, яким позначають людину. Усвідомлення браку чесноти спонукає до дії, спрямованої на те, аби розвинути цю чесноту. Тоді як гріх принижує людину, скидає її у стан страху і змушує виправдуватися або навіть брехати. Все залежить лише від точки зору, тобто від того, на чому ти акцентуєш свою увагу. Якщо на чомусь гарному — кажеш про рівень розвитку чесноти, якщо на поганому — про гріх.
— Але ж існує один із законів пізнання — закон єдності та боротьби протилежностей. Він стверджує, що кожний об'єкт містить у собі протилежності, які можуть перебувати лише у відносній єдності та абсолютній боротьбі між собою.

4. БОРОТЬБИ НЕМАЄ

— У світі Духа боротьби немає. Боротьба передбачає ненависть до того, з чим ти борешся. А ненависть — це руйнування. Руйнування ж не властиве для Духа. Ти не повинен боротися задля того, аби перемогти, подолати та підкорити. Ти повинен шукати гармонію між протилежностями, не зіштовхувати їх у непримиренній ворожнечі одне до одного, а гармонізувати, розвиваючи кожне з них. Боротьба — це протиставлення себе, своїх ідеалів відносно навколишнього світу. Боротьба — це агресія, яка не може обернутися нічим іншим, окрім агресії та ненависті у відповідь. Боротьба — це напад у розрахунку подолати супротивника, а не прагнення встановити з ним безконфліктні та гармонійні стосунки, спрямовані на обопільний і взаємовигідний розвиток. Людина, яка ще не вирвалася за межі відчуттів і психології тварини, на агресію проти себе відповідає страхом і втечею. А от людина, яка вже спромоглася подолати цю межу, але все ще діє у межах примітивного егоцентризму, гордині та неприборканої зарозумілості, на агресію проти себе відповідає страхом, ненавистю та агресією, яка часто-густо може бути ще більш огидною, аніж агресія того, хто на неї нападає. Але, виграючи тактично, людина безумовно програє стратегічно. Уявна перемога згодом обертається приголомшливою поразкою, позаяк нищівним фактором у цьому разі виявляється не агресія супротивника, а лише та винятково власна ненависть. Той, хто зміг подолати свою тваринну природу та вирвався за межі плоті і плотської філософії «око за око, зуб за зуб», на агресію проти себе навряд чи відповість агресією. Захищати себе без агресії та ненависті у відповідь, віддячувати добром за зло та любов'ю за ненависть, може лише досконала людина. Звичайно, вона може програти тактично, однак стратегічний виграш тут безперечний, позаяк творчим фактором у цьому випадку виступає власна, я повторюю — власна, любов. Допоки людина, яка вважає себе духовною особистістю, буде боротися з матеріальним світом і усім, що його супроводжує, як із результатом зла і мороку, або ж матеріаліст — проти духу, як прояву темного невігластва, переможуть лише зло, морок і темне невігластво. Людина ж знову програє, бо виграш полягає не у боротьбі чи то протистоянні двох засад її єства, а лише у їхній гармонійній співпраці. Оскільки дух — це суть матерії, а матерія — це форма прояву духу. Гармонія між матерією та духом — це як вдих і видих, як розширення та стискання серця, як чоловічий та жіночий принципи, що разом створюють життя, а нарізно призводять лише до занепаду та смерті.
— Ти хочеш сказати, що людина має скоритися злу і більше ніколи не боротися з ним? — насторожився я.
— Я хочу лише сказати, що людині необхідно зрозуміти, що зла немає, а тому і боротися ні з чим. Зло — лише витвір її розуму. Проте, як власне і протилежності, якими ви зазвичай оперуєте. «Тепло» і «холод» — це протилежні категорії розуму. Але хіба у Всесвіті тепло бореться з холодом? Хіба «високо» прагне перемогти «низько»? Хіба світло намагається здолати темряву? Ні. Світло лише поширюється у просторі. Що йому до темряви? Де є воно, там темряви немає, і бути не може. Світло всього-на-всього робить свою «справу». Коли ви усвідомите, що насправді нема з чим боротися, окрім власних хибних переконань та уявлень, то почнете сприймати світ зовсім інакше. Ні, я не стверджую, що не треба діяти! Ще й як треба. Але надто важливим є те, на що саме ви спрямовуєте цю дію. Можна створювати гармонію, але й можна руйнувати безлад. Дії з першого погляду дуже схожі — безлад зменшується, гармонія збільшується, Та от тільки наголос цих дій зовсім різний і надзвичайно різне їхнє підґрунтя. Любити добро це зовсім не одне й те ж, що ненавидіти зло. Любити грішника — це зовсім не одне й те ж, що й ненавидіти його гріх. У першому випадку вчинками людини керує любов, у іншому — ненависть. І вже цілковито байдуже, проти чого саме цю ненависть спрямовано            — проти зла чи проти добра. Головне те, що ця ненависть міститься в середині вас самих. Вона захоплює у полон ваші серця, видавлюючи звідти Божественне єство — любов. А де існує ненависть, там немає і не може бути любові. Насправді ж, навіть грішників взагалі не існує — є лише різний рівень досконалості, чесноти, святості.
— Якось, — я пригадав одну історію, яку почув колись давно. «Тепер вже у минулому житті!» — зметикував я і мимоволі пересмикнув плечима, — мати Терезу (Калькуттську) запитали, чи не приєднається вона до маршу проти війни. Та відповіла, що якби вони повстали не ПРОТИ війни, а ЗА мир, то вона б із превеликим задоволенням долучилася б до них.
— Все вірно. Ти завжди даєш силу тому, на що звертаєш свою увагу. Виступаючи проти чогось (навіть найгіршого!) ти породжуєш у собі ненависть, гнів, а отже у підсумку сприятимеш примноженню зла. Виступаючи за щось добре — ти вирощуєш у собі творення та добро. Таким чином, діяти необхідно. Але діяти необхідно заради творіння, а не руйнування.

5. ТВОРЕННЯ

— А що таке «творення»? Хіба процес створення чогось одного не може супроводжуватися руйнуванням чогось іншого? Адже створюючи в’язничний мур, руйнують чиюсь свободу!
— Творення — це дія, спрямована на збільшення гармонії у світі. Власне слово «творення» й означає саме таку натхненну, піднесену дію. Тому в’язничний мур можна будувати, його можна зводити, але творити можна лише те, що резонує з Духом Всесвіту.
— Із задумом Бога?
— Дивлячись, що або Кого ти вважаєш Богом. Людські уявлення про Бога найчастіше бувають плутаними та далекими від істини. Як правило, у найзагальнішому випадку, ви називаєте Богом найвище з того, що лише можете собі уявити[1]. Однак, по суті, все, що про Нього можна сказати, то це те, що Він існує. Проте навіть цього забагато. Бо коли ви кажете «існує», то вже наділяєте образ Бога своїми власними уявленнями про існування. Чим більше про Нього розмовляють, тим менше Його знають, оскільки людські знання та процес мислення ґрунтуються на оперуванні категоріями-протилежностями: далеко — близько, високо — низько, світле — темне, добре — погано, глибоко — мілко…
— … а у світі Духа протилежностей немає, — завершив я думку. — Так, ти вже казав, що у світі Духа існують лише певні єдині якості, які ми звикли поділяти на протилежні категорії…
— Саме так. Кажучи про щось одне, ви неодмінно будете втрачати з поля зору інший бік явища, подаючи його таким чином у спотвореному вигляді. Окрім того, розмірковуючи про Бога, ви застосовуєте свій розум, який насправді є справжнім нагромадженням ваших особистих переконань, що ґрунтуються на переконаннях колективних. І, звісно, також на колективних облудах! По суті, під час мислення ви здатні оперувати не об'єктами і явищами, а лише власними уявленнями про ці об'єкти та явища — тобто їхніми образами, ідеями. Вся інформація, яку людина отримує ззовні, так чи інакше проходить через її свідомість, а отже і несе у собі відбиток її недосконалого мислення. Проте ви, врешті-решт, не здатні отримувати інформацію іншим чином!

6. ПІЗНАННЯ ЛЮДИНИ

Пізнання людини умовно можна поділити на три рівні: почуттєве, тобто отримане за допомогою фізичних органів відчуттів (це початковий рівень пізнання); розумове, отримане за допомогою умовиводів та раціонального осмислення (середній рівень пізнання); інтуїтивне чи надчуттєве (найвищий рівень пізнання людини).
Перший рівень пізнання цілковито ґрунтується на відчуттях і сприйнятті органами чуттів з подальшим порівнянням отриманої інформації з власними базовими уявленнями та абстрактними образами.
Коли особистість, розвиваючись, наближається до другого рівня, вона доповнює все це узагальненими розуміннями, уявленнями та міркуваннями.
Інтуїтивне пізнання на додачу до всього вище переліченого доповнюється безпосереднім сприйняттям інформації, яке здійснюється оминаючи органи чуттів та розум людини. Це є пряме знання.
Останній рівень хоча й можна вважати для земного розуму найвищим і найбільш об'єктивним, але й він втрачає свою відносну об'єктивність, тільки-но людина доторкається до нього своїм мисленням. Інтуїтивне надходить у вигляді єдиного надзвичайно місткого образу. Мислення ж намагається цей образ проаналізувати, розкласти його на певні складові, категорії, умовності.
Уяви собі молекулу води, яка є поєднанням атома кисню та двох атомів водню. Вода має певні фізико-хімічні властивості. Вони цілком залежать від її внутрішньої структури. Давай воду, як вона є, назвемо «Істиною». Істина абсолютна та об'єктивна, вона не може залежати від точки зору, рівня знань чи то якоїсь ідеології. А тепер візьми-но та розклади цю «Істину» на складові! Що вийде? Правильно — кисень і водень. Мали одну рідину, а отримали два різних гази. Та хіба найдетальніший аналіз цих складових допоможе нам скласти уявлення про властивості води? Цілком очевидно, що ні.
— То що ж тоді виходить? — пролепетав я спантеличено. — Наше мислення лише заважає нам пізнавати Істину?
— Зовсім ні. Метод мислення, коли певне часткове поняття шляхом логічних міркувань виводиться із загального, називається дедукцією. Так, наприклад, знаючи, що вода у морі є мокрою, можна дійти до висновку, що мокрою буде й вода у склянці чи навіть в одній єдиній краплі. Проте, частину інформації про море такий чином буде безповоротно втрачено. Адже море — це не лише величезний об’єм води. Воно має свої контури, глибину, флору та фауну, і багато ще чого. Тим не менш, певну інформацію таким чином отримати можна. Якщо ж ми спробуємо не виводити часткове із загального, а спробуємо здійснити зворотний процес — процес індукції — тобто перейти від часткового до цілого, то отримаємо зовсім іншу картину. Аналізуючи воду у склянці, ми можемо дійти до висновку, що вона, наприклад, придатна для життя для різних живих організмів. Застосовуючи індуктивний метод, цей висновок можна поширити й на море взагалі. Але хіба цей метод зможе надати нам інформацію про ті ж його контури, глибину, флору та фауну? Очевидно, що теж ні.
— Невже нам для пізнання Істини необхідно відмовитися від методів пізнання?! Як же нам у такому разі дійти до неї?
— Відмовлятися від них, звичайно, не варто. Тип паче, що ці методи пізнання допомагають розширити свідомість, а мисленню прийняти зернята Істини. Вони дозволяють еволюційним шляхом підвести людину до сприйняття того, що пізнається не умом, і навіть не її розумом, а через одкровення Серця.
— А хіба ум і розум — це не одне й те ж? — здивувався я.
— Іноді між ними не вбачають відмінностей. Та умом можна вважати здатність окремої людини обробляти інформацію, засновану на її власному досвіді та знаннях. А от розум — поняття набагато глибше. Воно означає і здатність людини, як соціального явища взагалі, мислити, і здатність до пізнання вищих істин за допомогою її вищого «Я».
— Вищого «Я»? Я сам неодноразово використовував це поняття, але не завжди міг чітко пояснити, що це таке.
— Твоє вище «Я» — центр самосвідомості тебе, як космічної сутності. Твоє нижче «я» — це твій центр самосвідомості, коли ти перебуваєш у фізичному тілі. Його ще іноді називають «его», але це слово у вас часто-густо має занадто негативне забарвлення, означаючи лише найгірші риси людської особистості. Нижче «я» від «Я» вищого відрізняється приблизно так само, як тінь об'єкта відрізняється від самого об'єкта, що її породив.

7. ЦЕНТР САМОСВІДОМОСТІ

— А що таке «центр самосвідомості»?
— Це твоє власне суб'єктивне позиціонування стосовно навколишнього світу, або, простіше кажучи, те, що ти сам маєш на увазі, коли промовляєш «я».
— Тобто, це моя особистість?
— Ні. Особистість — це сукупність якостей, які має твоє «я»[2]. На протязі усього свого життя ти можеш розвивати ті чи інші свої якості, знання, навички, звички, переосмислювати їх та набувати нових. Твоє «я» слугує для них такою собі подобою стрижня, на який вони нанизуються, перетворюючись у єдине ціле.
— Це все так заплутано і надзвичайно складно! — вигукнув я, намагаючись не втратити нитку роздумів.
— Ні, — відповів мій супутник, — коли ти опануєш ази Великої Істини, вся картина світобудови постане перед твоїми очима зовсім у іншому світлі, де кожна її частина буде органічно поєднуватися з іншими, утворюючи таким чином загальну Гармонію буття.

8. КІЛЬКІСТЬ І ЯКІСТЬ ЗНАНЬ

— Швидше б опанувати ці ази! — мрійливо з неприхованою надією промовив я, намагаючись якось усвідомити та засвоїти щойно почуте.
— Не поспішай, усьому свій час. Це трапиться неодмінно, тільки-но ти сам будеш до цього готовий. Процес пізнання мало нагадує лінійний графік, де на лінії абсцис ми відкладаємо знання, досвід і вміння, а на осі ординат — рівень усвідомлення. Найчастіше новому рівню усвідомлення передує тривалий процес нагромадження інформації та її переосмислення, пошук зв'язків, закономірностей між добре відомими явищами і нечіткими контурами нового знання. Під час цього процесу може навіть здаватися, що жодної єдиної картини, яка б гармонійно поєднувала у собі все це, просто-таки не існує, що ми вже досягли межі свого пізнання, а кожний новий факт або явище додає до нього дещицю плутанини та безладу. І ось саме тут часто якраз і відбувається найцікавіше! Як за помахом чарівної палички всі розрізнені уривки наших уявлень і пазли наших знань складаються у єдину картину. Це викликає неймовірне захоплення та вражає уяву! Тепер ти усвідомлюєш, що йшов до цієї миті абсолютно вірно, зернятко за зернятком складаючи до купи свої знання та досвід. Ти інтуїтивно піймав ту закономірність, яка в цілому пояснює все, що було тобі дотепер відоме. Крім того, вона навіть дозволяє уточнити кожний окремий факт або явище, а також розраховувати і навіть прогнозувати усе, що до цієї миті виходило за межі твоєї свідомості. Ось так кількість твоїх знань стрибком перетворюється у їхню якість.

9. ІСТИННЕ «Я» ЛЮДИНИ

— Ти щось там казав про істинне «Я» людини…
— Так. Істинне «Я» людини — це і є її Вище «Я» відносно її власного земного та минущого «я». Якщо із земним «я» пов'язується не тільки і навіть не стільки власне центр самосвідомості, але й усі знання та навіювання, навички та уміння, помилки та омани, то істинне «Я» людини — це те, чим вона є насправді.
Наприклад, добродушному і щиросердому хлопчаті, який має талант, скажімо, до образотворчого мистецтва, з самісінького дитинства казали, що він повинен поводитися агресивно стосовно інших, оскільки матеріальних благ на всіх у світі не вистачає. Що всі, хто його оточує, для нього є конкурентами, які ставляться до нього вороже. Окрім того, йому за допомогою реклами та виховання постійно повторювали, що найважливіше у житті — це не творчість, а кар'єра. Постійно твердили, що кожна людина має свою ціну, яка може бути виражена у кругленькій сумі на банківському рахунку і майні. Казали, що любов та гармонічні взаємини — це нікчемна примха та утопія… І він зростає самовпевненим циніком, продовжуючи по інерції накопичувати те, що не дає йому ані задоволення, ані умиротворення духу. Він відвертається від тих, хто не підходить під прищеплений у його свідомість образ «правильних» і «потрібних» людей. Він живе у постійній гонитві за все більшим благом, яке насправді йому не потрібне. Він змінює одних непотрібних друзів і коханих на інших — теж непотрібних. А все лише тому, що хтось під впливом своєї егоїстичної «любові» до нього колись навчив його, що саме так він і повинен вчиняти, аби бути щасливим. Його щодня переконують, що він має потребу у саме ось такому авто, оскільки тільки воно найбільш виразно підкреслює його особистий статус у суспільстві. Йому втокмачують, що він повинен купувати саме ось цю зубну пасту, носити саме ці годинники, проводити свій вільний час саме таким чином… Проте, попри все це, він з кожним днем відчуває себе все більш та більш нещасним. А все через те, що його земне «я» зводиться на фундаменті переважно з облуд, амбіцій та помилок — власних і привнесених у його свідомість ззовні.
Насправді ж йому зовсім не потрібні шикарні будинки та мільйони у банках. Він, наприклад, просто прагне малювати те, що якимось нез'ясовним чином резонує з його глибоко прихованою істинною сутністю. Він зовсім не хоче усувати конкурентів у бізнесі, а воліє без щонайменшого жалю все кинути напризволяще та оселитися у крихітній хатинці десь посеред лісу на березі ріки. І малювати, малювати, малювати… Йому байдуже до довгоногих стандартизованих красунь, які звикли бавитися з ним у кохання. А потрібна одна-єдина, нехай навіть зовсім не красуня, але та, яку він зможе полюбити глибоко та цілком природно, як самого себе, і яка відповідатиме йому взаємністю. А все тому, що він десь глибоко у серці так і залишився тим захопленим хлопчаком, який прагне виразити свої почуття штрихами олівця або мазками пензля. Кохання ж для нього так і залишилася тим повітрям, без якого життя втрачає будь-який щонайменший сенс… Неможливо стати щасливим, намагаючись все своє життя грати невластиву для себе роль.
— Так, але тоді виходить, що у всіх наших негараздах винні наші батьки, які не так і змогли нас правильно виховати, дати нам саме ті знання, які нам потрібні, прищепити, власне кажучи, ті якості, які можуть зробити нас щасливими! Якщо ми всі сходимо на Землю, аби стати досконалішими, то чому тоді ми вчимося у таких недосконалих вчителів?
— Тому, що досконалим на Землі здебільшого робити нічого. Ви всі вчитеся один у одного. Ви пов'язані між собою такими складними путами взаємин, що іноді навіть неможливо сказати, хто з вас найбільший вчитель, а хто — наймолодший учень.
Батьки переважно щиросердо люблять своїх дітей і намагаються передати їм у міру своїх сил усе те, що отримали колись від власних батьків. Так що це загалом їхня не провина, а біда.
— Але ж в історії людства було чимало істинних Вчителів, святих та засновників різноманітних світових вчень! Хіба усі вони теж були недосконалими!? — запитав я ніяковіючи.
— Можливо, що ти будеш дуже здивований, але чим чистішою стає людина духом, тим виразніше для неї самої проявляються її власні недоліки. Це схоже на те, якби ти взяв стару й дуже брудну скатертину та спробував би привести її до первісного стану ідеальної білизни та чистоти. Зрозуміло, що чимало найбільших та найбрудніших плям зникло б у першу чергу. Але якщо ти пратимеш її довше, то все виразнішими на загальному чистому тлі ставали б застарілі та такі, що важко виводяться, залишки колишніх плям. Ось так і з тими, кого зазвичай вважають досконалими — вони надзвичайно гостро усвідомлюють власні недоліки, хоча, зрозуміло, тих набагато менше, аніж у пересічної людини. Однак, у кожному з нас закладено чистий і досконалий образ — образ Відвічного. Ви повинні усвідомити, що ваша недосконалість не є вашою первісною сутністю. Вас ніхто не створював недосконалими. Недосконалість — це те, що проявилося в вас внаслідок придбання персонального досвіду.
— Тоді навіщо нам потрібен увесь цей досвід, якщо він лише знищує нашу колишню досконалість? — щиро здивувався я.
— Задля того, аби ви знову стали досконалими. Цей досвід, врешті-решт, через ваше переосмислення та перетворення недоліків у чесноти знову приведе вас до стану первісної досконалості. Але це вже буде зовсім інша досконалість!
— Так… Стривай-но! Як на мене, то досконалість — вона і є досконалість. Як вона може бути іншою?

10. ДОСКОНАЛІСТЬ АРКУША ПАПЕРУ

— Уяви собі ідеально білий аркуш паперу. — Я замружив очі та спробував це зробити. — На ньому немає жодної навіть щонайменшої та найнепомітнішої для ока плями чи вади. Він — власне чистота і втілення досконалості. На цьому аркуші Майстер може зобразити все що завгодно — і посмішку дитини, і довірливість тварини, і крижану прохолоду струмка, і лист, що падає з дерева на землю, і викривлене болем обличчя того, хто помирає, і перший промінь Сонця, що започатковує новий день, і несміливий поцілунок, і прощання матері зі своїм сином… Цей білосніжний аркуш містить у собі величезну потенційну можливість. Це те вікно, через яке Майстер може втілити у життя всі свої найзаповітніші мрії, зробити видимими всі свої почуття, виплеснути у світ велику Енергію Життя, що шукає свого вираження і потребує лише вивільнення, аби почати самостійне життя, надалі запалюючи та надихаючи інших на Творення та Творчість.
Аж ось Майстер змочує в акварелі свій пензель і легким, майже недбалим порухом залишає на папері невеличкий слід. Цей мазок на білосніжному тлі може виглядати бридко і навіть жахливо. Ще б пак! Адже ця маленька брудна пляма назавжди зіпсувала первісну чистоту і досконалість аркуша паперу. До того ж, наступні мазки все більше й більше руйнують колишню гармонію безвинності та незайманості, нагромаджуючись один на одного, зливаючись і створюючи щось незрозуміле й зовсім непривабливе. Здавалося б, що аркуш остаточно по-варварськи зіпсовано, і його можна лише викинути на смітник, жалкуючи та шкодуючи про назавжди втрачену можливість виразити через нього великий подих Життя.
Та коли вже розчарування і відчай здаються безмежними, око раптом починає уловлювати у відразливому нагромадженні плям та кольору несміливий натяк на легке відлуння гармонії! Що це? Вперте небажання розуму визнати свою поразку перед стихією та хаосом або ж споконвічна, незнищенна віра у вище керівництво світобудовою? Та як би там не було, ми все виразніше та виразніше починаємо сприймати прояв деякого задуму! Спочатку це відчуття ми ще поєднуємо з сумнівами та боїмося зважитися відпустити його на волю. Потім наші несміливі здогади поступово змінюються впевненістю… Ще мить і… Все наше єство вибухає почуттями та емоціями! Так. Так! Я вірив, я відчував, я знав! Десь глибоко у своєму серці я завжди, увесь час знав, що краса неодмінно прагне проявитися там, де полотна буття торкається пензель Любові! І ось Майстер залишає на аркуші останній ледь-ледь помітний штрих… І малюнок оживає! Всі його елементи дихають і пульсують, зливаються у єдину гармонію, наповнюючи серце невимовним захопленням.
Невже ти і зараз вважатимеш, що досконалість чистого аркуша було назавжди втрачено? Ні. Тепер ти вже бачиш і сприймаєш нову гармонію та нову досконалість. Досконалий потенціал перетворюється на одухотворену Досконалість! Абсолютний нуль, обертаючись, стає абсолютною Нескінченністю.
— Дивовижно! — тільки і зміг я вимовити, не розтуляючи очей та жваво уявляючи собі все, про що йшла мова.
Мій розум активно доповнював цю картину захопленими емоціями. Перед моїм поглядом спалахували і переливалися різноманітні форми та райдужні сполохи, що трансформувалися і оживали, продовжуючи самостійне існування.
Я розплющив очі і далеко внизу побачив Земну кулю. Ще певний час я лише мовчав, збираючи думки до купи.
— Це теж — «полотно»? — нарешті вимовив я.
— Гарно, чи не так? — швидше ствердно, аніж вимагаючи підтвердження своїх слів, запитав мене мій незвичайний супутник.
— Так, особливо коли за усією цією пишнотою вбачаєш не лише зображення дивовижної краси, а й великий задум… м-м-м-м… Майстра!

11. РОЛЬ РОЗУМУ

— Можеш сміливо називати Його Богом, — посміхнувся Ангел. — Він не образиться!
— Та ти що! — запротестував я. — У мене навіть гадки такої не було. Просто розумієш… просто я вірю, що Він існує. Я глибоко переконаний, що живе з неживого саме по собі виникнути не може. Увесь потенціал сучасної науки та наукової думки досі так і не спромігся створити хоча б одну-єдину живу клітину з простого набору хімічних елементів. Все інше — надто складне і практично недоказове. Ми маємо безліч теорій, що пояснюють виникнення Всесвіту та життя, але всі вони можуть бути зведені лише до двох напрямків: 1) існує Творець і 2) все виникло випадково. Останнє просто-таки неможливе і нереальне, адже для того, аби виникло щось складне, необхідні задум, можливості та певні зусилля, які б задавали напрямок руху думки. Та випадок сам по собі — нікчемний архітектор. Певним чином, з тієї чи іншої причини камінь може лягти на камінь. Але для того, аби будинок виник сам по собі, необхідно, щоб тисячі каменів лягали та й лягали один на інший рівнесенько, не падаючи, не руйнуючись… Хтось ось цю силу, що спрямовує процес виникнення чогось із нічого, й називає випадком, дехто — Богом. А ось вже ті, хто називає її Богом, поділяються на безліч різноманітних течій і кожен по-своєму тлумачить процес творіння. Дехто намагається пояснити, що є лише один-єдиний Творець, Який особисто виліпив першу людину з неживої субстанції. Вони нібито посилаються на писання, що дійшли до нас з глибини століть. Хоча, безсумнівно, ці твори містять у собі суттєві викривлення – і не лише через стародавність першоджерел. Пояснення цих людей майже завжди надто плутані та недостатні, вони так і не можуть дати виразну відповідь на безліч простих запитань. Інші стверджують, що Бог — це і є власне Життя, Любов, Енергія, а все, що існує, створюють такі собі Творці, сукупність яких і можна вважати тим, кого чи що перші називають Єдиним Богом. Треті взагалі нічого не кажуть про Творення, як таке, пояснюючи це тим, що воно завжди відбувалося, триває зараз і буде продовжуватися вічно… Тому, розмірковуючи над усім цим, я, як, сподіваюся, досить розсудлива людина, не міг не зробити висновок, що все суще — як видиме, так і невидиме — має свою першопричину — Творця…
— Ну, розсудливість тут зовсім ні до чого! — абсолютно резонно зауважив Ангел. — Багато хто з цілком розсудливих людей у Нього не вірили та навіть вважали себе атеїстами. Так що не у ній тут справа.
— …але я не вірю, що Він саме такий, яким Його зображує релігія, — на видиху закінчив я свою думку.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну-у-у… — я спробував сформулювати стисло все, що дотепер мало у моєму уявленні лише найзагальніші, неоформлені риси та образи. — По-перше, я не вірю в Бога, який ззовні нагадує людину, і навіть наділеного перебільшеними людськими якостями. По-друге, я не вірю в Бога, який сидить на престолі, що розташовується на хмаринці, чи який перебуває у будь-якому іншому певному місці. По-третє, я не вірю в Бога, якому необхідно щосили догоджати, аби врешті-решт знайти Порятунок. Та й від чого порятунок? Вірніше, від Кого? Від Самого Бога та від Його гніву! По-четверте, я не вірю в Бога, Який віддає власного улюбленого Сина для знущання жорстоким дикунам, аби ті уникли справедливого покарання за свої злочини. По-п'яте, я взагалі не вірю в те, що свою провину можна якимось там чином перекласти на іншу, нехай навіть найсвятішу і найдосконалішу людину. По-шосте, якщо Бог справедливий, то чому тоді у світі існує кричуща несправедливість? А якщо Він всемогутній, то чому тоді Він не може вилучити зі світобудови страждання, страх, ненависть і біль? Не може чи не хоче? По-сьоме…
— Достатньо, — рішуче зупинив мене Ангел, — мені знайомі всі твої сумніви, як відомими є і всі запитання, на які ти шукаєш чи ще будеш коли-небудь шукати відповіді. Їм вже не одне тисячоліття! Просто ти зараз підійшов до тієї межі, де твої колишні переконання вже не працюють, а нові ще не оформилися в струнку та логічну систему поглядів. Ну то що ж, давай-но тепер все по черзі…
Отже, свідомість людини обмежена… — на знак згоди я лише кивнув головою, оскільки було б нерозумним опиратися тому, що для мене давно вже стало очевидним. Він продовжив: — … Але обмежує її не чиясь там воля звідкілясь згори, злий намір або бажання мати над вами перевагу. Всі обмеження містяться в середині вас самих. Це — невігластво, зневіра у власних силах, хибні колективні установки та переконання, а також ваші недоліки, які багато хто з вас намагається видати за чесноти.
— Ну, мабуть, — промовив я, обмірковуючи почуте, — з невіглаством, як фактором обмеження мислення, я цілком згоден. Допоки ти не маєш повного уявлення про щось, тобі важко це оцінювати максимально об'єктивно, а тому помилки і прорахунки є цілком можливими. Зі зневірою у власних силах я теж не можу не погодитися. Адже, якщо ти маєш про щось навіть найбільш повне уявлення, але не віриш у власну здатність вирішити ту чи іншу проблему, то цілком природно, що й не візьмешся за це. Та й хибні колективні установки у якості обмежників нашої свідомості не викликають у мене щонайменшого заперечення. Маючи всю необхідну інформацію та вірячи у власні сили, але розцінюючи їх неправильно, важко розраховувати на прийнятний для себе результат. Але що таке «недоліки, видавані за чесноти»?
— Це недоліки, які ви лукаво або щиросердно помиляючись, вважаєте своїми чеснотами. Ви навіть пишаєтеся ними! Наприклад, лінощі або відсталість мислення — це безперечно недолік. Однак якщо мова йде про дотримання незрозумілих атрибутів та вірувань, які прийшли до вас із глибини століть, то це ви часто-густо називаєте «традиціями пращурів». Мовляв, наші пращури завжди так вчиняли, і хто ми такі, аби порушувати їхні звичаї. Ви вважаєте ревнощі ознакою любові, хоча вони свідчать зовсім про протилежне — про недовіру до партнера та про ставлення до нього, як до предмета домашнього вжитку, яким можна безперечно володіти. Багато хто з вас вважає, що якщо своїх дітей усунути від подолання труднощів і необхідності самостійно влаштовуватися у житті, то вони зможуть уникнути помилок і розчарувань, а отже виростуть щасливими людьми. Але така от турбота найчастіше обертається як проти самих дітей, так і проти їхніх занадто турботливих батьків…
А ось що стосується взагалі розуміння Бога, то тут ви знову-таки все надто спрощуєте. Людське мислення не в змозі охопити всю суть глобального явища водночас. Воно намагається розчленувати його на дрібніші складові, аби потім це дрібне вивчити, усвідомити, зрозуміти. Потім вже на підставі узагальнення всього відомого ви складаєте своє уявлення про глобальне.
Та якщо, наприклад, людину подумки розібрати на окремі клітини, а потім усе це як слід вивчити, то як, маючи силу силенну інформації про кожну складову, зрозуміти, що таке «людина» як явище, якою є її психіка, що їй подобається, кого або що вона любить та ненавидить?
Щоб зрозуміти або принаймні максимально наблизитися до розуміння Бога, необхідно відмовитися від поділу загального на часткове, але, попри все це, дуже важливо мати уявлення про часткове! Проте не як про щось окреме, а як про невід’ємну частину єдиного Цілого.
Тобі вже відомо, що є два методи мислення — дедукція (рух думки від загального до часткового) та індукція (від часткового до цілого). Перше без другого має лише теоретичну цінність, а ось з другим воно набуває цінності практичної. Це означає, що пізнане стає вже не просто нашим уявленням чи навіть знанням, як таким, а важливим досвідом, який перевершує будь-яке знання. Адже досвід — це вже застосоване, відчуте та навіть усвідомлене знання. Мислення оперує одиницями інформації, але Бога можна осягнути лише спогляданням Розуму. Тобто не поділом Його на певні визначення і аспекти.
— Все це так складно й заплутано! — вигукнув я.
— Не все так безнадійно, — почув я у відповідь. — З усього цього ти повинен усвідомити всього-на-всього одну єдину річ…
— Яку ж? — я був украй заінтригований.
— Бог не пізнається розумом. Коли розум не в змозі охопити явище цілковито, то подрібнює його на частини, які він вже здатен осмислити, по суті, таким чином руйнуючи те, що пізнає.
— Отже, нам ніколи не осягти Бога і Його задум? — мене вже почав було охоплювати відчай.
— Творіння лише тоді зможе усвідомити задум свого творця, коли саме з ним зрівняється. Людина ж у своєму пізнанні може наближатися до усвідомлення Бога як завгодно близько, але воно завжди буде залишатися для неї недосяжним у всій своїй повноті. Повторюю ще раз — Бога розумом осягнути не можна — Він вищий від будь-якого індивідуального розуму. Однак людина через відчуття, емоції та розум йде до почуттів, аби на порозі Великого Невідомого залишити їх і увійти у світ Божественний зовсім у іншій якості — боголюдини. Найбільша самопожертва розуму досконалої людини полягає в тому, аби довести її до порогу божественного світу попри всі негаразди, тягарі та муки і відійти убік, давши людині можливість йти далі!
— Зачекай-но! — я, здається, почав розуміти зміст сказаного. — Ти хочеш сказати, що наший розум у процесі пізнання відіграє важливу роль, допомагаючи осягати взаємодію частин цілого між собою і всієї сукупності частин з цілим, але потім ми повинні відмовитися навіть від нього, як від знаряддя пізнання вищих істин?
— Саме так. Розум дійсно є для вас унікальним інструментом, здатним усунути непорозуміння, помилки та протиріччя, якими вщент наповнене ваше мислення на шляху до Істини, і які не дозволяють вам наблизитися до неї. Він немов турботливий і ніжний батько, який розуміє, що його дитя вже не просто виросло, але й переросло його самого, може лише підвести вас до тієї межі, за якою йде лише одкровення Серця. Підвести та замовкнути, залишивши вас наодинці з Вічністю.
— Що таке «одкровення Серця»? — запитав я, вже цілком здогадуючись, про що саме йде мова.
— Любов, — пролунало у відповідь.
— Любов… — повторив я луною та, неначебто отямившись, перепитав: — Любов? Яким чином це почуття може допомогти нам у збагненні Бога? Я, певним чином, неодноразово чув, що Він нібито і є любов, але мені завжди чомусь здавалося, що це лише якась алегорія, чудовий епітет, який визначає єство Бога, але не більше.

12. ЛЮБОВ

— Ти знову озвучуєш розповсюджений, але помилковий погляд. Бо любов — це не почуття, не емоції і навіть не пристрасть. Любов — це стан буття, співзвучності з Богом. Це внутрішнє усвідомлення своєї єдності з тим, кого ти любиш.
Істинна Любов глибока та безпристрасна. Вона умиротворяє та звільняє, вона нічого не вимагає і не ставить жодних умов. Вона входить у наше життя без фанфар і феєрверків. Саме тому її надто часто просто не помічають, а отже і не можуть оцінити як слід. А все через те, що ви її пов'язуєте якраз з бурею емоцій, океаном почуттів і безоднею пристрасті. Чоловік та дружина можуть прожити пліч опліч довгі роки, поділяючи між собою лиха та розчарування, щасливі миті та радість, віддаючись пориву та здійснюючи божевільні вчинки. Але згодом, коли емоції вгамовуються, коли втрачається гострота колишніх відчуттів і вщухає буря пристрастей, вони можуть дійти до висновку, що кохання назавжди пішло з їхнього життя. І це саме тієї миті, коли вона тільки-тільки перетворилася у Істинне Кохання! Просто відтепер необхідно звертати свій погляд не на зовнішнє та минуще, а на глибинне та вічне. Вони добровільно відмовляються від найбільшої цінності у своєму житті заради нової ілюзії, заради омани та марева. Від істинного заради ефемерного… Та чи не дурість це?
А ось того, хто готовий перейти на новий рівень взаємин, буде винагороджено за це сторицею.
— Як? Любов не є почуття?!
— Так, повторюю: Любов, Кохання — це стан усвідомленої єдності з предметом або об'єктом любові-кохання, коли вже немає «я» і «він», а є лише «він» як «я» і «я» як «ми». В юдаїзмі та християнстві це називається «бути одним тілом»[3] — тілом духа. У східній філософії — саттою, тад-айкією, парабрахмом та ін. Але земні слова та образи занадто бідні, аби вони хоча б якось могли виразити суть цієї єдності. Приблизно так людині неможливо, наприклад, уявити собі чотиривимірну фігуру… Тому справжні мудреці лише злегка посміхаються у відповідь на подібні запитання. Найчастіше задля прикладу вони розказують притчі — аби викликати у свідомості того, хто ставить запитання, певний образ-ключ до явища, яке називається Любов'ю.
Так, Любов — це не емоції або почуття, не пристрасті та муки, не страждання чи сумніви. Але саме це найчастіше ви й називаєте любов'ю. Звичайно, вона може усім цим супроводжуватися. Наприклад, гроза, як явище, як стан природи може супроводжуватися дощем, поривами вітру, калюжами. Та хіба дощ — це гроза? А вітер? А калюжі? А хіба рев ведмедя — це власне грізна тварина? Чи хіба дороговказ з назвою міста — це і є населений пункт?
Емоції та почуття — це явища астрального (душевного, кажучи іншими словами) плану буття, думки та сумніви — ментального (рівня людського духу). Любов же — це життєва Сила, яка творить і надихає, яка все наповнює та є усім без винятку. Просто людина дивиться на неї крізь астральний і ментальний плани своєї свідомості. От вона й «забарвлюється» саме у ті кольори, які вже присутні у цій людині, як у особистості, що здатна усвідомлювати себе.
Ви самостійно формуєте у власній свідомості образ, який цілковито відповідатиме вашому уявленню про об'єкт чи явище. Цей образ буде досконалим саме настільки, настільки досконалими є ви самі. Та у будь-якому випадку необхідно пам'ятати, що образ – це не є власне об'єкт чи явище, а виключно ваші уявлення про цей об'єкт і про це явище. Уявлення, а не абсолютна Істина! Ось саме про це ви найчастіше й забуваєте, намагаючись нав'язати іншому своє розуміння, таке далеке від досконалості.
Любов як поняття для більшості людей — це, у загальному випадку, щось найвище з того, що кожен з них може собі уявити. А оскільки всі люди такі різні, то й любов'ю вони, відповідно, називають зовсім різні речі — і фізичні взаємини, і відчуття власності на іншу людину, і свої ревнощі («ревнує, значить, любить/кохає») і ще бозна що — до чого кожен з вас здатен. Але у Найвищому своєму прояві та за своєю суттю Любов — є чиста та безпристрасна енергія Життя — Бог, Абсолют, Вічний Творець, Фохат.
Таким чином, все, що людина думає чи каже про Бога, по суті, є лише результатом її власного ума, якщо бажаєш — вигадкою.
— І який існує вихід з цієї ситуації? Що нам робити?
— Менше балакати та більше сприймати — як воно є. Отже, Бог, як Об'єктивна Реальність, безперечно, існує. Однак як Щось, наділене вашими уявленнями про Нього — Він вигадка, продукт вашого суб'єктивного і недосконалого розуму.
Бог, як Істина, як Джерело Буття та Життя, як Любов і Світло, як Вищий Розум і Основа Основ — Один, Єдиний, Неподільний. Бог у Своєму найвищому аспекті є абсолютним і об'єктивним. Ми можемо лише пізнавати Його, наділяючи наші пізнання різноманітними формами та віруваннями.
Наприклад, той, хто любить (кохає) щиросердно, чесно та відкрито, не торгуючись з партнером, а даруючи йому свою любов (кохання) безкорисливо, немов сонце, яке світить праведним і грішним, той вже знає, що таке Любов. Не просто це відчуває — він цим живе. Але якщо він раптом захоче виразити свої почуття та враження за допомогою словесних форм, аби потім спробувати передати їх комусь іншому, той може нічогісінько не зрозуміти.
Неможливо образами нижчого порядку адекватно зобразити явища вищого плану буття. Чи можна передати комусь за допомогою слів смак незнайомого фрукта так, аби та людина відчула цей смак?
Ви мислите різноманітними образами, ви розмовляєте різними мовами. «Любовь», «Кохання», «Love», «Amore», «Lіebe», «Lіefde» і т.ін. — це лише слова, але не сама любов. Коли ви чуєте це слово, то вкладає у його значення зовсім не те розуміння, що вкладала інша людина, а своє власне. Ви асоціюєте його зі своїм баченням того, що називаєте «любов'ю».
Бог неподільний, єдиний. Та ви сприймаєте Його по-своєму, у різних аспектах Його Сутності. Це нормально, бо допоки ви перебуваєте під владою образів і шаблонів мислення, ви інакше й не можете. Кожен з вас має власне уявлення про Бога, і хоча схожі погляди можуть групуватися та організовуватися у більш загальні теорії та світоглядні системи, тим не менш, погляди кожного з вас все одно хоча б на дещицю, але все-таки будуть відрізнятися від поглядів іншої людини. Бог, як Вища Істина — об'єктивний. Ваше бачення й сприйняття Бога — безумовно і неодмінно є суб'єктивним.
Безглуздо і нерозумно, коли одні суб'єктивні погляди оголошуються об'єктивнішими, аніж інші суб'єктивні погляди. І зовсім вже незрозуміло, абсурдно і навіть дико, коли суб'єктивні погляди однієї групи людей можуть проголошуватися кимось єдино можливими та безпомилковими!
Кожен намагається просунути, пропхнути, нав'язати власні недосконалі переконання, начисто заперечуючи можливість існування інших, утім, також недосконалих переконань. Власні хибні погляди, піднесені до рівня абсолюту, ви називаєте істиною, а хибні погляди інших — оманою. Все це аж ніяк не сприяє ані порозумінню між вами, ані пошуку Бога, як такого. Хочеш краще пізнати людину? Нехай вона розповість тобі про бога, в якого вірує! Це й буде її власна перебільшена у будь-яких значеннях копія.
— Таким чином, що якщо Любов — це стан буття, а Бог, як дехто стверджує, є Любов, то виходить, що Бог — це теж стан буття? Але ж стан — це аж ніяк не особистість, не індивідуальність. І тим паче, не істота, наділена власною волею, розумом!
— Ось бачиш, куди ви заганяєте себе власними силогізмами! Коли ти кажеш «особистість», то маєш на увазі, що є така собі «не-особистість», тобто те, що не вважається нею. Це може бути інша особистість (чи інші особистості), або щось таке, що не має індивідуальної свідомості, але з чим ця особистість себе не ототожнює.
— Щось занадто розпливчасто і незрозуміло, — зауважив я. — Чи не можна простіше?
— Є речі трансцендентні, спрощення яких означало б неминуче віддалення від істини. Однак у цьому випадку можна сказати, що якщо існуєш «ти», то обов’язково має існувати й те, що не є тобою. Все це може бути або іншими індивідуальностями з власною свідомістю, або ж неживими предметами, які не мають індивідуальної свідомості.
— Ну ось! Тепер все набагато зрозуміліше! — зрадів я.
— Ти так вважаєш? — співчутливо посміхнувся мій співрозмовник. — Усвідомивши для себе щось одне, ти можеш остаточно заплутатися у всьому іншому. Незабаром ти сам зможеш у цьому переконатися.
— Про що це ти? — я дійсно почувався спантеличеним.
— Згадай приклад з молекулою води…
— Так, я пам'ятаю. Пізнавши певну частину явища, я можу втратити уявлення про це явище в цілому. Правильно?
— Саме так. Аби щось пізнати, ти повинен дотриматися балансу між загальним і частковим. Часткове може лише доповнити загальну картину, але навіть найповніша сукупність усього часткового ніколи не допоможе створити уявлення про складне явище в цілому, як воно є.
— Існує такий жарт, — пригадав я, — що експерт — це людина, яка прагне дізнатися все більше про все менше, допоки не буде знати все ні про що, а поверхнева людина — це той, хто прагне знати все менше про все більше, доки не знатиме нічого про все.
— І те й інше можна вважати крайнощами. Труднощі в осягненні Істини і полягають у тому, аби, не впадаючи у ці крайнощі, навчитися бачити проблему з усіх боків одночасно. Наприклад, одна людина погляне на циліндр, як геометричну фігуру, з однієї точки зору і скаже, що бачить перед собою прямокутник. Інша кине на неї погляд з основи та й резонно заперечить: «Хіба ж це прямокутник! Це коло». Хто з них помиляється і хто має рацію? Можна періодично акцентувати свою увагу на тій чи іншій частковості, але не можна зводити цю частковість у ранг Істини.
— Ми вже вкотре повертаємося до теми співвідношення загального й часткового, — зауважив я. — Невже для нас це є таким важливим?
— Воно не просто для вас важливе. Воно надзвичайно важливе. Воно визначальне, базове. Без усвідомлення цього взагалі неможливо рухатися далі і намагатися розглядати глибші та складніші явища. Якщо знову повернутися до води, як наочного прикладу, то чи можна вважати істинним вислів «Вода — це рідина»?
— Звісно! — охоче підтвердив я.
— А лід? А пара? — почув я дуплет запитань.
— О, ні! Я про них зовсім забув! — промовив я спантеличено. Така безпам'ятність була для мене зовсім непрощенною.
— Вся суть у тому, що вода — це не рідина. Вода — це речовина, яка за певних умов може перебувати у твердому, рідкому, газоподібному стані або навіть у всіх цих станах одночасно! Ви ж, керуючись найбільш звичним для вас образом, переносите окремий аспект явища на все це явище у цілому. А ось коли мова йде про ще більш абстрактні явища — про батьківщину, честь, совість, любов, правду, добро та зло, — то тут суб'єктивізм вашого мислення виявляється повною мірою. У те чи інше поняття ви вкладаєте власне розуміння, яке цілковито відповідає вашому світоглядові та рівню мислення. Саме тому для одних з вас «Кохання» — це зворушливе відчуття; для іншого — шалена пристрасть; для третього — фізичний процес, яким можна займатися; для четвертого — стан усвідомленої єдності душ. І найсмішніше у цьому те, що всі вони певним чином мають рацію! Позаяк правда — це не є істина.

13. ІСТИНА, ПРАВДА, БРЕХНЯ

Істина — це щось ідеальне і об'єктивне. Людина ж за визначенням може бути лише неідеальною та цілковито суб'єктивною. Можна увесь час наближатися до неї, але досягти її неможливо. Та чи означає це, що прагнути до Істини немає жодного сенсу? Рослини тягнуться до Сонця, але ніколи до нього не дістануть. Та хіба у їхньому житті нема сенсу? Досягненням людини може бути лише правда. Правда — це суб'єктивна точка зору людини на істину, її окремий аспект, який цілковито відповідає її переконанням і принципам.
Та хіба її погляди не можуть виявитися помилковими? Цілком. Errare humanum est[4]. Чи можна у такому разі називати брехуном того, чий світогляд ґрунтується на його власних помилкових теоріях? Людина навіть не підозрює, що помиляється. Вона чесно та сумлінно стверджує щось, що не збігається з іншою точкою зору. І все! А от брехня — це вже коли хтось робить навмисно неправдиву заяву. Аби звинуватити людину у брехні, необхідно бути абсолютно впевненим, що ця особа знає одне, а каже зовсім протилежне.
Ну ось, тепер, якщо ти ще не передумав, ми можемо повернутися до нашої розмови про Бога.
— Пам’ятаючи про баланс загального і часткового? — я спробував було в’їдливо зауважити.
— Саме так, — спокійно і немовби не помітивши саркастичної нотки мого зауваження, відповів Ангел. — Тільки зауваж — що б ти там не гадав і що б ти не казав про Бога, все це не може вважатися Істиною. Це є лише правдою. Твоєю правдою! Ти ніколи не зможеш створити у своєму мисленні більш-менш повний образ Бога. Всі риси, якими ти Його наділиш, будуть і правильними і помилковими водночас. Правильними тому, що вони у сукупності зображатимуть твоє уявлення про певний аспект Бога. Помилковими — якщо ти намагатимешся відокремити частину з них, аби зробити з них догму.
— Добре, я зрозумів, — погодився я та одразу ж зненацька для себе додав: — … що нічогісінько не зрозумів!
— Це нормально. Не намагайся зрозуміти все й одразу, бо інакше ти лише віддалятимешся від Істини. Глобальні речі майже неможливо усвідомити, як кажуть, «з копита вскач». Найчастіше такому усвідомленню передує дуже тривалий період накопичення інформації, її аналізу, осмислення зв'язків між її окремими складовими частинами. Уяви-но собі таку собі посудину із прямокутними стінками, які можуть розсуватися, збільшуючи таким чином її об’єм. Ця посудина — твоя свідомість. Якщо речі досить малі, вони входять в неї без будь-яких зусиль. Це можна порівняти з явищами та твердженнями, які цілком відповідають твоїм переконанням і знанням. Якщо ж щось трішечки перевищує розмір посудини, то варто лише злегка розширити її стінки, як воно зможе туди увійти. Цьому можуть відповідати твої висновки, на межі яких ти вже перебував, однак для чого тобі бракувало всього лише кількох фактів чи авторитетних для тебе думок та іншого. Але якщо дещо суттєво перевищує розміри цієї посудини, то навіть тривале розширення твоєї свідомості може не призвести до того, що вона зможе це вмістити. Нерідко може навіть складатися враження, що все це набуття досвіду, вивчення законів і наук, накопичення фактів, від кількості яких голова йде обертом, даремне й безперспективне, що те чи інше явище просто неможливо усвідомити і збагнути. Та тільки-но посудина твоєї свідомості стає достатньо великою, аби вмістити нове одкровення, воно саме сходить в неї — цілком природно та без будь-яких зусиль. Ось тільки ця посудина людини часто-густо буває вщент заповненою різним мотлохом і сміттям, застарілими установками та шкідливими звичками, банальними архаїчними гаслами та теоріями, що перестали працювати, колективними хибними переконаннями та особистими помилковими поглядами. Іноді варто лише прибрати це дрантя, як одкровення не змусить на себе чекати. Для нього у вашій свідомості найчастіше просто не знаходиться вільного місця!
— Відмовлятися від звичного буває надзвичайно важко, — я не міг не погодитися з цілком очевидним. — А все через наші лінощі та страхи! Он, приміром, колись теорія Ейнштейна виглядала дико і навіть безглуздо. Сьогодні ж такими вважаються спроби замахнутися вже на неї. Нове з величезними труднощами торує собі дорогу. Ті ж, хто має рухати науковий прогрес уперед, нерідко самі виявляються перешкодою на його шляху. На мій погляд, саме страх бути незрозумілими та осміяними колегами змушує наших вчених бути вкрай обережними та стриманими у своїх висновках і висловлюваннях. Але найбільш реакційними, як на мене, все-таки можна вважати представників релігії.

14. НЕЗНАННЯ ТА СТРАХ

— Ти знову маєш рацію — саме страх є причиною більшості вад людини. Та першопричиною цього страху найчастіше буває незнання і нерозуміння того, що відбувається. Допоки людина буде вбачати у якомусь явищі загрозу для себе, неможливість контролювати це явище та керувати ним, страх супроводжуватиме її завжди і скрізь, породжуючи при цьому силу силенну інших вад.
Уявлення про світобудову, як про випадковий і непередбачуваний феномен, або як про ворожий прояв вищих сил, наділений не мудрістю і любов’ю, а диктатом і контролем за кожним кроком людини та жорстоким покарання за будь-яку провину — все це не може не викликати страх.
Для того аби його позбутися іноді достатньо лише змінити своє мислення, переосмисливши певні ключові моменти власного світогляду. Зрозуміло, все це має сенс лише тоді, коли світогляд людини заводить її у глухий кут міркувань та силогізмів.
Допоки ж людина не замислюється про сенс буття і про взаємозв'язок різних явищ, зміна мислення для неї буде зайвою. Навіщо їй щось там змінювати, якщо її все майже влаштовує? Але це зовсім не означає, що ця людина у майбутньому не дійде до необхідності такого переосмислення. Для переосмислення необхідні досвід і теорія, що суперечить цьому досвіду. Може скластися враження, що якась людина просто марнує власне життя, розтринькуючи даремно найцінніші її моменти. Цілком можливо, що споглядаючи її безтурботність і бездумність, можна навіть поспівчувати її зануренню у безодню пристрастей і погибелі.
Однак така оцінка може свідчити лише про те, що той, хто так вважає, сам не розуміє суті явища і не має щонайменшого уявлення про розумність та доцільність буття. Так само, як і його кожної найменшої частини. Ні, та людина зовсім не марнує своє життя. Вона набуває неоціненного персонального досвіду, на підставі якого надалі буде формувати свій власний новий світогляд.
— Я десь читав, що Будда навчав своїх учнів тому, аби вони довіряли лише власному досвіду, оскільки його досвід не має для них жодного значення.
— Все правильно. Чужий досвід нікого нічому й ніколи навчити не може.
— Так, але існує приказка, що лише дурень вчиться на власних помилках. Розумний же вчиться на помилках інших! — заперечив я, абсолютно переконаний у правдивості цього твердження.
— Це знову-таки одне з ваших хибних переконань. Розумна людина вчиться винятково на власних помилках. А ось дурень взагалі не вчиться – ні на своїх, ні на чужих, – наступаючи постійно на ті ж самісінькі граблі. Допоки чужий досвід не стане твоїм власним досвідом, доки ти сам не пропустиш його через себе та не відчуєш його кожною клітиною своєї сутності, доти він не матиме для тебе ані найменшої цінності. Але ти маєш можливість прожити певні обставини, що сталися з іншою людиною, немов свої власні. Це достатньо зробити навіть подумки. Зрештою, всі обставини свого життя ви сприймаєте саме так! Та якщо ти сам прожив і відчув певні обставини на собі, то хіба можна такий досвід вважати чужим?
— Гадаю, що ні, — задумливо пробурмотів я, у котре вже переконавшись, що мій світогляд вимагає серйозного перегляду. — Таким чином, ти хочеш сказати, що якщо я навіть подумки проживаю певну ситуацію, що сталася з кимось іншим, то це вже стає моїм власним досвідом?
— Я не хочу це сказати. Я це сказав. Якщо твоєму ближньому посилаються певні складні обставини, твоя щира участь в них може допомогти тобі уникнути подібного у власному житті.
— А якщо простіше?
— А якщо простіше, то людині для набуття нею певного досвіду можуть послати ситуацію або їй самій, або ж її ближньому. Наприклад, у твого ближнього занедужала дитина. Хвороба досить серйозна і вимагає сторонньої допомоги, позаяк батьки цієї дитини не в змозі власноруч з нею впоратися. Ти можеш подумати: «Навіщо мені в це втручатися? Це їхні проблеми, а тому нехай вони самі їх і вирішують. Це не моя справа» і пройти повз. Або вони звертаються до тебе за допомогою, а ти, пославшись на власні (навіть вигадані) складнощі, відмовляєш.
Але ти можеш вчинити й інакше – не лише відгукнутися на їхнє прохання, а самостійно запропонувати допомогу. Навіть якщо вони до тебе не зверталися. Навіть, якщо вони не знають про твоє існування! Це співчуття. Спів-чуття! Тобто ти спільно з ними відчуваєш цей біль. Це співпереживання. Ти спів-переживаєш — переживаєш спільно з ними це нещастя. Ти можеш запропонувати будь-яку не надто обтяжливу для себе допомогу — дати гроші на ліки, довезти до лікарні, знайти у найкоротші терміни потрібного фахівця… Та хіба мало, яка ще допомога може їм знадобитися!
У першому випадку ти вважаєш, що ситуація тебе аж ніяк не стосується, тобто що це не твоя проблема. У другому — ти вже приймаєш безпосередню участь у вирішенні питання, неначебто це твоя власна проблема. І ти допомагаєш лише через те, що не вважаєш її чужою.
Але ж таке випробування могли послати не тільки їм, але й тобі!
Уяви: ти таки відмовився надати допомогу, вважаючи, що це не твоя справа. Проте, цілком можливо, ти мав пройти саме через таке випробування. Що відбувається у такому разі? А те, що може занедужати твоя власна дитина! Ти ж власну дитину чужою не вважаєш, а негаразди з її здоров'ям — не вважаєш чужими проблемами? Звичайно — ти ж її любиш. Це твоє дитя, твоя кров, твоя гордість. Ти відмовився допомогти вирішити сторонні проблеми? Що ж, маєш на те повне право. Вирішуй тоді власні!
Ось так щире співчуття і співпереживання своєму ближньому можуть допомогти тобі уникнути безлічі власних проблем!

15. БОГ

— Ти сказав, що ситуацію людині можуть послати. Хто? Бог? Але якщо Бог не є особистістю, то хто у такому випадку може це може зробити? — я справді майже нічого не розумів.
— Вся справа у тому, кого або що ти називаєш Богом. Відомого мандрівника Миклухо-Маклая папуаси теж сприймали як бога! І засновників давньоєгипетської цивілізації, про яких ви знаєте замало — лише спотворені імена та суперечливі дані з купою домислів та неправильним розумінням… І праотців ацтеків… А імена тих, хто започаткував доінкську цивілізацію в Центральній Америці, взагалі було втрачено ще задовго до приходу в ті краї інків!
Ким, як і задля чого людям посилаються випробування, ми зможемо поговорити пізніше. Звичайно, якщо ти матимеш бажання. Та зараз ти ще не готовий сприйняти інформацію про все це як вона є. Вона не лише не висвітлить це питання, але й заплутає тебе остаточно. Для цього тобі необхідно занадто багато переосмислити, пізнати та усвідомити, оскільки ти перебуваєш у полоні оман і суперечливих догм, крізь призму яких ти споглядатимеш усе, про що я можу тобі розповісти. Коли ти будеш готовим, ми обов’язково ще повернемося до цього питання.
— Добре, — погодився я й поспіхом додав: — У мене просто накопичилося стільки запитань, що я навіть не знаю, чи встигнеш ти відповісти на них!
— Не турбуйся. Часу у нас більш аніж достатньо — ціла вічність. — Ангел відповів так тепло й добродушно, що його спокій і впевненість миттєво передалися й мені. — Ми разом пройдемо майже з самого початку. Щось для тебе здасться давно відомим, про деякі речі ти довідаєшся вперше, а дещо ти просто пригадаєш. Іноді нам доведеться забігати наперед, іноді знову повертатися до того, про що ми вже розмовляли, а часом розглядати вже відоме з несподіваної точки зору.
— Але, сподіваюся, що Бог — це щось… тобто хтось єдиний?
— Певна річ, як Джерело буття, Енергія Життя, Першопричина і Абсолют Бог — Один, Єдиний. Бог є Дух[5] і цей Дух не має ані початку, ані кінця. Він незмінний у Своїй постійній мінливості. Однак і все, що існує у Всесвіті, буквально пронизане Ним. Немає жодного бодай найменшого куточка Всесвіту, де б Його не було. Він все наповнює і все надихає, все рухає і все оживляє, оскільки життя — це і є рух. Ти можеш спробувати піднятися до рівня галактик і їх величезних мегаскупчень, ти можеш проникнути в глибини щонайдрібніших елементарних частинок, і ти скрізь і у всьому побачиш рух енергії. Вона вічна і вічно мінлива, як власне і сам Дух. Як ти вважаєш, Хто або Що є її джерелом? — Я прекрасно усвідомлював, що це питання не вимагає моєї відповіді, а тому лише споглядав земну кулю й задумливо мовчав. Ангел продовжував: — Однак цей Єдиний Дух Життя індивідуалізує себе в незліченних і нескінченних проявах, які є Його частиною і несуть у собі Його образ. Точнісінько так само несе в собі інформацію про ціле кожний навіть найменший елемент голограми[6] або нескінченного фрактала[7]. Найдрібнішим індивідуалізованим елементом Духа можна вважати монаду[8], яка на фізичному рівні може проявлятися у вигляді елементарних структурних складових вашого світу.
— Елементарних частинок? — спробував я уточнити, ухопившись за тему, яка завжди привертала мою увагу.
— Те, що ви називаєте елементарними частинками, вже є надзвичайно складними утвореннями. Колись ви прозвали «неподільним»[9] те, що незабаром саме виявилося складним. Потім з’ясувалося, що й ці складові частини також складаються з ще більш дрібних. Насправді все набагато складніше. Те, що ви іменуєте елементарними частинками, є лише відображенням у вашому тривимірному фізичному світі явищ вищого порядку.
Таким чином, якщо Бог є неіндивідуалізованим Духом, то монада є Його індивідуалізацією, якщо хочеш — самовираженням. Кожна з них з самому початку має лише програму і напрямок свого розвитку, а також потенціал стати Богом. Незважаючи на те, що вона є образом Єдиного Духу і єдиносуща Йому, всі її якості перебувають у зародковому стані. На цьому етапі вона нібито є нульовою багатовимірною матрицею.

16. ОБОЛОНКИ МОНАДИ

— Мені іноді до рук потрапляла література, — дещо спантеличено зауважив я, — де все про оболонки, або, як ще кажуть, про тіла людини було написано до того зарозуміло і настільки по-різному, що я вже майже втратив надію зрозуміти у цьому хоча б що-небудь для себе. Іноді йшлося про шість «тіл», іноді про сім чи навіть вісім. Але іноді траплялися й випадки поділу навіть на десять рівнів! Чи не міг би ти мені, не вдаючись у надто складні міркування та абстрактні матерії, пояснити суть цього явища?
— Добре, спробую пояснити тобі так, аби ти зрозумів сам принцип такого поділу, — погодився Ангел. — Отже, виникнення монади… Якщо ти не заперечуєш, ми поки що опустимо те, як саме вона з’являється, але ще повернемося до цього питання дещо пізніше, — я охоче кивнув на знак згоди. — Виникнення монади відбувається на найвищому з можливих планів буття — рівні чистого Духа. Його умовно можна назвати «Божественним». Чому «умовно» ти згодом зрозумієш сам і без сторонньої допомоги. На цьому рівні монада є лише ідеєю і несе в собі всі якості Духа, адже вона, по суті, Ним і є. Це як океан, який складається із крапель, які не розділені між собою. Досі не складно?

Еманація Духа

— Ні-ні, продовжуй! Я дуже уважно слухаю!
— Чудово. Рівень, на якому монада вже є індивідуалізованою, але жодним чином не відділеною від свого Джерела (!), часто називається атмічним, або простіше — «атма»[10]. Для більшої наочності можеш уявити собі монади, як сталактити, що звисають зі стелі печери. Всі вони є окремими утвореннями, але мають між собою контакт через стелю.
Під час занурення в матерію свідомість кожної монади все більше й більше відокремлюється від інших, їхні тіла стають все грубішими і щільнішими, а вібрації все нижчими. Якщо на найвищому рівні буття все суще являє собою єдине й неподільне Ціле, то на найнижчому — фізичному — для кожної індивідуальності створюється ілюзія повної відокремленості від усього іншого.
Для можливості взаємодії з кожним з планів буття монада отримує тіло, яке складається з матерії цього плану. Таким чином, монада на цьому рівні одержує…
— … атмічне тіло? — закінчив я думку.
— Абсолютно правильно — атмічне. Це найвищий рівень індивідуалізованого духу, єдиного з загальним — всесвітнім Духом. Для того аби монада могла взаємодіяти з навколишнім світом вона наділяється інструментом чистого сприйняття або свідомості. Так вона набуває здатності споглядати або відображати дійсність. Цей інструмент також можна уявити у вигляді оболонки або тіла. Цього разу — будхічного[11]. Ще одним важливим елементом самопізнання монади є її розум — елемент Вищого Розуму, який формується з матерії ще щільнішого плану буття — манасічного[12].
— Це ще одна оболонка монади?
— Я знову змушений нагадати тобі, що ваші слова та уявлення занадто обмежені, аби вони могли передати суть вищих явищ. Поміркуй, як би могла описати політ реактивного літака людина з глибини віків, якби побачила його яким-небудь чином? Небесна колісниця? Залізний птах? Будь-яке спрощення веде до неминучої втрати інформації. Певним чином, вам набагато легше уявити оболонки, вкладені одна в одну, неначе матрьошки, але не варто забувати, що монада має не оболонки, а тіла. Вони не огортають ті, що лежать нижче, а утворюють з ними багатовимірне єдине ціле і містять їх у собі, як відрізок — крапку, круг — відрізок, а куля містить у собі круг. Таким чином, кожне з нижчих тіл можна вважати немов би проекцією найближчого вищого тіла. Однак аналогії вищих тіл із просторами вищого порядку не зовсім коректні. Ці три тіла — атма, будхи, і манас — і складають те, що можна назвати Вищим «Я» монади-особистості. Вони є постійними (хоча й завжди розвиваються!) для особистості протягом всього її втілення у тому самому світі.
— Як це — постійними, але такими, що завжди розвиваються? — мене дещо збентежило таке, як мені здалося, дивне формулювання.
— Все, що має у собі життя, перебуває у постійному русі та розвитку, — почув я у відповідь. — Одна й та сама жива істота постійно зміняється протягом усього свого життя.
— Добре, — погодився я. — Але якщо особистість має Вище "Я", то, виходить, вона має і нижче «я»?
— Звичайно. Всі її вищі тіла мають свій відбиток у тому світі, в якому вона втілюється, і складаються з матерії цих планів буття. Так, атмічному тілу відповідає найщільніше з усіх тіл — фізичне, або те тіло, яке багато хто з земних людей помилково і вважає власне людиною. Як у світі Духа атмічне тіло є індивідуалізацією монади, так і в фізичному звичному для людей світі їхні тіла вважаються, по суті, індивідуалізацією в цьому світі. Будхічне тіло також має свій відбиток — тіло астральне. Воно є мовби душею індивідуальності, що здатна відображувати дійсність. Відбитком манасічного тіла у вашому світі є ментальне тіло. Як те, так і інше є тілами розуму — Вищого і нижчого. Якщо хочеш наочно уявити собі співвідношення всіх тіл монади, поглянь на древній єврейський світильник — менору, — промовив Ангел і намалював у просторі одним помахом руки мрячний образ, у якому шість малих світильників по три праворуч і ліворуч від центрального були попарно з’єднані знизу концентричними дугами. Від центрального світильника вертикально донизу, перетинаючи всі дуги, опускався її стовбур, закріплений на підставці. Всі сім світильників були вишикувані у горизонтальну лінію.

— Але як тоді трактувати центральний світильник? — я не міг не задати питання, що з’явилося саме по собі.
— Можеш вважати його поверхнею дзеркала, що розділяє світобудову немовби на дві частини — істинну та ілюзорну, — почув у відповідь.
— То яка ж тоді з частин є істинною, а яка — ілюзорною? Якщо істинною частиною вважати ту, де перебуває наше істинне або Вище «Я», то виходить, що світ фізичний, у якому втілюються люди, буде світом-ілюзією?
— Правильно. Наприклад, філософія буддизму про це так і каже. Багато хто ж з вас ілюзією вважає світ істинний — Найвищий, світ Духа. А все тому, що ваша земна самосвідомість відірвана від свідомості істинного, прихована під покровами фізичного світу. Аби побачити світ божественний, його необхідно прийняти як даність. Не повірити в нього, а усвідомити його в собі, у своїй свідомості його постійну присутність.
— Чому «не повірити»?
— Тому що «повірити» — це сприйняти на віру те, що ти сам досі не відчуваєш, що сам не усвідомлюєш і не знаєш. Віра завжди ґрунтується на сторонньому досвіді, а сторонній досвід, як ти вже пам’ятаєш…
— Так-так, я пам’ятаю — сторонній досвід нікого нічому навчити не може, — закінчив я думку. — Але виходить, що коли досвід через усвідомлення і переживання перестає бути стороннім і стає власним, віра зникає? — я майже вигукнув від несподіваного осяяння.
— Так, віра зникає. Вона перетворюється на знання та досвід. Віра можлива лише тоді, коли немає знання. Так, маленька дитина змушена вірити батькам, що не можна засовувати що-небудь у розетку, бавитися сірниками, кривдити тварин та ін. Пояснювати їй щось ще занадто рано — вона просто нічого не зрозуміє. Лише згодом вона зможе переконатися у правильності і виправданості цих вимог-заборон — натомість віри приходить усвідомлення. По суті, джерелом будь-якої віри є сторонній досвід. Але ж він окрім зернят Істини може містити (і таки містить!) цілі купи помилкових уявлень. Тому абсолютно невідомо, куди така віра зможе тебе завести. А якщо у тієї особи, якій ти так беззаперечно довіряєш, ще й помисли не зовсім чисті…
— Ми дещо відволіклися. Повернімося до тіл?
— Ми не відволікаємося. Ми повертаємося до важливих моментів, без яких рухатися уперед просто немає сенсу, — зауважив Ангел. — Отже, особистість, як така, складається з трьох вищих тіл. Земна людина — з шести: трьох вищих і трьох нижчих. Однак, по правді, такий розподіл також досить умовний, оскільки між цими тілами не існує ні меж, ні чітких відмінностей, ні досить визначеного розмежування в їхніх функціях. Приблизно як між кольорами у веселці! Кожне тіло поступово переходить у інше.
Існує ще один дуже цікавий та виразний образ, який може допомогти тобі уявити метафізичні істини. Це дерево, коріння якого перебуває у світі Духа. Стовбур — це індивідуалізація Духа, монада, її вище тіло, атма. Листя — це органи взаємодії з навколишнім світом, манас. А гілки — провідники між стовбуром і листям, будхи. Це Космічне дерево, як ти можеш бачити, може бути зображене дещо незвично — корінням догори. Відлуння таких уявлень ти можеш зустріти в багатьох найдавніших віруваннях і поглядах[13]. Але використовуючи на додачу образ дзеркала, яке розташовується між світом Духа та світом тілесних форм, можна у вигляді дерева зобразити і структуру духа в нижньому світі — перевернуте Космічне дерево, яке для людини має цілком звичний вигляд — корінням донизу. Обидва дерева ростуть своїми вершинами назустріч одне одному, переплітаючись галуззям і листям.
Досить часто виділяють ще одне тіло — ефірне[14]. Проте, його найчастіше просто поєднують із фізичним. Воно стає немовби функцією фізичного тіла. Утім, іноді навіть з найвищого тіла — атмічного — виділяють так зване «монадичне» тіло. Це, власне кажучи, саме те «коріння» Космічного древа, яке перебуває у найвищому зі світів — світі чистого Духа. У будь-якому разі нижчі тіла людини є повним дзеркальним відбитком її вищих тіл. Все відбувається у повній відповідності з космічним Законом, який названо Герметичним принципом[15]: «Те, що внизу, подібне до того, що нагорі, а те, що нагорі, подібне до того, що внизу». Так відбувається втілення кожної монади-духа.
— Виходить, що монада і є дух?
— Звичайно. Просто ви звикли найчастіше називати духом вже досить розвинену або навіть дуже розвинену індивідуальність. Тим не менше, природа їх усіх єдина — вони проходять свій розвиток від найпростіших форм до найвищих. Духи, монади, особистості, суб’єкти, індивідуальності — все це, так чи інакше, синоніми.
— Таким чином, людина — це втілений дух?
— Саме так. Людина — є дух у плоті. Але дух, який вже досяг досить високого рівня свого розвитку! Насправді дух втілений у всьому, що існує у Всесвіті. Або, ще точніше — дух виражає Себе через усе у Всесвіті. Через усе — без щонайменшого винятку.
Так, використовуючи відомі для тебе поняття, можна сказати, що початковим рівнем втілення Духа у фізичному світі є елементарні частинки і різноманітні їхні комбінації та навіть їхні впорядковані асоціації — кристали. На цьому рівні монада має розвинуте лише фізичне тіло-форму. Її завдання дуже просте — навчитися взаємодіяти з навколишнім середовищем або, по суті, розвивати своє ефірне тіло (або функцію сприйняття фізичного тіла). Про почуття та відчуття монади на цьому рівні її розвитку поки що не йдеться, а тому її вищі тіла — астральне і ментальне — перебувають лише у зародковому, практично нульовому стані.
Наступним рівнем розвитку монади є рівень рослин. У останніх фізичне та ефірне тіла вже добре розвинуті, й така монада має навчитися не просто сприймати інформацію і ділитися нею, але й навчитися відчувати і реагувати. Це означає, що вона повинна розвивати своє астральне тіло. Так, не дивуйся — вищі рослини теж мають можливість радіти та відчувати страх!
На рівні тварин у монади фізичне, ефірне та астральне тіла вже розвинуті. Тепер вона має нове завдання — навчитися усвідомлювати і мислити.
— А яке завдання має людина? Адже вона, напевно, вже має розвинуті фізичне, ефірне, астральне і ментальне тіла!
— Цілком правильно. Людина має розвинуті усі нижчі тіла. Тепер вона має розвивати тіла вищі. І, у першу чергу, каузальне — тіло вищого Розуму, яке проявляється через інтелект та інтуїцію людини. Це вже, умовно кажучи, рівень ангелів. Декому вдається пройти ще вище — розвинути буддхічне тіло. Таких людей ви називаєте святими, просвітленими, Вчителями та Майстрами. Вони мають здатність осяяння, прозріння, можливість проникати у глибинну суть речей не за допомогою міркування та мислення, а миттєво — шляхом так званого «безпосереднього знання».
Великі духи (або душі), Махатми, Вчителі приходять не стільки задля набуття досвіду, скільки для того, аби запалити в серцях людей вогонь любові, відчути у собі присутність Бога. Вони обирають шлях жертовності, позаяк те, що вони дають людству, набагато перевищує те, що вони можуть одержати з точки зору пересічної земної людини. Ці Великі душі є посланниками Бога і навіть самим Богом, який виразив Себе в них у тій найвищій повноті, яка лише можлива для людини. Їхня свідомість єдина зі Свідомістю Всесвіту. Це вже рівень Вищих Ангелів, Архангелів, богів.
— А далі? — все це здавалося мені просто фантастичним.
— Далі знаходиться рівень Бога, Творця, Абсолюту, Відвічного, Джерела буття…

17. БОГ І БОГИ

— Ти хочеш сказати, що Бог і боги — це не одне й те ж? Якщо є Бог — неподільний і єдиний, то звідки тоді взялися боги? А якщо є боги, то Бог — це їхня… як би це точніше сформулювати?… начальник… ні, не те…
— Мені цілком зрозумілі всі твої сумніви і здивування, — посміхнувся Ангел. — Розподіл єдиного Духа на Бога, богів, ангелів тощо — це знову-таки властивість вашого недосконалого розуму. Все звичне і повсякденне, що перебуває у межах вашого усвідомлення, ви відносите до свого світу, рівня буття, природного. А ось все, що виходить за ці межі, ви називаєте незбагненним, нескінченним, надприродним, божественним. Та кожен з вас має свої власні межі природного. Для дуже обмеженої і примітивної людини сфера божественного починатиметься там, де для іншої все ще знаходиться сфера природного.
— Саме тому папуаси Нової Гвінеї і називали Миклухо-Маклая богом?
— Саме тому. Але вони, до речі, ніколи не вважали його творцем Всесвіту, — почув я у відповідь сміх свого супутника. — Стародавні перекази про богів є частиною культури у більшості народів. У них поєдналися факти і здогадки, сподівання та надії, страх і віра. Реальні події, які зазвичай не являли собою нічого надприродного, люди спочатку рясно доповнювали рисами таємничості, винятковості. Згодом в таких переказах реальність поступово витіснялася вигаданим образом. Потім через віки вигадка перетворювалася на легенду, а через тисячі років — на міф. Таким чином феноменальне явище втрачало будь-який зв’язок з реальністю, яка його породила, і починало своє самостійне життя.
— Виходить, що боги, про яких нам розповідають деякі релігії — це всього лише люди, зведені за кільканадцять століть у ранг богів?!
— Не обов’язково все відбувалося саме так. Твоє «всього лише люди» означає, що вони були такими ж звичайнісінькими, як і ті, серед яких їм доводилося жити. Але це зовсім не так. Такими ж вони були лише зовні. Внутрішньо ж вони були зовсім іншими. Ті якості особистості, які у більшості земних людей перебувають лише в зародковому стані, в них було доведено майже до досконалості.
— Майже? — перепитав я. — Невже і вони не були досконалими?!
— Вони були достатньо досконалими для того, аби люди спочатку вважали їх своїми Вчителями або посланниками богів. А згодом, коли пам’ять про їхні неминучі для втіленого духа недоліки розчинялася у століттях і легендах, — власне богами.
— Для духа в тілі недоліки неминучі? А як же тоді бути з численними шляхами духовного вдосконалення? Невже все це є безглуздям та марнуванням часу!?
— Навіть боги, сходячи на Землю у плоть, часто забували про своє божественне походження. Ось наскільки величезним є вплив плоті на дух! Певна річ, йдеться не про безпосередній такий вплив, адже плоть, як вона є, не має ні власної волі, ні емоцій, ні страху. Вона лише виступає в ролі інструменту, за допомогою якого дух відчуває на собі певні обмеження і додаткові страждання. Тіло в неусвідомленому стані не здатне відчувати ні холоду, ні голоду, ні болю. Воно взагалі нічого саме по собі не відчуває! Тіло плоті є лише приймачем фізичного впливу, який надалі аналізується свідомістю. Тому винятково фізичного болю просто-таки не може бути — він завжди має нефізичний аспект: астральний (душевний) або ментальний (духовний).
Припустімо, ти вколов палець. Сигнал про ушкодження тканин тіла генерується нервовими закінченнями і за допомогою нервових волокон надходить у спинний, а потім і в головний мозок. Сюди, немов у диспетчерський пункт, стікається вся інформація від усіх органів тіла. Якщо продовжити аналогію з диспетчерським пунктом, то можеш собі уявити, як у ньому на величезному табло загоряється червона лампочка: «Тривога! Таке-то ушкодження у такій-то ділянці тіла». У звичайному стані фізичне тіло через ефірне з’єднане з астральним і ментальним тілами. Саме астральне тіло відчуває біль, у той час як через ментальне приймається рішення, що і як необхідно зробити, аби звести фізичне ушкодження та втрати організму до мінімуму. Воно командує: «Відсмикнути руку!» і в мозку формується відповідний сигнал на скорочення того чи іншого м’яза.
— Все, що робить людина, продиктовано її позафізичною сутністю?! — здивувався я.

18. СВІДОМІСТЬ, ПІДСВІДОМІСТЬ, ІНСТИНКТИ

— Якщо точніше, то її свідомістю. Ще точніше — свідомістю духа, втіленого у фізичному тілі. Але свідомість з точки зору земної людини має кілька рівнів відображення дійсності: підсвідомість, оперативна — назвемо її так — свідомість (саме її ви найчастіше і називаєте просто свідомістю) і надсвідомість — свідомість того, ким ти є насправді. Всі ці рівні достатньо умовні і можуть змінюватися у широких межах від людини до людини. Іноді здатність відображення дійсності ви просто поділяєте на усвідомлену та неусвідомлену, відносячи до другої категорії все, що не підпадає під першу. У тому числі і те, що є надсвідомістю! Але ці терміни — знову-таки не більш, аніж умовність, оскільки «підсвідомість», якщо виходити з її назви, начебто повинна позначати певну найнижчу сферу свідомості, що перебуває під оперативною свідомістю. Але це зовсім не так. «Під» свідомістю знаходиться сфера рефлексів та інстинктів. А ось те, що ви зазвичай називаєте підсвідомим — це квінтесенція усього, що так чи інакше пройшло через вашу оперативну свідомість і стало вашим досвідом, доведеним до автоматизму. Таким чином, свідомість зовсім не переважає те, що ви називаєте «підсвідомістю», а лише передує їй. Іншими словами: ваша свідомість — це брама у ваш величезний внутрішній механізм, названий «підсвідомістю». Важливість цього механізму просто-таки величезна — він, по суті, творить і визначає вашу індивідуальну реальність, тобто обумовлює вашу особистість і керує вашими вчинками. Свідоме лише слугує стримувальним фактором для усього негативного і спонукальним фактором для усього позитивного, що міститься у вашій так званій «підсвідомості».
Наприклад, агресивна за своєю природою людина може не виказувати свою агресію доти, доки над нею дамокловим мечем висять певні моральні установки і норми — соціальні або індивідуальні. Вона може соромитися чи навіть боятися спалахів своєї агресії, які, як вона вважає, невідомо звідки беруться. Або навіть не підозрює, що це міститься у глибинах її свідомості, поки зовнішні умови не сприяють виходу агресії на поверхню. Але ця людина залишається агресивною за своєю суттю, і варто їй лише потрапити у відповідну ситуацію, коли її свідомість втрачає контроль над сферою «підсвідомого», як ця агресія вихлюпується назовні у всій своїй непривабливості.
Таким чином, те, що ви помилково називаєте «підсвідомістю», нагадує інформацію, яка зберігається на жорсткому диску комп’ютера — вона будь-якої миті може себе виявити, як тільки з’явиться у ній необхідність. Якщо продовжити аналогію з комп’ютером, то оперативна свідомість буде відповідати його оперативній пам’яті, що служить для введення та виведення інформації, а також для її обробки за допомогою спеціальних засобів. Утім, ця аналогія роботи вашої свідомості з роботою комп’ютера відображає реальну картину лише дуже й дуже приблизно, проте, вона цілком дає вам можливість уявити складні процеси на досить простому рівні. Але «підсвідомість» має ще одну дуже важливу властивість, яка, утім, віддаляє її від аналогії з комп’ютером — вона працює набагато швидше, ніж свідомість оперативна, оскільки реагує на зовнішні події, оминаючи процес усвідомлення, мислення та прийняття рішення, тобто практично миттєво. Це немовби автоматична частина твоєї свідомості, яка не просто завжди готова до дії, але й завжди активна. Однак ваша «підсвідомість» — це результат не лише вашого персонального досвіду та переживань, але й досвіду інших людей, сприйнятого вами на віру, а також різноманітних колективних установок — моралі, зведення правил, тез і догматів, що сприймаються вами як даність. Все це й утворює той складний механізм, який зібрано з окремих вузлів, — почасти налагоджених між собою, добротних і надійних, почасти ж — з погано працюючих і несправних.
— А що відбувається зі свідомістю людини, яка перебуває під гіпнозом? Адже її, очевидно, у такому стані можна примусити зробити будь-що!
— Людина у стані гіпнозу є такою, якою вона є насправді. Просто з неї немовби знімаються нашарування виховання, звичок, традицій і умовностей. Вона не припиняє бути собою. Просто її «я» переноситься у інші умови, запропоновані гіпнотизером. Жодного «підселення» злого духа, як іноді може здатися, не відбувається — лише прояв справжніх якостей людини. Людина може бути багатою і мати величний вигляд, але, коли їй у стані гіпнозу вселити переконання, що вона бідна і відчуває себе пригнобленою, вона може виявляти дріб’язковість, підлість та мстивість. Можеш навіть не вагатися — вона саме така і є, але ці риси її особистості до певного часу приховувалися за вихованням і правилами етикету. Вона сама може навіть не знати, якою вона є насправді, доки інші умови її життя не виявлять це приховане.
Людину у стані гіпнозу неможливо примусити зробити щось противне її природі, оскільки тут діє не зовнішнє, а внутрішнє єство людини. Воно може навіть не бачити реальні об’єкти. Тобто воно, безсумнівно, очима їх прекрасно бачить, але вони для нього не існують, оскільки бачити та помічати — це зовсім різні речі. Аби щось помітити, необхідно на цьому акцентувати свою увагу, а у даному випадку людину орієнтують на інше, вона бачить лише те, що їй навіяли. Адже людина бачить не очима, а власною свідомістю, умом.
— Ти казав, що свідомість з точки зору земної людини має три рівні відображення дійсності. Та невже існує й інша точка зору?
— Звичайно. Все залежить від того, звідки ми дивимося. Що для одного «тут», те для іншого — «там». І навпаки. Для людини центр самосвідомості розташований переважно у межах найщільнішого — фізичного світу. А тому на її мислення істотно впливають суб’єктивні просторово-часові обмеження. Внаслідок цього ви все й поділяєте на «тут» і «там», «зараз» і «потім». Саме тому ви вважаєте «підсвідомість» чимось таким, що підкоряється свідомості. Але для чистого духа, не обтяженого трьома нижчими тілами, все має дещо інакший вигляд — для нього всі ці тіла являють собою єдине взаємопов’язане ціле, що має єдину свідомість та проявляється на різних планах буття — ментальному, астральному та фізичному. Таким чином, оперативну свідомість можна уявити собі функцією ментального тіла (духа), підсвідомість — функцією астрального (іншими словами — душі), а інстинкти та рефлекси — фізичного тіла.
— Тобто, якщо я тебе правильно зрозумів, оперативна свідомість — це свідомість духа, підсвідомість — це свідомість душі, а інстинкти і рефлекси — це, умовно кажучи, свідомість фізичного тіла!? — осяяло мене.
— Ну, можна сказати й так, — Ангел посміхнувся, вочевидь, цілком задоволений моїм запитанням. — Формулювання, звичайно ж, не бездоганне, проте, для розуміння суті питання у першому наближенні —дуже непогане!
Хоча фізичне тіло людини та її дух поєднані між собою на рівні земного втілення, їхній вплив одне на одне зовсім неоднаковий. Дух, який вдосконалюється, набагато сильніше впливає на вдосконалення тіла, ніж навпаки. Практики задля зміцнення тільки тіла без осмислення і певної філософії приречені перетворитися на звичайнісіньке самомилування та культ плоті. Саме через це у фізичних практиках Сходу настільки величезну роль відіграють духовні установки та звичайні моральні норми, що складаюсь основу будь-якої світової релігії.
Однак повернімося до запитання, від якого ми дещо віддалилися задля визначення того, чим є свідомість людини — як її плоть впливає на дух.
Отже, тіло плоті — лише датчик, який сприймає певний фізичний вплив. Біль виникає на астральному рівні — людина починає її відчувати. На ментальному рівні виникає страх. А ось вже саме цей страх безпосередньо і впливає на стан духа. Врешті решт людина починає боятися болю і страждань. Коли ж страх виходить з-під контролю свідомості, виникає залежність. Відтепер усе, що людина робитиме, буде так чи інакше розглядатися крізь призму цієї залежності. Те ж саме можна сказати і з приводу протилежностей болю і страху — про задоволення та прагнення до нього. Невміння контролювати цей бік індивідуальності знову-таки призводить до руйнівної залежності — людина втрачає можливість усвідомлено керувати власними діями. Відтепер її дії скеровують власні страхи та звички, закладені в підсвідомості.
— Ми знову повернулися до визначальної ролі підсвідомості в житті людини! — зауважив я.
— Підсвідомість не визначає життя людини. Вона лише виступає у ролі сумлінного виконавця — з досить таки сумнівною репутацією. Однією з найважливіших задач вашого життя є «приборкання» власної підсвідомості. Тобто її узгодження як зі свідомістю, так і з надсвідомістю. Цей стан особистості можна назвати великою Усвідомленістю, або Просвітленням.
— Тобто людина стає просвітленою?
— Свідомість земної людини стає просвітленою, — виправив мене Ангел. — Але як космічна сутність вона завжди була такою. У цю мить дух, втілений у фізичній оболонці, лише повертається до свого первісного стану. Це схоже на те, як просвітлюється небо, коли розходяться хмари. Але ж над ними небо прозоре та чисте завжди!
— Отже, все знову-таки залежить від того, звідкіля споглядати суть явищ?
— Саме так. Коли дивишся на явище лише з однієї точки зору, легко потрапити під вплив ілюзії. Тим більше, якщо ця точка зору помилкова від самісінького початку, — підморгнув мені Ангел.
— Добре… Виходить, що боги — це ті… м-м-м…, — назвати богів людьми в мене якось язик не повернувся, тому я обрав, як на мене, найбільш придатне для них слово, — … особистості, які за рівнем свого розвитку істотно перевершували пересічних людей, що мешкали у певну епоху та на певній території. Але звідки вони взялися? І хто тоді у такому випадку взагалі створив життя на Землі? Те, що воно нібито виникло випадково з неживого мені давно вже не вірилося — для цього воно надто складне.
— Все правильно — за організацією завжди стоїть організатор, а за порядком — той, хто цей порядок встановлює. Це і є Творець, Деміург, Аллах, Сварог, Бог, Отець Небесний.
Бог-Творець — це той, хто створив космічні об’єкти та різноманітні форми життя. А ось «боги», про які йдеться, — це вісники, помічники або ж посланники цієї Вищої Сили.
— Тепер я взагалі нічого не розумію! — майже у розпачі вигукнув я. — Ти ж сам казав, що Бог — це не Особистість. А тепер ти заявляєш, що Бог — це той, хто створив все суще! Як таке може бути?
— Індивідуалізований дух у результаті численних втілень від свого первісного «нульового» стану через все складніші форми досягає рівня, на якому він може втілитися у фізичній оболонці людини. Але людина — це аж ніяк не найвища форма вираження духа. Навіть зовсім навпаки — людину можна вважати найнижчою точкою заглиблення в матерію, за якою має йти неминучий підйом до вищих сфер буття.
Людство у цілому цю точку «зламу» пройшло приблизно у середні віки (десь від падіння Римської імперії до кінця інквізиції). Протягом усього занурення духа у глибини фізичного світу погляди людства стають все більш матеріалістичними (навіть релігії!) і однобокими, нетерпимими до інакомислення, і не припускають жодних вольностей чи мудрувань. Відкидаються колишні божества та теологічні парадигми, як прояв прадавнього недоумства і непорозуміння. Та боги разом з обожненими Вчителями (Гермес, Орфей та ін.) були напівдуховними особистостями, оскільки у ті часи повного занурення духа в матерію ще не відбулося. Тобто вони мали єство, яке багато хто зараз вважає чимось нереальним, безглуздям, вигадкою. Однак, попри все, точку найбільшого занурення в матерію людством таки пройдено. Людина поступово, але досить упевнено почала свій важкий, але вкрай необхідний підйом до вищих сфер буття. Підніматися завжди набагато складніше, ніж спускатися. То чи варто тоді дивуватися, що цей процес зламу відбувається з таким величезними труднощами — зламу, у першу чергу вашої свідомості та вашого світосприйняття.

19. ВТІЛЕННЯ

— Таким чином, якщо я правильно зрозумів, зерно Духа, або інакше — монада, індивідуалізуючись, проходить через втілення в царстві мінералів, потім — у рослинному і тваринному. До часу досягнення рівня людини, монада накопичує у своїй свідомості суттєвий різноманітний — як позитивний, так і негативний — досвід. Відтепер її задачею стає переосмислення набутого досвіду, в результаті чого недоліки трансформуються у чесноти. Таке переосмислення умовно можна назвати усвідомленням, а трансформацію — просвітленням, після чого монада знову поволі сходить до рівня Єдиного Духа вже у новій якості — усвідомленого досконалого буття. Вірно?
— Цілком! Але я знову мушу наголосити, що дух не досягає рівня людини, а лише має можливість втілитися у людській подобі. І виключно тоді, коли він досягне цілком певного рівня свідомості — тобто, коли накопичено достатньо досвіду і з’являється можливість його усвідомленого переосмислення. «Має можливість» — означає, що монада на цьому етапі свого розвитку здатна впоратися із завданнями, що ставляться перед нею, у поточному втіленні. Може, але зовсім не зобов’язана. Втілення — це право, а не обов’язок. Занурення духа в матерію не є необхідністю. Без цього можна й обійтися. Проте для досягнення наступного рівня розвитку за таких умов можуть знадобитися мільярди років. Втілення допомагає духу подолати той самий шлях у кільканадцять разів швидше. Це нагадує вправи у спортзалі — більші навантаження сприяють швидшому досягненню бажаних результатів. Певна річ, все це має відбуватися у розумних межах, що диктуються реальними можливостями. Накачати м’язи можна навіть піднімаючи звичайнісінький сірник! Та чи не розумніше натомість взяти гирю?

Матеріалізація Духа і одухотворення матерії

Той, хто вважає цілком достатнім результат свого інкарнаційного процесу, та не бажає надалі продовжувати цикл втілень, повернувшись до звичного для себе духовного стану, невдовзі ризикує серйозно відстати у розвитку від того, хто хоча й був спочатку менш розвиненим, але активно і наполегливо вдосконалювався, інкарнуючи знову і знову у матеріальному світі.
Періодичні втілення «тренують дух» точнісінько так само, як постійні фізичні вправи допомагають розвинути м’язи. Лише долаючи із зусиллям опір матеріального середовища та «видираючись» з нього нагору (до духа), особистість набуває неоціненного досвіду[16]. І до того ж набагато швидше, ніж та, яка відмовилася від подальших втілень.
Наприклад, маленька дитина, не маючи початкових знань та навичок, і не досягши певного фізичного рівня свого розвитку, не може піти вчитися до школи. Бо школа розрахована для навчання дітей, здатних засвоїти шкільну програму. Проте, дитина взагалі може не відвідувати школу, або ж вчитися вдома в силу різноманітних причин (релігійних, економічних, соціальних та ін.)
Для духа будь-якого рівня розвитку завжди знайдеться відповідна форма втілення у фізичному світі. Але це правило справедливе лише на низхідній частині занурення духа в матерію. Дух з рівнем свідомості, який дає можливість втілення в образі людини, у фізичному світі не може втілитися у вищій чи нижчій формі — виключно у людській подобі.
— Якщо втілення необхідне для набуття досвіду та трансформації нашого «я», то навіщо у такому разі втілюються ті, хто вже проминув найнижчу точку занурення своєї свідомості в матерію?!
— Дехто (назвімо їх «дослідниками») — для того, аби пройти той самий шлях зовсім у інших умовах, тобто дослідити різні аспекти трансформації власного духа. Інші (творчі особистості) — щоб у наступному житті пройти свій шлях до усвідомлення набагато швидше та втілити своє одкровення у процесі творчості. А треті (умовно — Вчителі) — задля того, аби допомогти іншим усвідомити своє місце у світі та знайти свій власний шлях до Великої Гармонії буття.
Все розмаїття життя у Всесвіті складають монади різного рівня — від найпримітивніших та найпростіших до найвищих і найдосконаліших форм. Всі вони разом складають єдину ієрархію або піраміду Духа. Біля підніжжя цієї піраміди перебувають елементарні монади, а увінчує її одна-єдина — Бог-Творець. Між ними існує сила-силенна проміжних станів.
Народжуючись, монада починає поступове сходження до Вищої Досконалості, яке може зайняти за земними мірками просто неймовірний проміжок часу — вік Богів. Він настільки ж довший за період існування Землі, наскільки сам період існування Землі довший за все життя людини!
Коли монада завершує повний цикл свого розвитку, вона сама стає Богом-Творцем і має можливість створити свій власний Всесвіт з міріадами інших монад, які негайно почнуть своє власне сходження до вершин Духа!
— Виходить, що й нашого Бога, який створив все видиме й невидиме у нашому світі, теж колись створив інший Бог? Ще вищий? — запитав я.
— Так. Однак коли монада досягає рівня Бога-Творця, відмінності між нею та Вічним Життям зникають взагалі. Тому поділ на вище та нижче для неї взагалі і остаточно втрачає будь-який бодай найменший сенс.

20. СТВОРЕННЯ ВСЕСВІТУ

— Яким же чином Бог-Творець створює Всесвіт?
— Силою власної думки. Спочатку Він формує ідею, задум, образ майбутнього творіння — подумки створює план свого прийдешнього світу, розмаїття форм життя і все інше, що буде розвиватися за загальними єдиними Законами. Коли задум повністю сформовано, необхідна дія — втілення задуму, формування імпульсу творення, ствердження буття: «Хай буде так!»
Для спостерігача, що перебуватиме згодом у цьому всесвіті, все матиме дещо інакший вигляд. До цієї миті Творець хоча й існує у певній реальності, але у реальності спостерігача Його нібито немає. Якщо точніше — Він у ній не проявлений. Момент, коли ця Єдина непроявлена Присутність (Бог, Абсолют, Вищий Розум, Парабрахман, лоно Парабрахмана, Першопричина, Начало Начал, Велика Потенційність, Велике Ніщо, Хаос, Аді-Будда, Сат, Зерван-Акарана, Велике Центральне Сонце, Космічне Яйце, Ішвара, Дао, Ейн-Соф…) задля пізнання Самої Себе проявляється та індивідуалізується у всьому розмаїтті духовних форм, ми й називаємо Створенням.
— А навіщо Богу створювати Всесвіт?
— Кожний дух усвідомлює та виражає себе на власному рівні взаємин зі світом. Для найпростіших монад такими взаєминами між собою можна вважати чисте сприйняття того, що відбувається навколо. Бо справжнього усвідомлення себе і свого місця у Всесвіті на цьому етапі розвитку ще немає, та й бути не може. Саме це неусвідомлене сприйняття дійсності і асоціюється у такої монади зі своїм буттям. Ця найпростіша форма свідомості (умовно кажучи — елементарна чи «мінеральна») може бути виражена короткою тезою: «Я сприймаю, — отже, я існую».
В міру свого вдосконалення монада поволі віддаляється від чистого сприйняття дійсності та все більше звертає свій погляд усередину себе, прислухаючись до власних відчуттів та переживань. Наступна форма свідомості («рослинна») може бути визначена як: «Я відчуваю, — отже, я існую».
Надалі монада починає аналізувати вже власні відчуття. Саме це мислення, що тільки-тільки зароджується, вона починає пов’язувати з власним буттям. Це «тваринна» форма свідомості: «Я мислю, — отже, я існую».
На рівні людини відбувається перехід мислення від неусвідомленого сприйняття до усвідомленого самовираження. На цьому етапі людина може проявляти свою свідомість у досить широких межах — від найнижчих її форм («тваринних» або навіть «рослинних») до найвищих. Сюди також можна віднести й проміжні варіанти — неусвідомлене самовираження та усвідомлене сприйняття. У першому випадку особистість намагається проявити те, що в її свідомості допоки не сформувалося у щось виразне та осмислене. Це самовираження може іноді набувати вигадливих, несподіваних і навіть дивовижних та божевільних форм. У іншому ж випадку (усвідомлене сприйняття) свідомість людини орієнтовано на поглиблене споглядання дійсності. Тобто погляд розуму спрямовується усередину себе, але творчі сили особистості ще не розбуджено повною мірою.
Людина, свідомість якої вже проминула найнижчу точку занурення у світ тілесних форм, після переосмислення та усвідомлення свого буття сприймає світ як можливість для творчості та самовираження через власну осмислену діяльність: «Я творю, — отже, я існую». Ця форма свідомості максимально проявлена саме у Тому, Кого називають Богом-Творцем, бо творчість — це і є Його сутність і знаряддя самовираження.
— Я не раз, звісно, чув вислів «Я мислю, — отже, я існую», але, чесно кажучи, я ніколи й не гадав, що цю форму свідомості можна віднести лише до тваринного рівня. Мені завжди здавалося, що це якась вища з форм свідомості!
— Мислення у тварин перебуває переважно у зародковому стані. Лише в деяких з них воно певною мірою розвинуте. Людина ж має вже цілком розвинене мислення — навіть у найвідсталішого з людей — і надалі продовжує безупинно розвиватися та ускладнюватися.
Врешті решт, усі форми свідомості містять у собі певною мірою і простіші її різновиди. А тому можна говорити лише про прояв якоїсь з них. Ти можеш зустріти людей навіть із «тваринною» формою свідомості — коли мислення ще занадто примітивне, і людей з божественним даром — творчою свідомістю.
— Виходить, що людина — це проміжна ланка між твариною та Богом!? — цього, здавалося б, очевидного висновку я дійшов так несподівано, що мимоволі зойкнув.
— Так, по суті, ти маєш рацію — дехто з людей відійшов не так вже й далеко від тваринного стану. Але одночасно з ними у тій же людській подобі можуть існувати й дуже розвинуті духи.
Необхідність усвідомленого самовираження через творчість, так чи інакше, властива для усіх вищих духів. Та якщо в людині вона може бути ледь-ледь виражена (або взагалі аж ніяк себе не виявляти), то в ангелах вона проявляється вже повною мірою, досягаючи свого абсолютного вираження у Богу-Творці. Моментом, коли людина формально переходить від тваринної форми свідомості до божественної, є її прозріння, осяяння, усвідомлення суті давно знайомих для неї категорій мислення — добра та зла, життя та смерті, любові та ненависті… Тільки якщо раніше вона вкладала у ці поняття щось винятково індивідуальне і навіть майже почуттєве, то з часу усвідомлення і трансформації її свідомості, ці терміни набувають для неї певного універсального для людства (об’єктивного) і навіть абсолютного (для всього Всесвіту з усім розмаїттям його живих форм) значення. Цей момент навіть знайшов своє відображення у книзі Буття: «І сказав Господь Бог: Ось став чоловік, немов один з Нас, щоб знати добро й зло»[17].
— Але ж, наскільки я знаю, це було проголошено лише після гріхопадіння людини! Мене, чесно кажучи, завжди бентежив цей біблійний момент: з одного боку Адам стає нібито схожим на безсмертних богів, але з іншого боку — він втрачає своє вічне життя і стає смертним. З цього часу його переслідують різні негаразди та хвороби, а також він змушений у поті свого чола заробляти на хліб.
— Насамперед мушу наголосити, що в образі Адама знайшло своє вираження кілька важливих моментів в історії людини: еволюція духа до рівня самоусвідомлення та свого місця у Всесвіті, а також набуття цим безсмертним духом фізичної плоті для життя на планеті Земля. Неправильне розуміння суті питання і призвело до формальної розбіжності.
А поки повернімося до процесу створення Богом Всесвіту.
Отже, свідомість найпростішої монади є чистим сприйняттям зовнішнього. Хоча, загалом, для неї на даному етапі ще не існує такого розподілу світу на внутрішнє і зовнішнє. Він з’явиться дещо пізніше, коли монада почне мислити протилежними категоріями.
— Чому саме протилежними?
— Бо між ними розбіжності більш визначені та виразні. Радіо теж починалося з передачі комбінацій крапок і тире, а телебачення — з чорно-білих зображень. Для елементарного мислення, яке тільки-но зароджується, немає і бути не може всього спектра вражень, емоцій та уявлень, оскільки органи сприйняття монади ще занадто грубі та недосконалі. Перше ж і найважливіше для неї відкриття полягає в тому, що існує вона й існує те, чим вона не є. Тобто виникає найперша пара категорій її мислення: «я» і «не-я». Спочатку відмінності між ними надто умовні та розмиті — немов контури об’єкта, на який дивляться крізь матове скло. У міру ускладнення свідомості та мислення думки монади стають все більше оцінювальними та суб’єктивними, її «я» — все чіткішим, свідомість все більше й більше орієнтується на своє єство, протиставляючи себе таким чином навколишньому світу і сприймаючи його як середовище власного існування та застосування. Ум і мислення людини доводять це «я» до максимального протиставлення. Так з’являється «его» — її підступний друг і сором’язний ворог, безжалісна дитина та примхливий тиран. З цієї миті в людині починається протиборство двох аспектів її особистості-«я» — Істинного «Я», яке тільки-тільки прокидається — плоду Всесвітнього Розуму — і немовляти «его» — породження її земного ума. Істинне «Я» виявляє себе в шепоті совісті та в альтруїзмі, в осяянні про вище керівництво своєю долею, у любові та творчості. Его — у виправданні ганебних вчинків, заздрощах, підлості, страху, ненависті та руйнуванні. Перший спонтанний і несподіваний прояв своєї істинної суті залишає в пам’яті людини незабутній відбиток, і вона іноді свідомо, але переважно неусвідомлено прагне знову іноді відчути найдивовижніше відчуття наповненості, гармонії, глибокого спокою та співзвучності зі Всесвітом. Вона все частіше й частіше починає замислюватися про сенс життя-буття, про добро та зло. Усвідомивши руйнівну силу свого его, вона намагається втекти від нього і безупинно шукає те втрачене джерело душевності в різних світоглядних системах та релігіях, не розуміючи, що ключ до цього джерела заховано у ній самій — як раз за її власним его.

***

Існує одна стародавня й гарна притча[18], що ілюструє таке протистояння:
Колись за давніх часів дідусь відкрив своєму онукові одну життєву істину:
— У кожній людині відбувається боротьба, дуже схожа на битву двох вовків. Один вовк уособлює зло: заздрощі, ревнощі, жаль, егоїзм, амбіції, брехню. Інший вовк уособлює добро: мир, любов, надію, істину, доброту та вірність.
Онук, вражений до глибини душі словами діда, замислився, а потім запитав:
— А який вовк врешті-решт перемагає?
Старий посміхнувся та відповів:
— Завжди перемагає той вовк, якого ти годуєш.

***

Протистояння Вищого «Я» людини та її его (іноді навіть запекле) досягає своєї кульмінації саме до моменту трансформації свідомості людини. Після цього его поступово втрачає свої позиції щодо контролю над вчинками людини, а Вище «Я» все набирає силу (проте, ця боротьба у свідомості людини між двома її природами триває ще досить довго).
З переходом духа у стан усвідомленості відбувається переоцінка та синтез протилежностей. Людина вже не обмежує своє «Я» контурами власного фізичного тіла та ума, а звертає свій погляд назовні. Але тепер навколишній світ вона вже не вважає агресивним середовищем, у якому вимушена мешкати, а сприймає його власним продовженням. Якщо раніше вона отримувала від нього все необхідне для свого життя, то відтепер сенсом власного життя людина вважає привнесення у цей світ свого творчого потенціалу та його вираження. Первісне неусвідомлене пасивне сприйняття змінюється усвідомленим активним самовираженням.
Бог — це чиста Любов і чиста Творчість. Насінина, яка не проросла, гине. А Бог є Вищим проявом найважливіших життєвих принципів. Хіба Він може залишатися «річчю у собі», а не прагнути максимально виразити Себе у Творінні?
— Скажи-но, будь ласка, а теза «Я творю, — отже, я існую» — це найвищий прояв свідомості?
— Це найвищий прояв індивідуалізованої свідомості. Вище знаходиться лише чисте буття — «Я Є». Це істинна суть кожного з нас, ким би хто себе не вважав. Від «Я Є» розпочинається шлях монади у глибини матерії, там же він, врешті решт, і закінчується. Проте Неіндивідуалізований Єдиний Дух — це зовсім не щось ефемерне або таке, що припиняє своє існування. Це Життя і Буття Найвищого порядку, вираженням якого в нашому всесвіті та нашим всесвітом в цілому є Бог-Творець. Можна сказати, що Бог — це вікно у світ Досконалого Духа і Його прояв у кожному з нас. Якщо ми — краплі Океану, то Бог — власне Океан, а Єдиний Дух — вода, як явище Всесвіту в цілому.

21. ПІЗНАННЯ СЕБЕ ЧЕРЕЗ ЗОВНІШНЄ

Пізнання — це так чи інакше процес оперування інформацією. Ми вже вели мову про те, що кожна монада з моменту свого виникнення схожа на багатомірну нульову матрицю. Це означає, що спершу вона не містить жодної інформації. Але якщо немає інформації, то неможливе і мислення, а отже і пізнання як таке. Для того ж, аби цей процес пізнання розпочався, монаді необхідно таку інформацію отримати — ззовні (власне кажучи, саме тому первісна свідомість монади і є чистим сприйняттям зовнішнього). Монада просто не може бути замкненою системою або ж «річчю у собі».
Ми завжди пізнаємо себе через зовнішнє. Тобто, через те, чим ми себе не вважаємо. Так чи інакше, ми порівнюємо все за цілою низкою параметрів. Навіть якщо самі про це не підозрюємо. Ця людина висока, а ця трішечки нижча. Цей предмет зелений, а цей — білий. Тут гаряче, а там — холодно. На початкових етапах розвитку монади порівняння відбувається за вкрай обмеженим переліком якостей. Поволі цей перелік все розширюється, а критерії порівняння стають все глибшими і ґрунтуються на все складніших образах та мисленні.
Проте, навіть зовнішнє ми можемо пізнати не інакше, як вийшовши і за його межі. Наприклад, неможливо дізнатися, що таке будинок, перебуваючи всередині нього, бо таке пізнання буде неповним, а отже і недосконалим. Неможливо дізнатися, що таке взаємини, беручи до уваги думки та переживання лише однієї зі сторін. І абсолютно безнадійними будуть будь-які спроби вирішити проблему, якщо ти занурений в неї з головою — твої емоції та твоє его не дозволять адекватно оцінити ситуацію, що склалася. Таким чином, аби щось пізнати, необхідно обов’язково вийти за його межі. Хочеш довідатися, що таке будинок? Оглянь його уважно не тільки зсередини, але й з усіх боків зовні. Прагнеш збагнути суть взаємин? Постав себе на місце іншої людини, а її — на власне, а потім, відмежувавшись від власних переживань, спробуй оцінити все безпристрасно та об'єктивно. Жадаєш вирішити складну проблему, яка тебе бентежить? Заспокойся, постався до неї, як до ситуації, що тебе не стосується, після чого зваж всі «за» та «проти» і прийми рішення. Нелегко? Пошук Істини завжди потребує більше часу, ніж проголошення помилкових тез.
Бог, як Єдина Присутність, також може пізнати Себе, лише поглянувши на Себе збоку — наче панна, яка приміряє капелюшок у модному магазині. Але як це зробити? Панна для цього має те, чим вона не є, але що їй допомагає побачити та оцінити себе — дзеркало.
У Єдиного ж Цілого немає і не може бути того, що б Ним не було — Воно і є все суще без будь-якого винятку. А що, якщо із Цілого виділити щось найменш можливе? Адже якщо те, що його породило, прагне пізнати себе, то й це елементарне, маючи в собі образ Єдиного, безсумнівно, також буде мати точнісінько таке ж прагнення. І воно неодмінно реалізує його, щойно отримає придатний для цього механізм — мислення. Пізнання та досвід цього елементарного буде нічим іншим, як пізнанням і досвідом Цілого! Певна річ, цей досвід буде вкрай недосконалим і надто обмеженим, оскільки є всього лише окремим аспектом, суб’єктивною точкою зору цієї елементарної свідомості на Ціле.
А якщо Єдина Присутність повністю виразить Себе у Своєму творінні — у безлічі єдиносущих з Нею елементарних складових?! (Так, власне кажучи, монади і з’являються). Тоді кожна така складова  зможе набути свого неповторного досвіду. А в сукупності всі ці обмежені досвіди складуть вичерпний досконалий досвід і знання Цілого про Себе!
— Тобто, Бог прагне індивідуалізуватися у своїх творіннях?
— Сонце не має потреби у тому, щоб сяяти. Воно сяє не тому, що має таку необхідність. Воно сяє тому, що це його функція. Воно не може не сяяти, допоки воно — Сонце.
Суть Бога — Енергія, Творчість. Ці якості є Його буттям та дією. Якщо поет припиняє писати вірші, він перестає бути поетом. Бог, припиняючи творити та давати Життя Своєму творінню, перестає бути Богом. Саме тому допоки існує Бог, буде тривати і розвиток — творчість. Але творчість – це не лише сліпе відтворення форм. Творчість — це синтез дії та оцінки дії, емоцій та задоволення від творчості.
Бог не має потреби в індивідуалізації у своїх творіннях. Він творить тому, що це Його суть, це Його розвиток, як Бога Живого. Для Бога індивідуалізація — не самоціль, а лише шлях самовираження.
— Чесно кажучи, надто важко уявити собі, як сила-силенна індивідуальних недосконалих досвідів може в сумі скласти один досконалий, — я недовірливо та уважно поглянув на свого співрозмовника.
— Насправді все набагато простіше, аніж це здається на перший погляд, — абсолютно впевнено і навіть, як мені здалося, очікуючи це запитання промовив Ангел. — Кожний індивідуальний досвід містить у собі цілий спектр складових — від суто індивідуальних до загальних. Це схоже на структуру радіосигналу в радіотехніці. Власне корисний сигнал на загальному тлі білого шуму[19] може бути й непомітним — якщо він надто слабкий. Та якщо за допомогою спеціального обладнання скласти кілька таких сигналів, то отримаємо складення і всіх їхніх відповідних компонентів. Випадкові компоненти (індивідуальні уподобання, інтереси, емоції…) врешті-решт компенсують одне одного, а корисні дадуть у підсумку чітко виражені максимуми.
— Невже у світі духа працюють закони електродинаміки? — посміхнувся я.
— Ні, — почув я у відповідь. — Ти споглядаєш проблему не з того боку. Це в електродинаміці, утім, як і в науці у цілому, проявляють себе таким чином загальні Закони Духа.
— Вибач, я ще просто не звик до цієї своєї нової форми, а тому досі мислю цілком земними категоріями.
Ну, гаразд, ти сказав, що пізнання будь-якого явища можливе лише за допомогою того, що знаходиться за межами цього явища. То як тоді Єдине може пізнати себе через всю сукупність своїх складових частин? Адже кожна з них невіддільна від цілого! Невже монада таки може стати чимось окремим?

22. ІЛЮЗІЯ ВІДОКРЕМЛЕНОСТІ

— Ні, СТАТИ чимось окремим вона, певна річ, не може. Інакше це суперечило б принципу єдності у Всесвіті. Але вона цілком може ВВАЖАТИ себе чимось окремим. Тобто для початку процесу пізнання вкрай важлива ІЛЮЗІЯ відокремленості від Цілого.
Проте така ілюзія може виникнути лише в особливих умовах, зовсім не схожих на світ Єдиного Духа. Саме задля цього й було створено матерію (хоча, по правді, все і є енергія-матерія, яка відрізняється лише частотою своїх вібрацій), у тому числі й найгрубіший і найщільніший з можливих світів — світ фізичний.
Уявну межу між матерією та Духом можна для наочності зобразити у вигляді Дзеркала, на кшталт іншої умовності — поверхні води, яка здатна відображувати те, що лежить як під нею, так і над її поверхнею. Якщо дивитися на матеріальне зі світу Духа, то бачитимеш у матерії Дух. Коли ж споглядати зі світу щільних форм, то скрізь бачитимеш лише ознаки та елементи власного, фізичного світу!
Навіть для духа, який, звичайно, знає про цю дивовижну властивість матерії, ілюзія нерідко здається абсолютною реальністю[20]. То що вже казати про тих, хто зростав у цьому середовищі, а тому практично втратив зв’язок зі своїм істинним «Я»! Для них ілюзія вже не здається, а стає справжньою реальністю.
— Що ж монаді необхідно зробити, аби подолати цю ілюзію та побачити світ Духа?
— Або позбутися своїх матеріальних форм, або, перебуваючи у світі щільних форм, розвинути в собі духовний зір. Якщо перше є доступним практично для всіх духів-монад, що мають цілком сформовану свідомість, то друге може бути надбанням лише тих, кого справедливо можна вважати провідниками Духа в фізичному світі. Для них є однаково відкритими обидва світи. Вони здатні бачити сутність речей за їхніми зовнішніми формами, а перебування у плоті дає їм чудовий шанс швидкого духовного зростання.
— За рахунок чого ж, власне кажучи, виникає ця ілюзія відокремленості?
— За рахунок того, що фізичний світ є немовби проекцією світу вищого порядку. Природно, що при цьому більшість інформації неминуче втрачається. Уривчастість та фрагментарність інформації, що залишилася, просто не дозволяє бачити всю картину буття, як вона є — цілком. Уяви-но собі дерево, яке має один стовбур і гілки, що відходять від цього стовбура. Для простоти можеш зобразити його взагалі без листя і всього лише з кількома гілками, спрямованими в сторони й угору. А тепер уяви, що його крону перетинає двомірна площина. Що ми побачимо на перетині?
— Ну, очевидно, кілька майже круглих фігур, форма, розмір, кількість та взаємне розташування яких будуть достеменно відповідати тим гілкам, які перетнула ця площина, — трохи поміркувавши, відповів я.
— Саме так. Але чи дозволить тобі цей двомірний перетин крони скласти повне уявлення про те, який вигляд має це дерево насправді? Чи зможеш ти, окинувши оком ці декілька цяток, зрозуміти, який саме об’єкт був їхнім тривимірним прообразом?
— Маю сумнів… Не знаючи точно, не можна з упевненістю сказати, що саме ховається за ними — один чи декілька тривимірних об’єктів.
— А тепер уяви, що ти сам є мешканцем цього двомірного світу. Хіба твоє «пласке» мислення допоможе тобі здогадатися, що за кількома окремими предметами твого світу приховується всього-на-всього один-єдиний предмет зі світу вищого порядку? Певна річ, наведений приклад досить спрощено демонструє сутність розглянутого нами питання, проте, гадаю, що він доволі наочний.
— Так, цілком.