СВІТЛО ДЛЯ РІДНОЇ ЛЮДИНИ…
Сліпий дідусь повернув голову в бік тепла…
Він був майже сліпий – тому жилаві руки, складені на столі до молитви, першими змогли намацати невеликий підсвічник, на якому, очевидно, стояла свічка. А вже тоді, майже незрячі очі передали думку в мозок – це таки свічка… Її круглий, розмитий золотий вогник м'яко колихався від його подиху. Дідусь довго дивиться на свічку – повертає голову вбік і назад до світла – потім закриває очі, немовби пригадує, як вона мала б виглядати насправді…
У його житті було стільки справжніх моментів, а тепер ця темрява наступає і ніхто з лікарів не може нічого вдіяти. А для нього, лікаря, який цими руками рятував маленьких діток, немає нічого страшнішого, ніж бездіяльність.
– Дідусю, – то на кухню повернулася Соля, онучка. – Дідусю, ну ти вже трошки краще бачиш?..
На очах у першокурсниці медичного університету стоять сльози, від чого свічка на столі втрачає чіткі контури і дівчинка бачить її майже так само нечітко, як і її дідусь. Багато років тому він замінив їй тата…
– Дідусю, рідненький, я обов'язково добре вчитимуся і ти ще побачиш, як на деревах розпускаються нові листочки!
Вона каже ці слова й добре розуміє, що ніхто нічим уже не зможе допомогти, але старшій людині так легше. Легше сприйняти свій безнадійний стан і відчути, що світ розвивається і ліки таки знайдуться. Саме тому кожного вечора Соля приходить в темну кухню і запалює там свічку – щоб майже незрячий дідусь вловив хоч трошки світла. Світла надії. Контраст темряви і світла завжди підкреслює щось одне. І що саме – залежить від того, хто поруч.
А коли день, то Соля береться розповідати дідусеві про свої успіхи та сподівання. А ще просить дідуся скласти руки то так, то інакше – бо вона їх малюватиме, а позувати, бачте і нема кого попросити. І поки вона малює руки, які дарували надію материнства жінкам, дідусь пригадує веселі і повчальні випадки зі своєї практики…
Свічка цього вечора мерехтіла особливо яскраво.
На очі старенького наверталися сльози – він згадав себе молодого і повного сподівань. Надія не покинула його навіть і тоді, коли декан факультету – невдаха в кар'єрі та особистому житті, весело повідомив йому, що спеціальність хірурга відсутня. Тоді він не побоявся і поїхав у інше місто, де і зміг розпочати шлях акушер-гінеколога. А потім Київ. І сонячно усміхнена щира Галинка, яка стала йому за дружину. Соля перейняла від неї ту сонячну усмішку й лагідну вдачу…
– Дякую, моя Соломієнько, я таки бачу вже краще… Дякую, біжи вчитися…
І за вікном падав і кружляв грудневий сніг. Він замітав усі доріжки і подвір'я. Проте завтра – субота. Онучка виведе майже незрячого дідуся і від яскравого світла довкола він зможе краще побачити темні стовбури голих дерев. Адже контраст завжди загострює відчуття. І які саме відчуття – залежить від того, хто поруч…
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
